Соціальний захист інвалідів. Заходи щодо активізації їх життєдіяльності

Початком розвитку сучасної системи соціального захисту вважається кінець XIX – початок XX ст., тобто період інтенсивного процесу індустріального розвитку і зростання чисельності працівників найманого труда. Збільшення найманих працівників супроводиться змінами вікової структури працездатного населення: в його складі систематично підвищується частка людей похилого віку, що потребують соціального захисту. Працююче населення також вимагало захисту у випадках втрати доходів через хворобу, інвалідність, у разі втрати годувальника, втрати роботи.

Таким чином, на зміну доктрині самодопомоги, сімейно­го забезпечення та доброчинності прийшла система соціального захисту, яка декларувала відповідальність усього суспільства і держави за добробут його членів. У 1919 році в рамках Версальського договору було створено Міжнародну організацію праці (МОП). Цього ж року було розроблено й прийнято перші конвенції МОП у питаннях робочого часу в промисловості; охорона материнства; праця жінок у нічний час; мінімальний вік прийому на роботу в про­мисловості тощо.

Період Другої світової війни був ознаменований створенням нової концепції соціального захисту. В 1941 р. у Великобританії утворено Комітет соціального страхування та союзних служб, очолюваний У. Беверіджем. План соціального забезпечення У. Беверіджа передбачав рівність прав усіх грома­дян на соціальні виплати, захист особи від усіх випадків втра­ти заробітку, а також однаковий для всіх розмір державних пенсій і допомог [64].

За більш ніж сторічну історію існування в різних країнах світу соціальне забезпечення та соціальний захист неодноразово змінювали свої функції, форми і схеми фінансування, але їх мета залишається колишньою – поліпшення життя людей. Сучасні системи соціального захисту розвинених країн є досить міцними, що пов'язано з усвідомленням необхідності створення соціальних амортизаторів ринкових ризиків.

У СРСР проблема соціально-правового захисту населення як самостійна не розглядалася, оскільки внутрішніми характеристиками соціалістичної системи були повна зайнятість, безкоштовні охорона здоров'я та освіта, гарантованість державних пенсій тощо. Тому соціальний захист зводився до вузьких питань соціального забезпечення громадян (пенсійне забезпечення, державне страхування трудящих, окремі види забезпечення з державного соціального страхування).

Корінним образом змінилося положення більшості населення в пострадянській Україні. За сучасних умов більшість населення потребує соціального захисту: до пенсіонерів та інвалідів додалися мільйони безробітних, вимушених переселенців, демобілізованих військовослуж-бовців, бездоглядних тощо.

Таким чином, соціальний захист повинен функціонувати як цілісна система направленої дії суб’єктів, що займаються виробленням правових норм та соціально-економічних заходів, на об’єктів, потребуючих захищеності.

Суб’єктами соціального захисту є державні структури, органи місцевого самоврядування, громадські організації та фонди, профспілки, союзи й асоціації підприємців. Принципом діяльності суб’єктів соціальної підтримки є, по-перше, адресність їх допомоги і можливість її надання незалежно від соціального статусу об’єкта, по-друге, публічність діяльності як метод створення громадської думки та виховання людини.

Об’єктом соціального захисту може бути все населення або будь-який громадянин, окремі групи населення (військовослужбовці, працівники освіти, охорони здоров'я і культури тощо), соціально-вразливі верстви населення (багатодітні сім'ї, інваліди, пенсіонери, безробітні тощо).

Більш глибоке вивчення соціального захисту потребує проведення аналізу його організаційно-правової структури, яку можна представити у вигляді чотирьохрівневої системи: [56]

1) рівень державного управління – містить заходи та дії глобального характеру, спрямовані на управління соціальним захистом усього населення України, визначає загальну лінію розвитку соціального захисту населення;

2) рівень галузевого управління – являє собою соціальний захист за професійною ознакою, включає мережу відомчих соціальних установ, де заходи носять прикладний характер;

3) рівень регіонального управління – включає заходи щодо соціального захисту населення, які враховують регіональну специфіку, природні умови, соціально-економічне розміщення продуктивних сил, етнічно-національні фактори та містить конкретні регіональні програми соціального захисту населення, що узгоджуються з державними;

4) місцеве управління соціальним захистом – включає заходи, спрямовані на реалізацію соціального захисту на рівні міст і районів, що носять винятково прикладний характер.

