Інфраструктура підтримки науково-технічного розвитку регіонів

Розділ 4. Інституціональна підтримка інноваційно-інвестиційного розвитку

Впровадження інноваційно–інвестиційної моделі соціально-економічного розвитку будь-якої країни безпосередньо пов'язане зі створенням та всебічною підтримкою розвитку ефективної інфраструктури, яка спроможна виконувати наукові дослідження у пріоритетних технологічних сферах та доводити їх до комерційного використання, інвестиційного супроводження і впровадження в реальну економіку. Як засвідчує досвід промислово розвинених країн, форми інноваційно-інвестиційних регіональних інфраструктур у різних країнах достатньо різноманітні. Умовно можна виділити два основних напрями розвитку інноваційно-інвестиційної інфраструктури регіонів відповідно до того, чи переважає у загальному обсязі робіт науково-технологічна діяльність або інноваційна активність.

Інфраструктура підтримки науково-технічного розвитку регіонів

До напряму розвитку інфраструктури, яку спрямовано в основному на підтримку науково-технічного та інвестиційного розвитку регіонів, відносять: регіони науки та технополіси як форми зон високих технологій, наукові парки, дослідницькі університети. Вказану інфраструктуру підтримки переважно науково-технічної діяльності регіону представлено на рис. 4.1.

Рис. 4.1 – Інфраструктура підтримки науково-технічної діяльності регіону

1. Зони високих технологій.

Зони високих технологій (ЗВТ) – це науково-виробничі територіальні і крапкові багатофункціональні комплекси [1, С.22 – 26], головним завданням яких є формування максимально сприятливого середовища для розвитку наукомістких інноваційних форм, надання їм різних послуг.

Якщо класифікувати ЗВТ за масштабом (оскільки від нього залежать і багато інших особливостей, які при бажанні можна використовувати для виділення підгруп чи підтипів усередині основних угруповань), то можна виділити наступні категорії:

– регіон науки – це ЗВТ у вигляді великого науково-виробничого комплексу з розвитою інфраструктурою сфери обслуговування, що охоплює значну територію, границі якої приблизно збігаються з адміністративними границями підрозділу типу чи району округу. Іншими словами, це район чи округ, в економіці якого головну роль грають дослідницькі центри, що розробляють нові технології, і виробництва, засновані на застосуванні цих нових технологій. У складі комплексу функціонують: принаймні, один великий вуз; дослідницькі державні і приватні установи національного масштабу; промислові корпорації чи їхні відділення, що спеціалізуються на виробництві новітньої наукомісткої продукції; наукові парки, інкубатори з їхніми малими фірмами, а також малі і середні фірми поза парками; повний набір установ виробничого і побутового сервісу - від банків і страхових компаній до театрів і стадіонів. Регіон має розвиту мережу сучасних комунікацій з іншими областями країни і міжнародних. Більшість таких регіонів є дуже привабливими з погляду природних умов: красиві ландшафти, водойми, чисте повітря - важливі складові "якості життя". Висока "якість життя" відноситься до числа обов'язкових умов виникнення і розвитку регіону науки;

– технополіс– це ЗВТ у вигляді науково-виробничого комплексу з розвиненою інфраструктурою сфери обслуговування, що охоплює територію окремого міста. Іншими словами, місто, в економіці якого головну роль грають дослідницькі центри, що розробляють нові технології, і виробництва, що використовують ці технології. У складі технополіса функціонують ті ж компоненти, що відзначалися вище для регіону науки. Останнім часом з'явилися приклади створення адміністративних районів інтенсивного науково-технічного розвитку в рамках великого міста чи адмінрегіону. Містобудівна практика показує, що найоптимальнішими та найстабільнішими в цьому відношенні є нові міста з населенням до 200-300 тис. осіб і кількістю працюючих до 75-100 тис. осіб. У технополісах доцільно створювати наукомісткі технології та виробництва. Причому кожний з технополісів може і повинен мати своє обличчя, що нерозривно пов'язано з процесом регіоналізації науково-технічної діяльності. Отже, економічна база технополісу має орієнтуватися насамперед на науково-технічну спеціалізацію, що склалася в материнському місті, в тому числі і в частині конверсії воєнно-промисловоґо комплексу.

Будівництво технополісу пов'язане із значними початковими капіталовкладеннями. У зв'язку з цим ключовим моментом в організації технополісу є забезпечення на його території режиму найбільшого сприяння, аналогічного режиму спеціальної (вільної) економічної зони (СЕЗ). Організація технополісу на засадах СЕЗ, з одного боку, активізує надходження вітчизняних та іноземних інвестицій і технологічних ресурсів, передового управлінського досвіду, розвиток міжнародної кооперації у сфері впровадження наукових розробок у виробництво, перехід до випуску високотехнологічної продукції та розширення її експорту, з іншого – підвищує містобудівні вимоги до якості місцезнаходження: близькість до джерел енергії та будівельної бази; зручність телекомунікаційних і транспортних зв'язків (у тому числі з міжнародними аеропортами), комплексне облаштування території.

