Самосвідомість особистості як складна багаторівнева структура

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ

САМОСВІДОМОСТІ

Аналіз проблеми дослідження самосвідомісті в вітчизняній та

Зарубіжній літературі.

Самосвідомість, як важливий структурний компонент особистості, є тим внутрішнім механізмом, завдяки якому людина здатна не лише свідомо сприймати вплив навколишнього середовища, але й самостійно, усвідомлюючи свої можливості, визначати міру і характер власної активності. У результаті людина не тільки може відображати зовнішній світ, але, виділивши себе в ньому, пізнавати і свій внутрішній світ, переживати його і певним чином відноситися до себе.

У психологічному словнику самосвідомість визначають як усвідомлення людиною свого суспільного статусу і своїх життєво важливих потреб.

У розумінні І.І. Чеснокової самосвідомість являє собою сукупність психічних процесів, за допомогою яких індивід усвідомлює себе як суб'єкта діяльності, а його уявлення про самого себе складаються в певний «образ Я».

У визначеннях самосвідомості виділяються, як правило, два моменти: по–перше, підкреслюється, що самосвідомість є властивістю особистості як соціальної істоти, по–друге, вказується, що об'єктом самосвідомості є сам пізнаючий суб'єкт – людина, що усвідомлює різні сторони своєї психічної діяльності та прояви власної активності [16; 28].

Усвідомлення себе як стійкого об'єкта припускає внутрішню цілісність, сталість особистості, яка незалежно від наявних ситуацій здатна залишатися самою собою. Відчуття людиною своєї єдиності підтримується безперервністю її переживань у часі: вона пам'ятає про минуле, переживає справжнє, має надії на майбутнє. Безперервність таких переживань і дає людині можливість інтегрувати себе в єдине ціле.

Головна функція самосвідомості – зробити доступними для людини мотиви і результати її вчинків і дозволити зрозуміти, яка вона є насправді, оцінити себе. Завдяки усвідомлення своєї індивідуальності виникає особлива функція – захисна: прагнення захистити свою унікальність від загрози її нівелювання. Декілька відрізняється формулювання самосвідомості представлене в працях Б.Г. Ананьєва та його учнів. На їхню думку, ведуча функція самосвідомості - це саморегуляція поведінки особистості.

Л.С. Виготський, вивчаючи проблему структури самосвідомості, зупиняється на шести напрямах, які характеризують його структуру:

– накопичення знань про себе, зростання їх зв'язності і обґрунтованості;

– поглиблення знань про себе;

– психологізація (поступове входження в образ уявлень про власний внутрішній світ), інтеграція (усвідомлення себе єдиним цілим);

– усвідомлення власної індивідуальності;

– розвиток внутрішніх моральних критеріїв при оцінці себе, своєї особистості, які запозичуються з об'єктивної культури; розвиток індивідуальних особливостей процесів самосвідомості.

Структура самосвідомості по Л.С. Виготського залежить від того соціального середовища, до якого людина належить [6].

І.І. Чеснокова уявляє самосвідомість як єдність 3-х компонентів: а) пізнання (самопізнання); б) емоційно – ціннісне ставлення до себе (самовідношення); в) дієво–вольове саморегулювання поведінки особистості.

Процес накопичення знань про себе не призводить до кінцевого, абсолютного знання, але робить знання все більш адекватним [1].

Найбільш послідовна концепція самосвідомості сформована В.В. Століним. У відповідності з трьома видами активності, він виділив три рівні в розвитку самосвідомості: органічний, індивідуальний і особистісний.

Здатність відокремити себе від своїх зорових образів, тобто усвідомити те, що світ існує незалежно від індивіда, але сприймається за допомогою образів, формується у дитини вже протягом першого року життя і розвивається згодом. Саме вона становить саму можливість усвідомлення людиною своїх психічних процесів, що відбуваються у психічних станах, психічних властивостях і якостях [22].

Перший з механізмів самосвідомості – це здатність до усвідомлення психічних явищ. На думку В.В. Століна, в основі усвідомлення лежить роздрібненість, тобто можливість людини виділити з середовища те, що вона зараз сприймає і виділяє об'єкт з середовища («я це бачу») та, за допомогою бачимих ознак вона сприймає і виділяє об'єкт з середовища («я розумію, що я бачу») і власна позиція спостерігача («я як ставлюся до того, що я бачу»). Дана здібність дозволяє людині усвідомити себе, свою окремість від світу, інших людей, тобто виділити своє феноменальне «Я».

