Теоретичні концепції інфляції

 

Інфляція як наслідок негативних процесів в економіці відома вже кілька століть. Однак в економічній теорії досі не існує одного погляду на суть цього надзвичайно складного економіч­ного явища. В економічній науці сформувалися дві основні кон­цепції інфляції:

інфляція — знецінення нерозмінних па золото паперових грошей внаслідок переповнення каналів обігу грошовою масою;

інфляція — загальне зростання цін на товари та послуги.

Представники першого напряму намагаються довести, що ін­фляція можлива лише за функціонування нерозмінних на золото паперових грошей. Вони вважають, що за так званого золотого стандарту інфляція неможлива. У даному разі ми маємо рецидив металістичної теорії грошей, відомої в Європі ще у добу ран­нього капіталізму.

Хід думок неометалістів такий: золото має високу власну вар- тість, а тому не знецінюється як його паперові символічні замін­ники. Переповнення каналів грошового обігу золотими грішми малоймовірно, оскільки золото — втілення багатства і за таких умов воно переходить у сферу тезаврації. А за економічного буму, зростання потреб у компонентах суспільного виробництва — заощаджене золото знову повертається у сферу обігу.

Таким чином, золотий стандарт підтримує товарно-грошову рівновагу. За такого підходу, проте, звужуються характер та історичні межі інфляції, поза ними залишаються періоди функціо­нування товарних грошей.

Представники другого напряму вирішальною ознакою інфля­ції вважають зростання цін незалежно від його причин та умов, за яких воно відбувається. Стабільність цін є для них головним показником відсутності інфляції. Тому вони визнають можливість інфляції за обігу дійсних грошей і говорять про металеву інфля­цію, оскільки і за таких умов відбувається підвищення цін. Так, А. Пезенті називає інфляцією зростання цін внаслідок псу­вання монет (золотих, срібних) або здешевлення благородного металу. Таких поглядів дотримується більшість економістів За­ходу. Зокрема, П. Самуельсон, К. Макконнел, Е.Дж. Долан та інші вважають, що інфляція сталася, наприклад, під час напливу американського золота і срібла в Європу в XVI ст., оскільки товарні ціни тоді підвищились у 4-5 разів. Отже, інфляція цілком можлива і за збереження розміну паперових грошей на золото. Відтак можна використовувати паперові гроші, проте необхідно вміло керувати їхньою масою.

Ця істина торує собі шлях методом спроб і помилок. Після першої світової війни в Європі розмін банкнот на золото було припинено, лютувала гіперінфляція. Проте тяжіння до золотого гегемону залишалось сильним, і не лише у народній свідомості. Фінансові інституції робили спроби вплинути на інфляцію, збіль­шуючи свої золоті запаси. Золото скуповували на вільному ринку за щойно віддруковані паперові гроші. Результат виявився, однак, протилежний очікуваному, оскільки в міру зменшення кількості золотих монет в обігу з'являється "лаж" на золото як перша ознака інфляції. Інфляційний тиск надлишку паперових грошей позначався передовсім на ціні золота, навіть коли ціни на інші товари залишалися стабільними. Діло владналося після зміни пріоритетів у грошовій політиці: переходу до розпродажу золота за ринковими цінами, тобто до "викачування" зайвих банкнот з обігу та їх знищення.

Зараз золото справляє лише побічний вплив на грошовий обіг. Продаж державою золота за цінами світового ринку дає змогу закупити товари і збільшити їх пропозицію в країні, тобто част­ково зменшити товарний дефіцит. Але в цій операції роль золота принципово не відрізняється від ролі інших товарів, хоч воно і є товаром більш ліквідним.

Відтак можливості використання золотого потоку для оздоров­лення грошового обігу невеликі, мають паліативний характер і неспроможні вирішити проблем інфляції.

Значні розбіжності в економічній теорії існують і щодо причин інфляції. Нині відомі такі теорії інфляції: надмірного попиту, грошових витрат виробництва та теорія інфляції як багатофак- торного явища.