Наприклад, у Японії кожен технополіс складається з трьох основних компонентів [2, С.208 – 211]: великих підприємств як мінімум 2 – 3 передових галузей промисловості (виробництво оптичних волокон, інтегральних схем, медичної техніки, інформаційних систем тощо); потужної групи державних чи приватних університетів, науково-дослідних інститутів; житлової зони із сучасними будинками, розвинутою мережею доріг, спортивних, культурних, торговельних центрів. Крім того, технополіс повинен бути розташованим поблизу міста з населенням не менше 200 тис. жителів із великим аеропортом чи залізничним вузлом, щоб протягом одного дня можна було поїхати до Токіо і повернутися назад. Часто до складу технополісів залучають науково-технологічні парки, інноваційні та технологічні центри, дослідницькі бізнес-інкубатори тощо. Держава надає всебічну підтримку програм формування та розвитку технополісів, у практичній реалізації яких беруть безпосередню участь місцеві органи Японії. Зокрема, метою створення технополісу Нагаока є формування інтегрованого комплексу, в якому б органічно були поєднані промисловий сектор, наукові установи, сфера освіти та соціальна інфраструктура, сформована в їх інтересах.

Ще одним прикладом сучасного технополісу стала Каліфорнійська «Силіконова долина», структуру якого подано на рис.4.2 [2, С.210]. Вона не лише об’єднує науковців, представників бізнесу та інноваційну інфраструктуру, але й формує умови для комфортного проживання населення технополісу.

Отже, функцією технополісу є максимальне використання унікального науково-виробничого та трудового потенціалу великого міста, його зручного економіко-географічного положення через формування життєво важливої для інноваційної діяльності інфраструктури.

Ядром технополісу може бути науковий технологічний парк (технопарк). При цьому дослідницький науковий центр є ключовим елементом технопарку.

Як приклад сучасних проектів створення технополісів в Росії та в Україні розглянемо перспективні проекти створення іннограду «Сколково» в РФ та технополісу «П’ятихатки» в Україні.

За останні 10 років у Росії змінилося, як найменше, три моделі, за допомогою яких намагалися стимулювати інноваційні процеси. У 1999 р. було прийнято закон про наукогради, а у 2005 р. – закон про промислово-виробничі і техніко-впроваджувальні (тобто інноваційні) особливі зони. У 2009 р. з’явився новий термін – інноград [3].

Рис. 4.2 Організаційна структура технополісу «Силіконова долина»

Усі ці структури мають за мету зберегти рівень наукових розробок і проривних технологій, створити ефективну систему комерціалізації інтелектуальної власності – систему трансферу технологій у бізнес-середовище.

Статус наукограду сьогодні мають 14 міст Росії, з них 9 – у Московській області. Наукоград – це доступ до додаткових бюджетних коштів, які надаються федеральним урядом. Тобто, його діяльність заснована на бюджетній підтримці, про будь-яку самоокупність мова не йде.

На відміну від наукограду техніко-впроваджувальна зона не спирається на бюджетні кошти, а має податкові пільги. В Росії їх 4 – у Дубні, Зеленограді, Петербурзі і Томську. Але поки казати про те, що цей напрямок розвитку інновацій знаходиться на підйомі, ще зарано – на початок 2011 року у всіх чотирьох зонах було зареєстровано біля 100 резидентів.

Інноград Сколково – це, на задумку Президента РФ Д.А. Медведєва, таке місце, де почнуть розвиватись інновації. Росія з бюджету тільки у 2010 р. на створення цього «іннограду» виділила 4,6 млрд руб (153 млн дол США). Але є й ще одна перевага іннограду – це податкові пільги. Відповідно до проекту Мінекономрозвитку РФ пільговий режим надається безстроково фонду управління іннограду та його «дочкам», а учасникам – або на 10 років, або до того моменту, коли річна виручка досягне 3 млрд руб; будуть введені також нульові податки: на прибуток, на майно організацій, земельний, транспортний податок, ПДВ. Обов’язкові страхові внески складуть 14%. У Сколково будуть діяти незалежні від місцевої влади і такі, що підпорядковуються напряму головній структурі спеціальні підрозділи органів МВС, ФМС, ФНС, МНС, Роспотребнадзору. Інноградом буде управляти не мерія, як іншими російськими містами, а спеціально створений фонд (некомерційна організація), яку заснували: Російська академія наук, «Роснано», ВЕБ, Російська венчурна компанія, Фонд сприяння розвитку малих форм підприємств у науково-технічній сфері, власник землі (держава через Фонд сприяння розвитку ЖКГ), а також некомерційна організація, яку утворять ВУЗи, один з яких – МДТУ імені Баумана. Фонд буде будувати інноград на 25 – 30 тисяч чоловік і організовувати його життєдіяльність. Обсяг фінансування першого етапу на 2,5 роки може скласти 50 – 60 млрд руб. Фонд заснує керуючу компанію, яка візьме не себе облаштування ЖКГ іннограду [4].

