Поняття і сутність антропосоціогенезу: науковий, філософський і релігійний підходи

Зміст

Вступ

1. Поняття і сутність антропосоціогенезу: науковий, філософський і релігійний підходи

2.Теорії походження людини.

2.1 Креаціонізм

2.2 Еволюціонізм

2.3Космізм

2.4 Інші теорії

2. Співвідношення понять: “людина”, ”індивід”, ”індивідуальність”, ”особистість”

Висновки
Вступ

Проблема людини — її сутності, походження, можливостей і перспектив, сенсу буття — здавна хвилювала мислителів. Дуже гостро вона стоїть і в наш час, коли вирішується подальша доля людини і людства. Не хтось ззовні, а самі люди визначатимуть свою долю, і кожний несе за це свою частку відповідальності.

Щодо сутності й походження людини існувало багато концепцій — міфологічних, релігійних, наукових. Найбільші досягнення науки про людину зроблені за останні два століття. За сучасними науковими поглядами, людина — це високоорганізована істота, яка має природну основу, але набуває і реалізує свою сутність тільки в суспільстві. Людина здійснює активну, цілеспрямовану, осмислену трудову, предметно-практичну діяльність, застосовуючи при цьому створювані нею ж знаряддя праці, техніку. Вона має свідомість і самосвідомість, мову, розум, волю, певною (історично зростаючою) мірою свободу, яка проявляється в здатності вибору й самовизначення.

Людина — це суб'єкт діяльності й спілкування, пізнання, естетичного сприйняття та освоєння дійсності, істота творча, моральна, яка відповідає за свої вчинки. Формування й розвиток людини — водночас формування й розвиток суспільства, матеріальної і духовної культури, поза якою людина як така не може існувати.

Пізнаючи і перетворюючи світ засобами науки, духовної культури, індивідуальної та суспільної практики, людина в усі часи намагалася з'ясувати власну природу, розкрити таїни свого внутрішнього світу, визначити рушійні сили свого розвитку, закони поведінки, причини і спонуки вчинкових актів, героїчних діянь, сенс свого існування і своє призначення в світі.

Людське життя суперечливе у своїй сутності. Кожна людська істота так, чи інакше самовизначається і самостверджується в просторі і часі відміряному їй на життя, знаходить себе на перетині біологічного й соціального, фізичного й психологічного, індивідуального й універсального, внутрішнього й зовнішнього, суб'єктивного й об'єктивного, матеріального та духовного вимірів існування. Особливість людини неповторна у своїй індивідуальності. Однак навіть повний перелік індивідуальних якостей людини не характеризує особистість конкретніше, детальніше і повніше. Нетотожність понять “ особистість ”, “ індивідуальність ” не дає змоги розглядати структуру особистості як своєрідний набір індивідуально – психологічних властивостей і якостей.

 

Поняття і сутність антропосоціогенезу: науковий, філософський і релігійний підходи

Проблема людини є однією з найактуальніших у філософії. Однак лише в сучасній філософії виник окремий напрям — філософська антропологія.

Філософська антропологія — напрям, завданням якого є системне вивчення й обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.

Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому значенні — як філософське вчення про людину, або філософію людини. У такому сенсі вживається він і в цьому посібнику.

Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необхідний історичний екскурс розв'язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологією та філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своєму розвитку.

У філософії Давньої індії, наприклад, людина мислилась як частина світової душі, а людське життя розуміли як певну форму нескінченного ланцюга перероджень. Це відповідало концепції коловороту життя (сансари), яка була найважливішою складовою Упанішад — текстів, які водночас виражали міфологічний, релігійний і філософський світогляди. У вченні про переселення душ межа між живими істотами (рослинами, тваринами, людиною і богами) є дуже умовною, рухливою, непостійною. Тільки людині притаманне прагнення до свободи, до вивільнення від пристрастей і принад емпіричного буття з його законом сансари — карми.

У давньогрецькій філософії спочатку людина не існує сама по собі, а є складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мікрокосм, що був відображенням макрокосмосу (частина Космосу в межах людського сприйняття), який розуміли як живий організм. Такі погляди на людину обстоювали представники Мілетської школи.

Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філософської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу. «Мірило усіх речей — людина» — основоположний принцип софістів. Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристика людини, її призначення і соціальний статус. У концепції Арістотеля людина розглядається як істота соціальна, державна, політична. На його думку, той, хто не здатний до спілкування, оскільки вважає себе істотою самодостатньою і не відчуває потреб в чомусь, уже не є елементом держави. Він стає або твариною, або божеством. Арістотель звертає увагу ще на дві відмітні ознаки людини — її розум і мову. «Лише людина з усіх живих істот володіє мовою», — зазначав він. Тому соціальність, розумність, і мова є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину з-поміж живих істот.

У середньовічній філософії людину трактували передусім як частину світового порядку, встановленого Богом. Вона здебільшого розглядалася як єдність божественної і людської природи, яка знаходила свій вияв в образі Христа. А. Блаженний, наслідуючи Платона, вважав, що людина є протилежністю незалежних душі й тіла, але тільки душа робить людину людиною. Вона є її іманентною субстанцією. Ф. Аквінський у тлумаченні проблеми людини спирався на вчення Арістотеля, трактував людину як проміжну істоту між тваринами й ангелами. Він обстоював єдність душі і тіла, вважав, що душа визначає сутність людини. Людина, на його думку, є особистісною єдністю душі і тіла. Душа — нематеріальна субстанція, але вона виявна тільки в тілі. Незважаючи на деякі розбіжності, філософська культура християнства, відкривши внутрішній духовний світ людини, зробила крок уперед в осягненні людини порівняно з античною філософською класикою.

Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в містичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філософії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктивну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчуває на собі зворотний вплив) — це самостійна заводна машина на зразок годинникового механізму. Ще однією відмітною рисою філософської атропології цього часу є тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами П. Гольбаха, вона «не може — навіть подумки — вийти з природи».

У німецькій класичній філософії проблема людини перебувала у центрі філософських пошуків. Зокрема, І. Кант вважав питання «що таке людина?» головним питанням філософії, а саму людину — «найголовнішим предметом у світі». Він дотримувався позиції антропологічного дуалізму, але його дуалізм — це не дуалізм душі і тіла, як у Декарта, а морально-природний дуалізм. Людина, за Кантом, з одного боку, належить природній необхідності, а з іншого — моральній свободі та абсолютним цінностям. Як частина чуттєвого світу явищ, вона підпорядкована необхідності, а як носій духовності — людина вільна. Відмітною рисою людини, за Кантом, є самосвідомість, яка й вирізняє її з-поміж інших живих істот.

Гегель у своїй антропологічній концепції зосередився на вираженні становища людини як суб'єкта духовної діяльності і носія загальнозначимого духу і розуму. Особа, зазначив він, на відміну від індивіда, починається тільки з усвідомлення себе як істоти «нескінченної, загальної і вільної».

Незважаючи на те, що представники німецької класичної філософії додали до загальної характеристики людини такі нові риси, як «духовність», «духовна діяльність», ці риси не набули необхідного якісного виміру, оскільки їх антропологічні концепції, як і вся їх філософія, були пронизані виключно духом раціоналізму.

І лише в сучасній філософській думці з її яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з відкриттям глибинної людської ірраціональності внутрішній світ людини, її духовність набувають необхідної оцінки. Першим, хто насмілився перервати пісні тріумфу, які розспівував чистий інтелект, за словами Е. Фромма, був 3. Фрейд. Він показав, що розум — найцінніша і найлюдськіша властивість людини — сам піддається змінному впливу пристрастей, і тільки їх розуміння може звільнити розум і забезпечити нормальну працю. У творах Фрейда відображено глибоку діалектику соціального і біологічного (природного) в людині. Він розкрив силу біологічних бажань, їхню відносну самостійність, здатність до сублімацій, тобто можливість «перемикати» власну енергію як на суспільно корисну працю, так і входити в конфлікт із соціальним, з нормами культури і, за певних умов, здобувати над ними перемогу, а за їхнього гальмування (приглушення) бути джерелом неврозів.

Двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього душевного життя. Цей складний синтезуючий процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Без нього, за словами М. Бердяєва, вона була б лише поєднанням окремих шматків і уламків. Внаслідок цього творчого акту долається тваринна природа людини, реально зростає її свідомість, формується її невід'ємний атрибут — духовність.

Духовність — міра людяності як данність, що закорінена у глибини внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська індивідуальність може реалізувати себе як особу.

У новітній філософії з'являється ще одна важлива риса у тлумаченні специфічних особливостей людської природи — її здатність до трансцендентування. Людину можна визначити як живу істоту, яка може сказати «Я», усвідомлювати сама себе як самостійну величину, — зауважував Е. Фромм. Тварина живе серед природи і не трансцендентує її, вона не усвідомлює себе і не має потреби в самототожності, як це властиво людині. Цю думку підтримує і М. Шелер, стверджуючи, що тільки людина — оскільки вона особистість — спроможна піднятися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру ніби потойбік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, зокрема й саму себе.

Тому тільки людина має здатність піднятися над собою, ідеально відмовитись від своєї емпіричної природи і піднявшись над нею, аналізувати, оцінювати її. Тільки духовне начало в ній, принципово відмінне від усіх емпіричних якостей (зокрема, й інтелектуальних), що виходить за межі її емпіричної природи взагалі, є те щось, що властиве самій лише людині і що визначає її справжню своєрідність. Такі погляди поділяли М. Гайдеггер, М. Бердяєв, В. Соловйов, С. Франк, М. Шелер, Ж.-П. Сартр та багато інших філософів.

Отже, філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в ній своєрідне щось, завдяки чому людина є людиною. Водночас зміст, розуміння цього сутнісного чинника інтерпретувалися по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складний та суперечливий об'єкт вивчення — людину. Тому доцільними є виокремлення не якогось одного, а кількох невід'ємних ознак людського, зокрема:

— наявність розуму (ця концепція найпоширеніша і досить стійка. Від Арістотеля до І. Канта, від Г. Гегеля і К. Поппера вона майже не зазнала суттєвих змін);

— соціальність (людина є істотою, буття якої через необхідність (потреба добування їжі, захисту і відтворення собі подібних, набуття власне людських якостей) пов'язане з соціальною організацією);

— цілеспрямована діяльність (людина є істотою, що свідомо творить. Тварина діє завдяки властивій їй структурі інстинктів, а людина реалізує себе через цілеспрямовану діяльність із створення необхідних умов для задоволення її біологічних, соціальних і духовних потреб передусім створенням знарядь праці);

— здатність творити символи, насамперед слово (завдяки слову людина спілкується, полегшує і поліпшує процес суспільної діяльності — трудової, соціальної, політичної, духовної);

— духовність як міра якісності особи, її людськості (те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж усього живого на планеті; те, що властиве тільки їй. Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим феноменом, а надбанням активності самої людини, самоспрямованої на задоволення своїх внутрішніх природних потреб).

Наведені ознаки взаємопов'язані й характеризують людину як складну діяльну цілісність, що своєрідно поєднує свої складові в руслі концепції некласичної парадигми «все в усьому» (принцип Маха). Аналізувати таку цілісність можна тільки через осмислення всієї повноти її сутнісних форм та умов існування в синергічному аспекті. Завершуючи розгляд природи, сутності людини, слід звернути увагу на співвідношення понять «людина», «індивід», «особа», «індивідуальність», які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є однопорядковими, але не ідентичними. Найбільш загальним поняттям є «людина».

Людина — поняття, що відображає загальні риси людського роду, тобто характеризує родову істоту.

Індивід — окремий представник людського роду, окремо взята людина (немовля — індивід з його антропологічними властивостями, або одиничне від сукупності).

Особа — людський індивід, узятий в аспекті його соціальних якостей (погляди, цінності, інтереси, моральні переконання тощо), тобто це людина, що пройшла процес соціалізації.

Індивідуальність — неповторний, самобутній спосіб буття конкретної особи як суб'єкта самостійної діяльності, індивідуальна форма суспільного життя людини на противагу типовості, загальності.

Вона виражає власний світ індивіда, його особливий життєвий шлях. Виявляється в рисах темпераменту, характеру, у специфіці інтересів, якостей інтелекту, потреб і здібностей індивіда. Людина стає індивідуальністю, коли її особистість збагачується одиничними та особливими, неповторними властивостями.

Теорії походження людини.

У колі питань, які можна назвати вічними, знаходиться проблема походження людини. Більшість теорій можна звести до трьох груп:

– людину створив Бог (креаціоністська теорія)

– людина походить від мавпи (дарвінізм)

– людина походить від інопланетян (теорія позаземного походження).

Перші дві з указаних версії – старі, третя – наймолодша. Прихильників божественного походження людини іменують креаціоністами, тваринного походження – еволюціоністами, космічного – космістами.

Креаціонізм (від «креаціо» – «створюю»).Найпершою концепцією слід уважати релігійно-міфологічне вчення про походження людини, яке поділяється на язичницьку й християнську традиції. Перша виникла раніше й збереглась у деяких примітивних народів і досі. Більш того, з 2000 року в деяких розвинутих країнах спостерігається ренесанс язичницьких уявлень, а разом з ними й креаціоністської міфології. Що ж стосується пострадянського простору, то в Російській Федерації цей процес більш виражений, аніж в Україні. Креаціоністські пошуки українських учених ведуться переважно в руслі християнської традиції, а не язичницької, як це спостерігається серед учених-росіян.

За міфологією, боги створили людину з певних матеріалів. Найчастіше фігурує «глина». Деякі народи Африки виводять себе від комах. Існують міфи й про походження від мавп, а також такі, що стверджують навпаки, що мавпи й інші тварини – це здичавілі люди (й ця гіпотеза нині вже має розробку – див.: Белов А. Антропологический детектив. – М., 2003). В Корані також говориться про «глину» як матеріал для створення Адама. І тут треба мати на увазі, що, можливо, у випадку певних матеріалів ми маємо справу з якимись дуже алегоричними символами, які просто ще не піддані ретельній дешифровці, а у випадку тварин – з інформацією про еволюцію тонких тіл людини (аор), які вивчає валеологія. В будь-якому випадку, кожен такий міф – дуже цікава інформація, по ньому можна встановити, принаймні, рівень тієї чи іншої культури, а він – у тому, як суспільство готувало людину для сприйняття й розуміння матеріалу міфу. Всі міфи, в яких говориться про походження людини, вчені так і називають «антропологічними».

Проте стародавній світ залишив нам ще одне письмове джерело, принципово відмінне від усіх інших. Це – Біблія, перші глави якої оповідають про створення людини. Це – коротке, конспективне оповідання, назване одним з дослідників (І.Шифманом) «Божественним протоколом». Її не можна трактувати буквально. Історично склалося чотири варіанти її трактовки: буквальний, алегоричний, символічний і аналогічний. Щодо конкретних методик творення в Біблії інформація відсутня – це джерело не є науковим трактатом, воно просто повідомляє про факт. Так Біблію й треба розуміти і не вимагати від неї більше, ніж те, що в ній є. Але все ж мусимо хоча б у кількох словах торкнутися питання про науковість відомостей, які знаходимо в Біблії.

Прийнявши до уваги, що перші її тексти з’явились понад 1000 рр. до н.е., можна було б припустити, що саме в них ми знайдемо найпримітивніші уявлення про світ, які мали б бути у пастухів, що населяли Палестину 3000 років тому. Зокрема, що «Земля пласка і плаває в океані», або що «Земля є центром світобудови, а всі світила кружляють навколо неї». Але, взявши в руки Біблію, легко переконатися, що такі думки – не звідти. Наведені уявлення поширювали впродовж століть саме вчені, серед яких були й давньогрецькі філософи. У Біблії ж читаємо: «Бог на нічому повісив Землю» (Іов. 26, 7), «Бог над земним кругом возсідає» (Ісайя. 41, 22), отже маємо уявлення про космічний простір та кулястість Землі.