Проте, виділивши себе з навколишнього середовища, дитина у взаємодії з самим середовищем і людьми якимось чином виявляє себе, іншими словами, її чинне «Я» сприяє формуванню її феноменального «Я» або «Я–концепції».

Основним механізмом формування самосвідомості особистості є феномени суб'єктивного уподібнення та диференціації. В.В. Столін виділяє наступні феномени:

– прийняття точки зору іншого на себе (пряме або опосередковане засвоєння чужої точки зору);

– пряме або непряме навіювання дитині з боку батьків, як способи засвоєння дитиною транслюються йому оцінок, норм, стандартів, способів поведінки і т.д.;

– трансляція дитині з боку батьків конкретних оцінок, стандартів, що формує у дитини рівень очікувань і рівень домагань;

– система контролю за дитиною;

– система межкомпліментарних відносин (система трансакцій за Е. Берном);

– сімейна ідентичність, тобто залучення дитини в реальні відносини в сім'ї.

Дія названих механізмів допомагає відповісти на запитання «як відбувається процес наповнення Я–концепції, тобто за допомогою чого засвоюються і присвоюються подання про самого себе [22].

Згідно за І.І. Чесноковою, розвиток самосвідомості являє собою процес, сутність якого полягає у сприйнятті особистістю численних образів самої себе в різних ситуаціях і в поєднанні цих образів в єдине цілісне утворення - уявлення, а потім і розуміння свого власного «Я». В результаті цього процесу формується узагальнений «образ Я».

Таким чином, самосвідомість – це вищий рівень розвитку свідомості людини, основа формування її розумової активності і самостійності особистості в її судженнях, відносинах, діях і вчинках. Самосвідомість – це усвідомлення особистістю своїх можливостей у конкретних умовах життя та діяльності.

Як вітчизняні, так і зарубіжні психологи відзначають, що становлення самосвідомості включено в процес становлення особистості і тому воно не підлаштовується під нього, а є одним з компонентів особистості.

Самосвідомість може виступати і як процес, і як результат діяльності. В якості результатів виділяється система «образів Я»: «Я» реальне, тобто сукупність уявлень про себе в сьогоденні, «Я» ідеальне – тобто те, яким би хотів бути взагалі, «Я» – минуле, тобто сукупність уявлень про своє минуле «Я», «Я» – майбутнє, тобто сукупність уявлень про себе в майбутньому [27].

Самосвідомість особистості як складна багаторівнева структура

 

Емпіричні дослідження розвитку самосвідомості дитини показують, що цей розвиток проходить ряд стадій, або фаз. Так, В. С. Мерлін виділяє чотири таких фази: «свідомість тотожності» (перший рік життя) – при цьому відбувається те, що позначають як самовиділення і прийняття себе в розрахунок; «свідомість Я» (з'являється до двох-трьох років), пов'язане з усвідомленням себе як суб'єкта діяльності; усвідомлення своїх психічних властивостей, що відбувається в результаті узагальнення даних самоспостереження, і фазу соціально-моральної самооцінки, яка виникає в юнацькому віці.

Поняття рівнів у тому сенсі, в якому воно вживається, припускає, що: а) кожен із рівнів розвитку того чи іншого процесу або структури є необхідним для наступного; б) кожен із рівнів розвитку має свою власну «природу», тобто утворений безпосередньо різними зв'язками, відносинами, опосередкуваннями; кожен з нижчих рівнів до певної міри є умовою розвитку вище розміщеного; г) вище розміщений рівень управляє нижнім; д) іманентний розвиток кожного рівня не припиняється з розвитком вище розміщеного [19].

Стосовно до самосвідомості ідея рівнів позначалася неодноразово, хоча і не «розгорталася» в повному обсязі, відповідно до перечислених вище істотних ознак рівневої організації.

І.І. Чеснокова виділила два рівня самосвідомості відповідно за критерієм тих рамок, в яких відбувається співвіднесення знань про себе. Перший рівень передбачає таке співвідношення, яке відбувається в рамках сопоставлення «Я» і «іншу людину». На другому рівні співвіднесення знань про себе відбувається в процесі аутокоммуніціі, тобто в рамках «Я і Я» [23].