Створення подібного технополісу у прикордонній зоні за участю російських та українських закладів, організацій і зацікавлених бізнес-структур неодноразово обговорювалось на зустрічах Президентів Росії й України на протязі 2010 – 2011 рр. Як результат, на середину лютого 2011 р. було підготовлено проект технополісу «П’ятихатки» у Харківській області, метою створення якого є формування ринкових механізмів і відповідної інноваційної інфраструктури, спроможної перетворити науково-технічний потенціал регіону в основний ресурс суспільного виробництва і забезпечити випереджальні темпи економічного розвитку Харківської області [5].

Відповідно до проекту технополіс «П’ятихатки» утворюється на базі агломерації, яка об’єднує розташований на півночі м.Харкова район «П’ятихатки», села Родичі та Черкаська Лозова Дергачівського району Харківської області. Ця група поєднаних у просторовому плані поселень одночасно володіє розвиненими виробничими, культурними і рекреаційними зв’язками, які властиві агломераціям. При цьому основним видом діяльності працеспроможного населення, що живе на даній місцевості, є науково-техно-логічна діяльність. Саме у П’ятихатках знаходиться найбільший в Україні центр ядерної фізики і фізики твердого тіла – Національний науковий центр «Харківський фізико-технічний інститут» (ННЦ ХФТІ), у склад якого входять: Інститут фізики твердого тіла, матеріалознавства і технологій; Інститут фізики високих енергій і ядерної фізики; Інститут плазмової електроніки і нових методів прискорення; Інститут фізики плазми; Інститут теоретичної фізики; Науково - технічний комплекс «Ядерний паливний цикл»; Науково – виробничий комплекс «Поновлювальні джерела енергії та ресурсозберігаючі технології».

Чисельність населення агломерації складає більше 22 тис. чоловік, територія – більше 600 га. Агломерація має зручне транспортне сполучення: через її територію проходить харківська кільцева дорога і міжнародна автомагістраль Харків – Москва.

Агломерація має всі ознаки, властиві технополісу: у її економіці провідну роль грають наукові інститути, які розробляють нові технології, що відповідають пріоритетним напрямам розвитку науки і техніки України, а також виробництва, які використовують у своїй діяльності інноваційні технології. Обсяг виробленої на цій території науково-технічної продукції у вартісному вираженні складає більше 50% від загального обсягу продукції усіх господарюючих суб’єктів, розташованих на території агломерації.

Усі три поселення вже мають відповідну інженерну і соціальну інфраструктуру, що дозволяє мінімізувати фінансові та інші витрати на реалізацію проекту створення технополісу. В той же час, на території агломерації є вільні ділянки для будівництва нових лабораторій, виробничих й офісних будівель, що дозволяє залучати інвестиції без додаткових тривалих узгоджень і процедур зміни цільового призначення земельних ділянок.

Пріоритетні види діяльності технополісу «П’ятихатки» наступні: ядерні технології в енергетиці і охороні здоров’я; енергозбереження і нові технології виробництва енергії; нові технології в агропромисловому комплексі; авіація, верстатобудування та інноваційна мехатроніка; біотехнології, біомедицина і фармація; нові матеріали і нанотехнології; інформаційно-комунікаційні технології; приладобудування.

З метою розвитку інфраструктури на додаток до існуючої на території технополісу «П’ятихатки» планується створити: центр маркетингових послуг і субконтрактації; фасілиті – менеджмент компанії - для управління нерухомістю та інженерною інфраструктурою технополісу; готельний комплекс «Superior» для проживання іноземних спеціалістів; нові лабораторні будівлі й дослідні виробництва, які створюються інноваційними компаніями на земельній ділянці технополісу.

Для управління розвитком технополісу «П’ятихатки» буде створено ПАТ «Керуюча компанія «Технополіс «П’ятихатки», співзасновниками якої стануть: органи місцевого самоуправління територіальних утворень, що входять в агломерацію; провідні наукові організації та інноваційні компанії, які працюють на території агломерації і зацікавлені в реалізації проектів на території технополісу.

Для прийняття рішення щодо надання пільг проектам, які будуть реалізовуватись на території технополісу, буде створено Координаційну раду технополісу «П’ятихатки», в якій крім представників Кабінету Міністрів України, Харківської облдержадміністрації, НАН України, провідних наукових організацій та інноваційних компаній, що працюють на території технополісу, увійдуть українські та іноземні експерти, які спеціалізуються на кожному з напрямків діяльності технополісу. Рішення Координаційної ради технополісу «П’ятихатки» щодо надання пільг проектам будуть проходити подальше оформлення для одержання преференцій у відповідності до вимог українського законодавства.

Очікуваний результат: реалізація проекту створення технополісу «П’ятихатки» забезпечить формування інноваційної інфраструктури, спроможної перетворити науково-технічний потенціал регіону в основний ресурс суспільного виробництва. Для цього на протязі перших 7 років роботи технополісу планується залучити не менше 2,5 млрд грн. приватних інвестицій, що надасть змогу створити більше 1500 нових робочих місць і забезпечить необхідні умови для творчої роботи висококваліфікованих українських спеціалістів [5].

2. Наукові парки.

