Способи обґрунтування права: об'єктивізм, суб'єктивізм, інтерсуб'єктивність

Поняття методології філософії права.

Структура методології філософії права.

Основні типи праворозуміння як основа методології пізнання права.

Способи обґрунтування права: об'єктивізм, суб'єктивізм, інтерсуб'єктивність

 

1.

Філософія права об'єднує науку про право з усією сукупністю гуманітарного знання, яка не складає єдиного цілого, але включає в себе всі науки про людину і середовищі його проживання, самовираження і самоздійснення. І перший крок на шляху набуття цією наукою свого статусу пов’язаний з визначенням поняття права.

Питання зовсім не простий. У своїй роботі «Критика чистого розуму» І. Кант справедливо зауважив, що «дійти до визначення приємно, проте нерідко дуже важко». Дати визначення права важко, бо його онтологічні підстави мають метафізичну природу. Не випадково Гегель у своєму творі «Філософія права» розглядає юриспруденцію як частина соціальної філософії. Але сама філософія не є наукою. Вона може забезпечувати розгляд онтологічного, соціокультурного, антропологічного і екзистенціального дискурсу права, але не може підміняти собою науку про право. Теорія права як і раніше цілком і повністю відповідає за розробку відповідних понять, за їх точність і стійкість, бо юриспруденція існує для практики, а не для суто наукових цілей.

Перш за все зазначимо, що кожен новий етап в прогресивному розвитку науки ознаменований подальшим зростанням значення методологічного порядку. Одним з багатьох свідчень цього є поворот до інтенсивному розробці проблем методології, який характерний нині майже для всіх галузей наукового знання. Така інтенсивність пояснюється в першу чергу потребами більш глибокого проникнення і всебічного пізнання складних процесів суспільного буття і перспектив його перетворення. І це звернення науки до пізнання самої себе є характерною тенденцією її сучасного поступального розвитку.

Методологія визначається як філософське вчення про методи пізнання і перетворення дійсності, про застосування принципів світогляду до процесу пізнання, до духовної творчості взагалі та до практики.

Методологію іноді розуміють також як певну систему методів, які застосовуються в процесі пізнання в рамках тієї чи іншої науки. Щоб отримати від наукового аналізу правильний результат, й шлях до нього повинен бути правильним. Тому велике значення в науковому дослідженні посідає метод, як шлях дослідження або спосіб пізнання (від грецьк. слова «methodos» - засіб, шлях пізнання).

Наукова методологія - це вчення про метод, його загальні можливості, принципи, на які він спирається. Тобто вона розглядає питання “наскільки за допомогою даного методу можна досягнути поставленої мети?”.

У наш час загальновизнаним є уявлення про комплексність, синтетичність методологічного знання. На думку Д. Керимова, методологія права становить «загальнонауковий феномен, що поєднує всю сукупність принципів, засобів і методів пізнання (світогляд, філософські методи пізнання і вчення про них, загально- і конкретно-наукові поняття і методи), вироблених усіма суспільними науками, у тому числі й комплексом юридичних наук, і застосовуваних у процесі пізнання специфіки правової дійсності, її практичного перетворення»[1]. Але оскільки в ній є багато різних напрямів, залежних від світогляду тих чи інших наукових спільнот, то кожний з них має свою методологію і намагається досягнути бажаного результату своїми методами.

Взагалі, можна виділити такі підходи до інтерпретації цього феномену.

По-перше, науковий підхід, у межах якого під методологією розуміється система загальнонаукових і спеціально-наукових методів, що застосовуються до права — соціологічний, кібернетичний, системний та ін., а також вчення про ці методи. Недоліком такого підходу є те, що він не дає уявлення про методологію права як про синтетичне знання, оскільки відповідно до цього підходу окремі науки, з одного боку, і правознавство — з другого, існують нібито самі по собі.

По-друге, філософський підхід, коли під методологією права ро­зуміється застосування основних принципів і категорій філософії до права. До них належать категорії діалектики, гносеологічні категорії, а також категорії соціальної філософії. Але і такий підхід не визнає жодної нової дисципліни на стику філософії і правознавства.

По-третє, філософсько-правовий підхід, який припускає наявність особливої дисципліни, що виконує методологічну роль стосовно правознавства в цілому. Завданням цієї дисципліни є гносеологічний аналіз різних типів правопізнання та праворозуміння.

Останній підхід дає змогу представити методологію права як деяке синтетичне знання, яке є опосередковуючою ланкою між філософією і теорією права, певний аспект філософії права, що полягає в гносеологічному аналізі основ правової теорії. Отже, методологія права являє собою керівну ідею, систему світоглядних принципів, що виявляють себе на всьому шляху дослідження права, а також обґрунтування такої ідеї.

Тому в пізнанні методології права зосередимося на найбільш загальному, філософському рівні правознавства — методології філософії права. Вона являє собою систематизовану сукупність пізнавальних засобів, що дозволяють досліджувати багатогранну правову реальність в її різноманітних зв’язках з іншими сферами суспільного життя, а також теоретичний аналіз (рефлексію) цих засобів.

Усе це дає підстави говорити про методологію права в широкому розумінні як про комплекс методологічних проблем права і включити до неї:

1) методологію пізнання права;

2) методологію юридичної практики, виділяючи:

а) методологію правотворчості;

б) методологію правозастосування.

Щодо завдань та функцій, які виконує методологія права, то доцільно зазначити, що основним завданням (функцією) методології права Р.Лукич називає виявлення методів права, демонстрація сфери їх застосування та досягнутих результатів, встановлення взаємозв’язку між ними та іншими явищами, пояснення процесу розвитку методів та встановлення їх ефективності.

Вирішуючи питання про співвідношення філософії та методології, а отже в місця правової методології в системі наукового знання, Р. Лукич писав, що із загальнометодологічних дисциплін в розвинутому вигляді існує тільки лише загальна методологія пізнання, методологія права в певній мірі представляє собою один із її елементів, являючи відповідно її спеціалізовану галузь. В такій якості вона знаходиться в тісному зв’язку чи навіть входить у склад філософії, оскільки методологія входить в рамки філософії в якості частини логіки в широкому сенсі слова (якщо під логікою розуміється вчення про одержання істинних суджень). Між тим, на думку науковця, як методологія юридичної техніки, вона мала б входити у склад загальної праксеології, якщо розуміти під останньою науку про людську діяльність.

Таким чином, розуміння поняття правової методології та її місця в системі наукового знання у концепції Р. Лукича можна представити наступними тезами:

1. Методологія права являє собою науку про методи права, що досліджує питання їх існування, розвитку, застосування, взаємозв’язку між ними та іншими явищами.

2. Структуру методології права складають її загальна та спеціальна частини. Спеціальна частина, в свою чергу, включає в себе дві дисципліни: методологію юридичної науки, що досліджує методи пізнання права, та юридичну техніку, у сфері відання якої перебувають методи практичного застосування права. Загальна частина включає питання, що є спільними для методів застосування та пізнання права.

3. В загальнонауковому вимірі, правова методологія представлена в якості частин загальної методології пізнання (до якої включається методологія пізнання права) та праксеології (до якої включається методологія практичного застосування права).

Схема 2. Рівні методології пізнання права