Державна соціальна політика на загальнонаціональному рівні реалізується за допомогою державних органів соціального захисту. До законодавчих органів відносяться Президент України, Верховна Рада, комітети Верховної Ради України з питань соціальної політики і праці, зі справ пенсіонерів, ветеранів і інвалідів. Безпосереднє управління соціальним захистом населення України здійснюється за допомогою виконавчих органів державного рівня: Кабінет Міністрів України, Міністерство праці та соціальної політики, Рада у справах інвалідів при КМУ, Управління з питань соціальної політики при КМУ та ін.

Галузеве управління соціальним захистом здійснюється міністерствами і відомствами України. Органи соціального захисту представлені профспілками, їх компетенція яких поширюється на підприємства галузей. Заходи щодо соціального захисту працівників знаходяться в компетенції підприємств і регулюються за допомогою колективних трудових договорів.

Основною задачею регіонального управління соціальним захистом є реалізація державної соціальної політики в окремих адміністративно-територіальних одиницях України. Для цього в структурі органів місцевого самоврядування створені відділи і управління по соціальному захисту населення.

Місцеве управління соціальним захистом населення діє в рамках регіонального. Система органів управління складається з районних і міських установ соціального захисту, аналогічних за змістом регіональним органам. Місцевий рівень є останнім у вертикалі системи соціального захисту населення і виконує специфічну роль сполучної ланки між об'єктом соціального захисту – населенням – і всією системою соціального захисту [56].

Важливим елементом функціонування системи соціального захисту є принципи, на яких вона будується. До них можна віднести:

загальнодоступність соціального захисту для всіх громадян;

наявність законодавчо встановлених засад соціального захисту;

законодавчо закріплена міра відповідальності суб’єктів соціального захисту щодо забезпечення гідного рівня життя населення;

відповідність основних норм соціального захисту рівню економічного розвитку.

Реалізація вищезазначених принципів потребує удосконалення та реформування в Україні системи соціального захисту.

 

5.3. Соціальний захист найбільш вразливих верств населення

Аналіз ходу економічних перетворень останніх років свідчить, що соціальні втрати України за ці роки досягли максимального розміру, становище найбільш вразливих верств населення оцінюється як критичне.

Дестабілізація суспільства сприяє росту числа девіантної поведінки: алкоголізації, наркоманії, проституції, бродяжництва, жебракування, криміналізації суспільства. Росте кількість тяжких злочинів. Набувають поширення інфекційні та психічні захворювання. Зменшуються можливості молодого покоління в отриманні освіти, надбанні професії.

Інтенсивність процесу розшарування суспільства веде до різкого збільшення частки знедолених та маргіналізованих верств населення при збереженні відносно невеликою долі багатих. Подібні процеси сприяють розмиванню середнього шару населення, що є дуже небезпечним.

У будь-якій країні завжди є найвразливіші соціальні групи, які потребують підвищеної уваги з боку суспільства та держави. Практика розвинених країн свідчить, що захист соціально вразливого населення повинен бути пріоритетним напрямком соціальної політики держави.

Соціально вразливі верстви населення – це індивіди або соціальні групи, що мають більшу за інших ймовірність зазнати соціальних збитків від дії економічних, екологічних, техногенних та інших чинників сучасного життя.

До соціально-вразливих категорій населення, потребуючих першочергової допомоги з боку держави, відносяться: пенсіонери, інваліди, сім’ї з дітьми, діти-сиріти, молодь, безробітні, постраждалі від Чорнобильської аварії, малозабезпечене населення, маргіналізовані версти населення (бездомні, залежні від алкоголю, наркотиків, правопорушники) та ін.

