Основні напрямки соціальної психології Напрямок Представники Ключові ідеї

1.Психоаналіз З.Фрейд, К.Г.Юнг, А.Адлер, Э.Фромм, Г.Саллівен Основу психічного життя людини складають несвідомі потяги, потреби й образи, які формуються у ранньому дитинстві і визначають соціальну поведінку й уподобання.

2.Біхевіоризм Дж.Уотсон, Е.Торндайк, К.Халл, Б.Скіннер Людина – сукупність рухових і вербальних реакцій на зовнішні впливи (стимули). Соціальними стимулами є інші люди.

3.Символічнийінтеракціонізм Дж.Мід, Г.Блумер Поведінка людей по відношенню один до одного й предметів навколишнього світу визначається значеннями, які вони їм надають. Цими значеннями, представленими символічно, люди обмінюються в процесі комунікації й програвання ролей.

4. Когнітивізм Д.Бродбент, Р.Аткінсон, Дж.Келлі, Л.Фестингер, Ч.Осгуд Знання, уявлення, образи ситуації й характер протікання пізнавальних процесів визначають поведінку індивідів.

Завдання соціальної психології і проблеми суспільства. Настільки велика дискусія з приводу предмета соціальної психології - доля більшості наук, що виникають на стику різних дисциплін. Точно так само і підсумки дискусій у всіх цих випадках не обов'язково призводять до вироблення точної дефініції. Проте вони все одно вкрай необхідні тому, що, по-перше, допомагають окреслити коло завдань, що вирішуються цією наукою, і, по-друге, ставлять невирішені проблеми більш чітко, змушуючи попутно усвідомлювати свої власні можливості і кошти. Так, дискусія про предмет соціальної психології не може вважатися цілком закінченою, хоча база досягнутої згоди цілком достатня, щоб проводити дослідження. Разом з тим залишається безперечним, що не всі крапки над «i» поставлені. Як відомий компроміс склалося таке положення, що практично в нашій країні зараз існують дві соціальні психології: одна, пов'язана переважно з більш «соціологічною», інша - переважно з «психологічної» проблематикою. У цьому сенсі ситуація виявилася схожою з тією, яка склалася і в ряді інших країн. Так, наприклад, в США соціальна психологія офіційно існує «двічі»: її секція є усередині Американської соціологічної асоціації і всередині Американської психологічної асоціації; в передмовах до підручників зазвичай вказується, чи є автор соціологом або психологом за освітою. У 1954 р. в США за пропозицією відомого соціального психолога Т. Ньюкома в одному з університетів був поставлений цікавий експеримент: курс соціальної психології читався половині студентів одного курсу в першому семестрі лектором-соціологом, другій половині в другому семестрі - лектором-психологом. Після закінчення курсів студентам було запропоновано провести дискусію з проблем соціальної психології, але вона не вийшла, тому що студенти були в повній впевненості, що прослухали абсолютно різні курси з абсолютно різних дисциплін. Виданий у США в 1985 р. підручник К. Стефан і В. Стефан так і називається «Дві соціальні психології». Звичайно, така двоїстість викликає низку незручностей. Вона може бути допустима лише на якомусь етапі розвитку науки, користь від дискусій про її предмет повинна полягати, між іншим, і в тому, щоб сприяти однозначного вирішення питання.
Гострота проблем соціальної психології диктується, однак, не тільки деякою невизначеністю її положення в системі наук і навіть не переважно цією її особливістю. Дуже важливою і суттєвою рисою соціально-психологічного знання є його включеність у соціальну та політичну проблематику суспільства. Звичайно, це стосується в особливій мірі таких проблем соціальної психології, як психологічні характеристики великих соціальних груп, масових рухів і т.д. Але й традиційні для соціальної психології дослідження малих груп, соціалізації або соціальних установок особистості пов'язані з тими конкретними завданнями, які вирішуються суспільством певного типу. У теоретичній частині соціально-психологічного знання безпосередньо вплив конкретних соціальних умов, традицій культури. У певному сенсі слова можна сказати, що соціальна психологія сама є частиною культури. Звідси виникають принаймні два завдання для дослідників.
По-перше, завдання коректного ставлення до зарубіжної соціальної психології, перш за все до змісту її теоретичних концепцій, а також методів та результатів досліджень. Як про це свідчать численні західні роботи, більшість практично орієнтованих досліджень у соціальній психології було викликано до життя абсолютно конкретними потребами практики. Отже, сама орієнтація цих досліджень повинна бути уважно вивчена під кутом зору завдань, свого часу поставлених практикою. Сучасні наукові дослідження не можуть здійснюватися без певної системи їх фінансування, а система ця сама по собі диктує і мета, і певну "забарвлення" основного напрямку роботи. Тому питання про ставлення до традиції соціальної психології будь-якої іншої країни не має однозначного вирішення: нігілістичне заперечення чужого досвіду тут настільки ж недоречно, як і просте копіювання ідей і досліджень. Не випадково в сучасній соціальній психології введено поняття «соціального контексту», тобто прихильності дослідження до певної соціальної практики.
По-друге, завдання ретельного відпрацювання проблеми прикладного дослідження в соціальній психології. Дослідження, що проводяться безпосередньо в різних ланках суспільного організму, вимагають не тільки високої професійної майстерності, а й громадської відповідальності дослідника. Спрямованість практичних рекомендацій і є та сфера, де соціальна психологія безпосередньо «вторгається» у суспільне життя. Отже, для соціального психолога досить гостро стоїть не тільки питання про професійну етику, але і про формулювання своєї соціальної позиції. Французький соціальний психолог С. Московією справедливо зауважив, що завдання для соціальної психології задає саме суспільство, воно диктує їй проблеми. Але це означає, що соціальний психолог повинен розуміти ці проблеми суспільства, вміти чуйно уловлювати їх, усвідомлювати, якою мірою і в якому напрямку він може сприяти вирішенню цих проблем. «Академізм» і «професіоналізм» в соціальній психології повинні органічно включати в себе і відому соціальну чуйність, розуміння сутності соціальної «ангажованості» цієї наукової дисципліни.
У сучасному суспільстві розкриваються численні сфери прикладання соціально-психологічних знань.
Специфіка соціальної психології, що склалася в нашій країні в конкретних історичних умовах, а саме в період існування соціалістичного ладу, природно, породила і нову проблематику. Звичайно, багато хто з відкритих в традиційній соціальній психології явищ мають місце в будь-якому типі суспільства: міжособистісні відносини, комунікативні процеси, лідерство, згуртованість - все це явища, властиві будь-якому типу громадської організації. Однак, констатуючи цей факт, потрібно мати на увазі дві обставини. По-перше, навіть і ці, описані в традиційній соціальній психології, явища набувають у різних соціальних умовах деколи абсолютно інший зміст. Формально процеси залишаються тими ж: люди спілкуються один з одним, у них формуються певні соціальні установки і т.д., але який зміст різних форм їх взаємодії, якого роду установки виникають по відношенню до певних суспільних явищ - все це визначається змістом конкретних суспільних відносин. Значить, аналіз всіх традиційних проблем набуває нові грані. Методологічний принцип включення саме змістовного розгляду соціально-психологічних проблем продиктований в тому числі і суспільними потребами.