Наукові парки – це агломерації наукомістких фірм, або дослідницьких підрозділів промислових компаній, що працюють у наукових центрах і слугують передатною ланкою між вузами і промисловістю. У таких парках виробнича і післявиробнича стадія інноваційного процесу здійснюються найчастіше за їх межами, будівництво виробничих потужностей на території багатьох наукових парків заборонено. Як приклад, в результаті вивчення німецького досвіду діяльності наукових парків в процесі роботи з керівниками фірм, що вийшли з наукових парків, можна зробити декілька висновків [6]:

– порівняння економічних показників цих фірм з показниками фірм тієї ж галузі і віку, але такими, що ніколи не користувалися послугами наукових парків або інноваційних центрів, показує, що показники фірм наукового парку вище;

– шляхом зіставлення результатів оцінки системи послуг наукового парку з показниками діяльності його фірм можна виробити рекомендації з організації парку;

– для забезпечення успіху наукового парку необхідно, щоб він відповідав мінімальним вимогам до власного географічного місце розташування і розміщенню клієнтських фірм. Найбільш важливими для клієнтів факторами є: можливість розміщення у приміщеннях, що гнучко перебудовуються, стандартний набір зручностей і обладнання, неформальне спілкування і спроможність парку надати фірмі престиж;

– критичним фактором успіху наукового парку є наявність ретельно підібраної і кваліфікованої команди менеджерів.

“Чисті” наукові парки зустрічаються вкрай рідко. Як правило, використовують моделі технологічно й науково орієнтованих промислових парків, які називають науково-технологічними парками (далі НТ-парки).

Типовий клієнт такого парку являє собою мале підприємство, що досить часто засноване одним або двома вченими, що пішли з університету, до яких у якості робітників приєдналися їх молоді друзі. Ці підприємства, як правило, не мають будь-якого серйозного досвіду у бізнесі, але компенсують цей недолік особистим ентузіазмом. Роботі за наймом в іншому місті або регіоні вони надають перевагу незалежності та підприємницькій автономності у рідному місці. Своє перше замовлення вони одержують завдяки мінімальному соціальному і географічному віддаленню від покупців. Більшість клієнтських фірм цього типу - фірми обслуговування або субпідрядники, що пропонують промисловості продукцію з високим рівнем доданої вартості.

Визначаючи чинники успіху клієнтів НТ-парків, можна виділити три групи факторів, що корелюють між собою:

– по-перше, це послуги, що надаються НТ-парком своїм клієнтським фірмам. Можна довести, що ці фірми більш екстенсивно використовують консультантів, ніж звичайні фірми. Більш того, вони менш досвідчені, у порівнянні зі звичайними фірмами і потребують більшої допомоги у сфері бізнесу й управління;

– по-друге, важливо, що клієнти попадають в НТ-парк після процедури відбору, що впливає на їх наступні показники. Процес відбору дозволяє виділити найбільш перспективні фірми. Критерієм відбору може служити, наприклад, той факт, що фірма краще, у порівнянні з конкурентами, планує свою діяльність і враховує довгострокову перспективу свого розвитку. Перевага надається вченим, що вийшли з університету і мають нові технічні ідеї;

– по-третє, на успіх сильно впливає поведінка клієнтських фірм. Вони краще планують і прогнозують, в них більш тісніші зв’язки з місцевими науково-дослідницькими організаціями та їх співробітниками. Ще позитивний фактор - перевага надається вченим.

З точки зору клієнтів НТ-парків (в тому числі фірм-випускників) переваги і недоліки роботи в рамках цих парків можна описати наступним чином.

У якості позитивних якостейНТ-парків називають наступні характеристики [7]:

– доступ до університетів (більшість клієнтів зберегли власні зв’язки з університетами, у яких вони навчались або працювали);

– доступ до баз даних (мало хто користується ними);

– контакти з постачальниками і покупцями (ці контакти кожна фірма повинна встановлювати сама);

– спеціалізоване обладнання, лабораторії, виробничі цеха або механічні майстерні (як правило, їх неможливо пристосувати до специфічних вимог кожного клієнта).

– кількість і різноманітність типів організацій-засновників парків. Перевага надається наступній комбінації: місцевій промисловості, місцевим органам влади і управління й місцевим науковим організаціям;

– розміри НТ-парку - чим крупніше, тим вище оцінка успіху. Це породжує питання про оптимальний ступінь впливу й про конкуренцію між НТ-парками. Більше того, розміри НТ-парків корелюють з іншими факторами впливу, наприклад, розмірами університетських кампусів;

– наявність штатного менеджеру НТ-парку. Цей фактор показує надзвичайну важливість управлінської компоненти НТ-парку. Менеджер НТ-парку - це не сезонна, не випадкова і не робота за сумісництвом;

– наявність фірм сфери послуг як у структурі парку, так і в його оточенні. Зовсім не обов’язково, щоб ці фірми були розміщені у парку (виробничі цеха, консультанти, служби термінового виклику, наприклад, газовики, електрики, пожежні тощо), але вони повинні бути легко доступні.

