Основні типи праворозуміння: правовий позитивізм і природно-правове мислення

 

Традиційно основними конкуруючими типами праворозуміння вважаються правовий позитивізм і теорія природного права. їх супер­ництво пронизує всю історію філософсько-правової думки. Що ж яв­ляють собою ці способи філософського осмислення права?

Правовий позитивізм. Основними характерними рисами право­вого позитивізму як філософського способу осмислення права є:

1) ототожнення права і позитивного права, чи правопорядку, що розуміється як система встановлених норм та історично сформованих інститутів. Тому об'єктом такого осмислення виступають лише фе­номени позитивного права, а надпозитивне право не визнається пра­вовим феноменом і залишається поза увагою;

2) тенденція до абсолютизації державного суверенітету, ото­тожнення права з наказами держави. «Усяке право є команда, наказ» - таким є кредо правового позитивізму, сформульоване одним з його засновників - Дж. Остіном;

3) прагнення дати ціннісно-нейтральне поняття права, згідно з яким чинні норми встановлюються законодавцем відповідно до фак­тичного критерію.

Як тенденція правової думки правовий позитивізм бере початок ще в давні часи. Формами його прояву були: китайський легізм, учен­ня софістів, номіналізм В. Оккама, концепція абсолютної держави Т. Гоббса та ін. Однак як самостійний напрямок філософсько-правової думки він виник у 30-40-х роках XIX ст. у зв'язку з теоретичним об­ґрунтуванням формально-догматичної юриспруденції. Його найближ­чим попередником був І. Бентам(1748-1832). У розвитку правового позитивізму можна виділити три основні етапи: класичний позитивізм Дж.Остіна (1790-1859), що ототожнював право з наказами суверена; «чиста теорія права» Г. Кельзена(1881-1973), що пов'язує право з правомочністю примушувати; аналітична юриспруденція X. Харта(1907-1993), ключовим поняттям якої є «правило визнання».

Правовий позитивізм тісно пов'язаний з позитивістською філо­софією, в рамках якої він одержав світоглядно-методологічне обґрун­тування. Головні ідеї філософського позитивізму, найбільш інтенсив­ний розвиток якого приходиться на середину XIX - початок XX ст., полягають у тому, що будь-яка наука може бути організована на осно­ві тих самих принципів, що й математика і фізика, які досягай в той час серйозних успіхів. Це означає, що науки мають бути організовані на емпіричному «позитивному» знанні, а не на спекулятивних умо­виводах.

Позитивізм у праві виник як реакція на метафізичну філософію права ХVІІ-ХVІІІ ст. Його представники прагнули замінити мета­фізичне вчення про абсолютні чинники права таким його вивченням, що спирається на вивчення позитивного досвідного матеріалу, «фак­тів» (безпосередньо «даного»). Такими фактами є насамперед норми права. Тому філософія права, на думку позитивістів, має вивчати їхній логічний зміст і мовний вираз. Право може бути тільки позитивним, тобто «фактично діючим правом».

Позитивізм спирається на певну концепцію людини, яка для ньо­го - «мисляча тварина», тобто істота, що наділена здатністю розу­міти адресовані їй накази, тим більше, якщо вони підкріплені погро­зою застосування покарання. Розум, а точніше, мислення, такої лю­дини допускає формалізацію, що цілком знімає всі його суб'єктивні особливості. Людина немов розчиняється у формально-раціоналізованій реальності норм позитивного права. Її буття у праві пред­ставлено незначним аспектом людської природи - його логіко-розумовою стороною.

Юридичний позитивізм заперечує можливість пізнання сутності права. Його метод є: а) «емпіричним», тобто обмежується в пізнанні права вивченням зовнішніх ознак, доступних для безпосереднього спостереження і сприйняття, і відносить пізнання сутності правових явищ та їх ціннісного змісту (недоступних для безпосереднього спо­глядання) до предмета філософських спекуляцій; б) «дескриптивним», тобто описує зміст права, розглядаючи його таким і тільки таким, яким воно є; в) «аналітичним», тобто сутність його полягає в логіч­ному і лінгвістичному аналізі юридичних понять, а ширше - текстів, на основі сприйняття права в законі як «даного». Аналітичний метод являє собою вдосконалення традиційного формально-догматичного методу, а в цілому юридичний позитивізм є теоретичним обґрунту­ванням такого методу.