По-друге, нова соціальна реальність народжує деколи і необхідність нових акцентів при дослідженні традиційних для даного суспільства проблем. Так, період радикальних економічних і політичних перетворень, що відбуваються сьогодні в Росії, вимагає особливої ​​уваги, наприклад, до проблем етнічної психології, психології підприємництва та ін Ідея про те, що суспільство диктує проблеми соціальної психології, повинна бути доповнена ідеєю про те, що борг соціального психолога - вміти виявити ці проблеми.
Крім завдань загальнотеоретичного плану суспільство ставить перед соціальною психологією і конкретні прикладні задачі. Прикладні дослідження не можуть чекати на рішення теоретичних питань, вони висуваються буквально з усіх сфер суспільного життя. Ряд найважливіших напрямів прикладних досліджень визначається сьогодні завданнями, пов'язаними з тими змінами в масовій свідомості, які обумовлені саме радикалізмом соціальних перетворень. Тут же кореняться і нові можливості для діяльності соціального психолога-практика.
Логіка пропонованого курсу повинна охопити і ці проблеми прикладного знання. У цілому ж вона має на меті - дати систематичний виклад усіх основних проблем соціальної психології, причому в строгій послідовності, так, щоб порядок проходження тим відбивав деякі фундаментальні методологічні принципи аналізу. Весь курс включає п'ять великих розділів: 1) вступ, де даються характеристика предмета соціальної психології, історія розвитку основних ідей, методологічні принципи; 2) закономірності спілкування та взаємодії, де розкривається зв'язок між міжособистісними і суспільними відносинами, а спілкування розглядається як їх реальний прояв, де досліджуються структура і функції спілкування, а також його механізми, 3) соціальна психологія груп, де дається класифікація груп і виявляються особливості спілкування в реальних соціальних групах, а також питання про внутрішній динаміці груп та їх розвитку; 4) соціальна психологія особистості, де розглядається, яким чином загальні механізми спілкування і взаємодії, специфічно проявляються в різних соціальних групах, «задають» особистість у певному соціальному контексті і, з іншого боку, які форми активності особистості у подальшому розвитку суспільних відносин; 5) практичне використання соціальної психології, де аналізуються специфіка прикладного дослідження, реальні можливості соціальної психології в формулюванні практичних рекомендацій, коротко характеризуються ті сфери, де прикладні дослідження найбільш розвинені, а також описуються основні форми і способи соціально-психологічного впливу.

Історія формування соціально-психологічних ідей
Передумови виникнення соціальної психології. Вивчення історії соціально-психологічної думки має велике значення не тільки з точки зору підвищення ерудиції психолога або соціолога, але і для більш поглибленого і чіткого уявлення про сутність науки, її проблематики і, нарешті, про її предмет. Історія соціальної психології як науки значно «молодше» історії того, що можна назвати «соціально-психологічним мисленням». Потреба усвідомити характер спільної діяльності, форм спілкування, що складаються в ній, мабуть, так само стара, як і сама ця спільна діяльність людей. Історія первісного суспільства свідчить, що люди вже на зорі людства стикалися з соціально-психологічними явищами і якимось чином намагалися використовувати їх. Так, наприклад, в різних системах давніх релігій використовувалися такі форми масових настроїв, як схильність психологічному зараженню, що приводить до впливу натовпу на індивіда. З покоління в покоління передавалися обряди, табу, і це виступало свого роду моральним регулятором людського спілкування. Певні секрети дії на публіку були відомі і стародавнім ораторам. У таких своєрідних формах «соціально-психологічне мислення» налічує тисячоліття, в той час як історія соціальної психології як наукової дисципліни - відносно молода галузь знання.
Труднощі створення наукової історії соціальної психології полягає в тому, що дисципліна ця формувалася з багатьох джерел, і складно визначити, на яких рубежах всередині тієї чи іншої науки відокремилися елементи соціально-психологічного знання. Але ще більшу трудність представляє той факт, що в період, коли соціальна психологія найбільш виразно заявила про себе як про самостійну дисципліну, відразу ж склалися різні традиції в її розвитку, які спираються на різні філософські школи, в тому числі марксистська традиція, яка пропонувала специфічне рішення низки проблем. Отже, історія соціальної психології повинна включати в себе розгляд всіх цих традицій, так само як і виявлення корінних методологічних і теоретичних відмінностей у тому сучасних формах.
При виникненні соціальної психології як самостійної галузі знань, як і при виникненні будь-якої іншої наукової дисципліни, зіграли свою роль причини двоякого роду: як соціальні, так і суто теоретичні. Аналіз теоретичних причин вимагає розділити питання на дві частини. Перша частина стосується того, яким чином соціально-психологічні ідеї визрівали в «надрах» інших галузей знання і лише підготували самостійну фазу у розвитку даної науки. За висловом Б.Д. Паригін, тут повинні бути проаналізовані роботи «попередників» соціальної психології, на відміну від робіт її «зачинателів», тобто дослідників, які вперше спробували створити перші «зразки» власне соціально-психологічних концепцій.
Процес створення передумов соціальної психології не відрізняється в цілому від процесу розвитку будь-якої наукової дисципліни, його зміст - це зародження соціально-психологічних ідей спочатку в лоні філософії, а потім поступове відокремлення їх від системи філософського знання. Правда, відбрунькування це здійснювалося не безпосередньо, а через відокремлення двох інших дисциплін, що дали безпосередньо життя соціальної психології - психології та соціології. Багато дослідників відзначають наявність елементів соціально-психологічних знань у лоні самих різних філософських концепцій. Так, американський дослідник О. Клайнберга вважає, що більшість проблем соціальної психології, саме як проблем, зародилося у філософських системах давнини. Г. Олпорт ще більш точно вказує адресу: з його точки зору, родоначальником цих проблем слід вважати Платона. Дійсно, через всі епохи розвитку філософського знання можна простежити, як усередині нього розроблялися ідеї соціальної психології. В античній філософії - це не тільки філософія Платона, а й філософія Аристотеля. У філософії нового часу не можна опустити такі імена, як Гоббс, Локк, Гельвецій, Руссо, Гегель. Як видно, соціально-психологічні ідеї були присутні в системах як ідеалістичної, так і матеріалістичної філософії. У цілому вони були нерозривно пов'язані з трактуванням більш загальних психологічних ідей і «чисто» соціально-психологічні аспекти виділити тут дуже важко. З іншого боку, ідеї ці розкидані буквально по крупицях, і навряд чи є сенс приводити простий перелік прикладів, тим більше що історія психології в надрах філософського знання вивчена досить докладно.