Якщо вже клієнти називають недоліки, то особливу увагу вони приділяють наступним моментам:

– відсутності можливості одержати додаткові площі у випадку зростання фірми;

– погано організовані послуги, наприклад, недостатня компетенція менеджерів парку у сфері бізнесу, неспроможність створити мережу консультантів, відсутність доступу до фінансування (субсидіям і венчурному капіталу);

– слаба кваліфікація команди менеджерів НТ-парку, наприклад, неспроможність захистити інтереси клієнту, непрезентабельність, некомпетентність у адміністративних справах, неспроможність залучити нових клієнтів і створити парку достойний імідж.

Що ж до оцінки витрат і вигод з боку місцевих органів влади і управління, а також промисловості, то можна відмітити наступне.

Міста і регіони вважають НТ-парки інструментами економічного розвитку. Місцеві органи влади і управління приймають активну участь у діяльності 80% НТ-парків. Вони вбачають можливість покращити регіональну економічну структуру, використовуючи НТ-парки. Але вони розуміють, що неможливо очікувати від НТ-парків вирішення локальних проблем в стислі терміни. Справедливе твердження, що створення нових робочих місць наукоємними фірмами - процес довгостроковий. Структурно слабкі регіони, як показує практика, не можуть мати надмірні очікування від НТ-парків.

Місцеві органи влади і управління мають надію поправити ситуацію за рахунок залучення фірм на ту чи іншу площадку і тим самим внести свій вклад у справу зниження рівня непрацездатності.

Критики концепції НТ-парків піднімають наступні питання:

– ситуація із зайнятістю змінюється незначно - фірми занадто малі;

– фірми приватизують державні субсидії, перекладаючи, тим самим, свої проблеми на суспільство;

– підтримуються фірми, які неминуче б загинули в умовах відкритого ринку;

– якщо прийде економічний спад, то НТ-парку буде важко залучити нових клієнтів;

– між територіями може виникнути конкуренція нової природи. Міста будуть боротись за кращу систему надання субсидій. Слід відмітити, що наукові парки успішно діють там, де вже є сильна місцева промисловість і сильні наукові організації, що не зменшує регіональні відмінності, а навпаки збільшує їх.

Місцева промисловість також відчуває змішані почуття до НТ-парків. З одного боку, підвищується привабливість регіону, змінюються економічні відношення між продавцями і постачальниками. З іншого боку, НТ-парки являють собою конкурентів, які субсидуються державою або приватними структурами – засновниками НТ-парків, що ставить діючі фірми у нерівне положення.

Таким чином, досвід Західної Європи надає попередження відносно умов досягнення НТ-парками успіху. Створення НТ-парків рекомендовано:

– у містах з активними місцевими органами влади і управління, що мають одну чи декілька науково-дослідних організацій, університет і промисловість;

– там, де можна знайти енергійного і кваліфікованого менеджера НТ-парку;

– там, де можна надати НТ-парку хороші, але прості приміщення і обладнання;

– за наявністю можливості створити фонд венчурного капіталу;

– якщо є достатньо місця для розвитку фірм.

Перший український науковий парк «Київська політехніка» почав працювати як перший загальнодержавний пілотний проект в рамках Закону України «Про Науковий парк «Київська політехніка» від 22.12.2006 р. №523-V. Цей закон вперше в Україні визначив основні засади створення інноваційного середовища на базі університету із залученням до співпраці всіх учасників інноваційного процесу. Реєстрацію наукового парку було здійснено 15.05.2007р. як юридичної особи (корпорації), заснованої за участю НТУУ «КПІ» і державного підприємства «Національний центр впровадження галузевих інноваційних програм» при Держінвестицій [8].

Вказаний проект спрямовано на забезпечення неперервності процесу: «нова прогресивна ідея – дослідний зразок – патентування об’єкту інтелектуальної власності – масштабне виробництво – виведення конкурентоспроможних товарів на внутрішні та зовнішні ринки».

Організації роботи Наукового парку «Київська політехніка» сприяло Розпорядження КМ України від 18.07.2007 р. № 546-р «Про затвердження плану заходів з виконання Закону України «Про Науковий парк «Київська політехніка», яке, зокрема, схвалило засади розвитку інфраструктури наукового парку в регіонах України та засади залучення високотехнологічних підприємств держави до реалізації проектів наукового парку на партнерських засадах [3, С. 15 - 17]. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 19.09.2007 р. № 746-р було схвалено інноваційну програму Наукового парку «Київська політехніка» на 2007 - 2011 рр. Зокрема, визначено п'ять пріоритетів розвитку наукового парку: енергетика сталого розвитку; розвиток інноваційних складових інформаційного суспільства; комплексний аналіз і стратегічне планування розвитку систем життєзабезпечення великих міст і регіонів України; біотехнічні системи і технології; системи спеціального та подвійного призначення.

Закон відкрив шлях компаніям, що зацікавлені співробітничати з вченими, факультетами і кафедрами, одержувати ноу-хау і залучати високоякісний людський капітал. Закон передбачає систему правил для взаємодіїгруп учасників: наукові групи, що генерують ноу-хау; факультети і кафедри, що генерують якісний людський капітал; компанії, що знаходяться на ринку високотехнологічної продукції і потребують ноу-хау і людський капітал; інвестиційні й венчурні фонди [9].