Певною несподіванкою для вчених було виявлення у 1965 р. реліктового випромінювання, з чого випливало, що близько 15 млрд. рр. тому світ був заповнений квантами енергії високих частот. А в Біблії й читаємо: «І сказав Бог: нехай буде світло! І настало світло» (Кн..Бут. 1, 3). Сьогодні вчені вже говорять не тільки про «народження світу з нічого», вираховують (як, наприклад, англійський астроном Ловель) уже конкретні дані температур при цьому, а й про те, що такі ж положення знаходимо в Біблії, зокрема:, про те, що «все створив Бог з нічого». Довгий час атеїсти звинувачували авторів Книги Буття в неграмотності, оскільки в ній написано, що «вивела земля з себе рослини… і дерева» на Третій день, «два великі світила з’явилися на Четвертий день, усякі ж створіння живі – на П”ятий. Але після тривалого аналізу можливостей зародження життя та наслідків згубного впливу ультрафіолетового випромінювання Сонця (і взагалі руйнівної дії прямих сонячних променів), після появи гіпотези, за якою життя зародилось у водоймах на глибинах не менше 10 м, напевне, слід визнати, що в зафіксованій у Біблії послідовності подій є глибокий зміст.

У цілому ж, як образно сказав ще Й.Кеплер, завдання Біблії є не в тому, щоб розповісти, як побудоване Небо, а як туди потрапити! Тобто Біблія мала за мету не нагромадження точних знань з фізики чи астрономії, а розвиток людської особистості, причому передовсім не у сфері розумовій, а духовній. Розум тодішньої людини ще знаходився в «дитячому стані», не був окріплим, людині належало ще навчитися виробляти здатність до правильних наукових узагальнень.

Слід прислухатися й до т.зв. візіонарної теорії, яку відстоювали Іоанн Златоустий, Григорій Ніський та ін., за якою відомості про творення світу відкриті були Творцем людям у видінні. Отже, ні про які земні географічні вимірювання тут мова йти не може.

Таку ж схематичну картину найголовніших етапів в історії людства Біблія дає й тоді, коли згадує про ті чи інші історичні події. Бо основне тут – моральний зміст, моральна основа життя суспільства, духовне виховання людини. При тому в Біблії використано конкретні образи, які найкраще були доступні «дитячому» розумінню тодішніх людей. І найперше таке стосувалось образу самого Бога – Творця світу, наділеного людськими рисами. Адже лише до такого Бога можна було пробудити в серцях людей любов, тоді як абстрактний образ Божества навівав би на них страх і відчуження. Суб’єктивізм? Безсумнівно. Але то був звичайний суб’єктивізм людського інтелекту, що знаходився ще на початковому етапі свого становлення.

Сьогодні проблематика походження людини на ґрунті креаціонізму продовжує розроблятися в рамках християнської антропології, яка погоджується з матеріальним творенням тіла, але наполягає на духовному, божественному походженню душі. Положення компромісне, але хитре: якщо визнати факт божественного походження душі, то треба тоді визнавати й того, хто її створив, тобто Бога; наступним же етапом буде крок, який поставить науку перед фактом, який вона не зможе заперечити: про визначальний вплив на хід еволюції тіла тієї самої душі.

Еволюціонізм. Другою за часом виникнення вважається концепція т.зв. «природного походження», яку розробляли філософи й учені. Вони висунули думку про два джерела походження людини – з живої й неживої природи. Згідно з думкою Тита Лукреція Кара (95 – 51 рр.), висловленою в поемі «Про природу речей», людство виникло на Землі природним шляхом, і перші люди з’явилися немовлятами із «земних утроб». Про природну появу людини говорили й до Тита Анаксимандр (VІ ст. до н.е.) та Емпедокл (485 – 425). Арістотель, Пліній і Гален звертали увагу на мавпу, вважали її заледве не копією людини. Арістотель (384 – 322) уперше піддав докладному розгляду людське тіло, вказав на місце, що його займає людина в системі тваринного світу, назвав такі кардинальні відмінності людини від тварин, як прямоходження, великий головний мозок, наявність мови, розуму, й піддав ці особливості аналізу. Продовжував порівнювати тіла людини й мавпи пізніше римський лікар та анатом Клавдій Гален (130 – 201).

У середні віки така традиція переривається, хоча в мусульманському світі, в межах східно-перипатетичної філософії виникає й набуває розвитку еволюційна течія, яка перехідною ланкою між твариною й людиною називала мавпу. Дискутувалася також ідея щодо можливості зворотного процесу – від людини до тварини. А в ХІV ст. арабський історик Ібн Халдун, який уважається першим соціологом і соціальним антропологом, висунув уже цілком еволюційну теорію виникнення та розвитку людини. В Європі ж тільки в 1699 р. англійський анатом Е.Тайзон опублікував повний опис побудови шимпанзе у книзі, яку назвав так: «Орангутан, або лісова людина: порівняльна анатомія мавпи, пігмея і людини». (Малайське слово «орангутан» у перекладі й означає «лісова людина»). У ХVІІІ ст. уже зароджується наукова приматологія. В 1766 р. з’являється твір Ж.-Л.Бюффона «Історія землі», в якому автор, якого сучасники називали «Плінієм ХVІІІ століття», уперше висловив крамольну на ті часи в Європі думку, що люди – нащадки мавп. І Сорбонна, найстарший науковий центр Європи, винесла рішення про публічне спалення його книги катом. Релігійна версія походження людини здавалася непорушною.

Однак до середини ХVІІІ ст. віра в те, що світ і все живе створене Богом, була значно підірвана науковими відкриттями. Численні факти, обсяг яких усе зростав, уже неможливо було пояснити, виходячи з традиційних релігійних уявлень. У числі перших виступили проти застарілих уявлень французькі учені, найвідомішим з яких був Ж.-Б.Ламарк (1744 – 1829)..

Еволюційна теорія Ламарка. Цей учений уперше поставив питання про МЕХАНІЗМ виникнення людини, що було вже питанням в полі справжньої науки. Така подія сталася на поч. ХІХ ст., коли вийшов (1808 р.) його твір «Філософія зоології». Ламарк першим розділив проблему на дві частини: походження фізичного тіла внаслідок еволюції (1) і поява богоподібного розуму (2). Тіло людини свідчить про її походження від тварин, а розум і душа – про походження божественне. Ламарк цілком допускав походження людини від якогось виду «чотирируких». Він твердив, що всі сучасні організми походять від давніх шляхом еволюції, у т.ч. й людина. І висунув ідею, що зміни в організмі відбуваються внаслідок вправ чи не вправ органу. Хід думки був таким: не стало лісів – мавпа стала вести наземне існування й перейшла на ходіння на двох ногах, через що вони стали укріплюватися й розвиватися (sic! Він же сам писав, що мавпа «чотириРУКА», то як же в ній могли почати розвиватися НОГИ? Дивна логіка) – через прямоходження змінилася побудова хребта, м’язів, стопи, кисті, щелеп, зубів, головного мозку; а в умовах суспільного життя з’явилася мова. Але концепція була дуже недосконалою, що Ламарк, вочевидь, розумів і сам, бо зауважив, що все було б саме так, як він написав, якби людину не створив Бог.

У тому ж ХVІІІ ст. знаменитий шведський природознавець Карл Лінней (1707 – 1778), творець сучасної класифікації рослин і тварин (таксономії), став першим ученим, який відніс людину й мавпу до однієї групи тварин – ПРИМАТІВ, хоча й записав людей у особливий рід (Homo) з одним видом «людини розумної» (Homo sapiens). Але той же Лінней належав до вчених, які вірили в божественний акт творення світу й незмінність усього живого. Саме тому він сказав, що існує стільки видів, скільки їх Бог створив з первоначал. Лінней твердив, що людина все ж таки була створена за образом і подобою Бога і їй був даний божественний розум; а свою таксономічну систему він створював тому, що вважав, що вона допоможе зрозуміти задум Творця. Тим не менш, його класифікація об’єднала людей і мавп в одну групу, що об’єктивно не могло не впливати на свідомість наступних поколінь учених. І Дж.Е.Дворнік у 1808 році уже прямо заявив, що люди пішли від людиноподібних мавп. У ХVІІІ – 1-й пол. ХІХ ст. археологи, палеонтологи, етнографи накопичили великий емпіричний матеріал, що ліг у підвалини вчення про антропоґенезу.