Виділення соціальної психології в самостійну область знання. Набагато продуктивніше розглянути детально другу частину питання, а саме період безпосереднього виділення соціальної психології в самостійну дисципліну. Для цього потрібно сконцентрувати увагу на трьох моментах: на «запитах» щодо вирішення соціально-психологічних проблем, які виникають у різних суміжних науках, на процесах підготовки до вичлененню соціально-психологічної проблематики всередині двох основних «батьківських» дисциплін: психології та соціології, нарешті, на характеристиці перших форм самостійного соціально-психологічного знання.
Період, про який йде мова, належить до середини XIX ст. До цього часу можна було спостерігати значний прогрес в розвитку цілого ряду наук, у тому числі що мають безпосереднє відношення до різних процесів суспільного життя. Великий розвиток отримало мовознавство. Його необхідність була продиктована тими процесами, які відбувалися в цей час в Європі: це був час бурхливого розвитку капіталізму, множення економічних зв'язків між країнами, що викликало до життя активну міграцію населення. Гостро постала проблема мовного спілкування і взаємовпливу народів і відповідно проблема зв'язку мови з різними компонентами психології народів. Мовознавство не було в змозі своїми засобами вирішити ці проблеми. Точно так само до цього часу були накопичені значні факти в галузі антропології, етнографії та археології, які для інтерпретації накопичених фактів потребували послуг соціальної психології. Англійський антрополог Е. Тейлор завершує свої роботи про первісну культуру, американський етнограф і археолог Л. Морган досліджує побут індійців, французький соціолог і етнограф Леві-Брюль вивчає особливості мислення первісної людини. У всіх цих дослідженнях було потрібно брати до уваги психологічні характеристики певних етнічних груп, зв'язок продуктів культури з традиціями і ритуалами і т.д. Успіхи, а разом з тим і труднощі характеризують і стан кримінології: розвиток капіталістичних суспільних відносин породило нові форми протиправної поведінки, і пояснення причин, його детермінують, доводилося шукати не тільки у сфері соціальних відносин, але і з урахуванням психологічних характеристик поведінки.
Така картина дозволила американському соціального психолога Т. Шибутані зробити висновок про те, що соціальна психологія стала незалежною почасти тому, що фахівці різних областей знання не в змозі були вирішити деякі свої проблеми. Незважаючи на жартівливий характер цього твердження, в ньому загалом точно помічена потреба виділення якогось нового класу проблем, які не підвідомчі ніякої з раніше існуючих дисциплін. Ще точно ця потреба проявила себе в розвитку тих двох наук, які вважаються безпосередніми «батьками» соціальної психології: психології та соціології.
Психологія у середині XIX ст. в який нас плані характеризувалася тим, що вона переважно розвивалася як психологія індивіда. Лише в окремих її частинах, перш за все в патопсихології, пробивалися на світ паростки майбутніх концепцій про специфічні форми взаємодії людей, їх взаємовпливу і т.д. Особливий поштовх у цьому відношенні дало розвиток психіатричної практики, зокрема використання гіпнозу як специфічної форми навіювання. Був розкритий факт залежності психічної регуляції поведінки індивіда від керуючих впливів з боку іншого, тобто дослідження впритул підійшло до проблеми, що відноситься до компетенції соціальної психології. В основному ж руслі того, що сьогодні називається загальною психологією, панували ідеї ассоцианизма, недостатність якого поступово починає ставати очевидною, що і породжує спроби його подолання. Яскравою фігурою в цій течії є німецький психолог Г. Гербарт. Прагнучи перейти від описової психології до пояснювальної, Гербарт вважає вихідним феноменом психології уявлення, з точки зорі якого можна побудувати пояснювальні моделі. Це було спробою усвідомити нові форми детермінації психічних явищ, але спроба виявилася непродуктивною. Тому програма перебудови психології, що включає в себе пошук нових підходів до пояснення людської поведінки, ще тільки складалася, в цілому ж тяга до соціально-психологічних проблем у психології залишалася поки не надто значною, принаймні в руслі основних теоретичних концепцій.
Спочатку прообраз майбутньої соціальної психології зароджується на бічних шляхи розвитку психології, а не на магістральній лінії розвитку.
По-іншому складався інтерес до соціально-психологічного знання в галузі соціології. Соціологія сама виділилася в самостійну науку лише в середині XIX ст.. Майже з самого початку свого існування соціологія стала будувати спроби пояснення низки соціальних фактів за допомогою законів, почерпнутих з інших областей знання. Історично першою формою такого редукціонізму для соціології виявився біологічний редукціонізм, особливо яскраво проявився в органічній школі. Однак прорахунки біологічної редукції змусили звернутися до законів психології як пояснювальній моделі для соціальних процесів. Коріння соціальних явищ почали відшукувати у психології, і зовні ця позиція здавалася більш виграшній: створювалася видимість, що на відміну від біологічного редукціонізму тут дійсно враховується специфіка суспільного життя. Факт присутності психологічного боку в кожному суспільному явищі ототожнювався з фактом детермінації психологічної стороною суспільного явища. Спочатку це була редукція до індивідуальної психіці, прикладом чого може служити концепція французького соціолога Г. Тарда. З його точки зору, елементарний соціальний факт укладений не в межах одного мозку, що є предмет інтрацеребральне психології, а в зіткненні кількох умов, що має вивчатися інтерментальной психологією. Загальна модель соціального малювалася як взаємини двох індивідів, із яких один наслідує іншого.
Коли пояснювальні моделі такого роду чітко продемонстрували свою неспроможність, соціологи запропонували більш складні форми психологічного редукціонізму. Закони соціального стали тепер зводити до законів колективної психіки. Остаточно оформлюється особливий напрямок в системі соціологічного знання - психологічний напрям в соціології. Родоначальником його в США є Л. Уорд, але, мабуть, особливо яскраво ідеї цього напрямку були сформульовані в працях Ф. Гіддінгс. З його точки зору, первинний соціальний факт становить не свідомість індивіда, не «народний дух», але так зване «свідомість роду». Звідси соціальний факт є не що інше як соціальний розум. Його дослідженням повинна займатися «психологія суспільства», або, що теж саме, соціологія. Тут ідея «відомості» доведена до її логічного кінця.