Теорія "інфляції попиту". Започаткував цю теорію Дж.Кейнс. Він розглядав інфляційні процеси як невід'ємну складову елемен­тів макроекономічної системи. У кейнсіанських теоріях наголошу­ється, що причиною інфляційних процесів є надмірний відносно товарної пропозиції попит. Перевищення попиту над пропозицією Дж. Кейнс назвав "інфляційним розривом". При цьому чинники інфляції можуть залежати як від пропозиції, так і від попиту. Дж. Кейнс зазначав: "...якщо пропозиція грошей у порівнянні з пропозицією товарів для купівлі збільшується, має місце інфля­ція". Він доводив, що пропозиція грошей не може безпосередньо впливати на сукупний попит, оскільки зростання грошової пропо­зиції підвищує ліквідність в економіці, і рівень процентної ставки (ціни за ліквідні кошти) спадає. Сукупний попит збільшувати­меться помірно, оскільки зниження процентної ставки приведе До збільшення інвестиційних витрат.

Теорія "інфляції витрат". Ця теорія виникла внаслідок Дальшого розвитку кейнсіанської ідеї "негрошового" механізму інфляційного процесу. У 60-ті роки в США інфляція розвива­лася за відсутності надмірного попиту і за повної зайнятості, тобто всупереч теорії "інфляційного розриву". Це дало підстави стверджувати, що за умов високої монополізації виробництва і важливої ролі профспілок на ринку праці підприємці можуть підвищувати ціни, а профспілки заробітну плату з власної ініціативи, навіть за незмінного попиту. Така ініціатива стає рушієм інфляційного процесу. Уся відповідальність за інфляцію покладається на підприємців, котрі не хочуть поступатися своїми прибутками і підвищують ціни в міру зростання виробничих витрат особливо заробітної плати, оскільки вона найбільш тісно пов'язана з інфляцією, обслуговує особисте споживання і не сприяє розширенню виробництва.

Представники монетаристської теорії пояснюють причини інфляції по-іншому. Монетаризм не просто включає проблеми інфляції до макроекономічної теорії, а вважає їх найважливі­шою складовою цієї теорії. М. Фрідман, засновник теорії моне- таризму, розуміє під інфляцією стійке і безперервне зростання цін, спричинене надмірною, як порівняти з валовим внутрішнім продуктом, масою грошей. Монетаристи стверджують, що саме зміни грошової маси є основним чинником формування еконо­мічного циклу та інфляції. Ці погляди на природу інфляції викладені у хрестоматійному визначенні М. Фрідмана: "інфляція завжди і скрізь є грошовим феноменом". Тобто, визнається існу­вання прямої залежності зростання цін від збільшення грошової маси, і того, що причини інфляції треба шукати у сфері грошо­вого обігу.

Проте досвід країн, де відбувалися інфляційні процеси, свід­чить, що позиція монетаристів більш-менш відповідає дійсності щодо великих проміжків часу, а також тоді, коли зростання гро­шової маси відбувається швидко й у великих масштабах. Однак у короткостроковій перспективі зв'язок між грошовою масою та інфляцією не є таким очевидним. Грошова маса хоч і є голов­ним чинником інфляції, але зовсім не єдиним.

Із середини 60-х років XX ст. в економічній теорії формується новий напрям: інфляція досліджується як багатофакторний про­цес, що відбувається у сфері грошового обігу та безпосередньо в суспільному виробництві. Представники сучасного монетаризму вважають, що найважливішою ознакою інфляційних процесів є тісне переплетення монетарних та загальноекономічних чинників зростання цін. Відтак, незалежно від причини початкових імпуль­сів, будь-яке підвищення цін призводить до необхідності збіль­шення обсягів грошової маси, і навпаки. Інакше кажучи, збільшен­ня грошової маси часто буває не причиною зростання цін, а його наслідком. Так чи інакше, але інфляційне зростання цін завжди супроводжується збільшенням грошової маси. Спочатку воно від­бувається в активному обігу за рахунок зменшення нагромаджень чи заощаджень, а потім загальна маса грошей в обігу зростає за рахунок надмірної емісії. Канали обігу переповнюються, а грошова одиниця знецінюється, що характеризує інфляцію в її класичному вигляді.