У таксономічній системі Ліннея людина виглядає так:

Світ тварин

Тип хребтових

Клас ссавців

Загін приматів

Надсімейство гоміноїдів

Сімейство гомініди

Рід гомо

Вид сапієнс.

 

Теорія Чарльза Дарвіна. У 1871 р. побачила світ книга Ч. Дарвіна (1809 – 1882) «Походження людини і статевий відбір». У ній Дарвін уперше висунув закінчене вчення про те, що принцип еволюції є зв’язуючою ланкою в багатоманітності форм життя, що, попри всю складність й багатство живого світу, він розвинувся шляхом поступової еволюції з первинних форм життя. Система Дарвіна, в якій були підведені підсумки довголітніх зусиль природознавців побудувати «драбину» розвитку в порядку чистої еволюції всіх видів тварин і рослин, працювала на головну мету – заперечити ідею про те, що деякі види тварин з’явилися під дією вищої сили (тобто так, як про те повідомляє Книга Буття). Всі види з’явилися на землі внаслідок природної еволюції – твердив Дарвін. Це своє твердження, яке здавалося від часу появи ще одної його роботи – «Про походження видів» остаточно встановленим, Дарвін будував на основі багаторічних спостережень, викладених ним ще в книзі «Подорож на кораблі Beaglе». Правда, ті конкретні випадки, в яких твердження Дарвіна було пов’язане з безсумнівними фактами, відносилися лише до небагатьох «відрізків» з незчисленних видів рослин і тварин, але це саме по собі (з методологічної точки зору) не послабило доказової сили аргументації Дарвіна: те, що перевірене на одних даних, може бути з достатнім правом розповсюджене на всю сукупність фактів такого ж порядку. Головні гіпотези Дарвіна були такими:

1) боротьба за існування;

2) природній відбір;

3) статевий відбір;

4) закріплення нових змін через спадковість.

Ці чотири припущення являли собою, на думку Дарвіна, достатнє пояснення еволюції життя.

Авжеж, ті нові зміни, які виникають у тварин чи рослин і потім передаються через спадковість наступним поколінням, пов’язані з випадковістю – Дарвін рішуче заперечував будь-яке «пристосування» організмів, будь-який творчий потяг їх до найбільш «зручного» життя, – на чому стояв Ламарк. Дарвінізм рішуче відсунув ламаркізм з біології (він, правда, пізніше відродиться у вигляді неоламаркізму. Наприклад, у роботах Бергсона).

Однак, слід сказати, що дарвінізм критикується з часів самої його появи, про що написані томи літератури. Узагальнено думку багатьох учених – критиків Дарвіна можна викласти так: якщо дарвінізм дає пояснення деяких фактів, то його не можна визнати як єдину й усеохоплюючу систему в питанні виникнення нових видів. Дарвін довів, що види розвиваються, але жодного факту переходу одного виду в інший не існує.

Наукових положень, які не вписуються в теорію Дарвіна багато, але слід визнати правильність думки російського філософа і богослова В.Зеньковського, що історично найбільшим ударом по дарвінізмустала думка Вейсмана й цілої плеяди вчених, які вивчали природу спадковості, що спадковість не може бути віднесена до знов набутих властивостей, які виникали так, як це описав Дарвін. І хоча питання щодо природи спадковості залишається загадкою й нині, все ж таки Вейсман був правий, що підтвердилося детальними дослідженнями Менделя. Горезвісні твердження радянського вченого Мічуріна, які були офіційно об’явлені незаперечним досягненням радянської науки, не зустріли ніякої підтримки справжніх науковців навіть в Радянській Росії, не те, що в західній науці. Зміст же гіпотези Мічуріна й полягав у твердженні, що випадкові чи штучно викликані зміни («новонабуті») закріплюються у спадковості. Це положення не підтвердилося НІЧИМ. Мічурінська гіпотеза була, безумовно, науковою фікцією, але необхідно враховувати, що вона була витримана повністю в дусі дарвінізму. Отож, якщо дарвінізм не витримав перевірки практикою навіть на рівні рослин, то про дарвінізм у питанні щодо виникнення людини можна взагалі вже не говорити.

Звернемо увагу й на таку думку сучасних учених: справжня наука працює над встановленням ЗАКОНОМІРНОСТЕЙ, еволюціонізм же, від самих своїх початків і до Дарвіна, а від нього донині, побудований на ВИПАДКОВОСТЯХ (випадково змінився клімат, випадково примат зліз з дерева, випадково мавпа почала працювати /тобто – займатися абсолютно неприродною для неї справою/ і т.п.). Виведені ж Дарвіном начебто закономірності все більше, з розвитком науки, виявляють свою витокову спекулятивність. Проте, поставимо питання й так: а що нинішня наука в рішенні питання щодо походження людини може надати інше, крім дарвінізму? Ну, що? НІЧОГО. Їй нічого сказати, бо вона не може пояснити МЕХАНІЗМ виникнення. Отож у цій проблемі слід враховувати вже закономірності розвитку самої науки, а конкретно: допоки в ній не з’явилося принципово нове відкриття, яке б повністю й остаточно заперечило б наукове відкриття Дарвіна, стара парадигма, базована на дарвінізмі, працює й працювати буде, незважаючи на те, що вже цілий ряд учених твердить, що вчення Дарвіна загальмувало розвиток науки на 1000 років.

Контраргументи А.Уоллеса. Наприкінці ХІХ ст. знаменитий дослідник тропічної природи Альфред Уоллес (1823 – 1913) розвинув теорію відбору незалежно від Дарвіна й одночасно з ним, але піддав дарвінівську трактовку сумніву. Уоллес писав, що людина наділена набагато більшими потенціями, ніж їй потрібно взагалі як біологічній істоті. Отже, людині притаманні такі якості, які не могли виникнути внаслідок природного відбору й узагалі не були вирішальними в біологічному житті виду. «Почуття абстрактної справедливості чи любові до ближнього, – писав він, – ніколи не могли бути набуті таким чином (тобто шляхом відбору), адже ці почуття несумісні із законом виживання найсильнішого». Сказане – саме те, що ми вище говорили про мораль. Учений дійшов до висновку, що мозок людини не може розглядатися як результат природного відбору. Уоллес проголосив, що цей «розумовий інструмент» виник у результаті потреби його володаря й припустив, за його виразом, «втручання вищої розумної істоти» в процес його виникнення.

Два видатних англійця – А.Уоллес і Ч.Дарвін притримувалися різних поглядів на еволюцію людини, незалежно один від одного відкривши одну й ту ж теорію, й усе-одно залишалися приятелями, незважаючи на постійну критику одне одного. Як істинні джентльмени, вчені не сперечалися щодо «пріоритетів», полишаючи пальму першості один одному, про що із захопленням писав видатний письменник Данило Гранін (Гранин А. Зубр. – Л.: Сов. писатель, 1987).

На відміну від Ч.Дарвіна, А.Уоллес стверджував, що між людиною й твариною існує неодолима прірва, по крові вони – брати, а по психіці – АНТАГОНІСТИ. Йому вдалося довести, що моральні почуття, як і почуття прекрасного й містичного, зовсім не є пізніми продуктами цивілізації, як увжвлося до нього, а, навпаки, приналежні «дикунам» навіть на найнижчих ступенях розвитку культури. Уоллес першим рішуче відкинув уявлення про розумову відсталість т.зв. дикунів. І в тому він отримав повну підтримку сучасної антропології, яка зовсім не вважає відсталі племена перехідною ланкою між мавпою і людиною.