Психологічний напрям у соціології виявилося досить життєздатним, мабуть, тому, що в принципі психологізація суспільних відносин легко і органічно узгоджується з будь-якими спробами більш поглибленого тлумачення суспільного життя. Психологізм міцно влаштувався в соціології, що надалі в значній мірі заплутало питання про специфіку соціально-психологічного знання: надзвичайно легко виявилося змішати психологічний напрям в соціології та соціальну психологію. Тому поряд з цікавими знахідками, що стосуються окремих характеристик психологічного боку соціальних явищ, психологічний напрям в соціології принесло багато шкоди становленню соціальної психології як науки. Однак на поверхні явищ справа виглядала таким чином, що всередині соціології був зафіксований великий інтерес до розвитку соціально-психологічного знання. Таким чином, у розвитку двох наук психології і соціології - позначилося як би зустрічний рух, яке повинно було закінчитися формулюванням проблем, що стали предметом нової науки.
Ці взаємні прагнення реалізувалися в середині XIX ст. і дали життя перших форм власне соціально-психологічного знання. Перш ніж приступити до їх характеристиці, необхідно сказати про ту загальній атмосфері розвитку наукового знання, в якій ці перші теорії народилися. Вони ще не могли базуватися на якій би то не було дослідницькій практиці, але, навпаки, вельми схожі на конструкції універсальних енциклопедичних схем, властивих соціальної філософії тієї епохи. Концепції ці неминуче створювалися в канонах філософського знання, були спекулятивні, умоглядні і соціальна психологія придбала в цьому виді характер вкрай описової дисципліни. З усього різноманіття перший соціально-психологічних теорій зазвичай виділяють три, найбільш значні: психологію народів, психологію мас і теорію інстинктів соціальної поведінки. Принципом чи критерієм їх розрізнення є спосіб аналізу взаємовідношення особистості і суспільства. При вирішенні цієї проблеми принципово можливі два підходи: визнання примату особистості або примату суспільства. Тоді прикладом першого рішення з'являться психологія мас і теорія інстинктів соціальної поведінки, а прикладом другого рішення - психологія народів. Обидва ці рішення знайдуть своє продовження в історії соціальної психології в наступні етапи її розвитку, і тому потрібно особливо уважно розглянути, як обидві ці тенденції формувалися.
Психологія народів як одна з перших форм соціально-психологічних теорій склалася в середині XIX ст. в Німеччині. З точки зору виділеного нами критерію, психологія народів пропонувала «коллективистическое» рішення питання про співвідношення особистості і суспільства: в ній допускалося субстанціональний існування «сверхиндивидуальной душі», підпорядкованої «сверхиндивидуальной цілісності», якою є народ. Процес утворення націй, який здійснювався в цей час в Європі, набував в Німеччині специфічну форму у зв'язку з необхідністю об'єднання роздрібнених феодальних земель. Ця специфіка дістала відображення в ряді теоретичних побудов німецького суспільствознавства тієї епохи. Певний вплив вона справила і на психологію народів. Теоретичними джерелами її послужили: філософське вчення Гегеля про «народному дусі» і ідеалістична психологія Гербарта, яка, за висловом М.Г. Ярошевського, з'явилася «гібридом лейбніцевской монадологію та англійської ассоцианизма». Психологія народів спробувала поєднати ці два підходи.
Безпосередніми творцями теорії психології народів виступили філософ М. Лацарус і мовознавець Г. Штейнталь. У 1859 р. було засновано журнал «Психологія народів і мовознавства», де була опублікована їхня стаття «Вступні міркування про психологію народів». У ній сформульована думка про те, що головна сила історії - народ, чи «дух цілого», який виражає себе в мистецтві, релігії, мові, міфах, звичаях і т.д. Індивідуальне ж свідомість є лише його продукт, ланка деякої психічної зв'язку. Завдання соціальної психології - «пізнати психологічно сутність духу народу, відкрити закони, по яких протікає духовна діяльність народу».
Надалі ідеї психології народів отримали розвиток у поглядах В. Вундта. Вперше свої ідеї з цього приводу Вундт сформулював в 1863 р. в «Лекціях про душу людини і тварин». Основне ж розвиток ідея отримала в 1900 р. у першому томі десятитомної «Психології народів». Вже в «Лекціях» на підставі курсу, прочитаного в Гейдельберзі, Вундт виклав думку про те, що психологія повинна складатися з двох частин: фізіологічної психології та психології народів. Відповідно кожної частини Вундтом були написані фундаментальні роботи, і ось саме друга частина була викладена в «Психології народів». З точки зору Вундта, фізіологічна психологія є експериментальною дисципліною, але експеримент не придатний для дослідження вищих психічних процесів - мови і мислення. Тому саме з цього «пункти» і починається психологія народів. У ній повинні застосовуватися інші методи, а саме аналіз продуктів культури: мови, міфів, звичаїв, мистецтва.
Вундт відмовився від невизначеного поняття «духу цілого» і додав психології народів трохи більш реалістичний вигляд, що дозволило йому навіть запропонувати програму емпіричних досліджень для вивчення мови, міфів і звичаїв. Психологія народів у його варіанті закріплювалася як описова дисципліна, яка не претендує на відкриття законів. У Росії ідеї психології народів розвивалися у вченні відомого лінгвіста А.А. Потебні. Незважаючи на відмінності у підходах Лацаруса, Штейнталя, Вундта і Потебні, основна ідея концепції є спільною: психологія стикається з феноменами, що мають коріння не в індивідуальній свідомості, а у свідомості народу, і тому повинен бути як мінімум спеціальний розділ цієї науки, який і буде займатися названими проблемами, застосовуючи особливі, відмінні від звичайної психології, методи. Незважаючи на відомі спрощення, ця концепція поставила принципове питання про те, що існує щось крім індивідуальної свідомості, що характеризує психологію групи, та індивідуальна свідомість певною мірою задається нею.
Психологія мас представляє собою іншу форму перших соціально-психологічних теорій, бо вона, за запропонованим вище критерієм, дає вирішення питання про взаємовідносини особистості і суспільства з «індивідуалістичних» позицій. Ця теорія народилася у Франції в другій половині XIX ст. Витоки її були закладені в концепції наслідування Г. Тарда. З точки зору Тарда, соціальна поведінка не має іншого пояснення, окрім як за допомогою ідеї наслідування. Офіційна ж, інтеллектуалістіческой орієнтована академічна психологія намагається пояснити його, нехтуючи афективними елементами, і тому терпить неуспіх. Ідея ж наслідування враховує ірраціональні моменти в соціальній поведінці, тому і виявляється більш продуктивною. Саме ці дві ідеї Тарда - роль ірраціональних моментів у соціальній поведінці і роль наслідування - були засвоєні безпосередніми творцями психології мас. Це були італійський юрист С. Сигеле і французький соціолог Г. Лебон. Сигеле в основному спирався на вивчення кримінальних справ, в яких його приваблювала роль афективних моментів. Лебон, будучи соціологом, переважну увагу приділяв проблемі протиставлення мас і еліт суспільства. У 1895 р. з'явилася його основна робота «Психологія народів і мас», в якій і викладена суть концепції.
