Психологічна структура особи злочинця.

Тема №11. Психологія особи злочинця.

План.

1. Поняття особи злочинця.

2. Психологічна структура особи злочинця.

3. Класифікація злочинних типів.

4. Психологія окремих категорій злочинців.

Поняття особи злочинця.

Виходячи з того, що особистість – це є прояв соціальної якості людини, особистість злочинця буде відбитком своєрідної соціальної якості людини, яка здійснила кримінальний вчинок. При цьому специфічна сутність особистості злочинця полягає в тому, що в особливостях його психічного складу, які виражають внутрішні передумови асоціальної поведінки, є визнані індивідуальні особливості юридично значущої поведінки.

В окремому правопорушнику не можна абсолютизувати якісь злочинні його особливості. В той же час у кожного злочинця можливо виявити загальні риси, які характерні для всіх злочинців певної категорії. Тільки в цьому вигляді можливо розглядати термін “ особа злочинця ”.

Людина за своїми психічними якостями не може фатально бути приречена до соціальної ролі злочинця. Але у кожному злочині у якості суб’єктивної сторони відбувається прояв психічних якостей особистості злочинця.

У Кримінальному Кодексі України у частині 1 ст. 18 є таке визначення злочинця: “ Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність ”. От же, передбачається певна особливість особистості, яка виступає суб’єктивним елементом составу злочину. Законодавець зобов’язує виявити особливості індивіда, при притягненні його до кримінальної відповідальності.

Особистість злочинця завжди була предметом уваги різних наукових дисциплін. Тому існує велика кількість науково-методологічних підходів до її проблематики. У контексті сторони цієї проблеми, а саме психологічної, нашу увагу ми зосередимо на соціально-психологічних підходах та поглядах тих дослідників, які виходять саме з цих методологічних принципів.

Соціально-психологічні підходи до проблеми вивчення особистості злочинця та злочинної поведінки:

До соціально-психологічних теорій щодо вивчення причин злочинності, злочинної поведінки та злочинців відносяться погляди вчених Габріеля Тарда (1843-1904) та Еміля Дюркгейма (1858-1917).

Г.Тард у фундаментальній праці “Закони наслідування” та “Філософія покарання” надрукованих у 1890 році стверджував, що злочинній поведінці, як і всякій іншій, люди можуть навчатися у суспільстві на підставі законів “наслідування” та “навчання”. Злочинці по Тарду є “соціальні екскременти” і юридичні підходи до них треба будувати на психологічних засадах.

Е.Дюркгейм свої кримінологічні погляди виклав у роботі “Самогубство”, надрукованій у Парижі у 1911 році. Відповідно до його поглядів на самогубство та злочини, підставами для цих явищ є відсутність “соціальної згуртованості” у суспільстві. Якщо рівень соціальної згуртованості високий, то є місце низький рівень самогубств та злочинів і навпаки, якщо низький, то зростають і випадки самогубства і злочинів. Поряд з цим, Дюркгейм розглядає і таку категорію як “аномію” (“anomi”), що визначається як “безнормативність”. Ця остання категорія пов’язана з соціальною дезорганізацією суспільства. Вона суттєво проявляє себе у час кризи, але може виникати і у благополучні періоди коли йдуть раптові перетворення, коли суспільство не може впливати на людину, тому що порушується соціальна регламентація та посилюється безнормативність її поведінки.

Дюркгейм прийшов до висновку, що нема дій злочинних за своєю суттю. Ці дії приймають злочинний характер у зв’язку з тим визначенням, яке надає йому “колективна свідомість”.

У контексті соціологізаторського підходу до проблеми особистості злочинця та злочинної поведінки головне місце посідають Франц Галь (1758-1828) та Чезаре Ломброзо (1835-1909).

Ф.Галь розробив френологічну (від греч. френ – ум) теорію щодо вивчення особистості злочинця, у якій намагався звести залежність між психічними явищами та зовнішніми фізичними особливостями устрою головного мозку.

Ч.Ломброзо також головну увагу зосередив на фізичних недоліках людей, стверджуючи, що злочинність за своєю природою є спадкоємна. Він виявив так звані фізичні “аномалії” або “стігми” (клеймо), що підтверджувало ідею “вродженого злочинного типа”. Він стверджував, що злочинець є “атавістичним типом”, у якого спостерігається генетичний здвиг назад, до більш ранніх форм тваринного життя.

Ломброзо виявляв такі аномалії у злочинців як дефекти та відхилення від норми в устрої ока, з кошене назад підборіддя, надмірно довгі руки, великі надбровні дуги та інше. Контрольною групою у дослідженні були італійські солдати, у яких значно менше було виявлено таких “стігм”.

Треба зауважити, що група англійських дослідників під керівництвом Чарльза Горінга у 1923 році провела дуже точне антропологічне зіставлення 3000 чоловік (у Ломброзо їх було близько 400), серед яких були ув’язнені та законослухняні громадяни (включно студенти з Оксфорду та Кембриджу) і не виявили ніяких статистичних підтверджень наявності фізичної різниці у цих групах. Було виявлене те, що злочинці мали де-кілько нижчий зріст та меншу вагу, що дало право Горінгу стверджувати – “фізичного злочинного типа” не існує.