Антиінфляційні рекомендації представників цієї теорії мають, як правило, комплексний характер і спрямовані на всі сфери еко­номічних відносин.

Усе це підтверджує, що джерело інфляції, особливо в її най­вищих формах, треба шукати не тільки в суто грошовій сфері, а й у сфері виробництва, а отже, і заходи для її подолання мусять бути комплексними, охоплювати всі складові економічної системи.

 

СУТЬ ТА ВИДИ ІНФЛЯЦІЇ

 

Інфляція — процес знецінення грошей внаслідок надмірної емісії та переповнення каналів обігу грошовою масою. Зовні вона проявляється у зростанні загального рівня цін та зниженні купі­вельної спроможності грошей. Перебіг інфляційного процесу схематично ілюструє рис. 6.1.

Інфляція призводить до стихійного перерозподілу доходів та багатства між соціальними групами населення, зниження матеріального стимулювання праці, до спаду виробництва, скорочення інвестицій, гальмування науково-технічного прогресу, послаб­лення зовнішньоекономічних позицій країни, зменшення конку­рентних можливостей на світовому ринку.

 

Рис.1:

Інфляційний процес

 

 

-відкрита інфляція; -прихована інфляція;

 

 

-споживча інфляція; -фіскальна інфляція; -імпортована інфляція;

 

 

 

Форми вияву інфляції:

ü знецінення грошових знаків відносно вартості звичайних товарів,

тобто падіння купівельної спроможності грошової одиниці;

ü поглиблення розриву між рівнями цін на внутрішньому ринку

країни, на ринках інших країн і світовому ринку в цілому;

ü знецінення національних грошей щодо іноземної валюти;

ü зниження валютного курсу національних грошей.

 

Інфляція не виникає раптово, а розвивається поступово як тривалий процес, який можна розділити на три етапи:

ü на першому етапі темпи зростання цін (інфляції) відстають від темпів збільшення грошової маси в обігу;

ü на другому етапі темпи зростання цін значно випереджають темпи зростання грошової маси в обігу;

ü на третьому етапі зростання цін набирає нерівномірного стриб­коподібного характеру, коли темпи зростання цін то виперед­жають темпи зростання грошової маси, то відстають від них.

Види інфляції. У міжнародній практиці (відповідно до темпів інфляційного процесу) виокремлюють три різновиди інфляції: повзучу, галопуючу, гіперінфляцію. Ясна річ, що межі і форми інфляційного процесу досить мінливі, і в кожній країні він роз­вивається по-своєму.

Повзуна інфляція відбувається тоді, коли темпи зростання цін не перевищують 10% на рік. Вона характеризується надмірною емісією та прискореним накопиченням грошової маси в каналах обігу без помітного підвищення чи за незначного зростання цін.

Тобто на початку інфляційного процесу ще не існує тісного зв'язку між зростанням грошової маси та інфляцією. Суб'єкти рин­ку певний час не відчувають надмірного випуску грошей в обіг і використовують їх для нагромадження чи збереження. Це тим­часово вилучає надмірно емітовані гроші з каналів обігу, послаб­лює інфляційний тиск на ціни. Одночасно сповільнюється швид­кість обігу грошей, що теж має певний антиінфляційний ефект.

Ці процеси стимулюють підприємницьку активність, збільшу­ють попит на інвестиції, що приводить до розширення виробницт­ва, товарообігу і збільшення пропозиції товарів і послуг. Отже, за умов неповної зайнятості (наявності незавантажених вироб­ничих потужностей і безробіття) відставання темпів зростання цін від темпів зростання грошової маси може зберігатися протягом тривалого періоду, що й надає інфляції повзучого характеру. Така інфляція не має явних негативних наслідків, мало відчутна для економічних агентів. Тому економіці більшості розвинених країн нині притаманна повзуча інфляція, якою часто користуються як засобом стимулювання та регулювання економічного розвитку.