З точки зору Лебона, всяке скупчення людей представляє собою «масу», головною рисою якої є втрата здатності до спостереження. Типовими рисами поведінки людини в масі є: знеособлення, різке переважання ролі почуттів над інтелектом, взагалі втрата інтелекту, втрата особистої відповідальності. Висновок, який випливає з опису цієї картини поведінки людини в масі, полягає в тому, що маса завжди за своєю природою невпорядкований, хаотична, тому їй потрібен «вождь», роль якого може виконувати «еліта». Висновки ці були зроблені на підставі розгляду одиничних випадків прояву маси, а саме прояви її в ситуації паніки. Ніяких інших емпіричних підтверджень не наводилося, внаслідок чого паніка виявилася єдиною формою дій маси, хоча надалі спостереження над цією єдиною формою були екстрапольовані на будь-які інші масові дії.
У психології мас яскраво проявляється певна соціальна забарвлення. Кінець XIX ст., Ознаменований численними масовими виступами, примушував офіційну ідеологію шукати кошти обгрунтування різних акцій, спрямованих проти цих масових виступів. Велике поширення набуває твердження про те, що кінець XIX - початок XX ст. - Це «ера натовпу», коли людина втрачає свою індивідуальність, підкоряється імпульсам, примітивним інстинктам, тому легко піддається різним ірраціональним діям. Психологія мас опинилася в руслі цих ідей, що дозволило Лебон виступити проти революційного руху, інтерпретуючи і його як ірраціональне рух мас.
Що ж стосується суто теоретичного значення психології мас, то воно виявилося подвійним: з одного боку, тут було поставлено питання про взаємовідносини особистості і суспільства, але, з іншого боку, рішення його було ніяк не обгрунтовано. Формально в даному випадку зізнавався відомий примат індивіда над суспільством, але саме суспільство довільно зводилося до натовпу, і навіть на цьому «матеріалі» виглядало досить однобічно, оскільки сама «натовп», або «маса», була описана лише в одній-єдиній ситуації її поведінки, ситуації паніки. Хоча серйозного значення для подальших доль соціальної психології психологія мас не мала, тим не менш проблематика, розроблена в рамках цієї концепції, має великий інтерес, в тому числі і для теперішнього часу. Третьою концепцією, яка стоїть у ряді перших самостійних соціально-психологічних побудов, є теорія інстинктів соціальної поведінки англійського психолога В. Макдугалл, який переїхав у 1920 р. в США і надалі працював там. Робота Макдугалл «Введення в соціальну психологію» вийшла в 1908 р., і цей рік вважається роком остаточного затвердження соціальної психології в самостійне існування. Рік цей, однак, лише дуже умовно може вважатися початком нової ери в соціальній психології, оскільки ще в 1897 р. Дж. Болдуін опублікував «Дослідження з соціальної психології», які могли б претендувати теж на перший систематичний керівництво.
Основна теза теорії Макдугалл полягає в тому, що причиною соціальної поведінки визнаються вроджені інстинкти. Ця ідея є реалізація більш загального принципу, прийнятого Макдугалл, а саме прагнення до мети, яке властиво і тваринам, і людині. Саме цей принцип особливо значущий в концепції Макдугалл; на противагу біхевіоризму він називав створену ним психологію «цільової» або «гормічеськой». Горме і виступає як рушійна сила інтуїтивного характеру, що пояснює соціальну поведінку. У термінології Макдугалл, горме «реалізується в якості інстинктів».
Репертуар інстинктів у кожної людини виникає в результаті певного психофізичного нахилу - наявності спадково закріплених каналів для розрядки нервової енергії.
Інстинкти включають афективну, центральну і афферентную частини. Таким чином, все, що відбувається в області свідомості, знаходиться в прямій залежності від несвідомого початку. Внутрішнім вираженням інстинктів є головним чином емоції. Зв'язок між інстинктами та емоціями носить систематичний і певний характер. Макдугалл перерахував сім пар пов'язаних між собою інстинктів та емоцій: інстинкт боротьби і відповідні йому гнів, страх; інстинкт втечі і почуття самозбереження; інстинкт відтворення роду і ревнощі, жіноча боязкість; інстинкт придбання і почуття власності; інстинкт будівництва і почуття творення; стадний інстинкт і почуття приналежності. З інстинктів виводяться і всі соціальні установи: сім'я, торгівля, різні суспільні процеси, в першу чергу війна. Частково саме через це згадки в теорії Макдугалл схильні були бачити реалізацію дарвінівського підходу, хоча, як відомо, будучи перенесено механічно на суспільні явища, цей підхід втрачав яке б то не було наукове значення.
Незважаючи на величезну популярність ідей Макдугалл, їх роль в історії науки виявилася досить негативною: інтерпретація соціальної поведінки з точки зору певного спонтанного прагнення до мети узаконювала значення ірраціональних, несвідомих потягів в якості рушійної сили не тільки індивіда, а й людства. Тому, як і в загальній психології, подолання ідей теорії інстинктів послужило надалі важливою віхою становлення наукової соціальної психології.
Таким чином, можна підсумувати, з яким же теоретичним багажем залишилася соціальна психологія після того, як були збудовані ці її перші концепції. Перш за все, очевидно, позитивне значення їх полягає в тому, що були виділені і чітко поставлені дійсно важливі питання, що підлягають вирішенню: про співвідношення свідомості індивіда і свідомості групи, про рушійні сили соціальної поведінки і т.д. Цікаво також і те, що в перших соціально-психологічних теоріях з самого початку намагалися знайти підходи до вирішення поставлених проблем як би з двох сторін: з боку психології і з боку соціології. У першому випадку неминуче виходило, що всі рішення пропонуються з точки зору індивіда, його психіки, перехід до психології групи не опрацьовувалося скільки-небудь точно. У другому випадку формально намагалися йти «від суспільства», але тоді саме «суспільство» розчинялося в психології, що призводило до психологізації суспільних відносин. Це означало, що самі по собі ні «психологічний», ні «соціологічний» підходи не дають правильних рішень, якщо вони не пов'язані між собою. Нарешті, перші соціально-психологічні концепції виявилися слабкими ще й тому, що вони не спиралися на яку дослідницьку практику, вони взагалі не базувалися на дослідженнях, але в дусі старих філософських побудов були лише «міркуваннями» з приводу соціально-психологічних проблем. Однак важливу справу було зроблено, і соціальна психологія була «заявлена» як самостійна дисципліна, що має право на існування. Тепер вона потребувала підведенні під неї експериментальної бази, оскільки психологія до цього часу вже накопичила достатній досвід у використанні експериментального методу. Наступний етап становлення дисципліни міг стати тільки експериментальним етапом в її розвитку.