Оцінка сучасного стану захищеності найбільш вразливих категорії населення в Україні свідчить про неефективність цієї системи. Пенсіонери і інваліди, діти та учні, безробітні і біженці не отримують достатньої допомоги для підтримки гідного рівня життя. Не досить гнучким є механізм забезпечення індексації пенсій, стипендій, внесків в ощадбанку по мірі зростання цін.

У досить складному положенні в останні роки виявилися пенсіонери й непрацездатні інваліди. Основна частина і тих і інших живе на обмежені за розмірами соціальні виплати: пенсію або допомогу по інвалідності. Їх нинішнє положення не може бути визначеним навіть поняттям "за межею бідності", хоч в їх числі немало колишніх працівників заводів, фабрик, будівництв, державних установ, знедолених в старості та через хворобу.

В умовах перехідної економіки руйнується колишня система соціальних виплат і пільг, які надавалися протягом усього життя кожній людині. Замість неї створюється нова система соціального захисту і соціального забезпечення, в основу якої встановлені ринкові принципи, відповідно до яких допомога надається тільки тим, хто дійсно в ній має потребу.

Введення нових принципів не може виключати встановлення гарантованого мінімуму соціальних виплат і пільг для всіх груп населення. Соціальні блага і послуги, які надаються зверх цього мінімуму, повинні оплачуватися за рахунок як особистих коштів громадян, так і коштів підприємств і добродійних організацій.

Соціальний захист та допомога населенню повинні бути диференційовані в залежності від рівня доходу, міри працездатності, а в окремих випадках – за принципом зайнятості в суспільному виробництві.

Диференційований підхід до вибору форм і заходів соціального захисту гарантує: для працездатного населення – створення належних умов праці і робочих місць; для непрацездатних (або працездатних, які за певних обставин потребують державної підтримки), пенсіонерів та інвалідів – соціально гарантований рівень життя та підтримку держави; для деяких особливо вразливих верств населення – розробку та впровадження спеціальних програм соціальної підтримки.

Дієвою формою, яка відображає диференційованість соціального захисту, є адресна допомога категорій населення, найбільш потребуючих такої підтримки.

В наш час в Україні соціальний захист вразливих верств населення здійснюється шляхом таких форм та заходів:

виплати пенсій за віком, з інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років, за особливі заслуги перед Україною, соціальних пенсій;

виплати державних допомог (трудові допомоги, соціальні допомоги, допомога тим, хто доглядає психічно хворих; допомоги при малозабезпеченості);

виплати адресної соціальної допомоги (житлово-комунальні субсидії; адресна допомога малозабезпеченим сім’ям);

соціальне обслуговування непрацездатних (стаціонарне обслуговування, обслуговування на дому тощо);

надання пільг ветеранам війни, інвалідам, особам, що мають особливі заслуги перед Україною і ін.

 

5. 4. Захист і соціально-трудова реабілітація інвалідів

Ставлення будь-якої держави до проблем інвалідності характеризує розвиненість її гуманних принципів. Частіше суспільство сприймає інвалідів крізь призму негативних асоціацій. Тому для кожної соціально орієнтованої держави пріоритетним напрямком соціальної політики є створення ефективної системи соціального захисту інвалідів.

В Україні нараховується понад 2,5 млн. інвалідів, із них: 297 тис. інвалідів війни, включаючи інвалідів війни; 74 тис. інвалідів-чорнобильців; 1452 тис. інвалідів загального захворювання; 113 тис. інвалідів через трудове каліцтво і профзахворювання; 90 тис. інвалідів-глухих; 60 тис. інвалідів по зору. Зберігається високий рівень первинної інвалідності (як дорослих, так і дітей), нині спостерігається також її омолоджування.

Про несприятливі зрушення в стані здоров'я населення свідчить і динаміка його захворюваності: тільки за останні три роки показник загальної захворюваності населення працездатного віку в Україні збільшився на 12,7%.

Зберігається тенденція до погіршення здоров'я дітей і підлітків, що пов'язано з впливом різних негативних чинників соціально-економічного, екологічного та психологічного характеру. За даними різних наукових джерел і офіційної статистики, по закінченню загальноосвітньої школи тільки 20 % підлітків не мають серйозних відхилень від норми за станом здоров'я, 58% випускників обмежені в можливості вибору професії.