Трудова теорія Ф.Енгельса. Логічним продовженням учення Ч.Дарвіна стала трудова теорія антропоґенези Ф.Енгельса. Вона викладена була ним у 1873-76 рр. й найбільш повно відтворена у статті «Роль праці в процесі перетворення мавпи на людину», яка була одною з глав його роботи «Діалектика природи». Основу концепції Енгельса складає розуміння праці як першої основної умови всього людського життя, й до того ж у такому ступені, що можна говорити, що «праця створила саму людину» (Маркс. К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. – Т.ХХ. – С.286). Звідси бере початок хрестоматійне для радянських часів формулювання про те, що «праця створила з мавпи людину», яке вважалось одним з основоположних тверджень історичного матеріалізму.Енгельс установив послідовність основних етапів того, що було назване «гомінізацією», з виділенням прямоходження як вирішального кроку на шляху перетворення мавпи в людину, дав визначення руки як органа й продукту праці, розглянув виникнення звукової мови, людського мислення як наслідка суспільного розвитку, підкреслив якісну своєрідність антропоґенези як процесу активного пристосування людини до навколишнього середовища, екологічну перевагу людини розумної над іншими видами.

Багато вчених не поділяє як теорію Дарвіна, так і теорію Енгельса. Чинник праці взагалі на сьогодні перетерпів значне переосмислення, а відповідно, інакше оцінюється й еволюція мозку. В сучасній науці пропонується кілька моделей поступового зростання маси мозку з постійною швидкістю, аутокаталітичного прискорення темпів по мірі зростання мозку й, нарешті, «епізодичного збільшення», коли швидкі зміни змінюються періодами затримок у зростанні. Для процесу еволюції гомінід у цілому також розробляються моделі поступового філетичного розвитку («градуалізм») і «переривистої рівноваги», зі зміною довгих періодів відносної стабільності видів (стазіси) періодами дуже швидких змін, що призводять до формування нових видів.

Слід сказати, що в правильності теорії Дарвіна почали сумніватися навіть її палкі прихильники вже через півстоліття після її виникнення. Найкрупніший американський палеонтолог Генрі Осборн (1857 – 1935) був яскравим представником примирення науки з релігією. Згідно з його гіпотезою, аристоґенеза, тобто творення органічного світу, здійснюється шляхом цілеспрямованої еволюції. За Осборном, предки людей не були зв’язані з предками людиноподібних мавп (тобто людина вийшла не з кола мавп), люди розвинулися першопочатково в Центральній Азії й їхні предки вели наземний спосіб життя. Еволюція здійснюється не стільки під впливом зовнішнього середовища, скільки завдяки закладеній в організмах здатності до прогресивного розвитку. На наш погляд, Осборн показав вихід з глухого кута дарвінізму, що завів науку до «мавп’ятника». Продовжуючи його думку, можна сказати так: мавпа не могла бути предком людини саме тому, що вона – чотирирука, ПРЕДОК ЖЕ БУВ ДВОНОГИМ. «Missing link» досі ще не знайдена тому, що вчені шукають її в Африці – Осборн же говорив про АЗІЮ. Але то зовсім не обов’язково був якийсь примітивний вид живих істот.

Синтетична теорія еволюції (СТЕ). Підвалиною сучасної еволюційної біології є синтетична теорія еволюції, або неодарвінізм (С.С.Четверіков, Ф.Г.Добржанський, Д.С.Хакслі, Е.Майєр, С.Райт, Н.П.Дубінін, О.Н.Северцов, І.І.Шмальгаузен, Д.К.Бєляєв, О.П.Татаринов, В.А.Ратнер та ін.), яка сформувалася у ХХ ст. Ця концепція є спробою об’єднати класичний дарвінізм з досягненнями генетики. Безпосередньою передумовою синтези генетики й теорії еволюції стала хромосомна теорія спадковості Т.Моргана, біометричні й математичні підходи до аналізу еволюції, закон Харді-Вейберга для ідеальної популяції (згідно з ним така популяція прагне зберегти рівновагу концентрації генів за умови відсутності чинників, що змінюють її), результати емпіричного дослідження змінності в природних популяціях тощо. Математичні моделі СТЕ були розроблені на початку 30-х рр. Р.Фішером, Дж.Холдейном і С.Райтом. Вони включають деякі методи теоретичної популяційної генетики (розробники: Свірежев Ю.М., Пасеков В.П., Моран П. та ін.). СТЕ заснована на визнанні популяції одиницею, що еволюціонує, випадкових змін ДНК і природного відбору, провідної ролі середовища у виникненні видів, необхідності різноманітності у збереженні стабільності біологічних систем. Згідно з СТЕ елементарною клітинкою еволюції є не організм і не вид, а популяція – як сукупність осіб одного виду, що довгий час займають певний простір, і яка відтворює себе протягом великого числа поколінь. У загальному виді СТЕ стверджує, що прогресивний розвиток життя на Землі пояснюється генетичним послідовним успадкуванням фенотипічних ознак (тобто таких, що сформувалися в процесі індивідуального розвитку організму), їх випадковою змінністю й природнім відбором. Випадкові мутаційні зміни фільтруються природнім відбором і поступово з хаосу невизначеної змінності викристалізовуються досконалі форми, ідеально пристосовані до умов мешкання. СТЕ допускає, що генотипи з більш високою пристосованістю залишають пропорційно більшу кількість потомків, тому їхні гени в наступному поколінні будуть представлені з більшою частотою. СТЕ припускає, що еволюція обумовлена порушенням апарату спадковості під впливом середовища (мутаціями) й відбором корисних за даних умов проживання в поєднанні з ізоляцією ознак, що виникають випадково. Еволюція являє собою безперервний процес накопичення в популяції випадкових мутацій, ознак, що ведуть за умов ізоляції (екологічної, репродуктивної) до дивергенції й формування нового виду.

Так що, як бачимо, все, як і в Дарвіна, базується знов-таки на випадковостях, то ж не випадково дуже скоро виявилося, що теоретична картина СТЕ вельми розходиться з даними палеонтологічного літопису. З матеріалів розкопок витікає, що нові форми організмів з’являлися скоріш стрибками, ніж унаслідок послідовного «шліфування», як того вимагає класична теоретична схема СТЕ (див.: http//www.kv.by\\index 2001354401.htm). Новий поштовх СТЕ отримала в роботах І.Пригожина, присвячених біфуркаційному розвитку. Головною думкою тут є та, що за умов, віддалених від рівноваги, відриті системи можуть стрибками переходити в якісно новий стан, змінюючи траєкторію свого становлення. Біфуркація визначає наявність у системі, поряд з детерміністичними, стохастичних закономірностей, адже наслідком її є множинність можливих майбутніх станів. Створення СТЕ на основі популяційної генетики стало початком подолання протиставлення історичного й структурно-інваріантного «зрізів» у дослідженнях живого. Все це гарно пояснює розвиток видів, але водночас жодною мірою не доводить можливості їхнього переходу один в інший.

Теорія двох стрибків. Конкретне втілення ідея антропосоціоґенези знайшла у створеній радянськими антропологами й частково археологами «теорії двох стрибків», згідно з якою в еволюції людини існують два переломних моменти:

1) перехід від стадії тварин-попередників людини до стадії людей, що формуються, якими є архантропи (пітекантропи, синантропи й інші схожі форми) й палеоантропи (неандертальці);

2) зміна палеоантропів людьми сучасного фізичного типу (неоантропами), які вже були готовими людьми, що сталася приблизно 40 – 35 тис. рр. тому.

Перший перелом означав появу соціальних закономірностей, другий – встановлення їх повного й безроздільного панування. Пралюди (люди, що формувалися), як їх зве еволюційна антропологія, жили в суспільстві, що знаходилося на стадії становлення, і яке вчені називають первісним «людським стадом» (термін активно критикується, про що ми докладніше скажемо в наступних лекціях). Ґенеза суспільства була процесом становлення першої форми його існування – первіснообщинної формації. Але наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. зазнала серйозної критики й увійшла в стан кризи формаційна модель історичного процесу, а тому й ця теорія, принаймні на рівні пояснення соціоґенези, піддана сумніву.