Однак, перш ніж перейти до характеристики цього наступного етапу, треба сказати і про зародження абсолютно нової традиції у розвитку теоретичних основ соціальної психології. Мова йде про створення передумов соціально-психологічного знання усередині марксизму.
Середина XIX ст. була ознаменована створенням марксистського світогляду, і система суспільствознавства виявилася включеною в полеміку між ним і буржуазними теоріями суспільного розвитку. У соціології ця полеміка з марксизмом негайно прийняла відкритий характер. Дещо по-іншому складалася ситуація в соціальній психології. Оскільки вона у меншій мірі, ніж соціологія, перебувала під впливом ідеології, безпосередня дискусія з марксизмом тут не була настільки гострою, хоча «зустріч» соціальної психології з марксизмом, звичайно, була неминучою. У 1913 р. Дж. Болдуін назвав «Капітал» К. Маркса в числі тих робіт, під впливом яких відбувся корінний переворот у поглядах на співвідношення індивідуальної і суспільної свідомості. Проте переворот цей призведе до сприйняття ідей марксизму професійної соціальної психологією. Навпаки, вона зустріла марксистські ідеї вороже. Неприйняття методологічних принципів марксизму привело багатьох авторів соціально-психологічних теорій до крайньої вульгаризації, збочення ідей марксизму. Склалися дві самостійні традиції у розвитку соціально-психологічного знання: одна, що продовжує лінію цієї дисципліни із загальної системи науки, й інша, формулює принципи соціально-психологічного знання усередині марксизму.

Розвиток цієї марксистської традиції в системі соціально - психологічного знання має низку специфічних рис. У певних відносинах соціальна психологія виступає як суспільна наука, що означає можливість безпосереднього прийняття нею фундаментальних теоретичних положень марксизму щодо сутності суспільних явищ, природи людини і суспільства. Марксистська традиція в даному випадку може бути простежена на тому, як ці положення втілюються в конкретне вивчення окремих соціально-психологічних феноменів. В інших відносинах соціальна психологія, подібно природничих наук, може приймати лише філософські принципи марксизму. Простежити розвиток марксистської теорії тут - значить дослідити лише методологічний арсенал соціальної психології, виявити, наскільки самі принципи організації наукового знання, пропоновані марксизмом, реалізуються в дослідницькій практиці.
Безсумнівно, що найважливіші теоретичні підстави соціально-психологічного знання можуть бути знайдені в роботах К. Маркса, Ф. Енгельса, В.І. Леніна, а також Г.В. Плеханова, А.В. Луначарського, А. Грамші, А. Бебеля, О. Лабріоли та ін Мова йде тут не тільки про розробку та викладенні загальної концепції суспільного розвитку як вихідного принципу для соціальної психології, але і про постановку більш конкретних питань цієї галузі знання, хоча б і в загальному плані.
Аналіз соціально-психологічних явищ у системі марксизму здійснювався на основі матеріалістичного розуміння історії. Це означало перш за все, що сама соціальна життя розглядалася як обгрунтована матеріальними умовами. Такий підхід докорінно відрізнявся від інтерпретацій впливу соціальних факторів на розвиток психіки в інших версіях традиційного соціально-психологічного підходу, хоча в принципі не суперечив їх основної спрямованості. Так, з боку соціології пропозиції про визнання примату соціального у відносинах індивіда і суспільства виходили, наприклад, з концепції Е. Дюркгейма. Однак навіть у цьому, найбільш «сильний» варіанті «соціальність» не була пов'язана з ідеєю первинність матеріальних умов життя суспільства. Місце психологічної сторони суспільних явищ у всій системі відносин суспільства трактувалося в марксизмі дуже специфічне. Акцент був поставлений так, що роль цієї психологічної сторони ні в якому разі не заперечувалася. Г.В. Плеханов відзначив навіть, що «для Маркса проблема історії була також психологічною проблемою». Підкреслювався лише факт детермінації цієї психологічної боку більш глибокими процесами матеріального життя людей.
Саме на цих принципах були розкриті найважливіші закономірності соціально-психологічних явищ. Основний акцент був зроблений, перш за все, на виявленні місця суспільної психології класів та інших соціальних груп у системі суспільної свідомості. Вона була інтерпретована як певний рівень суспільної свідомості, який, проте, грає велику роль в суспільному розвитку. На підставі цього визначення була проаналізована суспільна психологія різних класів капіталістичного суспільства. Разом з тим вивчалася структура масових спонукань людей, таких, як суспільні настрої, ілюзії, помилки. Це було важливо у зв'язку з аналізом справжніх рушійних сил історичного процесу. Особливе місце приділялася характеристиці масової свідомості в період великих історичних зрушень, зокрема тому, як взаємодіють у цих ситуаціях ідеологія і повсякденна свідомість мас. Як видно з цього короткого переліку, переважний розвиток в марксизмі отримали проблеми, безпосередньо включені в розробку теорії революційного процесу. Природно, що постановка усіх цих проблем була вплетена в загальну тканину соціальної теорії марксизму і не виступала у вигляді готових положень соціальної психології як особливої ​​наукової дисципліни. Але саме включення аналізу психологічної сторони соціальних процесів в контекст загальносоціологічної теорії могло бути використано у соціальній психології як певний методологічний норматив. По суті це була спроба відшукати, включити «соціальний контекст» у систему соціально-психологічного знання. Такі ж принципові рішення були знайдені і для інших розділів соціальної психології, пов'язаних з вивченням особистості, мікросередовища її формування, способів спілкування, механізмів соціально-психологічного впливу. І в цих випадках мова, зрозуміло, йшла не про конструювання спеціальних соціально-психологічних теорій або розробці конкретних методів дослідження, а про формулювання філософських підстав соціально-психологічного знання, які могли бути використані в якості загальної методології соціально-психологічного дослідження.
Природно, що освоєння конкретної наукою способів аналізу, заданих філософської програмою, - справа добровільного вибору кожного дослідника, так само як засвоєння професійними вченими - соціальними психологами - певного філософського світогляду. У цьому сенсі право на вибір марксистської філософської орієнтації в соціальній психології не може бути оскаржене. Добре відомо, що і в західній традиції багато дослідників апелюють до низки положень Маркса при аналізі соціально-психологічних явищ. Інша справа - примусовий диктат науці слідувати одній, і лише одній, ідеологічної доктрини, що сталося з соціальною психологією в нашій країні. Ще болючіше проблема прямого вплетення в тканину соціально-психологічних досліджень положень, безпосередньо розроблених в соціально-політичній системі марксизму. У кожному конкретному випадку необхідно розмежування права соціального психолога звертатися до будь-якої, в тому числі марксистської, філософської орієнтації при розробці власного дослідницького підходу і нав'язування йому ідеологічних нормативів. При дотриманні цієї умови немає необхідності заперечувати можливість марксистської орієнтації в соціальній психології.