Водночас, за повзучої інфляції відбувається поступове нарощу­вання інфляційного потенціалу у вигляді незадоволеного додат­кового попиту, який постійно тисне на товарні ціни і загрожує їх "вибухом". За умов повної зайнятості додатковий попит стає суто інфляційним. Створюється особлива економічна ситуація, коли зростає (за рахунок емісії грошей) попит на "інфляційне фінансування" за обмеженої пропозиції, що порушує симетрію товарного обміну — МV = PQ Виникає ситуація, за якої дальше зростання платоспроможного попиту не сприяє зростанню вироб­ництва й ефективному використанню його ресурсів, а призводить до безпосереднього зростання цін, внаслідок чого інфляція пере­ходить на вищий щабель і перетворюється на гальмо економіч­ного розвитку.

Галопуюча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін сягають до 100% на рік. На цій стадії відбувається стрімке зрос­тання цін, тобто прискорена, або галопуюча інфляція. Вона спри­чиняє випереджальні темпи зростання споживчого попиту порів­няно з товарною пропозицією, що призводить до зростання цін. За цих умов формується інфляційний мультиплікатор, який прискорює деструктивні процеси в економіці.

На стадії галопуючої інфляції відбувається спад виробництва та скорочення товарообігу, втрачається стимул до інвестицій, стримується процес суспільного нагромадження. Інфляція про­вокує відтік капіталу з виробничої сфери до сфери обігу, тобто розбалансування економічної рівноваги.

Галопуюча інфляція посилює руйнівний вплив на грошовий обіг. За таких темпів інфляції економічним агентам не вигідно тримати свої активи у грошовій формі. Гроші зі сфери нагромад­ження чи заощадження переходять у сферу обігу. Виникають так звані "гарячі гроші" — гроші, що втрачають свою вартість і не затримуються надовго на руках. Кожен прагне найшвидше позбутися грошей, довіра до яких втрачається. Прагнення еко­номічних агентів швидше позбутися "гарячих грощей" прискорює їх обіг, що зменшує необхідну для його обслуговування грошову масу. Прискорення обігу грошей стає додатковим стимулятором інфляційного процесу. Агенти ринку втрачають бажання реалі­зовувати товари за гроші, які постійно втрачають купівельну спро­можність, і переходять на бартерні операції або на продаж за іноземну валюту. Як бачимо, гроші не тільки перестають бути засобом нагромадження, а й частково втрачають навіть свою робочу функцію — засобу обігу.

За умов галопуючої інфляції особливо на фінальній стадії настає платіжна криза — "грошовий голод". Держава намагаєть­ся припинити емісію грошей, однак поглиблення економічної та фінансової кризи ставить її перед необхідністю вдаватись до нових і нових емісій, настають "емісійні шоки". Держава втрачає головні важелі управління емісійним процесом, інфляція стає неконтрольованою. Це й призводить до виникнення інфляційної спіралі, перетворення повзучої інфляції на галопуючу, а галопу­ючої — на гіперінфляцію.

Гіперінфляція. Особливо виразно деформація економічних та соціальних процесів проявляється за гіперінфляції. МВФ вважає, що інфляція переходить у гіперстадію, коли темпи приросту цін зростають більше 100% на рік (у рамках гіперінфляції виокрем­люють і вужче поняття — суперінфляцію, за якої темпи зростання цін сягають 1000 і більше процентів за рік).

Гіперінфляція часто пов'язана з політичним хаосом, наслід­ками війн та соціальних революцій. Такі ситуації виникали в перші десятиріччя XX століття, після другої світової війни та після розвалу СРСР. На початку 90-х років не було жодної пост- соціалістичної країни, яка б не потрапила в "інфляційний полон" і не відчула його руйнівного впливу.

На стадії гіперінфляції домінує нестабільність цін у всіх секто­рах економіки, яка спричиняє хаос на ринку та несправедливий (нееквівалентний) перерозподіл доходів і багатства у суспільстві.