Позитивізм наполягає на неможливості відрізнити реально існу­юче право від права, яким воно має бути. На думку прихильників позитивізму, норма не втрачає свого правового характеру від того, що з позицій «вищої справедливості» вона може бути кваліфікована як аморальна. Тут виражається сама сутність позитивізму - заперечен­ня необхідного зв'язку між правом і мораллю, іншими словами, за­перечення перспективи справедливості. У кінцевому результаті, за­перечення надпозитивних основ права веде до абсолютизації ролі держави і утвердження її домінуючої ролі стосовно права. Саме дер­жава з її примушуючою силою з погляду позитивізму і забезпечує реальність права, вважаючи його творцем і єдиним гарантом.

Ця позиція заперечує можливість перебування якихось стійких основ права поза реальністю державних установлень, тобто запере­чення яких-небудь абсолютних моментів у праві. Тому право з по­зиції позитивізму є мінливим залежно від змін політичної ситуації. Така позиція може бути названа правовим релятивізмом.

Нарешті, ціннісна нейтральність позиції правового позитивізму приводить його на позиції «логіцизму», що означає уявлення реально­сті права як тексту і бачення свого завдання у виявленні логічного і лінг­вістичного змісту норм. Світ права виявляється штучним породженням, у ньому оперують суто умовними положеннями. Це світ формалізова­ної раціональності, який байдуже ставиться до суб'єкта.

Чому ж виявляється можливим юридичний позитивізм, який жи­вить його? Він можливий насамперед унаслідок об'єктивних основ, оскільки відбиває один з істотних аспектів правової реальності - даність права як позитивного права в його тісному зв'язку з державою. Але він має і соціокультурні корені. Державно-правовий позитивізм живиться досвідом радикальної кризи співтовариства («досвідом гро­мадянської війни»), пережитого в епоху потрясіння основ правового і державного порядку. В зм'якшеній формі цей досвід існує у сьогод­нішніх плюралістичних демократіях, заявляючи про себе в боротьбі інтересів різних груп і союзів.

Відзначені риси правового позитивізму зумовлюють його як силь­ні, так і слабкі сторони, його достоїнства і недоліки.

1. Прагнення до чіткості, визначеності положень, орієнтація на юридичну практику роблять позитивізм привабливим для юристів. Однак зведення складного феномену права виключно до права по­зитивного, встановленого робить юридичний позитивізм уразливим для критики, оскільки правові норми і справедливість можуть не збі­гатися.

2. Сила позиції юридичного позитивізму виявляється також у від­стоюванні особливої цінності і важливості правового порядку, вста­новлення якого розглядається як необхідна умова гуманізації людсько­го співіснування. Проте позитивістське розуміння права веде до ото­тожнення його з наказами держави. Деякі ж приклади суспільної прак­тики, особливо практика гітлерівського фашизму і сталінського тота­літаризму, показали, наскільки небезпечним є таке ототожнення.

3. Правовий позитивізм орієнтує громадян на законослухняну по­ведінку, формує установку на довіру до існуючого правопорядку. При­таманний йому охоронний характер соціально зумовлений завдання­ми еволюційного розвитку суспільства, коли вже закладено основи такого розвитку і стосовно них досягнутий певний консенсус. Однак там, де такий консенсус відсутній, для того щоб позитивне право не перетворювалося на антигуманну силу, воно має бути підтримано обґрунтуванням і піддано критичній оцінці.

Слабкість позиції позитивізму наочно виявляється й у його став­ленні до головних питань філософії права. Наприклад, перше фунда­ментальне питання філософії права - про підставу і критерій спра­ведливості - позитивістами навіть не ставиться. Юридичний пози­тивізм принципово відмовляється відповідати на нього, вважаючи його спекулятивно-метафізичним питанням, псевдопитанням. На дум­ку позитивістів, дійсність праву задає формальна правильність про­цедури його формування. Проте, відволікаючись від змісту права, юридичний позитивізм перестає відігравати практичну роль у під­тримці миру і порядку, на що він претендує в першу чергу.