Зиґмунд Фрейд (1856-1939) у своїй психоаналітичній теорії причини злочинної поведінки бачив у функціонуванні ід та его, а також інфантильного емоційного переживання індивіда. Кримінальна поведінка розглядається як результат конфлікту між его та супер-его. Послідовник Фрейда Соломон Аша називає цей конфлікт інтрапсихічним та уточнює, що люди з гарно розвиненим супер-его можуть здійснювати злочинні наміри у площині “відігрівання заборонених спонукань”.

Ще ряд психоаналітиків (К.Холін, В.Мартинс) вважають, що кримінальна поведінка обумовлена так званою сублімацією. Тобто, рушійною силою поведінки особистості є інстинкти, а наші емоції та думки детерміновані інстинктивними імпульсами і злочини є проекцією незадоволення інстинктів.

У цілому, представники класичного психоаналізу висловлюють думку, що крайні форми проявлення насильства є імпульсивними прагненнями індивіда до підвищення своєї самооцінки, а акти бездумного насильства або вандалізму є демонстрація злочинцем свого зневажання до особистого супер-его або суспільним нормам.

Яскравим представником біхевіористського напрямку в психологіє є Ганс Юрген Айзенк (1916-1997). Основні положення щодо особистості злочинця викладені ним у книзі “Злочинність та особистість”.

Г.Айзенк рахує, що прогностичними признаками кримінальної поведінки є екстраверсія (Е), нейротизм (Н) та психотизм (П), причому останній найбільше корелює зі злочинністю.

Айзенк так формулює основні положення своєї теорії:

1) схильність до злочину універсальна, але у більшості вона утримується свідомістю суб’єкта;

2) свідомість є генералізований ряд умовно-рефлектовних відповідей на стимули середовища, які були вироблені у дитинстві та підлітковому віці відповідно до правил Павловського обмовлення;

3) ця “свідомість” може не достатньо бути розвиненою у індивіда, так як родина або суспільство не може створити нормальну обстановку для її розвитку, або у наслідок природженого послаблення у індивіда механізму вироблення умовних відповідей;

4) екстраверти гірше виробляють умовні рефлекси, ніж інтроверти;

5) високий нейротизм, або тривожність, посилює як екстравертивні, так і інтровертивні тенденції та стимулює (у екстраверта) або тормошить (у інтроверта) проявлення антисоціальних спонукань.

Таким чином, Айзенк до пояснення причин виникнення індивідуального злочину стоїть на позиціях інтеракціонізму, який базується на взаємодії біологічних та соціальних факторів у формуванні злочинної поведінки.

Серед вітчизняних дослідників слід виділити наступні підходи до пояснення особистості злочинця та злочинної поведінки.

По-перше це запропонований А.І.Долговой термін “криміногенна особистість”. Вона вважає, що так є можливість завжди вживати поняття “особистість злочинця” до людини, яка допускає порушення дійсних законів. Однак, це приводить до того, що людина буде розглядатися як проста функція зовнішніх сил та обставин, під впливом яких вона може здійснити злочин та стати злочинцем.

Ю.М.Антонян пропонує розглядати особистість злочинця по біофізичним ознакам.

А.Р.Ратінов пропонує ціннісно-нормативний підхід до аналізу особистості злочинця та побудови його структури.

О.Б.Сахаров виходить з трьохетапного вивчення делінквента: криміналістичний аспект; кримінологічний аспект; виправний аспект.

В.Н.Кудрявцев вводе в поняття особистості злочинця демографічні, правосвідомі, антисуспільні установки, що зумовлює необхідність розглядання цілого комплексу особистісних якостей.

 

Психологічна структура особи злочинця.

 

Генезис злочинної поведінки полягає у формуванні у індивіда стану психологічної готовності до поведінкового акту у формі суспільно небезпечних дій або без дій.

Для науково обґрунтованого висновку про те, які психологічні властивості особистості грають роль у породженні злочинної поведінки необхідно мати модель психологічної структури особистості злочинця, яка виражає основний зміст кримінальної зараженості особистості.

До психологічної структури особистості злочинця дослідники відносять:

- властивості потрібно-мотиваційної сфери (потреби, інтереси та інше);

- властивості ціннісно-нормативної сфери (погляди, ціннісні орієнтації, переконання, установки та інше);

- інтелектуальні властивості (рівень розумового розвитку, особливості мислення та інше);

- властивості, які є значимими у злочинній поведінці (знання, вміння, навички, здібності);

- емоційні, вольові властивості, темперамент.

Якщо дивитись на психологічну структуру особистості злочинця з точки зору функцій, які вона виконує щодо породження злочинної поведінки, то вона зобов’язана включати властивості, які детермінують:

а) криміногенно значиме сприйняття тих або інших соціальних умов та ситуацій;

б) мотивацію до злочинної поведінки;

в) прийнятність злочинної мети, яка визначається кримінальним способом реалізації мотивів;

г) можливість реалізації злочинного засобу – досягнення злочинної мети.

Треба зауважити, що головним моментом у генезисі злочинної поведінки, за будь яких обставин, залишається прийняття кримінальних цілей та засобів.