За умов гіперінфляції гроші продовжують втрачати свої Функції, поширюються бартерні операції, порушується фінансово-кредитний механізм, розвиваються неорганізовані стихійні проце­си в економіці, що призводять до зростання загальної економіч­ної, соціальної та політичної нестабільності.

У період гіперінфляції реальний попит на гроші спадає, що значно знижує їхню купівельну спроможність. Водночас збільшу­ється попит на товари, а це призводить до дальшого зростання цін, оскільки великій кількості грошей протистоїть надто обмеже­на кількість товарів. Агенти ринку намагаються якомога скоріше "отоварити" гроші, що буквально на очах втрачають свою вар­тість. Відбувається "втеча" від грошей. Хоч як парадоксально, але не зникає і "голод" на гроші, оскільки емісія грошей не всти­гає за їхнім знеціненням. Особливо бракує банкнот великих номі­налів, оскільки дрібні купюри зовсім втрачають свою вартість і виходять із каналів обігу. Через це держава випускає в обіг нові купюри все вищих номіналів, тобто ще більше "розкручує" спі­раль цін і грошей.

Інфляція негативно впливає на якість активів. Вона принци­пово змінює розподіл доходів і майна. Ті, хто має тверді заро­бітки, відчувають зменшення їхньої купівельної спроможності. Ті, хто має заощадження, також відчувають вплив інфляції — їхні заощадження постійно знецінюються. Особи, іцо змогли вкласти свої гроші в реальні цінності (нерухомість, коштовності), бачать, що вартість їх зростає швидше, ніж інфляція. Високий темп зростання цін робить грошові заощадження настільки неза- хшценими, що ті, хто може це собі дозволити, переключаються на "безпечні" об'єкти вкладання грошей.

Інфляція "роз'їдає" реальну вартість активів, бо знецінюються не тільки гроші, а й цінні папери, страхові поліси, депозити тощо. За інфляції відбувається перерозподіл доходів між кредиторами і дебіторами. Боржники, котрі раніше отримали позику, розплачу­ються за неї грішми, які в процесі інфляції помітно втратили свою вартість (купівельну спроможність). Відбувається перерозподіл багатства за рахунок кредиторів чи власників грошових активів на користь боржників, серед яких основним боржником є дер­жава, пасиви котрої (гроші, державні облігації, скарбницькі век­селі) втратили вартість. Отже, програють кредитори, а виграють позичальники (дебітори), передувсім держава, оскільки інфляція значно зменшує реальну величину державного боргу. Усе це дестабілізує суспільство, знижуючи реальні доходи широких верств населення. Інфляція також звужує внутрішній ринок, спотворює структуру попиту, посилює спекуляцію, породжує "тіньовий бізнес".

Інфляція неодмінно призводить до кризи державних фінансів внаслідок швидкого знецінення податків та інших надходжень у державну скарбницю та одночасного зростання видаткової частини бюджету. Через інфляцію реальна вартість доходів бюд­жету постійно зменшується. Тому держава змушена весь час вдаватись до друкарського верстата, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції. Оскільки зробити це практично неможливо, то державі доводиться зменшувати свої витрати, передусім на соціальні потреби, що додатково загострює соціально-політичну нестабільність у суспільстві. На останній стадії інфляції зростання емісії стає вже не тільки фінансове невигідним, а й соціально небезпечним.

Взагалі, на хвилях інфляції часто виринають украй небажані соціальні явища. Найбільш яскравим прикладом є гіперінфляція в Німеччині на початку 20-х років XX ст., коли розмір інфля­ції вимірювався цифрою з трьома і більше нулями. У результаті заощадження середніх верств населення перетворилися на ніщо. І це, на думку багатьох істориків, значно полегшило Гітлеру прихід до влади. У 80-х роках XX ст. навіть такі економічно міцні країни, як Ізраїль, Югославія, не кажучи вже про більшість латиноамериканських країн, потрапили в полон глибокої інфляції. На жаль, на початку 90-х років це негативне явище не обминуло й Україну.