Цей закон створює привабливі правила для масової інноваційної діяльності. Науковий парк не потребує пільг від держави – перевага полягає у синергії від взаємодії учасників. Сьогодні бізнесмен, що займається високотехнологічним бізнесом, розуміє – перегнати конкурентів можливо тільки за рахунок внесення у продукцію нових знань. І саме тому він зацікавлений співробітничати з інтелектуальним середовищем. Вчені університету, відповідно до цього закону, можуть захистити патентами свої ноу-хау і створити компанії в структурі наукового парку. При цьому вони можуть, працюючі в університеті, одержувати роялті і впроваджувати через компанію свою продукцію. Від них потребують лише одне – створювати дійсно високоякісне ноу-хау.

В інноваційній діяльності Наукового парку «Київська політехніка» активну участь беруть молоді вчені – аспіранти та студенти базового закладу – НТУУ «КПІ», що розробляють інноваційну продукцію для провідних компаній – партнерів наукового парку, як самостійно, так і під керівництвом викладачів.

Щодо співробітництва з центральною та місцевою владою, то від центральної влади єдине, що одержав «КПІ», це добрий закон. Інша річ – місцева влада. Науковий парк має регіональну прописку, тому що сплачує податки саме в регіоні, створює й надає високоінтелектуальні робочі місця і залучає додаткові інвестиції. Як наслідок, від місцевої влади очікують на додаткові земельні ділянки, де можна будувати корпуси лабораторій, або просто на додаткові приміщення. При цьому в світі науковим паркам надається ще й якась фінансова підтримка, хоча в українських реаліях це малоймовірно.

Сьогодні партнерами Наукового парку «Київська політехніка» є понад 30 підприємств і компаній, серед яких 16 – українські, 2 – з Великобританії (в тому числі Європейський інститут інноваційного розвитку в Лондоні) та група компаній зі США. За участю цих компаній виконуються майже 40 інноваційних проектів і науково-технічних робіт за позабюджетні кошти.

Крім того, технопарк «Київська політехніка» як окрема юридична особа входить до інноваційного середовища наукового парку і виконує великі проекти в установленому законом порядку.

Оскільки проект створення Наукового парку «Київська політехніка» має загальнонаціональний масштаб, то переговори щодо створення філій ведуться вже з Вінницькою та Дніпропетровською областями. Зокрема Вінницька облдержадміністрація й обласна рада прийняли рішення про те, щоб увійти як співзасновник до наукового парку і побудувати поряд з Винницею наукове містечко, яке б мало наступні пріоритети: альтернативна енергетика, енергозбереження, сільгоспмашинобудування, розробка діагностичного обладнання, радіоелектроніка та інформаційні технології [10, С.13].

У продовження процесу створення наукових парків в Україні, Верховною Радою України 25.07.2009 р. було прийнято Закон України № 1563-VI «Про наукові парки» (надалі – Закон), який набрав чинності з 01.01.2010 року. Цей Закон регулює правові, економічні, організаційні відношення, пов’язані зі створенням і функціонуванням наукових парків, і спрямований на інтенсифікацію процесів розробки, впровадження, виробництва інноваційних продуктів й інноваційної продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Згідно з Законом науковий парк – це юридична особа, що створюється з ініціативи вищого навчального закладу та/або наукової установи шляхом об’єднання внесків засновників для організації, координації, контролю процесу розроблення і виконання проектів наукового парку.

Іншими словами, науковий парк створюється з метою розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності у вищому учбовому закладі і/або науковій установі, ефективного і раціонального використання наявного наукового потенціалу, матеріально-технічної бази для комерціалізації результатів наукових досліджень та їх впровадження на вітчизняному і зарубіжному ринках.

Державна підтримка діяльності наукових парків включає, зокрема:

1) здійснення розробки і реалізації проектів наукового парку за рахунок коштів наукового парку і його партнерів та/або за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів;

2) захист майнових прав наукового парку на технології та об’єкти права інтелектуальної власності, створені під час виконання проектів, крім випадків, коли центральний орган виконавчої влади, у сфері управління якого перебуває навчальний заклад або наукова установа, технологію та/або об’єкт права інтелектуальної власності: відносить до сфери національної безпеки і оборони; визнає такими, що мають використовуватися в публічних інтересах; підтверджує доведення до промислового використання та реалізації готової продукції виключно за рахунок державних коштів;

3) розгляд в пріоритетному порядку звернення наукових парків щодо державного замовлення (яке здійснюється на контрактній основі) на поставку продукції, виконання робіт і надання послуг для забезпечення пріоритетних державних потреб;

4) звільнення для проектів, що потребують державної підтримки і зареєстровані Кабінетом Міністрів України, від обкладення ввізним митом наукового, лабораторного і дослідницького обладнання, а також комплектуючих та матеріалів, що не виробляються в Україні, згідно з номенклатурою та обсягами, передбаченими проектом. Вказаний режим звільнення діє протягом строку реалізації проекту наукового парку, але не більше двох років з дня затвердження номенклатури та обсягів постачання відповідного обладнання, а для комплектуючих і матеріалів – протягом одного року;

5) за проектами, що зареєстровані виконавчим органом управління наукового парку, реалізація яких передбачає використання приміщень вищого навчального закладу та/або наукової установи, укладається договір оренди між цим закладом (установою) і партнером наукового парку з визначенням, при необхідності, особливого порядку сплати комунальних послуг та орендної плати за погодженням з центральним органом виконавчої влади, у сфері управління якого перебуває цей заклад (установа).

