Вплив ідей інших філософів на розвиток мистецтва

Література І пол. ХХ ст. ВСТУП. Історико-соціальна характеристика доби. Найвідоміші представники авангардистських і модерністський течій першої половини ХХ ст.

— «Утрачено рівновагу між людиною і природою, між життям і мистецтвом, між наукою і музикою, між цивілізацією і культурою»,— писав про початок ХХ ст. російський поет Олександр Блок. Про бурхливий і суперечливий суспільно-історичний розвиток світу першої половини ХХ ст., його неоднозначні зв’язки з культурним і літературним процесом, зміну світоглядних та естетичних систем, виникнення нових літературних напрямів, стилів і жанрів і йтиметься на сьогоднішньому уроці.

Таблиця найважливіших історичних подій, відкриттів у галузі науки й техніки першої половини ХХ ст.

Історія	НТП (науково-технічний прогрес)	Відкриття в природничих науках
Перша світова війна Революції Громадянські війни Тоталітарні режими Друга світова війна	Винайдення телефону, радіо, кінематографу (Голівуд), широке використання електроенергії	Створення клітинної та еволюційної теорій

 

Як ви думаєте, яким чином розглянуті нами події вплинули на мистецтво? (Вони спонукали митців до пошуку нових шляхів осмислення дійсності, форм і суті відображення.)

 

Літературознавці визначають такі умовні історичні періоди розвитку літератури:

— перший — від подій Паризької комуни до Першої світової війни (1871–1914);

— другий — коли народжувалася нова література, що пройшла випробування революціями та війнами (1914–1945 рр.);

— третій — осягнення глобальних катаклізмів епохи (1945–1985 рр.).

Бурхливий і суперечливий суспільно-історичний розвиток світу позначився на світоглядних та естетичних системах, на мистецтві й літературі. Адже там, де, на перший погляд, панували правопорядок, мораль, релігія, раптом завирувала стихія, яку не можна було осягнути розумом: жорстока ринкова боротьба в промисловості, нищівні імперіалістичні та громадянські війни, соціальні революції, тоталітарні режими.

Сувора дійсність, невпевненість у майбутньому породжували песимістичні настрої; людина втрачала свою значимість, індивідуальність. У духовному житті західного суспільства філософія разом із мистецтвом і наукою почала шукати шляхи подолання кризових ситуацій, прагнула стати духовною опорою для людини.

Представники нової філософської думки А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, С. К’єркегор, З. Фрейд та ін. розглядали життєві явища в їхній мінливості й суперечливості; об’єктом дослідження вони обрали сучасну їм людину з її радощами й сподіваннями, прикрощами й негараздами, людину, яка відчувала себе пригніченим і знеособленим «гвинтиком» адської суспільної машини.

Артур Шопенгауер, зокрема, уважав, що глибинною сутністю всього живого є ірраціональна егоїстична «світова воля». Обґрунтувавши вимоги життєвих страждань, філософ попереджав про відсутність будь-якої можливості порятунку, окрім утрати волі до життя. Його концепція вплинула на розвиток декадентського мистецтва, яке, у свою чергу, стало підґрунтям одного з напрямів модернізму — символізму.

Згідно з «філософією життя», одним із засновників якої був Фрідріх Ніцше, людина сама стає змістом і мірилом цінності всіх речей, оскільки сама є творцем і має можливість повірити у власну цінність». Мислитель застерігав від безглуздих пошуків Божої допомоги, бо «померли добрі боги», людина залишилася наодинці зі своєю могутністю та своїми слабкостями. Філософські висновки Ф. Ніцше багато в чому позначилися на творчості експресіоністів та футуристів.

Німецький філософ, проголосивши ідеї «смерті Бога» — «надлюдини», яка є вільною від усталених моральних норм і керується «волею до влади», розробив концепцію історико-культурного розвитку як безперервного чергування «діонісійської» ірраціональної та «аполлонівської» стихій. Ідеями Ніцше у звульгаризованій формі керувалася гітлерівська ідеологія.

Не менш вагомою була наукова концепція Анрі Берґсона, французького філософа, згідно з якого розум, що керується меркантильністю, може дати людям лише знання нижчого ґатунку. Оскільки життя є ірраціональним, забезпечити вищі знання про нього може тільки інтуїція, раптове прозріння. Думки мислителя значною мірою вплинули на остаточне формування експресіонізму. А. Берґсон став засновником інтуїтивізму, критиком інтелектуального й аналітичного пізнання; він створив концепцію «життєвого прориву».