Чисельність інвалідів постійно зростає внаслідок зниження рівня медичного обслуговування, росту наркоманії і алкоголізму, підвищення екологічної небезпеки.

Протягом багатьох років в Україні державна підтримка людей з функціональними обмеженнями зводилася до матеріального забезпечення (пенсійні виплати), надання медичних послуг (діагностика, лікування) і початкової освіти в спеціалізованих закладах. Більшість інвалідів, обмежених в пересуванні, були й остаються фактично ізольованими від навколишнього світу.

Такі негативні тенденції свідчать про необхідність серйозного аналізу та вивчення соціальних, економічних, правових проблем інвалідності.

Термін “інвалідність” має латинське походження (безсила, слабка людина), він вбирає велику кількість різних функціональних обмежень, які трапляються серед населення в усіх країнах світу. Люди можуть бути інвалідами через фізичні, інтелектуальні недоліки, через порушення функцій органів чуття, стан здоров'я чи розумову хворобу. Такі недоліки, стани чи хвороби можуть мати постійну або тимчасову природу.

Декларація про права інвалідів визначає, що інвалід – це особа, яка не може самостійно забезпечити потреби нормального особистого соціального життя внаслідок недоліків (вроджених або надбаних), фізичних або розумових здібностей [70].

Інвалідність як категорія непрацездатності має своє законодавче закріплення. Згідно з Законом України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, інвалідом вважається особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі та захисті [22].

За довгі часи світова політика щодо інвалідів розвинулась від простої опіки в спецзакладах до реабілітації і активізації життєдіяльності інвалідів. Утворились організації інвалідів, що відстоювали кращі умови для інвалідів. Після Другої світової війни було висунуто концепції інтеграції та нормалізації, які відображали зростання усвідомлення можливостей інвалідів.

Права інвалідів протягом тривалого часу є предметом значної уваги з боку ООН. Найважливішим наслідком Міжнародного року інвалідів (1981) стала Світова програма дій щодо інвалідів, яка наголошувала на праві інвалідів на однакові з іншими громадянами можливості та рівну участь у покращанні умов життя, що випливає з економічного і соціального розвитку.

Якщо медицина встановлює лише міру захворювання і травмування, працездатності і групи інвалідності, призначає курс лікування, то прийняті документи ООН вирізняються широкомасштабним, всеохоплюючим підходом до вирішення проблем інвалідності й передусім спрямовані на забезпечення рівних можливостей у житті і діяльності інвалідів. У цих документах перед державами ставляться вимоги вживати всіх необхідних заходів для забезпечення інвалідам умов для їх активної участі в трудовій діяльності і громадському житті, розкриття свого потенціалу.

Правові критерії інвалідності в Україні закріплено чинним законодавством України. Соціальне становище та захист інвалідів регулюються законами України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”; “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”; “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, а також укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України, в яких певною мірою враховано міжнародні правові документи з цієї проблеми.

Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” [22] гарантує інвалідам рівні з іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній та соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами.

Діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.

Згідно з чинним законодавством, інваліди мають право на участь в економічній, політичній та соціальній сферах життя на рівні з іншими; отримання пенсій, допомог, пільг; освіту та працевлаштування; побутове та медичне обслуговування тощо.

Інвалідність як міра втрати здоров'я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров'я України.

Інвалідність класифікується за групами. Диференціація інвалідності за групами є одним із способів підходу до цього питання як в нашій країні, так і в деяких зарубіжних країнах, де встановлюється тільки процент втрати працездатності. Встановлення групи інвалідності залежить від міри втрати працездатності.

Основою для встановлення I групи інвалідності є різко виражене обмеження життєдіяльності, зумовлене захворюванням, слідством травм, природженими дефектами, що призвело до різко вираженої соціальної дезадаптації, неможливості вчитися, спілкуватися, контролювати свою поведінку, пересуватися, самостійно себе обслуговувати, брати участь у трудовій діяльності, якщо вказане порушення викликає необхідність постійної сторонньої допомоги (нагляду).

