Цілі і задачі провокативної психотерапії

Провокаційна психотерапія

Гумор, гротеск, емоційне потрясіння, провокація, віртуозний гіпноз, а іноді і відверте хамство людини, що задає безглузді питання. Що це, запитаєте ви? Це сеанс провокативної терапії.

Є багато способів і шляхів, як люди адаптуються, пізнають навколишній світ і одужують. Одним з важливих шляхів є провокаційний виклик хворому, від якого він не може ухилитися. А якщо викликати ще конструктивний гнів на себе, одужання настане швидше. Конструктивний гнів на себе (не без допомоги психотерапевта) є потужною мотивацією для одужання. Основне завдання терапевта - кинути виклик хворому (в розумних межах), щоб спровокувати його на новий вид поведінки. Реакція «борись з проблемами», а не «уникай їх» найбільш краща в таких випадках. Тому з перших зустрічей дуже важливим є питання, до якого рівня можна доводити реакцію клієнта на виклик.

Ми прагнемо викликати гнів, який можна охарактеризувати як «Досить, досить!», «Так я далі жити не можу!», «Досить, ситий по горло, я повинен змінити своє життя!»

Ми прагнемо створити передумови, при яких клієнт не може уникнути гострих реакцій, він змушений сприймати почуття, яке йому нав’язується, реагувати на нього. Якщо при цьому виклик провокує додатково самороздратування, то це неминуче веде до рішення якомога швидше зцілитися.

Провокація як засіб психологічного впливу має величезний стимулюючий потенціал. Чому людина "застрягає" в своїх проблемах? Адже є чудовий і простий інструмент, доступний кожному - гумор. Привносячи гумор в своє життя, людина стає більш оптимістичною, знаходить особливу чутливість до парадоксальних і незрозумілих їй ситуацій, вона здатна посміятися над собою, здатна побачити смішне в своїй серйозності і прийняти серйозні рішення, як не парадоксально це звучить. Посміхаючись, людина автоматично почувається краще. Дихання і пульс на короткий термін частішають і кров збагачується киснем, в головному мозку відбувається зниження чутливості до болю, виробляються ендорфіни - речовини, що знищують біль і приносять задоволення. Сміх знижує гостроту ситуації.

Цілі і задачі провокативної психотерапії

Зусилля і практикуючого психотерапевта, який працює в даній сфері повинні бути направлені на провокацію п’яти основних видів поведінки у клієнта, серед яких:

1. Здатність спілкуватися з людьми і ефективно вирішувати виникаючі життєві задачі;

2. Утвердження власного Я;

3. Уміння розпізнавати ознаки дискримінації і адекватно на них реагувати;

4. Здатність диференційовано і адекватно оцінювати реальність;

5. Вміння проявляти по відношенню до себе любов, турботу і теплоту і уміння визнавати власну сексуальну привабливість.

Провокативна психотерапія - це унікальна, ефективна система психологічної практики. Назва методу вже інтригує і хіба вам не хочеться клікнути це словосполучення і дізнатися, що ж це таке? Слово "провокація" притягує наш погляд і свідомість жадає задоволення інтересу. Творцем унікального напряму в психотерапії є Френк Фареллі (Frank Farrelly) - американський психотерапевт, живий класик, автор книг і публікацій, що отримав міжнародне визнання, що збирає зали до тисячі чоловік. Розмовляючи з людиною, Фареллі немов зчитує його. Талант, геній, майстер жарту, чудовий - всі ці слова також належать нього. У той же час про нього говорять як про дбайливого батька, на сеансах якого комфортно і безпечно.

Це система психотерапевтичного лікування, заснована на тому, що клієнта треба на час "вибити з рівноваги", і досить сильно, щоб він не повернувся в початковий хворобливий стан, за допомогою спеціально побудованої психотерапевтом провокації, яка здатна розкрити і каналізувати "внутрішній гнійник", тобто ірраціональні установки і судження клієнта. З 1963 року викладається в США та інших країнах.

Як все геніальне просто, настільки простий і метод Фареллі. Провокація з жартом - хороший спосіб досягти результату. Провокація як засіб психологічного впливу виконує функцію каталізатора реакції розвитку людини в напрямку зцілення.

Поняття "провокація" має кілька значень.