Великий вплив на розвиток літератури модернізму мала психоаналітична теорія австрійського лікаря-психіатра Зиґмунда Фрейда, який звернув увагу на існування підсвідомих механізмів у психіці людини (так званих «комплексів»). Філософ розглядав психіку людини як поєднання трьох елементів: природне «я» — носій плотських бажань — підсвідомість; раціоналістичне «я» — свідомість; моральне «я» — позасвідомість. Між усіма елементами особистості відбувається боротьба, жертвою якої є людина. Ця філософська й водночас психологічна концепція позначилася на розвитку сюрреалізму.

 

Таким чином, політична, ідеологічна й економічна кризи сприяли виникненню нових філософських теорій, глибокому структурному перевороту в естетичній свідомості та художній творчості, появі нової системи літературних напрямів, стилів і жанрів.

 

Вплив ідей інших філософів на розвиток мистецтва

Карл Маркс (1818–1883) — німецький філософ, теоретик і діяч комуністичного руху; засновник марксизму — філософської, економічної, соціально-політичної теорії, яка була покладена в основу комуністичної ідеології, склала підмурівок соціалістичного реалізму.

Освальд Шпенґлер (1880–1936) — німецький філософ; розробив концепцію культури як низки незалежних одна від одної, локальних, замкнених у собі культур, а також теорію протистояння «культури» і «цивілізації».

Хосе Ортеґа-і-Ґассет (1883–1955) — іспанський філософ та есеїст, провідник іспанського руху відродження; досліджував феномени «епохи мас», розриву новаторського мистецтва з культурною традицією на початку ХХ ст.

Серен К’єркегор (1813–1855) — датський філософ; розвинув проблему сенсу людського життя у світі, що втратив стабільність. Він обстоював радикальну самотність людини, її свободу перед «загальним» — світом культури, визначаючи як основні параметри буття можливість вибору, страх і відчай.

Карл Ґюстав Юнг (1875–1961) — австрійський філософ і психоаналітик; спробував пояснити питання історії через призму позасвідомої діяльності людської душі. Йому належить обґрунтування наявності двох типів людської особистості — екстравертивного й інтровертивного обґрунтування терміна «самопізнання» як життєвої мети людини в оволодінні всім спектром власних можливостей, уведення терміна «індивідуація» для позначення погодженості психологічних структур душі. Бажання науковця зазирнути за межі набутого поколіннями досвіду, що зберігається в спогадах конкретного індивіда, сприяло перетворенню психоаналізу на філософію культури.

Отже, перша половина ХХ ст. в літературі позначена активним творчим пошуком нових шляхів відтворення подій, сучасних чи історичних. Одні письменники прагнули зображувати життя у впізнаваних формах, без прикрас, інші в метафоричності шукали й знаходили можливості для творення алегоричних картин буття. Саме в цей час чи не найяскравіше виявилася суперечлива сутність людини, яка прагне добра, потерпає за нього, але часто коїть зле, забувши, що зло може породити лише зло. Німецький поет Ернст Шумахер писав про це так: «Людина добра, але вона вбиває брата свого, зраджує свого ближнього. Душить таку, як і сама, спопеляє інших, несе світу смерть. Людина добра, бо помирає заради свого брата, заступається за ближнього. Допомагає такій, як сама, братається з іншими, несе світу життя. Людина — добра. Зліва, де б’ється серце світу, бачить поет супутників своєї мрії, прийдешніх найкращих людей». Про людину та її самовираження в мистецтві поговоримо далі.

Якщо у виборі тем, сюжетів, образів письменники завжди так чи інакше прикуті до свого часу, бо не митець обирає час, а час — митця, то форми художнього зображення розвиваються не за законами історії, а за законами мистецтва, які щонайменше залежать від перебігу політичних подій. Адже мистецтво — не фотографія реальності, а митець — не фотограф. Письменник створює власний, неповторний художній світ.

Література ХХ ст. починалася з різкого протистояння між тими, хто намагався відтворити світ через символ. Якщо Поль Верлен та Артюр Рембо схилялися перед художнім символом, то брати Ґонкур уважали, що роман має створюватися на документальній основі.