II група інвалідності встановлюється особам, які не потребують постійної сторонньої допомоги, але мають різко виражені порушення функцій організму, що призводять до ускладнення при навчанні або пересуванні, виконанні трудової діяльності або коли окремі види праці можуть бути доступні тільки в спеціально створених умовах.

III група інвалідності встановлюється особам з обмеженням життєдіяльності внаслідок порушень функцій організму, зумовлених хронічними захворюваннями, слідством травм, природженими дефектами, що призводить до значного зниження працездатності. Ця група встановлюється, наприклад, при необхідності перевести працівника за станом здоров'я на більш легку або меншу за обсягом роботу на роботу, що вимагає більш низької кваліфікації.

В Україні за останній час встановлено за інвалідністю I групи – 319 тис. осіб, II групи – 1 млн. 286 тис., III групи – 715 тис. осіб.

В Інструкції “Про встановлення груп інвалідності” перераховані конкретні анатомічні дефекти й соціальні основи для встановлення тієї або іншої групи інвалідності. Встановлення групи інвалідності як юридичного факту має значення для визначення розміру пенсії за інвалідністю.

Соціальний захист інвалідів. Заходи щодо активізації їх життєдіяльності

 

Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає в наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.

Система соціального захисту інвалідів передбачає пенсійне обслуговування; соціальні допомоги; реабілітаційні програми та заходи щодо активізації життєдіяльності інвалідів (можливості працевлаштування, соціально-побутові та медичні заходи, інші програми).

Термін “реабілітація” стосується процесу, що має на меті уможливити інвалідам досягнення і підтримку їх оптимальних фізичного, чуттєвого, інтелектуального, психічного, а також соціального рівнів діяльності, які б забезпечували їх засобами для зміни свого життя в напрямі до вищого рівня самостійності.

Реабілітація може включати заходи для забезпечення і відновлення функцій або ж компенсації втрати або відсутності функції чи функціонального обмеження. Реабілітаційний процес не включає першої медичної допомоги. Він залучає широке коло заходів, програм і видів діяльності, починаючи від більш основної та загальної реабілітації і до дій, спрямованих на досягнення кінцевої мети, наприклад професійної реабілітації. Для інвалідів мають бути широко доступними різноманітні об’єкти загального користування: дороги, житлові будинки, комунальний транспорт, культурні, навчальні, медичні заклади, спортивні споруди.

Види і обсяги необхідного соціального захисту інваліда надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації і адаптації.

Індивідуальна програма реабілітації є обов'язковою для виконання державними органами, підприємствами (об'єднаннями), установами та організаціями.

Пенсійне забезпечення. Пенсії за інвалідністю – це щомісячні грошові виплати з Пенсійного фонду, що призначаються медичним органом на основі однієї з трьох груп інвалідності, яка спричинила повну або часткову втрату працездатності.

В основі пенсії за інвалідністю, на відміну від пенсії за віком, лежить чітко виражена непрацездатність громадянина. Для пенсійного забезпечення за інвалідністю правове значення також має причина інвалідності. Причинами інвалідності можуть бути загальне захворювання, трудове каліцтво або професійне захворювання, інвалідність з дитинства; для військовослужбовців – поранення, контузія, каліцтво або захворювання, пов'язане з перебуванням на фронті.

Законодавство передбачає два види пенсії з інвалідності в залежності від причин інвалідності [24]:

а) пенсії за інвалідністю внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання;

б) пенсії за інвалідністю внаслідок загального захворювання, в тому числі не пов'язаного з роботою (наприклад, інвалідність з дитинства).

Законодавством встановлені мінімальні і максимальні розміри пенсії за інвалідністю, вони залежать від причини інвалідності, а іноді й від умов праці.

Максимальна пенсія за інвалідністю не може перевищувати трьох, а для працівників, зайнятих на підземних роботах і роботах з особливо шкідливими й важкими умовами праці, чотирьох мінімальних пенсій за віком.