І.С. Кон трохи інакше формулює рівневу концепцію образу «Я». Підстави для цієї концепції І.С. Кон знаходить в теорії диспозиційної регуляції соціальної поведінки В.О. Ядова. В цілому образ «Я» розумівся як настановна система; установки володіють трьома компонентами: когнітивним, афектним і похідним від перших двох - поведінковим (готовність до дій у відношенні об'єкта). Нижній рівень образу «Я» «становлять неусвідомлені, представлені реально тільки в переживаннях установки, що традиційно асоціюються в психології з «самопочуттям» та емоційним ставленням до себе; вище розташовані усвідомлення і самооцінка окремих властивостей і якостей; потім ці приватні самооцінки складаються у відносно цілісний образ, і нарешті, сам цей образ «Я» вписується в загальну систему ціннісних орієнтацій особистості, пов'язаних з усвідомленням нею цілей своєї життєдіяльності і засобів, необхідних для досягнення цих цілей» [19, 56 с.].

І.С. Кон спеціально підкреслює функціональний взаємозв'язок і одночасно автономію рівнів образу «Я», той факт, що «вищий рівень, змінюючи значення, і питома вага нижчих рівнів ієрархії «Я», не знищує їх відносної автономії, так що між ними можуть виникати суперечності і конфлікти» [19, 58с.].

У ідеях, висловлених обома цитованим авторами, залишається незрозумілим, чому в одному випадку виділено тільки два, а в іншому - чотири рівні. Рівні виділені на основі специфічних відмінностей в самих психологічних процесах і структурах самосвідомості (специфіка процесу співвіднесення знань про себе в одному випадку і рівень сформованості й узагальненості установки – в іншому), і залишається неясним, які саме відмінності в життєдіяльності суб'єкта забезпечили розвиток і автономне існування кожного з рівнів в цілісній системі і наскільки принципові ці відмінності.

У результаті своїх досліджень В.В. Столін сформулював концепцію рівневої будови самосвідомості, засновану на урахуванні характеру активності людини, в рамках якої формується діяльність та її самосвідомість [22].

Більш детально розроблену рівневу концепцію розвитку не тільки самосвідомості, але і особистості в цілому запропонував Е. Еріксон. Центральним моментом концепції Е. Еріксона є уявлення про психосоціальну ідентичність як підсумковому, інтегруючу властивості особистості. Особистість у своєму розвитку проходить ряд стадій, які, принаймні частково, можуть бути зрозумілі саме як рівні. Кожна стадія характеризується появою новоутворень, визначених умовами спілкування індивіда з його соціальним оточенням і його готовністю до того чи іншого типу загальних відносин. Поява новоутворення розглядається як рішення деякої потенційної суперечливості, дилеми розвитку, як вибір із двох можливостей, одна з яких веде до прогресу, а інша – до регресу особистості. Придбання на кожній із стадій стосуються, зокрема, і самосвідомості [8].

У вітчизняній літературі концепція Е. Еріксона отримала висвітлення перш за все у праці Л.І. Анциферової, яка докладно проаналізувала філософські, методологічні, соціальні і власно психологічні аспекти цієї концепції. На думку Л. І. Анциферової головним недоліком є абсолютизація «моментів переривчатості процесу розвитку» – той факт, що «придбання кожної стадії виявляються позбавленими подальшого становлення, не перетворюються під впливом пізніших нових придбань», що розвиток розуміється як «додавання одного новоутворення до іншого, але аж ніяк не як зміна організації систем, що розвиваються» [18, с. 338].

Але у теорії розвитку Е. Еріксона виражені кілька ідей, близьких вітчизняній психології.

По-перше, це відноситься до ідеї сензитивності та критичних періодів, яка була близька Л.С. Виготському, О.М. Леонтьєву, Б.Г. Ананьєву та іншим. Кожна з стадій, описаних Е. Еріксоном, характерна, зокрема, тим, що людина сензитивна (підвищено чутлива) до особливого аспекту її соціальних відносин, які містять також специфічний характер її власної діяльності. Кожна стадія також має деяку критичну точку, вузловий пункт, несе в собі можливість якого-небудь нового досягнення в розвитку, або невдачі, що приводить до порушення такого розвитку.

По-друге, в принципі виділення стадій як підлеглих вирішенню низки завдань, що стоять перед індивідом, можна побачити схожість з періодизацією розвитку дитини Д.Б. Ельконіна на основі виділення провідних діяльностей - таких, у зв'язку з якими формуються важливі для даного віку психологічні новоутворення, що є базою для подальшого розвитку. За принципом виділення таких новоутворень як раз і побудована схема розвитку Е. Еріксона [1].