Томас Манн 1912 року зробив спробу розширити мистецькі обрії традиційного реалізму ХІХ ст., поєднавши реальність та умовність в єдине художнє ціле. Про специфіку твору «Чарівна гора» він писав: «Оповідь оперує засобами реалістичного роману, проте поступово виходить за межі реалістичного, символічно активізуючи, підносячи його і даючи змогу зазирнути крізь нього у сферу духовного, у сферу ідей».

Саме такий шлях виявиться одним із найпродуктивніших у розвитку літератури ХХ ст. і приведе до виникнення нових жанрів: ліричний епос («Зона» Ґ. Аполлінера), ліричний роман («Три товариші» Е. М. Ремарка), що утверджують необхідність зберегти людську особистість для збереження всього людства; роман-антиутопія («1984» Дж. Оруелла), у якому негативні тенденції суспільного буття постануть такими, що несуть загрозу людській цивілізації. Фантастика перестане бути лише «науковою», вона переросте у твори-перестороги (твори Г. Уеллса), «451° за Фаренгейтом» Р. Бредбері, «Фізики» Ф. Дюрренматта).

Література починає тяжіти до притчових, алегоричних форм (роман-притча «Чума» А. Камю; драма-парабола «Круглоголові та гостроголові» Б. Брехта; роман-міф «Сто років самотності»

Ґ. Маркеса; повість-притча «Старий і море» Е. Хемінгуея). Виникають філософський інтелектуальний роман («Доктор Фаустус» Т. Манна), філософсько-історичний роман (дилогія про короля Генріха IV Г. Манна).

Література ХХ ст. вражає розмаїттям шкіл, течій, напрямів. Але в ній є і те, що об’єднує, — любов до людини, уболівання за її долю, прагнення захистити, застерегти, зберегти її духовний світ, як і світ узагалі.

Свобода творчості привела до виникнення багатьох нових літературно-мистецьких течій нереалістичного спрямування: імпресіонізму, естетизму, сюреалізму, символізму, експресіонізму та інших. Сукупність цих течій дістала назву «модернізм» (франц. сучасний).

Одним із напрямів модернізму є також авангардизм (франц. авангард — передовий загін). Це радикальний напрям «революції в мистецтві», що об’єднує течії, які заперечують традиційну естетику, зображають дійсність у найбільш екстремальних формах. До авангардизму відносять футуризм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм та ін. Авангардисти експериментували з мовою, шукали нові стилі та жанри, проте їхні експерименти не завжди були вдалими. Найбільш оригінальними були пошуки Д. Бурлюка, В. Хлєбнікова (футуризм), П. Елюара (сюрреалізм), Г. Баля (дадаїзм).

Футуризм (лат. майбутнє) — одна з течій модернізму в літературі початку ХХ ст., принципами якої є руйнування норм морфології і синтаксису, звуконаслідування, використання образів-символів тощо. Футуристи закликали «додушити» буржуазну культуру, «скинути з пароплава сучасності» класиків, творити нову мову й нову літературу. Основоположником футуризму був італійський письменник Марінетті. У Росії футуристами були В. Хлєбников, В. Каменський, брати Бурлюки, В. Маяковський, в Україні — М. Семенко.

Кубізм, кубофутуризм. Прагнучи якось привернути до себе увагу, групи футуристів вигадували собі різні назви: в Англії з’являються вортицисти й імажиністи, у Франції — кубісти, пароксисти, симультаністи та ін. Кубісти в живопису, у скульптурі намагалися створити образи, які б розкладалися (чи складалися) на геометричні фігури.

Дадаїзм (франц. дитячий іграшковий коник, перен. — дитячий лепет) — авангардистська течія в літературі та мистецтві Західної Європи початку ХХ ст., що сповідувала нігілізм та антиестетизм. Дадаїсти зводили літературу до безглуздих словосполучень і звуків (дитячого лепету), живопис — до колажів із клаптів кольорового паперу, примітивних дитячих малюнків. До цієї течії належали французькі поети Т. Тцара, Л. Арагон, П. Елюар, німецький поет Р. Гюльзенбек.