Щомісячна пенсія інвалідам встановлена у таких розмірах:

інвалідам першої групи – 70% зарплати;

інвалідам другої групи – 60 % зарплати;

інвалідам третьої групи – 30 % зарплати.

Інвалідам працездатного віку призначається мінімальна пенсія у розмірі:

інвалідам першої групи – 200% мінімальної пенсії за віком;

інвалідам другої групи – 100%мінімальної пенсії за віком;

інвалідам третьої групи – 50% мінімальної пенсії за віком.

Дітям-інвалідам призначається соціальна пенсія, що дорівнює мінімальній пенсії за віком.

При визначенні розміру пенсії враховується ступінь втрати працездатності, розмір попередньої заробітної плати, тривалість трудового стажу.

Пенсії за інвалідністю потерпілим від наслідків Чорнобильської катастрофи призначаються громадянам, інвалідність яких наступила внаслідок каліцтва або хвороби, отриманої внаслідок Чорнобильської катастрофи. Пенсії призначаються в підвищених розмірах.

Пенсії за інвалідністю аспірантам, студентам, ординаторам призначаються незалежно від того, працювали вони чи не працювали до навчання. Пенсії за інвалідністю призначаються і в тому випадку, якщо інвалідність наступила в зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням при проходженні виробничого навчання, практики або практичних занять.

Пенсії за інвалідністю при неповному стажі роботи призначаються тим працівникам, у яких відсутній необхідний для призначення повної пенсії за інвалідністю стаж роботи. У цьому випадку розмір пенсії визначається пропорційно стажу роботи, але не менш соціальної пенсії, встановленої за відповідною групою інвалідності.

Згідно з Законом України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам" право на державну соціальну допомогу мають інваліди з дитинства I і II групи, непрацюючі інваліди з дитинства III групи, а також діти-інваліди у віці до 16 років. Причина, група інвалідності, термін, на який встановлюється інвалідність, визначаються органом медико-соціальної експертизи відповідно до законодавства України.

Зайнятість інвалідів. В Україні досить гострою є проблема працевлаштування людей з фізичними вадами, проте законодавство гарантує працевлаштування інвалідів. Відсутність у інваліда професійної підготовки або неадекватність її рівня потребам ринку праці зменшує його шанси на працевлаштування і, як наслідок, – на активну життєдіяльність.

Гарантії щодо зайнятості інвалідів, закріплені законом України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” [22], полягають у наступному.

Після закінчення навчального закладу інвалідам надається право вибору місця роботи з наявних варіантів або надається за їх бажанням право вільного працевлаштування.

Професійна підготовка або перепідготовка інвалідів здійснюється з урахуванням медичних показань і протипоказань для наступної трудової діяльності. Вибір форм і методів професійної підготовки провадиться згідно з висновками медико-соціальної експертизи.

З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та зурахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах і в організаціях зі звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

Підприємства і організації, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації й забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.

Чинна система квотування робочих місць для підприємств і організацій встановлюється нормативом робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік – у кількості одного робочого місця.

З метою створення умов для досягнення інвалідами рівноправності у життєдіяльності, сприянні в отриманні освіти, відновленні працездатності, розробці нетрадиційних, гнучких форм зайнятості, обранні місця роботи, забезпеченні достатнього рівня доходів розпочато реалізацію Національної програми професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001 – 2005 роки.

Програмою передбачено:

заснувати центри раннього втручання і соціальної реабілітації дітей-інвалідів, центри професійної, медичної та соціальної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями в містах з чисельністю населення понад 50 тис. осіб;

організувати роботи з допрофесійної та соціальної реабілітації дітей-інвалідів;

збільшити у вищих та професійно-технічних навчальних закладах чисельність осіб з обмеженою працездатністю, які освоюють конкурентоспроможні професії та спеціальності;

створити не менш як 12,5 тис. нових робочих місць за рахунок коштів Фонду України соціального захисту інвалідів тощо.

Введення в дію Всеукраїнського центру професійної реабілітації інвалідів є реальним кроком реалізації Національної програми реабілітації.