У цілому ж в кінці XIX - початку XX ст. експериментальна практика складалася в рамках традиційної соціальної психології, що розвивалася поза марксистської традиції. Початок XX ст. і особливо час, який настав після першої світової війни, вважається початком перетворення соціальної психології в експериментальну науку. Офіційною віхою послужила програма, запропонована в Європі В. Медея і в США Ф. Олпортом, в якій були сформульовані вимоги перетворення соціальної психології в експериментальну дисципліну. Основний розвиток в цьому її варіанті соціальна психологія отримує в США, де бурхливе становлення капіталістичних форм в економіці стимулювало практику прикладних досліджень і примусило соціальних психологів обернутися лицем до актуальної соціально-політичної тематики. Особливе значення така практика набувала в умовах розгорнутої економічної кризи. Безпорадність старої соціальної психології перед обличчям нових завдань стала очевидною.
У теоретичному плані подолання старої традиції прийняло форму критики концепції Макдугалл, яка найбільшою мірою відображала слабкості соціальної психології попереднього періоду. У розвитку психології до цього часу чітко визначилися три основних підходи: психоаналіз, біхевіоризм і гештальт-теорія, і соціальна психологія стала спиратися на ідеї, сформульовані в цих підходах. Особливий наголос було зроблено на бихевиористский підхід, що відповідало ідеалу побудови суворо експериментальної дисципліни.
З точки зору об'єктів дослідження головну увагу починає приділятися малій групі. Певною мірою цьому сприяє захоплення експериментальними методиками: застосування їх перш за все можливо лише при дослідженні процесів, що протікають в малих групах. Сам по собі акцент на розвиток експериментальних методик означав безсумнівний прогрес у розвитку соціально-психологічного знання. Однак у тих конкретних умовах, в яких ця тенденція розвивалася в США, таке захоплення привело до однобічного розвитку соціальної психології: вона не тільки втратила всякий інтерес до теорії, але взагалі сама ідея теоретичної соціальної психології виявилася скомпрометованим.
За свідченням низки американських авторів, смак окремих науковців до теоретичних робіт загрожував втратою віри в їх наукову компентентность, викликав співчуття, а часом і презирство. Подібно до того, як це майже одночасно відбувалося і в американській соціології, дуже сильно стало звучати протиставлення дослідження як оптимальної форми організації наукового процесу спекуляції як простій міркуванню з приводу предмета. Саме по собі раціональне вимога - розглядати дослідження в якості основної форми організації наукового знання - обернулося відлученням від рангу досліджень теоретичних робіт, вони стали ототожнюватися з «спекуляцією». Тому експериментальний період у розвитку соціальної психології, зокрема в її американському варіанті, дуже швидко став обростати цілим рядом досить гострих суперечностей.
З одного боку, саме в рамках цього періоду соціальна психологія набрала силу як наукова дисципліна, були проведені численні дослідження в області малих груп, розроблені методики, які пізніше увійшли до всіх підручників в якості класичних, був накопичений великий досвід у проведенні прикладних досліджень і т. д. З іншого боку, надмірне захоплення малими групами перетворило їх на своєрідний «флюс» соціальної психології, так що проблематика, пов'язана з особливостями масових процесів, їх психологічного боку виявилася практично виключеною з аналізу. Разом з критикою примітивної форми аналізу цих явищ в перших соціально-психологічних концепціях були зняті і самі проблеми. Соціальна психологія дорого заплатила за ці протиріччя. Весь пафос експериментальної орієнтації полягав у тому, щоб дати достовірне знання про реальні проблеми суспільства, а разом з тим конкретне втілення цієї орієнтації остаточно вихолостив яке б то не було соціальний зміст з вельми майстерно проведених лабораторних досліджень.
Все це призвело до того, що починаючи з 50-х рр.. XX ст. різко стали зростати критичні тенденції в соціальній психології. Одним з виразів кризового стану дисципліни стало пожвавлення інтересу до теоретичного знання. Не можна сказати, що в період 30-х років, тобто під час найбільшого буму експериментальних досліджень, теоретичні дослідженні взагалі зникли. Вони були непопулярні, нечисленні, але продовжували існувати. Зараз інтерес до них явно зростає. В основному вони концентруються навколо чотирьох напрямків: біхевіоризму, психоаналізу, так званих когнітивних теорій і інтеракціонізму. З чотирьох названих напрямів три являють собою соціально-психологічні варіанти основних течій психологічної думки, а четвертий напрям - інтеракціонізм - представляє соціологічний джерело.
Біхевіоризм у соціальній психології використовує зараз ті варіанти цього загальпсихологічним течії, які пов'язані з необихевиоризма. Як відомо, у ньому виділяються два напрямки, ототожнюються з іменами К. Халла і Б. Скіннера. У рамках підходу Халла в соціальній психології розроблено ряд теорій, перш за все теорія фрустрації - агресії М. Міллера і Д. Долларда. Крім того, в рамках цього ж підходу розробляються численні моделі диадического взаємодії, наприклад, у роботах Дж. Тібо і Г. Келлі. Характерним для робіт цього роду є використання, зокрема, апарату математичної теорії ігор. Окремо стоять у соціально-психологічному нео-біхевіоризмі ідеї так званого соціального обміну, що розвиваються у роботах Д. Хоманса. Весь арсенал бихевиористских ідей присутній у всіх названих теоріях, причому центральною ідеєю є ідея підкріплення. Необіхевіорізм і в соціальній психології претендує на створення стандарту справді наукового дослідження, з добре розвиненим лабораторним експериментом, технікою вимірювання. Основний методологічний докір, який зазвичай робиться біхевіоризму і який полягає в тому, що більшість робіт виконано на тварин, соціальні психологи цього напряму намагаються подолати.
Проте сама стратегія дослідження несе на собі риси принципової позиції біхевіоризму. Тому саме в рамках цієї течії найменше вловлюється «соціальний контекст», і соціальна психологія має найменш «соціальний» вигляд.
Психоаналіз не набув такого широкого поширення в соціальній психології, як біхевіоризм. Однак і тут є ряд спроб побудови соціально-психологічних теорій. Зазвичай в цих випадках називають неофрейдизм і, зокрема, роботи Е. Фромма та Дж. Саллівана. Разом з тим існує й інший ряд теорій, більш безпосередньо включають в орбіту соціальної психології ідеї класичного фройдизму. Прикладами таких теорій є всі теорії групових процесів: теорії Л. Байона, В. Бенніс і Г. Шепарда, Л. Шутц. На відміну від біхевіоризму тут робиться спроба піти від тільки диадического взаємодії і розглянути низку процесів у більш численної групи. Саме в рамках цієї течії зародилася практика створення так званих Т-груп, де використовуються соціально-психологічні механізми впливу людей один на одного.