Провокація - це умисний виклик обмеженням мислення, напад в якомусь сенсі, це внесення безладу в установлений порядок діалогу між терапевтом і пацієнтом.

Провокація - це також запрошення, спонукання, це пробудження чутливості до навколишнього світу, якась гра, спочатку невизначена, але воно приносить результат вже на першому сеансі терапії.

Ось як описує виникнення провокативної терапії сам Фареллі: "... під час 91-го сеансу з якимось шизофреніком, коли я вже був готовий все кинути... я займався" накачуванням "самооцінки. Що зазвичай говорить клієнт? Він каже, що він нічого не вартий, що все його життя повне лайно. Психотерапевт, як правило, намагається переконати його у зворотному, і цей процес схожий на надування повітряних кульок. На тому сеансі я сказав своєму пацієнтові: добре, я здаюся, ти дійсно жахливий, безнадійний і нікчемний. Давай не витрачатимемо час, відтепер я буду в усьому погоджуватися з тобою. Я говорив з ним дуже жваво - приблизно так я спілкуюся з друзями. І ось вже через хвилину він почав протестувати. Я продовжував дражнити його, а він червонів і посміювався. Він оживав у мене на очах, і це було як воскресіння з мертвих ". Іронія в тому, що ставлення, яке здається жорстоким, згодом обертається добром.

Фарреллі називають Батьком сміху в психотерапії, але під час сеансу він зачіпає болючі для людини моменти; фізичні недоліки, вік, інтимні стосунки. Наприклад, повна дама, сідаючи в крісло, може почути - "Напевно, це дирижабль відв'язався і приплив до нас сюди?".

Такі витівки по відношенню до пацієнта називають провокативними інтервенціями, які ставлять собі за мету перевести проблему в інший вимір, змусити говорити клієнта про ті речі, про які він боявся і подумати, залучити його в емоційне переживання цього досвіду. На перших сеансах провокативної терапії людина переживає різке зіткнення очікуваного ним, - терапевт постає зовсім іншим. І виникає бажання вигукнути: "Що ж ти за терапевт? Ніколи в житті не чув, щоб хто-небудь так зі мною говорив". Але, поряд з передражнюванням і висміюванням пацієнта, повинна бути теплота у відношенні терапевта до пацієнта.

Основні положення:

1. Клієнти можуть впоратися з проблемами, якщо захочуть цього. (Я не функціоную, тому що не можу, не хочу).

2. У клієнта набагато більше потенційних можливостей адаптуватися в житті, ніж він сам і більшість терапевтів думають. (Якщо не допоміг один терапевт, допоможе інший).

3. Психологічна крихкість клієнтів надто перебільшується як ними самими, так і іншими людьми. (У більшості своїй вони поводяться так, як від них очікують і аж ніяк не є крихкою дрезденською порцеляною).

4. Клієнт виліковний незалежно від складності його стану.

5. Досвід дорослого життя також, якщо не більш важливий, ніж досвід дитинства, для формування системи цінностей, установок і поведінки. (Якщо терапевтові вдасться пробитися до клієнта і використовувати всі його концептуальні, позиційні й емоційні вміння, якими володіють дорослі, тоді ймовірність вирішення ситуації різко зростає).

6. Поведінка клієнта з терапевтом - точне відображення його звичних патернів громадського та міжособистісного спілкування. (Ми не прагнемо «загримувати» емоційну ущербність клієнта, наша мета - привчити його до гною, до рогатки і стріл, тобто до примхам жорстокої долі, а, отже, допомогти їм виробити прийнятні шляхи налагодити соціальні відносини).

7. Люди мають розум, людина - надзвичайно логічна і розуміюча істота. (Немає людей, яких неможливо зрозуміти, вони не потайливі. Ми можемо просто не володіти усіма даними для їх розуміння).

8. Вираз терапевтичної ненависті і веселого садизму по відношенню до клієнта помітно йде йому на користь.

9. Найбільш важливі повідомлення між людьми - невербальні. (В провокаційній терапії неможливо обійтися без уміння сміятися одними очима, посилати гумористичні повідомлення - вібрації.)

Дві основні гіпотези (відкритих для доказу і спростування):

1.Про ставлення клієнта до себе: спровокований терапевтом (за допомогою гумору, подразника, але в межах внутрішньої шкали цінностей) клієнт завжди тяжіє до руху в зворотному напрямку в залежності від того, як терапевт визначає його як особистість.