І що ж на сьогодні залишається від дарвінізму, навіть за умови, що нового природознавчого відкриття, яке б остаточно заперечило дарвінізм, так-таки досі й немає? Насамперед слід зазначити, що сам Дарвін ніде не заявляв, як це йому було згодом приписане, нібито «живе породилось з неживого саме». Навпаки, він допускав створення Богом «першої клітини» і говорив так: «Є щось привабливе в тому, щоб думати, що весь світ живого з’явився з одної клітини». Теорія еволюції сприяла певній роботі щодо систематизації і класифікації у світі живого, навіть пов’язала всі види певними «родинними зв’язками». Як кажуть, вона підвісила все живе на гілках єдиного великого генетичного дерева, яке було стовпом усієї досьогочасної біологічної науки. Але й з ним, як ми зазначали вище, уже проявились серйозні проблеми. Від дарвінізму залишається висновок про реальність у природі процесів мікроеволюції – невеликих змін у межах виду (зміна кольору шерсті чи шкіри, форми дзьоба і т.ін, завдяки чому в межах одного й того ж виду співіснує багато груп – порід чи сортів). Ось їх Дарвін і узагальнив, але безпідставно довівши до висновку про можливість макроеволюції – утворення нових видів унаслідок поступового нагромадження дрібних змін. Природа ж таких речей не допускає. Коли б таке було можливим, то вже було б виявлено багато перехідних форм, або «чорновиків еволюції». Але ж їх якраз і немає…

Отож, правильним буде висновок, що доказів у прихильників теорії еволюції, як не було, так і немає, а тому їхній вибір є чисто емоційним. Дарвінізм нині перетворено у своєрідну релігію, в ідеальний фундамент для атеїзму. Під виглядом науки дарвінізм робить ніщо інше, як пропонує віру в диво. Тільки без Бога.

Космізм. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. набула поширення концепція позаземного походження людини, яка отримує нині вже наукові докази. Мільйони людей відстежують усі випадки появи НЛО, а вчені намагаються створити з того струнку концепцію космічного відвідування Землі інопланетянами. Травматологи давно встановили, що люди – єдині з усіх живих істот, що живуть на Землі, ламають кінцівки на рівному місці. Ніхто не бачив, щоб кішка чи собака, послизнувшись на кризі, зламали б собі лапи. А ми іноді, спіткнувшись, так ламаємо собі кістки, як наче потрапили в автокатастрофу! Такі речі можуть означати те, що людина навіть за 40 тис. років не звикла до нормальної земної сили тяжіння, – так уважають деякі вчені (зокрема, керівник російської асоціації «Космопошук» В.Чернобров) Спеціалісти з Інституту медико-біологічних проблем РАМН ставили експерименти з вивчення біоритмів рослин і тварин в умовах повної ізоляції. У всіх організмів, окрім людей, зберігалася повна синхронізація з 24-годинним добовим ритмом рідної планети.

У теорії зовнішнього (інопланетного) втручання існують три різновиди. Згідно з першим, у незапам’ятні часи на Землю висадилися інопланетні гуманоїди, які чомусь утратили зв’язок зі своїм світом і здичавіли, після чого історія земної цивілізації почалася якби з нуля. Друга версія зводиться до того, що високорозвинена цивілізація інопланетян (не обов’язково гуманоїдів) виростила в пробірці чи вивела шляхом селекції популяцію розумних істот, найбільш догідних до земних умов, і люди є прямими потомками цих істот. Третя версія твердить, що гуманоїди дали початок роду людському, схрестившись із земними приматами. Головний козир усіх цих версій – кістки людини розумної й металеві вироби в шарах земної кори, вік яких – сотні мільйонів років (вже є знахідки й у 2 млрд. 800 млн. рр.), з чого витікає, що людина розумна – ніякий не потомок австралопітеків та пітекантропів, що можливе тільки за умов принесення розумного життя ззовні Землі.

Прихильники космізму здійснили вже дослідження не тільки міфологічних сюжетів, а й історичних джерел, і одна з теорій (автор –Друнвало Мельхиседек) виглядає так. Базуючись на шумерських хроніках, дослідники виявили відомості про те, що періодично через Сонячну систему проходить блукаюча планета (поштовх дослідженням дало те, що американські вчені виявили за Сатурном дивну планету, якої, схоже, не було раніше, і на якій, ймовірніше за все, є атмосфера. Планета схожа на таку, що блукає, тобто не знаходиться весь час на цій своїй орбіті). Вавілоняни звали її Мардук, шумери – Нібіру. Колись між Марсом і Юпітером знаходилася велика планета Тіамат, але Мардук кожні 3600 років теж там проходив, тільки йдучи навпаки до руху обертання всіх планет Сонячної системи (прикметно, що знаменитий «Чорний принц» – штучний супутник Землі невідомого походження – обертається також навпаки до напрямку обертання планети, а тому ніяким чином із Землі запущений бути не міг. Він ні на що не реагує, а підійти до нього задля обстежень, саме через його навпакове обертання, космічним кораблям ніякої можливості немає). Й ось 2 млрд. років тому один з супутників Нібіру зіткнувся з Тіамат, та так, що розколов її. Частина її, разом з Місяцем, опустилася на орбіту між Венерою й Марсом і стала Землею, а друга частина розпорошилася й стала «поясом астероїдів».

Нібіру була заселеною істотами, що були велетнями й називалися нефілімами, термін життя яких був дуже довгим (360 тис. років.). Десь 450 – 430 тис. рр. тому в них виникли проблеми з атмосферою планети, схожі на ті, що ми маємо з озоновим шаром нашої атмосфери. Й нефіліми вирішили запустити у свій подібний озоновому шар атмосфери велику кількість розпорошеного золота. Вони обстежили всі планети Сонячної системи й, виявивши золото на Землі, висадилися тут (їхня ракетна техніка була схожа на нашу, а отже, була доволі примітивною; тому їм приходилося чекати 3600 рр., доки планети зблизяться). Нефіліми поселилися в регіоні сучасного Іраку (Месопотамія), але золото добували в басейні р. Замбезі в Південно-Східній Африці. Десь 300 – 200 тис. рр. тому робітники піднялися на повстання й відмовилися працювати. І тоді вирішено було вивести шляхом генної інженерії нову форму розумного життя на планеті – щоб експлуатувати її в якості рабів на рудниках. Коли все золото, що було необхідне нефілімам, було б видобуте, вони збиралися знищити виведених людей і зникнути. Не дуже приємна для людей гіпотеза, але, слід сказати, що рудники, яким 100 тис. років, знайдені саме там, де вказують шумерські хроніки, кістки ж Сапієнсів у них є. Вчені ставлять питання: навіщо в ті часи було золото? Це м’який метал, для праці він не годиться, його не часто можна зустріти навіть серед найдавніших археологічних знахідок. А ті рудники мали промисловий рівень! Навіщо це було потрібне й куди те золото поділося?

Виведених людей нефіліми тримали начебто на острові під назвою Гондвана, що знаходився західніше Африки. Всі африканські племена говорять, що люди прийшли із заходу, з острову побіля західного узбережжя Африки і вказують назву – Гондвана. Тільки зулуси твердять, що прийшли з Космосу.

З цієї версії вже виділилася т.зв. «теорія африканської Єви». Вчені узяли певний комплект з ДНК, провели обстеження (кого при тому обстежували, неясно) й заявили, що перший представник людства жив між 150 і 250 тис. рр. тому, і це була жінка, й саме – з долини р. Замбезі. Теорія не визнається, бо існують інші погляди на ДНК, але вона є.