Експресіонізм (франц. вираження) — одна із течій авангардизму, в основі якої лежить філософія інтуїтивізму А. Берґсона, згідно з якою мета мистецтва — не відображення дійсності, а «вираження» неповторного авторського бачення її. Для експресіоністів характерне лірико-суб’єктивне осмислення дійсності. Виник у Німеччині й Австрії.

Сюрреалізм (франц. надреалізм) — одна з течій модернізму, виникла у Франції. Ґрунтується на філософії інтуїтивізму, східних містико-релігійних ученнях та на фрейдизмі. Сюрреалісти закликали звільнити людське «Я» від «пут» матеріалізму, логіки, моралі, традиційної естетики. На їхню думку, митцю слід спиратися на досвід несвідомого вираження духу — сни, галюцинації, марення, аби проникнути по той бік людської свідомості, осягнути безкінечне й вічне. До групи сюрреалістів входили письменники Ф. Супо, Р. Дено, Т. Тцара та ін.

Неореалізм (грецьк. новий, речовий) — т ечія в кіномистецтві й літературі, що виникла в Італії після Другої світової війни. Його характерні особливості — пафос суворої правди, достовірність зображення, повага до простої людини, використання розмовної народної мови, документалізм, відчутне ліричне «Я» письменника, який є свідком або учасником описуваного, прийоми кінематографічності.

Неоромантизм (грецьк. новий романтизм) — умовна назва естетичних тенденцій в європейській літературі кінця ХІХ — початку ХХ ст. Їх сенс полягав у відродженні певних рис естетики романтизму: культу героїки, уславлення мужності, утвердження нового героя — мужньої людини, життя якої пов’язане з ризиком та незвичайними пригодами. Найвиразніше виявився неоромантизм в Англії, у творчості Р. Кіплінга, Р. Стівенсона, А. Конан-Дойла, Г. Честертона, Е. Войнич.

 

Елітарна, елітна література (від франц. краща, обрана) — вишукана, формалістична, зрозуміла лише «обраним», окремим, підготовленим читачам.

Масова література. 1. Література, розрахована на масового, пересічного читача. 2. Твори, які за своїми художніми якостями не сягають рівня класики. 3. Низькопробна література, розрахована на низькі смаки читачів. У сучасній англо-американській критиці вона називається популярною літературою, у німецькій — тривіальною, у французькій — паралітературою (пара — подібний). Масова література неоднорідна. Є літературний «низ» і белетристика — середня ланка. Низ — це література, яка культивує аморальність, жорстокість, розпусту, грубий натуралізм. Белетристика — науково-фантастичні, пригодницькі, детективні та інші твори, які користуються популярністю в читачів і сприяють утвердженню в суспільстві загальнолюдських цінностей.

— Поряд із модерністськими напрямами в літературі кінця ХІХ — початку ХХ ст. існував і реалізм. Особливо сильною була російська школа реалізму з її найяскравішими представниками — Максимом Горьким, І. Буніним та ін. У реалістичній манері писали Р. Роллан, Л. Фейхтвангер, Дж. Голсуорсі, С. Цвейг та ін. Найкращими рисами реалістичних творів цієї доби були гуманістична спрямованість і психологізм у розкритті людських характерів.

У період радянського тоталітаризму були створені штучні умови для появи «нового, вищого етапу в розвитку реалізму — соціалістичного». Його основою стала теза Леніна про уславлення куховарки, покликаної керувати державою. Головне, щоб ця куховарка мала потрібний партійний білет. Оголошували взірцевими твори, у яких поетизувалися братовбивство чи синовбивство заради міфічної «класової справедливості» та «світлого майбутнього». Однак природа художньої творчості виявилася сильнішою, не дала себе знищити.

У взаємодії реалістичного та модерністського підходів до мистецтва виник напрямок неореалізму, який, спираючись на реалістичне зображення життя, додав творам мистецтва модерністського світосприймання та більш емоційного забарвлення.

— У 70–80-ті роки ХIХ ст. у новій модерністській формі пережив відродження літературний напрямок романтизму. Виник неоромантизм. Письменники-неоромантики тяжіли до психологізму, зображення сильної особистості, виняткової людини в екстремальних обставинах життя або її пригод в екзотичних країнах.

— Характерною ознакою культурної ситуації ХХ ст. стало роздвоєння культурного процесу на два річища — елітарну та масову культури.