У цілому ж названі теорії не можна вважати системно реалізують основні ідеї психоаналізу: швидше за все вони є так званий розсіяний психоаналіз, тобто містять вкраплення його окремих положень в дослідницьку практику. Яскравим прикладом цього є робота під керівництвом Т. Адорно «Авторитарна особистість», де використана ідея фрейдизму про фатальну зумовленість особистості дорослої досвідом дитинства для виявлення психологічних передумов появи фашизму. Психоаналіз дав поштовх і порівняно новому психологічному течією гуманістичної психології, яка значною мірою спирається на теорію і практику груп тренінгу та будує на цій основі свою, досить розгалужену проблематику. В даний час гуманістична психологія претендує на одне з провідних місць за своєю популярністю.
Когнітивізм веде свій початок від гештальтпсихології і теорії поля К. Левіна. Вихідним принципом тут є розгляд соціальної поведінки з точки зору пізнавальних, когнітивних процесів індивіда. Бурхливий розвиток когнітівістской орієнтації в соціальній психології пов'язане із загальним зростанням «когнітивних» ідей в психології, зокрема зі становленням особливої ​​галузі психологічного знання, так званої «когнітивної психології». Особливе місце в когнітівістской соціальної психології мають так звані теорії когнітивного відповідності, які виходять з положення про те, що головним мотивуючим чинником поведінки індивіда є потреба у встановленні відповідності, збалансованості його когнітивної структури. До цих теорій належать: теорія збалансованих структур Ф. Гайдера, теорія комунікативних актів Т. Ньюкома, теорія когнітивного дисонансу Л. Фестінгера і теорія конгруентності Ч. Осгуда і П. Танненбаума. Крім того, в загальному ключі когнітівізма працюють такі відомі американські дослідники, як Д. Креч, Р. Крачфілд і С. Аш.
У всіх цих теоріях зроблено спробу пояснити соціальну поведінку особистості. Однак специфіка основної пояснювальній моделі - ідея про те, що всі вчинки і дії здійснюються задля побудови пов'язаної, несуперечливої ​​картини світу у свідомості людини, - робить цю модель вкрай вразливою. Абстрактне «відповідність», досягти якого прагне індивід, ніяк не пов'язано з протиріччями реального світу.
Разом з тим когнітівістская орієнтація в даний час отримує все більш широке поширення. Це пояснюється тим, що на відміну від бихевиористски орієнтованої соціальної психології вона підкреслює з особливою силою роль і значення «менталістскіх» утворень у поясненні соціальної поведінки людини. Ця позиція не проводиться досить послідовно, тому сам когнітівістской підхід потрапляє у складний коло протиріч, оскільки справді людські проблеми як проблеми громадського активно діючої людини тут не поставлено. Однак увага до проблем раціональної поведінки людини, ролі знання для пояснення навколишнього світу роблять когнітівістская орієнтацію також надзвичайно популярною і багатою на дослідження фундаментальних проблем соціальної психології.
Інтеракціонізм як єдина соціологічна за походженням теоретична орієнтація має своїм джерелом теорію символічного інтеракціонізму Г. Міда. Однак у сучасній соціальній психології интеракционизм включає не тільки розвиток ідей Міда, але і ряд інших теорій, об'єднаних під цим же іменем, а саме теорію ролей і теорію референтних груп. У руслі інтеракціонізму розвиваються і ідеї так званої соціальної драматургії Е. Гофмана. У інтеракціонізму в більшій мірі, ніж в інших теоретичних орієнтаціях, зроблена спроба встановити саме соціальні детермінанти людської поведінки. Для цього вводиться в якості ключового поняття «взаємодія», в ході якого і здійснюється формування особистості. Однак констатацією «взаємодії» і обмежується аналіз соціальних детермінант поведінки. Широкий спектр справді соціальних причин виявляється виключеним з аналізу: індивід і тут по суті не включений у систему суспільних відносин, в соціальну структуру суспільства. Тому велика «соціологічність» інтеракціоністской орієнтації виявляється в значній мірі зовнішньої, корінні методологічні проблеми включення «соціального контексту» у дослідження залишаються невирішеними і тут.
Хоча виділені тут чотири основні теоретичні орієнтації і мають різні джерела, межі між ними не є занадто жорсткими. Сьогодні особливо характерним для американської соціальної психології є теоретичний еклектизм, який особливо очевидний в практиці експериментальних досліджень, коли часто в одному і тому ж дослідженні переплітаються різні теоретичні орієнтації. І ця обставина, а також той факт, що багато експериментальні роботи як і раніше повністю ігнорують теорію, свідчать зайвий раз про явища глибокої кризи, яку переживає соціальна психологія.
Важливою рисою сучасного розвитку соціальної психології на Заході є розвиток критичних тенденцій по відношенню до того «образу» соціальної психології, який склався на американському грунті з властивою американської громадської думки орієнтацією на філософію позитивізму. Ці критичні тенденції розвиваються як серед низки американських і канадських дослідників, так і особливо серед їхніх колег у країнах Західної Європи. Особливе значення при цьому набувають зусилля європейських соціальних психологів, об'єднаних у Європейську асоціацію експериментальної соціальної психології. Саме для цього наукового співтовариства характерна ідея необхідності більшої орієнтації соціальної психології на реальні соціальні проблеми і тим самим забезпечення «соціального контексту» досліджень. Ключові ідеї розроблені в працях таких видатних європейських соціальних психологів, як А. Тешфел і С. Московією та ін А. Тешфел бачить вихід з кризи для соціальної психології на шляхах введення в її проблематику психології міжгрупових відносин. Її основою є розроблена Тешфел теорія соціальної ідентичності, в рамках якої і розглядається питання про соціальну обумовленість усвідомлення людиною себе і своєї поведінки у соціальному світі. С. Московією є головою французької школи соціальної психології, автором теорії «соціальних уявлень». Як загальний аналіз стану соціальної психології, зроблений Московією, так і розробка теорії «соціальних уявлень» служать все тієї ж, наполегливо проводиться ідеї: соціальна психологія може досягти успіху тільки на шляхах її більшої «соціологізації», тобто відступу від канонів індивідуальної психології та посилення міри та ступеня її «соціальності» - вплетення в тканину реальних проблем суспільства. Питання соціальної психології задає суспільство, соціальна психологія лише відповідає на них, - таке credo Московією і всієї європейської школи соціальної психології. Така постановка проблеми представляється особливо близькою позиціях цієї науки в нашій країні.