Показники вимірювання інфляції. Інфляція не лише відобра­жає у своєму розвитку динаміку цін, а й вимірюється останньою. Розміри інфляції можна визначити за допомогою таких показників: індексу вартості життя, індексу купівельної спроможності та індексів інфляції.

Розрахунок динаміки цін (вартості життя) у звітному році визначається за формулою Ласпейреса:

Ip = p1q0 х100,

P0q0

де q0—вага у базисному році;

P0—ціни у базисному році

p1—ціни у звітному році;

Індекс вартості життя враховує основні втрати населення від підвищення цін і достатньо широко характеризує динаміку цін, а значить, купівельну спроможність грошей. Справді, якщо Ір = 2, то це означає, що в цілому ціни зросли за певний період у два рази, отже, у два рази знизилась купівельна спроможність грошової одиниці. Показник купівельної спроможності — величина, обер­нена до індексу вартості життя, — розраховується за формулою:

Купівельна спроможність = _____1_____

Рівень цін

ü рівень цін зростає — купівельна спроможність падає;

ü рівень цін падає — купівельна спроможність збільшується.

Наприклад, коли індекс вартості життя за п'ять років збіль­шиться на 120,7%, то динаміка купівельної спроможності ста­новитиме:

К = 1: 120,7: 120,7 = 0,8285.

Це означає, що вартість 100 доларів базисного року через п'ять років становитиме лише 82,85 долара, тобто купівельна спро­можність долара внаслідок зростання цін знизиться за 5 років

на 17,15%.

Для вимірювання інфляції обчислюють темп інфляції — при­ріст цін у процентах. Динаміку індексу цін можна обчислити за формулою:

Ip = Ip1,

Ip0

де Ip0—рівень індексу цін у базисному році;

Ip1—рівень індексу цін у звітному році;

Наприклад, коли індекс цін збільшиться від 120 до 132, динаміка індексу цін становитиме:

Ip = 132 x 100 – 100 = 10 %

а динаміка купівельної спроможності:

120 x 100 – 100 = 9,1 %

Збільшення індексу цін (вартості життя) на 10% чи на 12 пунк­тів означає, що купівельна спроможність грошей зменшилася на 9,1%.

Щоб не втратити своїх клієнтів, банк, визначаючи процентні ставки, повинен враховувати річний темп інфляції.

 

ПРИЧИНИ ТА ФОРМИ ІНФЛЯЦІЇ

Економічною теорією доведено, що основними причинами інфляції, як ми вже казали, є перевищення товарного попиту над пропозицією — "інфляція попиту" та зростання грошових витрат виробництва — "інфляція витрат". Ці дві класичні при­чини спричиняються низкою, монетарних та загальноекономічних чинників. До них належать:

ü інфляція, породжена надлишком в обігу грошової маси внаслі­док кредитної емісії;

ü фіскальна інфляція, що пов'язана із дефіцитом бюджету;

ü інфляція, спричинена зростанням виробничих витрат і доходів;

ü імпортована інфляція тощо.

Інфляція попиту. Інфляція попиту генерується надмірним зростанням товарного попиту порівняно з пропозицією. Якщо у відповідь не відбудеться підвищення пропозиції, зростання попиту компенсуватиметься підвищенням цін і рівень інфляції зростатиме. Інфляція попиту безпосередньо пов'язана з дією монетарних чинників. Йдеться передовсім про надто велику грошову емісію, що призводить до перевищення попиту на гроші порівняно з реальною пропозицією товарів і послуг. У цьому разі безпосе­реднім чинником інфляції є зростання грошової маси, що порушує закон грошового обігу — Мs = Мd.

 

Процес генерації інфляції можна наочно розкрити за допо­могою "рівняння обміну":

MV = P x Q, (1)

Де M - номінальна грошова маса (кількість грошей в обігу);

V - швидкість, або норма обігу грошової маси;