Друге питання філософії права - про нормативну силу права - «чому я мушу підкорятися праву?» - також не має належної відпо­віді в межах правового позитивізму Заперечуючи які-небудь мораль­ні підстави «повинності», позитивіст бачить нормативну силу права у волі законодавця, що забезпечується механізмом примуса. Однак феномен підпорядкування закону може бути пояснений не тільки страхом перед санкцією, а й повагою до закону як такого.

Нарешті, третє питання - про природу права - і є, мабуть, єди­ним питанням, на яке збирається відповісти юридичний позитивіст. Але, ставлячи питання «що є право?», представник аналітичної юрис­пруденції по суті зводить його до питання про те, що є закон (пози­тивне право).

Таким чином, правовий позитивізм відмовляється від розгляду питання про критерій справедливості, зводить нормативну силу пра­ва до примусовості, а природу права - до закону.

Природно-правове мислення. Діаметрально протилежним по­зитивістському є природно-правове праворозуміння.

В основі вчення про природне право лежить ідея про те, що всі існуючі правові норми повинні ґрунтуватися на якихось об'єктивних засадах, що не залежать від волі людини. Оскільки зразком таких об'єктивних засад вважалася природа, то і право, що не залежить від людської волі і бажань, було названо природним.

Теорія природного права спрямована на пошуки особливої реально­сті права, не зведеної до реальності державно-владних установлень. Оскільки під природним правом в його узагальненому значенні розумі­ється надпозитивна інстанція - сукупність усіх надпозитивних обов'язковостей людської практики, то й особливість природно-правового мислення полягає, говорячи більш звичною мовою, у розмежуванні та зіставленні права і закону з позицій принципів справедливості. Це озна­чає, що природно-правове мислення ставить перед собою завдання по­шуку основи позитивного права і критерію його оцінки, а тому виявляє себе в двох аспектах - сутнісно-онтологічному та аксіологічному.

Сутнісно-онтологічний аспект природно-правового мислення яв­ляє собою відповідь на питання «що є право?» у його дійсності, тоб­то відповідь на основне питання філософії права. У цьому аспекті сутність власне правових явищ («феномену права») розкривається через поняття «справедливість», а природно-правове мислення ви­конує функцію праворозуміння.

В аксіологічному аспекті позитивне право («закон») оцінюється з огляду на уявлення про сутність (сенс) права. Тут природно-правове мислення стосовно «закону» (правопорядку в цілому) виконує кри­тичну функцію.

Ці два аспекти, дві функції природно-правового мислення тісно між собою переплітаються, бо мають на увазі те ж саме - пошук справедливості як сутності права і критерію оцінки закону.

Тому можна сказати, що сутність природно-правового мислення полягає у філософській, насамперед моральній, критиці права і дер­жави. У процесі цієї критики перевіряються правові та державні від­носини на відповідність їх власної сутності і сенсу. Отже, ця критика спрямована на легітимацію та обмеження права і держави.

Внаслідок закладеної в ньому критичної установки природно-правовий спосіб мислення набуває особливої соціальної значущості у перехідні періоди розвитку суспільства, що характеризується за­гостренням суперечностей між ідеалом і дійсністю, новими прогре­сивними прагненнями і старим позитивним правом, або, іншими словами, досвідом переживання несправедливості. Тому найбільш активно і плідно природно-правові концепції розвиваються в періоди реформ та змін. Саме ця обставина пояснює «розквіт» природного права в Західній Європі в епоху Ренесансу, «відродження природного права» у Росії на рубежі ХІХ-ХХ століть, Німеччині після Другої світової війни та посттоталітарних державах у наш час.

Природно-правове мислення містить елемент утопії, оскільки ви­ходить не з того, що є, а з того, що повинно бути, заперечуючи тим самим існуючий порядок речей. Зміна одного правопорядку іншим, як правило, мислиться й очікується людьми як встановлення деякого «раю», тобто ідеального гармонійного стану людства (вищої справед­ливості). І хоча в дійсності такого «раю» на землі встановити немож­ливо, людина не може про нього не мріяти. Однак це не просто мрії, а вираз сутності власне правової реальності, що має деонтологічний характер. Реальність природного права являє собою реальність люд­ського імперативу досягнення «раю людяності», тобто ідеального гармонійного стану, заснованого на засадах вищої справедливості, як такої життєвої вимоги, що ставиться самому собі в процесі людсько­го співіснування кожним, хто став людиною хоч якоюсь мірою.