У відповідності до Закону України «Про наукові парки» в Харківській області почався активний процес створення наукових парків у сфері машинобудування, приладобудування, фармації та біотехнологій.

Так, документи Наукового парку «ФЕД», що буде працювати у сфері мехатроніки, 12.01.10 р. були передані для узгодження до Кабінету Міністрів України. Цей парк створюють АТ «Харківський машинобудівний завод «ФЕД» як недержавна компанія, що працює в галузі авіації та космонавтики, а також Державний науково-дослідний інститут «Харківське агрегатне конструкторське бюро».

Сьогодні вже одержано позитивну оцінку спеціалістів – експертів КМУ, а також практично завершено процедуру реєстрації Наукового парку «ФЕД». Згідно до типового статуту наукового парку до пріоритетних напрямів інноваційної діяльності наукового парку згідно до ст.8 Закону України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні»: модернізація електростанцій; нові та відновлювані джерела енергії; новітні ресурсозберігаючі технології; машинобудування та приладобудування як основа високотехнологічного оновлення всіх галузей виробництва; розвиток високоякісної металургії; нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології, телекомунікації; удосконалення хімічних технологій, нові матеріали, розвиток біотехнологій; високотехнологічний розвиток сільського господарства і переробної промисловості; транспортні системи: будівництво і реконструкція; охорона і оздоровлення людини та навколишнього середовища; розвиток інноваційної культури суспільства.

Крім того, сьогодні також знаходяться на відпрацюванні документи на створення:

– Наукового парку НФаУ з Національним фармацевтичним університетом (а також на розвиток біофармацевтичного кластеру);

– Наукового парку «Машини і системи» з Державним НДІ «Інститут машин і систем» (а також на розвиток машинобудівного кластеру);

– Наукового парку «Здорове харчування» («Еколайф») (а також на створення інноваційного кластеру з розробки і трансферу передових технологій оздоровчого, дієтичного та функціонального харчування);

– Наукового парку «Харківський Медичний університет» тощо.

Як результат першого досвіду функціонування наукових парків в Україні, можна визначити ряд проблем, напрямів їх вирішень та рекомендацій щодо зміни існуючого законодавства, приведені у табл. 4.1 [10].

3. Дослідницькі університети.

Згідно з Наказом МОН України від 15.10.07 р. № 901 виконується пілотний проект «Дослідницький університет НТУУ «КПІ». Пілотним проектом передбачено, що не менш 30% від обсягу навчального навантаження магістрів тепер становить наукова робота. Тематику наукової роботи пов'язано як з традиційними напрямами наукової діяльності кафедр, так і з пріоритетними напрямами інноваційної діяльності Наукового парку «Київська політехніка».

З урахуванням позитивного досвіду роботи Наукового парку «Київська політехніка» постановою Кабінет Міністрів України від 17.02.2010 р. № 163було затверджено «Положення про дослідницький університет».

Згідно до цієї постанови, дослідницький університет - національний вищий навчальний заклад, який має вагомі наукові здобутки, провадить дослідницьку та інноваційну діяльність, забезпечує інтеграцію освіти та науки з виробництвом, бере участь у реалізації міжнародних проектів і програм.

Таблиця 4.1 Проблеми і напрями їх вирішення при створенні механізму державної підтримки розвитку наукових парків

№ пп	Проблема	Напрями вирішення	Зміни до чинного законодавства
1.	Неефективність дер-жавної підтримки наукових парків	1. Надання системи правил роботи і контроль за вико-нанням; 2. Державне замовлення на науково-технічні розробки;	1. Органи державного управління, зокрема Держінвестиції, повинні мати право давати держзамовлення на нау-ково-технічні розробки; 2. У Державному бюджеті необхідно передбачати відповідні кошти
2.	Реалізація проектів потребує бюрокра-тичної процедури погодження з дер-жавними органами	1. Скорочення участі дер-жави в процесі реалізації проектів; 2. Ретельний відбір партне-рів з числа інноваційних фондів, в тому числі закор-донних; 3. Створення і накопичення коштів у власних реінвес-тиційних фондах парків; 4. Створення потужного сегменту високотехнологіч-них компаній, що працю-ють в умовах ринку; 5.Постійна модернізація продукції	1. Університети та організації, при яких утворюються наукові парки і які мають державну частку власності, повинні одержати право самостійно вирішувати питання оренди примі-щень і обладнання для надання необ-хідних умов малим інноваційним під-приємствам, що входять до складу наукових парків; 2. Державній інноваційній фінансово-кредитній установі доцільно передба-чити надання стимулюючих кредитів на впровадження проектів; 3. Визначення пільгових умов для тих компаній і фондів, які вкладають кош-ти у проекти наукових парків.
3.	Кадровий «голод» на фахівців, спромож-них створювати кон-курентоспроможну продукцію	Пошук компетентних фа-хівців, залучення їх до ро-боти у високотехнологічно-му секторі	Необхідна реалізація державних про-грам забезпечення житлом молоді, яка працює у наукових парках і є масовим творцем інновацій