Центр здійснюватиме професійну реабілітацію осіб з обмеженими фізичними можливостями; підготовку фахівців для регіональних центрів соціально-трудової, професійної реабілітації інвалідів; супроводження інвалідів у процесі працевлаштування та професійної адаптації; сприятиме створенню звичайних, спеціалізованих та збереженню ефективних робочих місць для інвалідів.

У створенні Всеукраїнського центру, підготовці фахівців для нього, запровадженні апробованих передових реабілітаційних методик надають практичну допомогу Міжнародна організація праці, Підприємство професійного сприяння м. Хайдельберга (Німеччина), Професійно-реабілітаційний центр м. Лінца (Австрія).

Важливим завданням соціальної політики є розвиток нетрадиційних гнучких форм зайнятості інвалідів, серед яких – програми працевлаштування на навчально-виробничих підприємствах; програми організації підприємницької діяльності, працевлаштування на спеціалізованих підприємствах, у цехах та дільницях; надомна праця. Наприклад, люди з обмеженими можливостями отримують шанс працювати нарівні з іншими членами суспільства в сфері комп'ютерних технологій. І домашній комп'ютер реально може стати не тільки засобом комунікації, але й інструментом заробітку.

Соціально-побутові та медико-соціальні аспекти захисту інвалідів.

Державна програма соціально-побутового, матеріального та медичного забезпечення інвалідів здійснюється у вигляді грошових виплат (допомог, одноразових виплат, адресної соціальної допомоги), забезпечення медикаментами, технічними й іншими засобами, включаючи автомобілі, крісла-коляски, протезно-ортопедичні вироби, друковані видання зі спеціальним шрифтом, звукопідсилюючу апаратуру та аналізатори, а також шляхом надання послуг з медичної, соціальної реабілітації, побутового та торговельного обслуговування.

Інвалід може відмовитися від того чи іншого виду соціальної допомоги, якщо вона не повною мірою відповідає його потребам. У такому разі інвалід вправі самостійно вирішувати питання про забезпечення себе конкретним видом допомоги за рахунок власних коштів з урахуванням компенсації вартості аналогічного виду соціальної допомоги, що подається державним органом.

Повна реабілітація інвалідів, яка гарантує як фізичну, так і психологічну незалежність, передбачає створення умов безперешкодного доступу інвалідів до об'єктів соціально-побутової інфраструктури шляхом пристосування будівель, житлових приміщень, транспорту, зв'язку, спортивних споруд до потреб цієї категорії співвітчизників.

Планування і забудова населених пунктів, формування жилих районів, будівництво й реконструкція споруд без пристосування для використання інвалідами не допускається.

Підприємства та організації, що здійснюють транспортне обслуговування населення, зобов'язані забезпечити спеціальне обладнання транспортних засобів, вокзалів, аеропортів та інших об'єктів, яке б дало змогу інвалідам безперешкодно користуватися їх послугами.

Держава повинна забезпечити інвалідам ефективну медико-соціальну опіку, здійснювати програми, які виконуються групами фахівців з багатьох спеціальностей, для раннього вияву, оцінки та лікування порушень; забезпечувати належну підготовку і оснащення медичного й санітарного персоналу для надання інвалідам доступу до відповідних лікувальних методів і технологій; забезпечити інвалідів регулярним лікуванням і ліками, які можуть знадобитися для збереження або покращання рівня життєдіяльності.

Законодавчими та нормативно-правовими актами для інвалідів передбачається регулярне санаторно-курортне лікування, протезування, безкоштовні ліки або ліки за пільговими цінами.

Сьогодні в Україні завдяки сприянню обласних відділень Фонду України соціального захисту інвалідів працює 17 дитячих реабілітаційних центрів медичного та соціально-педагогічного напрямку. Мета їх діяльності – дати можливість дітям з різними фізичними та інтелектуальними вадами перебороти труднощі в розвитку, засвоїти побутові та соціальні навички, розвинути свої здібності, повністю або частково інтегруватись в життя суспільства.