Таким чином, те загальне, що притаманне різноманітним формам природного права, може бути виражено формулами «критика держави і права» і «боротьба за гуманізацію правопорядку». В цьому полягає гуманістичний сенс природного права, в межах якого і здійснюються пошуки підстави та критерію для оцінки правопорядку. Імператив гу­манізації правопорядку є «вічним» людським сподіванням, проте цей імператив реалізовувався в різних формах, іноді навіть таких, в яких ця спрямованість одержувала зовсім протилежне втілення.

Типологія концепцій природного права. Можна виділити де­кілька підходів до типологізації концепцій природного права.

1. В основі першого лежать ключові категорії природно-правового мислення: «природа», «розум», «природа людини». Залежно від того, на якому з цих ключових понять робиться акцент, виділяються і різні типи природно-правових концепцій: космологічні (натуралістичні і те­ологічні), що апелюють до такої інстанції, як світовий порядок; раціо­налістичні, що апелюють до розуму і антропологічні, що апелюють до природи людини. Достоїнством перших було прагнення підкреслити вищий, трансцендентний характер права, однак недоліком було праг­нення вивести природне право з буття, належне із сущого. Другі акцен­тували увагу на ідеї права, відзначали міць людського розуму, проте ставили перед ним недосяжні завдання, гадаючи, що зусиллям одного тільки розуму, без звертання до реальних обставин, можливо сконстру­ювати ідеальну систему права, що слугувала б зразком для будь-яких конкретних правових систем. Треті слушно вказували на зв'язок права із сутністю людини, але при різному тлумаченні цієї сутності (природи людини) іноді втрачався гуманістичний сенс права.

2. Залежно від розуміння сенсу права слід розрізняти «старе» і «нове» природне право. Перше характерно для традиційних сус­пільств, де передбачалася природна нерівність людей, і тому справед­ливість тлумачилася з акцентом на групові привілеї - дворянству, духівництву тощо за принципом «кожному за його силою і чином». Нове природне право розумілось як основний закон розумного сус­пільного ладу, що формується. У наш час воно набуло назву прав людини. У XVIII ст. «природжені» права дістали статусу «невідчужуваних прав», що обмежували свавілля держави і встановлювали відносини свободи і рівності не тільки між громадянами, а й між громадянами і державою.

3. За способом обґрунтування ідеї права концепції «нового при­родного права» можуть бути розділені на натуралістичні, деонтологічні та логоцентричні, що різняться за тлумаченням онтологічного статусу природного права. Останнє розумілося відповідно як таке, що існує до позитивного права (як закон природи), над позитивним пра­вом (як моральний ідеал) і в самому позитивному праві (як його ро­зумне ядро). Ці гри типи класичних вчень природного права пред­ставлені ключовими фігурами філософії права Нового часу - Дж. Локком, 1. Кантом і Г. Гегелем.

4. Залежно від виділення різних епох у розвитку філософії і всієї культури в цілому (класика і сучасність) концепції природного права можна поділити на класичні і сучасні (некласичні). Такий поділ важ­ливо враховувати, оскільки трапляються твердження, начебто природно-правове мислення вичерпало себе. З цим не можна погоди­тися. Вичерпали себе лише певні історичні форми такого мислення. Законною спадщиною традиції природного права є сучасні теорії справедливості.

Отже, найважливіша мета методології філософії права - аналіз світоглядно-методологічних можливостей конкуруючих типів право­розуміння, серед яких основними є правовий позитивізм і теорії при­родного права. У той же час для уявлення більш повної картини ме­тодологічних моделей сучасного правопізнання необхідно звернути­ся до аналізу таких способів осмислення і обґрунтування права, як об'єктивізм, суб'єктивізм та інтерсуб'єктивність.