Статус надається зазначеному закладу з метою підвищення ролі університету як центру освіти і науки, підготовки висококваліфікованих наукових і науково-педагогічних кадрів, упровадження в практику наукових досягнень, технічних і технологічних розробок, реалізації разом з іншими вищими навчальними закладами та науковими установами спільних програм за пріоритетними напрямами фундаментальних і прикладних наукових досліджень для розв'язання важливих соціально-економічних завдань у різних галузях економіки.

Основними завданнями дослідницького університету зокрема є:

1) у навчальній діяльності: розроблення та впровадження в навчальний процес новітніх інформаційних технологій і засобів навчання з метою підготовки фахівців з питань інноваційного розвитку; реалізація інноваційних програм підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів; забезпечення участі студентів у здійсненні наукових і науково-технічних досліджень та впровадженні в практику результатів досліджень; підвищення кваліфікації працівників підприємств, установ та організацій, які впроваджують у практику результати прикладних наукових досліджень університету тощо;

2) у науковій та інноваційній діяльності: здійснення разом з Національною та галузевими академіями наук фундаментальних і прикладних наукових досліджень за визначеними пріоритетними напрямами наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності; реалізація інноваційних проектів розроблення, впровадження та виробництва нової високотехнологічної продукції; інтеграція освіти та науки з виробництвом шляхом створення навчально-науково-виробничих об'єднань; випуск та реалізація експериментальних зразків нової техніки, технологій та малосерійної наукоємної продукції; забезпечення охорони об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема інноваційних розробок університету;

3) у міжнародній діяльності: участь у реалізації міжнародних проектів і програм, у науково-практичних конференціях, семінарах та виставках; створення спільних з іноземними партнерами наукових центрів, інститутів, інших об'єднань для виконання освітніх і науково-дослідницьких програм з видачею студентам, аспірантам та докторантам відповідних документів про освіту.

Фінансування наукових досліджень і розробок дослідницького університету здійснюється відповідно до програм розвитку університету у розмірі не менш як 25 відсотків бюджетних коштів, що виділяються на його утримання. Причому ці програми університету фінансуються протягом перших п'яти років за рахунок коштів державного бюджету, а подальше фінансування дослідницького університету, здійснюється за умови забезпечення університетом надходжень до спеціального фонду державного бюджету у розмірі не менш як 50 відсотків обсягу бюджетних коштів, передбачених на наукові дослідження і розробки.

Строк, на який університету надається статус дослідницького, становить п'ять років. Підтвердження статусу дослідницького університету здійснюється в установленому законом порядку Кабінетом Міністрів України кожні п'ять років за поданням МОН на підставі висновків комісії з числа працівників Міністерства, інших центральних органів виконавчої влади, що мають у підпорядкуванні національні університети, Національної та галузевих академій наук, ВАК, відповідних громадських організацій. Дослідницький університет щороку подає МОН звіт про стан виконання програм розвитку університету.

У продовження процесу створення в Україні дослідницьких університетів Постановою Кабінету Міністрів України від 01.02.2010 р. № 76надано статус автономного (що само управляється)дослідницького національного університету шести українським вузам, а саме: НТУ «Київський політехнічний інститут», Національний університет біоресурсів і природокористання, НТУ «Харківський політехнічний інститут», Харківський національний університет ім.В.Н.Каразина, Київський національний економічний університет ім.В.Гетьмана, Національний авіаційний університет.

Відповідним міністерствам доручено забезпечити на протязі 2011 - 2012рр. підвищення в два рази оплати праці вчених, педагогічних і науково-педагогічних робітників університетів шляхом встановлення подвійних посадових окладів і ставок заробітної плати, в тому числі погодинної. Крім того, підтримано право університетів поетапно, починаючи з 2011 року, встановлювати нормативи співвідношення чисельності студентів до штатних посад науково-педагогічних робітників, але не менше ніж 5/1 [11].

Слід відзначити, що для університетів не характерна масштабна діяльність на ринку, тому що в них інша задача: навчання на високому рівні і проведення наукових розробок. В умовах гострої конкурентної боротьби для ведення масової інноваційної діяльності не можуть бути задіяні тільки вчені (які одночасно повинні бути і продуктивними робітниками, і успішними бізнесменами), а тут повинні працювати компанії, що мають досвід роботи в ринкових умовах. Таке партнерство університету з національними і зарубіжними високотехнологічними компаніями можливе через бізнес-інкубатор.