У Біблії також є цікава інформація про існування якихось «синів Божих» (не ототожнено), які «приходили до людських дочок» (якщо взяти до уваги версію про створення рабського людського матеріалу, то, можливо, що вивести вивели, але вижили тільки жіночі особи) й від того народжувалися «велетні». А останні й називалися давньоєврейською мовою «нефілім». Вони жили на землі, бо саме вони були однією з причин Потопу. Отже, Біблія заперечує версію шумерських хронік щодо істот під назвою «нефілім». Якщо визнавати версію їх прибуття з Нібіру, слід тоді визнавати й біблійну версію першості земної цивілізації, від якої могли походити ті істоти й частково переселятися на Нібіру (не забуваймо, що батьками їх були якісь «Божі сини»), а відповідно, треба залучати до ланцюга людської історії ті археологічні знахідки, яким більше 2 млрд. років. Тільки так можна вибудувати більш-менш логічну концепцію. Але, слід сказати, й вона нічого не прояснить у проблемі ПОХОДЖЕННЯ людини, адже, щоб звідкісь прилітати, треба спочатку виникнути; а, щоб переселитися із Землі, а потім прилетіти на «історичну батьківщину» й когось тут виводити, треба спочатку народитися від земної істоти. Звідки ж така істота взялася? І звідки взялися ті «Божі сини»? Питання «зависли» й відповіді на них так-таки й немає.

Космісти також змушені рахуватися й ще з одною загадкою: американські біологи встановили, що, якщо праматір у людства, можливо, й дійсно, була одна (хоча знов підкреслюємо: кого при тому вчені обстежують, невідомо), то по чоловічий лінії йдуть двоє батьків: простежується ґенокод земної чоловічої істоти й змієлюдини. Такого в природі НЕ МОЖЕ БУТИ (яйцеклітину запліднює ОДИН сперматозоїд, який би чоловічний гарем при тому не «обслуговував» жінку). Отже:

1) або сучасне людство походить від одної нормальної матері й двох нормальних, але різних біологічно істот (припустимо, один /змієлюдина/ й був тим «Божим сином», можливо – інопланетянином), але расове змішання призвело до аномалії в чоловічому ґенокоді (що є дуже тривожним – не випадково біологи б’ють на сполох, попереджуючи про можливе протягом кількох сот років зникнення на планеті людей чоловічої статі: аномалії жорстко прибираються природою. І що то буде без чоловіків?..);

2) або ж тільки шляхом якоїсь дуже складної генно-інженерної мутації (недоступної ще сучасній науці) й можливим було виведення такого якісно відмінного від усіх інших видів розумних істот планети виду, яким є неоантроп (Homo sapiens sapiens).

Проте аномалія в ґенокоді, якою б вона не була, є аномалією, й зважаючи на появу в людстві серйозних, невідомих раніше вірусних захворювань (СПІД та ін.), можна припустити, що це пов’язане саме з нею (людський організм поступово стає дедалі вразливішим до вірусів, на які раніше не реагував). Перший варіант пояснення такої загадкової обставини. Те зміщення в ґенокоді – захворювання. Значить, його треба лікувати. Як? Та ще й, виходить, що лікувати потрібно ВСІХ. Проблема. Другий варіант пояснення. Оскільки вчені твердять, що людська свідомість є результатом зміщення хвиль простору й часу, то саме розумне життя слід уважати в природі певною аномалією. Значить, і «вивести» його можна було тільки за допомогою генетичної аномалії. А раз так, то в природі мається певний час, доки така істота буде жити й розвиватися нормально, але потім сама природа починає вичищати біосферу від аномалії. Можливо, розвинені розумово й технологічно цивілізації, встановивши, що їхній час життя вичерпаний, саме так (шляхом виведення на нових планетах нових подібних собі «аномалій») подовжують існування розумного життя у Всесвіті. Така гіпотеза – також не дуже приємна для земного людства, бо виходить, що його час уже вичерпано, а воно не освоїло інші планети, щоб завести там від себе інше розумне життя. Що робити? Багато вчених б’ються над цією проблемою.

Висловимо нашу думку, й саме в стилі космізму. Зважимо на феномен НЛО й поставимо питання: що все оце тут робить? Прибули представники «інших аномалій», час яких вичерпався? Може бути, але чому їх так багато й усі лізуть на ЗАСЕЛЕНУ ПЛАНЕТУ, схоже, навіть б’ються між собою за неї, порушуючи всі закони логіки в даному питанні? Земна біосфера й так «забруднена» власною, доморощеною двоногою «аномалією», що вже почала вироджуватися, а тут ще купа «аномалій» прибула заледве не з усіх кінців Всесвіту. Жах, та й годі! Та чи на Землі світ клином зійшовся чи що? Чи вона є кладовищем усіх вселенських «аномалій», адже праві вчені, говорячи, що всі види людиноподібних гомінід ніяк себе не проявляли, доки нормально розвивалися, й тільки тоді їхні залишки починають з’являтися в землі, коли вони починають вироджуватися? Як наче ті «аномалії» хтось усі скопом збирав, принаймні по терену нашої Галактики, й викидав саме сюди, щоб пережирали одне одного (бо всі види розумних істот до неоантропа – гомініди людожерські), вироджувалися й зникали. Проблеми здаються непіддатними поясненню.

А тепер звернемося до тієї ж космічної теорії, побудованої на шумерських хроніках, і подивимося, що в ній ще є. Вчені твердять, що нефіліми вивели розумну істоту шляхом схрещення свого генетичного матеріалу (можливо, яйцеклітин їхніх жінок) з сіменем приматів (що взагалі-то є брутальним порушенням чистоти генетики видів). І тут же з планети Океанія системи Сиріусу Б прибули інші розумні істоти (поява яких, вочевидь, не була для нефілімів приємним сюрпризом). Стверджується, що ці люди не були з нашого виміру, а з 4-го, й були набагато більш розвиненою формою життя, ніж нефіліми. Й далі викладається дуже складний процес якби «перезачаття» людини, в якому й планета була задіяна, і мешканці вод – кити й дельфіни давали колективну згоду на таке дійство, бо інакше природа знищить такий розум (ось де вже можна виявити порушення до цього нефілімами певних системних законів біосфери планети), і чоловіків треба було багато в такому дійстві, й мова ведеться про інший хід часу, а, отже, задіяні були й інші виміри реальності, які нині людьми ще не виявлені необхідним чином. Логічним буле припущення, що сіріанці «придавили» нефілімів і забрали в них плоди їхнього експерименту, бо схрещувати розумну істоту з тваринами не можна було в жодному разі! Оскільки ж нова розумна істота все ж таки вже з’явилася й діватися від того вже було нікуди, то сіріанці провели комплексний процес очищення генофонду майбутнього людства від генетичного бруду приматів, що його занесли в ґенокод землян нефіліми своїми експериментами. Оскільки ж у справі фігурують прозорі натяки на «інші виміри», то слід робити висновок, що справа полягала, перш за все, у формуванні людських повноцінних тонких тіл, які пов’язані з мозком.

З усього викладеного виокремлюємо положення про колективну згоду мешканців вод на створення тієї «аномалії», яка зараз ходить на двох ногах по Землі й витворяє на ній все, що їй заманеться. Весь символізм міфології й релігії має серед своїх образів образи водяні. У Христа, зокрема, один з головних символів – риба. Правда, дехто з дослідників уважає, що треба вести мову про дельфіна. Тема – окрема, але згадаємо про змію й підкреслимо, що вона – тварина земноВОДНА. Оскільки ґенокод змієлюдини в людстві встановлений науково, то, припустивши, що сіріанці й були змієлюдьми – водяною формою розумного життя, тому й не могли виходити з свого виміру на земний, – можна говорити про певну наукову основу тієї версії космізму, що нами тут розглядається (хоча все одно довести її вельми проблематично). Й тоді потрібно визнавати ще один факт, а саме, що кити й дельфіни СОБОРНО, колективним розумом подали сигнал небезпеки спорідненій з ними формі життя, яка тут же з’явилася виправляти страшну помилку більш примітивних, але амбітних і абсолютно безжалісних нефілімів. Сполучимо з тим, що сьогодні людство почало клонувати розумних істот, а значить, експерименти щодо цього велися вже не одне десятиліття. Перший масовий напад НЛО припадає на початок 70-х років ХХ ст. і фіксується саме на терені США. Зафіксовані випадки їх появи й на терені тодішнього СРСР, де теж велися генетичні дослідження, але відкритих нападів не було. Можна припустити, що сигнал тривоги вже в наш час ішов від того ж джерела (мешканців вод).

