Теоретичні підходи до сутності та класифікацій основних засобів інституційних змін

Вступ

У сучасних умовах розвитку посилюється увага до проведення досліджень інституційних змін системи державного фінансово-промилового регулювання, що обумовлено потребою поглиблення аналізу причин та наслідків соціально-економічних перетворень, удосконаленні підходів до фінансового управління в трансформаційній економіці країни. Державу варто розглядати як конкурентне середовище індивідів або ж їх груп за одержанням впливу на прийняття рішень щодо управління податковою, митною, грошово-кредитною системою країни, контролю та безпосереднім розподілом та перерозподілом бюджетних коштів, управління державною власністю тощо. В значній мірі, ефективність фінансової політики залежить від ступеню розвиненості інститутів, які слід розглядати як сукупність формальних та неформальних правил, а також механізмів, що забезпечують їх дотримання. У свою чергу, інститут є формою цілеспрямованого узгодження інтересів економічних суб'єктів в умовах різноманітності форм координації їх взаємодії, відповідним механізмом управління фінансовими взаємовідносинами. З огляду на зазначене, важливим є подальша розбудова інституційних засад фінансового регулювання економіки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питанням розвитку інституційних державної фінансової політики та її регуляторного механізму займались Р. Барро [9], А. Біндер [8], Т. Боголіб [1], А. Гриценко [3], В. Лагутін [5], Л. Лисяк, І. Лук'яненко, А. Соколовська, Дж. Стігліц [12], Р. Соллоу [11], І. Чугунов [7], В. Федосов та інші.

 

Розділ 1. Фінансово-промислова сфера стратегічного управління

Теоретичні підходи до сутності та класифікацій основних засобів інституційних змін

Неокласичний підхід щодо ролі держави у регулюванні фінансово-економічних процесів зводиться до того, що держава має здійснювати фінансове регулювання економіки, у випадках «провалів ринку», при яких ринок не в змозі забезпечити ефективний перерозподіл фінансових ресурсів. Натомість, інституційний підхід полягає у тому, що ринкова економіка не може ефективно функціонувати без держави, та системи державного фінансового регулювання. Функціонування економіки ґрунтується на сукупності визначених моральних та правових норм та правил. З урахуванням того, що економіка України віднесена до трансформаційних, їй притаманні доволі часті інституційні зміни економіки та фінансової системи. Слід зауважити, що у період посилення інтеграційних та глобалізаційних процесів відбувається поширення економічної конвергенції, у тому числі норм, правил, стандартів здійснення фінансової діяльності. Вплив на формування та реалізацію державної фінансової політики правових, суспільних, корпоративних та інших інституціональних чинників є досить суттєвим. Якісний рівень інституційного середовища визначає динаміку соціально-економічного розвитку.

Згідно положень теорій інституціоналізму, інституційне середовище має досить вагоме значення для розвитку економіки, основними аспектами впливу даного середовища на економіку є:

· інституційні обмеження ‒ правила та закони, які лімітують діяльність економічних агентів у вигляді юридичних та фізичних осіб, а також види відповідальності, встановлені державою у разі порушення даних правил; вплив на структуру стимулів;

· зниження ступеню невизначеності;

· виконання функцій регулювання та координації; вплив на ступінь раціональності поведінки;

· формування пріоритетів діяльності економічних агентів [3].

Інституційна структура системи фінансового регулювання еволюціонує та удосконалюється разом з інституційною системою суспільства. Інституційні зміни не відбуваються дискретно, для них характерний поступовий перехід від старих до нових інститутів, залежність від тенденцій попереднього розвитку визначає інституційну стійкість суспільства. Також взаємовплив спостерігається між інституційним середовищем суспільства та державною фінансовою політикою. Позитивні результати запланованих інституційних змін сприятимуть підвищенню дієвості механізмів управління державними фінансами в системі соціально-економічного розвитку. В умовах сьогодення модель економічного зростання країни повинна поєднувати інноваційні та соціальні фінансово-бюджетні складові, що забезпечить якісне функціонування системи державних фінансів.

Роль держави в інституційній системі полягає у формуванні дієвих правових інститутів, забезпечення розвитку та зміцнення інституту власності. Правові інститути є важливою складовою системи інститутів, які визначають імперативні норми, є обов'язковими для виконання відповідними суб'єктами суспільства. Крім того, дані інститути мають більш високий ступінь еластичності аніж культурні норми, потребують швидшої адаптації до змін соціального-економічного середовища. Реалізація функцій держави, які ґрунтуються на положеннях Конституції України, спрямовані на забезпечення прав та свобод громадян, економічного та політичного суверенітету. Враховуючи динамічність трансформаційних змін економіки та соціальної сфери держава має виконувати певні специфічні функції щодо формування інституційного середовища ринкової економіки та державних інститутів регулювання. Під інституційним середовищем слід розуміти певну форму організації відносин, сукупність формальних і неформальних рамок поведінки учасників економічних процесів, а також способів закріплення даних взаємовідносин і контролю за їх виконанням. Формальні правила, що утворюють інституційне середовище, складаються з законів, прийнятих Верховною Радою України, указами, виданих Президентом України, постановами Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, іншими нормативно-правовими актами, виданих повноваженими органами влади. До найвагоміших законодавчих актів, які регулюють взаємовідносини у фінансовій сфері, належать: Бюджетний кодекс України, Податковий кодекс України, Митний кодекс України, Закон України «Про банки та банківську діяльність», Закон України «Про Національний Банк України», Закон України «Про Державний бюджет України», Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».
В економічні сфері, важливим завданням держави є захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, забезпечення соціальної спрямованості економіки, підтримка конкуренції [5].

Крім того, важливим з боку держави формування стратегії соціально-економічного розвитку, забезпечення ефективності функціонування державного сектора економіки, підтримка та стимулювання інвестиційних та структурних програм економічного розвитку, пошук оптимального рівня розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту через бюджетну систему, забезпечення виваженої грошово-кредитної політики тощо.
Правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність [2].

Система державного фінансового регулювання має доповнювати механізм ринкового саморегулювання, постійно удосконалювати форми та методи впливу держави на фінансову систему, галузі суспільного виробництва з метою забезпечення макроекономічної стабілізації або ж, сприяння збалансованому економічному зростанню. Поєднання механізмів державного регулювання та саморегулювання потребує наявності адекватної інституційної системи та відповідних інститутів. Варто акцентувати увагу на тому, що активізація державного фінансового регулювання спрямована на протидію впливу економічної рецесії, певних «економічних шоків», однак не є довгостроковим інструментом зниження волатильності фінансового ринку. Інститути державного фінансового регулювання удосконалюються та розвиваються, змінюючи при цьому систему концепцію управління державними фінансами.

Статтею 10 Господарського кодексу України визначено, що основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є:

· структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою

прогресивних змін у структурі економіки, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

· інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам

господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;

· амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єкта

господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;

· політика інституційних перетворень, спрямована на формування

раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

· цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин

обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

· антимонопольна політика, спрямована на створення оптимального

конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;

· бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію

формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у економіку, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;

· податкова політика, спрямована на забезпечення економічно

обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;

· грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення економіки

економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

· валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання

паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;

· зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою

відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника [2].