2.Відкрита поведінка клієнта: якщо викликати за допомогою провокації гумором або іншим подразником самовражаючу, що веде в бік поведінку і почуття, клієнт тяжіє до більшого зіткнення з громадськими нормами.

Провокація спрямована на виклик негайної реакції, яка стимулює терапію. Ці реакції можуть бути і позитивні, і негативні. Позитивні: гумор, теплота і ін. Негативні: гнів, відраза і ін. В тому числі провокація сприяє каналізації емоцій (збудливість знімається через гнів, тривога через гумор...). Для досягнення цілей провокації психотерапевт може застосовувати гумор, клоунаду зі свого боку і багато іншого.

Зазвичай провокація переслідує п'ять основних реакцій з боку клієнта:

1) самоствердження,

2) доказ своєї дієздатності,

3) захистити себе,

4) розширення моделі проблемної ситуації, диференціація поведінки,

5) саморозкриття і прояв теплоти в спілкуванні.

Людина - Провокатор зазвичай порушує загальноприйняті установки процесу спілкування, ставлення до світу, до роботи, до себе. Для того, щоб зустрітися з собою, відірватися від усього знайомого, від перевірених теорій, випробуваних відносин, авторитетів, установок, потрібна певна мужність, писав відомий психоаналітик і один з провідних представників американської екзистенціальної школи Р. Мей. Якщо людина вирішується на цю зустріч, вона змінює його світ. У моменти пікових, трансцендентних переживань, повної віддачі своїх переживань повністю розкривається людська сутність. Ще А. Маслоу, засновник гуманістичної психології писав, що "пікове переживання може бути тільки позитивним і бажаним і ніяк не може бути негативним і небажаним" і далі - "одним з аспектів пікового переживання є повна, хоча і триваюча якусь мить, втрата контролю та оборонної позиції і звільнення від страхів, тривоги, скутості, нерішучості і стримуючих начал ".

Орієнтовна схема роботи включає п'ять етапів:

1) пацієнта провокують на вербальну комунікацію з психотерапевтом (поступово "заводять"),

2) пацієнта ловлять на протиріччях в вербальних реакціях і діях,

3) спільний пошук ірраціональних суджень,

4) позбавлення від ірраціональних суджень, проба нових реакцій,

5) самоствердження пацієнта, інтеграція його реакцій в одне ціле.

В ході роботи терапевт постійно вказує на можливі соціальні наслідки поведінки клієнта. Ліквідація "гнійника" ґрунтується на доказі ірраціональності ряду переконань клієнта.

Обгрунтовуючи ірраціональність проблемних установок і суджень клієнта, терапевт може піти на багато що, він творчо шукає найбільш ефективний спосіб. Часто використовується, наприклад, "доведення до абсурду". Терапевт каже: "Припустимо, що це так... Давайте розіграємо сценку... Ви будете... Я буду... [Розігрується сценка]... Ось бачите, як все це нерозумно, що ви собі навигадували!" Психотерапевт може використовувати гнів, крики, хаос, неорганізовані сеанси - все може пускатися в якості усвідомленої провокації.

У провокаційній психотерапії вважається, що звичайно треба якомога швидше наблизитися до проблемних областей, тому що в протилежному випадку можна піти далеко в сторону. Тому психотерапевт усіма силами не дає пацієнтові "піти" від проблемних місць.

Багатьом пацієнтам подобається така "гра", тому треба намагатися не заграватися в ході роботи, дуже критично ставитися до власної діяльності, завжди чітко уявляючи поточні цілі і завдання, розбиваючи процес психотерапії на етапи.

Провокаційна психотерапія може поєднувати в собі найрізноманітніші техніки, запозичені в тому числі з інших психотерапевтичних підходів. У цьому плані психотерапевтові надана максимальна свобода. Найбільш "дружні" техніки: конфронтація, питання без відповідей, повідомлення інформації і т.п.

Не все в цій системі є провокацією, хоча вона є ядром системи. Деякі зустрічі психотерапевта з клієнтом можуть протікати взагалі без провокацій, конфронтацій і інших характерних особливостей - ці зустрічі будуть лише підготовчими.