Додамо до того ще й те, що й певний природний термін на існування «аномалії» в природі Землі у вигляді людини міг уже й вичерпатися. А людина не тільки не усвідомлює цього, а ще й розпочала експерименти в галузі генної інженерії на собі самій, залучаючи до того, до речі, знов-таки генетичний матеріал приматів, тобто – вперто повторює помилку нефілімів. До того ж, слід зважати ще й на те, що клонуються не нормальні організми, а ті, в яких уже на психічному рівні не тільки з’явились, а вже й ЗАКРІПИЛИСЬ ознаки виродження (педерасти й лесбіянки). Підстав для тривоги більш, ніж достатньо. Й навіть заборона клонування (що вже введено в законодавство деяких країн, і що зовсім не обов’язково припинить його зовсім, бо таємні лабораторії й підпільні фірми все-одно будуть, оскільки справа пов’язана з величезними капіталами) тільки частково зніме проблему, адже генетичні порушення в самому людстві все-одно залишаться.

А тепер спробуємо все сполучити. Як боротися з тим, що генетика людства почала давати «збій»? На нашу думку – тільки тим же засобом, яким вона взагалі з’явилася. Людство до того поки що ще не додумалося (бо вчені ще не визнають належним чином феномен НЛО), але це, схоже, добре розуміють ті, хто сидять у тих НЛО й уже воюють за «сфери впливу» з тими, хто продовжує прибувати до Землі, зовсім не звертаючи уваги на те, визнає їх наша наука, чи ні. Справа в тому, що як явище з’явилося, так його й виправляти треба. Додамо до того інформацію з тієї версії космізму, що нами розглядається, а саме, що в сіріанців процес зачаття й народження дитини був дуже складним – для того треба було кілька десятків жінок і кілька десятків чоловіків, а також великий часовий термін, так що, схоже, все-одно дитина виводилася штучно.

А тепер сполучимо з тим, як просто запліднює й виношує дитину земна жінка. А ще сполучимо з якимсь прихованим у Біблії ажіотажем з боку «Божих синів», коли вони побачили «людських дочок, що вродливі вони», який закінчився просто зривом у біосфері планети й Потопом. Припустимо, що справа була не тільки у вродливості земних жінок, а найперше – в їхній здатності до того, щоб швидко й безпроблемно запліднюватися, виношувати й народжувати дітей. Вочевидь, маємо перед собою величезну ЦІННІСТЬ, якою володіють далеко не всі форми розумного життя Всесвіту. Жартівливо припустимо, що в особах, які сидять у НЛО (практично всі – чоловічої статі, до речі), маємо тих, хто вже готовий скласти величезну конкуренцію земним чоловікам, які, до того ж, можуть ще й дуже скоро зникнути. Просто так вселенські ажіотажі не зчиняються. А якщо в них задіяні переважно чоловіки, якими б вони не були, то, зважаючи на досвід предків, закарбований у приказках, «шукайте жінку». «Аномалію» природи, до якої відноситься кожен з нас, можна врятувати від неминучої розплати з боку природи, можливо, тільки появою ще більш досконалої «аномалії», але дещо іншої, щоб природа заспокоїлася, переключилася й почала знов певний час спостерігати за розвитком і поведінкою новоз’явленої «аномалії». Але в такій справі вже потрібна задіяність інопланетного коханця (скажемо так), бо дві сучасні земні «аномалії» тут уже одне одному не допоможуть: генетичний цикл людини виду Homo sapiens sapiens явно вже замкнено. В кожному ж жарті, як відомо, є тільки доля жарту.

Далі аналізована нами версія космізму твердить, що після часів «Адама і Єви» людство розвивалося по двох лініях: одна могла продовжувати рід і була вільною в розвитку, інша не могла мати дітей і це були раби. Згідно з даними сучасних археологічних знахідок, ця друга гілка продовжувала видобувати золото ще 20 тис. років тому й загинула повністю під час глобального катаклізму приблизно 12 500 років тому (який і ототожнюється деякими вченими, що досліджують Біблію, з Потопом). Після катаклізму відбулись якісь зміни в свідомості людей і подальший хід їхньої історії призвів нас до того, що ми маємо на сьогодні. З катаклізмом пов’язане зміщення осі Землі, а зміна кута нахилу осі Землі й ступінь зміщення полюсів відбуваються доволі регулярно й прямо зв’язані зі змінами у свідомості на планеті. Зміни можуть бути як в бік негативу (що є сьогодні. Робимо застереження, що вже, напевне, треба говорити «було досі», бо на початку 2005 р. земна ось змістилася внаслідок катастрофи в Тихому океані), так і позитиву. Можливо, що таке явище відбувається поперемінно.

Розвиток космічної теорії походження людини триває. Найслабшою її ланкою є відсутність емпіричних даних, тобто, перш за все, – явленого в тілі на землі інопланетного коханця якоїсь із земних жінок та плоду їхньої сполуки. Але слід мати на увазі, що вчені-космісти – загалом переважно чоловіки, а тому таких емпіричних даних у них бути й не може, бо вони жодного інтересу в даному сенсі для інопланетян (переважно чоловіків) не являють. Жінки-американки ж твердять, що мали сексуальні контакти з вихідцями з НЛО, й від того навіть були вагітності, але, що прикметно, – ДІТЕЙ НЕМАЄ, бо плід у випадку таких вагітностей якимось чином вилучався у введеної в несвідомий стан жінки.

Припущень щодо того може бути багато, на нашу ж думку, все це потребує найпильнішої уваги всього людства, бо земних жінок можуть просто використовувати істоти типу нефілімів для виведення рас рабів і використання їх поза Землею. Технології можуть бути дуже високорозвиненими й у вельми жорстокої й егоїстичної істоти. Людей же типу сіріанців, які б могли допомогти нам в цій проблемі, на сьогодні вже просто може не бути. Але навіть, якщо такі істоти і є, то втручатися їм у процес підстав немає, адже гомінідами використовується для отримання потомства не якийсь примат, а нормальна людська істота, причому – виду, який знаходиться під загрозою зникнення. Так рабовласники потомків земних людей можуть подавати себе навіть «рятувальниками людства». І якщо теорія космізму вірна, то ми недалекі від істини.

Інші теорії. Теорія Болька. Відомий антрополог Больк зробив у свій час прикметне, але майже забуте до останнього часу спостереження. Він виявив велику схожість між зовнішністю людини й ембріоном мавпи, у зв’язку з чим засумнівався в тому, що людина походить від мавпи і чи не було все навпаки. Теорія Болька може пояснити такі явища, як слабкість скелета людини, відсутність густого волосся на тілі тощо. Класична антропологія нездатна пояснити несподіване зникнення в людини того, що вже явно допомагало б їй вижити в льодовиковий період, у жорстокій міжвидовій боротьбі. Секрет, на думку Болька, полягає в неотенії – затримці розвитку чи повній відсутності проявів дорослих ознак в ембріональному стані. Завдяки неотенії еволюція має можливість повернутися одразу в інше річище, не зачіпаючи дорослі, доволі консервативні ознаки. Більш розтягнене формування всіх органів людини, в порівнянні з мавпою, допомагає їм змінюватися – в залежності від зовнішніх умов – ще на ембріональному рівні, не чекаючи дорослішання. Отже, еволюція завдяки такому явищу різко зростає. Саме «дитячість» людського мозку, розтягнута на багато років, й забезпечила йому найвищі здібності до навчання (майже під час усього життя), запам’ятовування, формування мислення. Адаптивні можливості мозку людини багатократно зросли. А збільшення маси мозку людини стало лише наслідком його більш розтягнутого в часі розвитку. Доказом цього (а одночасно й причиною) є те, що ми не використовуємо всіх можливостей свого мозку. Більше 90% мозку (на сьогодні вже 97%) якби дрімає (за висловом сучас