Позитивізм Володимира Лесевича

Виникнення позитивізму, вважає В. Лесевич, є природним результатом еволюції наукового знання, яке вже не може задовольнитися умоглядною аргументацією та «діалектичними тонкощами». Натомість усвідомлюється потреба широко застосовувати дослідний метод, ретельно вивчати факти, що й прагне здійснити кожна наука, виробляючи на цьому ґрунті певну систему позитивного знання. Позитивізм підсумовує результати, здобуті кожною наукою, об'єднуючи їх у систему, яка є «найбільш широке, глибоке і повне, наскільки це можливо, узагальнення наукових результатів».

Вихідним тут є усвідомлення відносності наукової істини. «Істина, — пояснює В. Лесевич, — для нас не є щось абстрактне, ні щось таке, що може існувати незалежно від людського розуму; істина, навпаки, є поняття відносне і умовне, результат спостереження і досвіду, проведених з допомогою методу, виробленого спеціальними науками».

Підсумовуючи, В. Лесевич підкреслює: «Отже, ми не маємо ніякого права стверджувати, що світ є саме таким, яким ми його собі уявляємо, а тільки що, уявляючи його собі, ми можемо уявити його не інакше, як таким».

Панпсихізм Олексія Козлова

Власну філософську систему, яку він назвав «панпсихізм», О. Козлов будує, спираючись на ідеї монадології Лейбниця і одного із значних на той час послідовників Лейбниця німецького філософа, що працював професором Дерптського університету, Тейхмюллера. За суттю своєю ця філософія є однією з модифікацій персоналізму, досить поширеного напряму новітньої філософії, що виходить з визнання особистості первинною творчою ре­альністю і вищою духовною цінністю, а увесь світ розглядає як вияв творчої активності вищої особи — Бога.

В позитивізмі для О.Козлова принципово неприйнятним є заперечення філософії, зміст якої розпорошується між окремими науками. Натомість він виходить з переконання, що філософія є самостійною галуззю знання, яка має власний предмет І метод дослідження. Філософія, твердить він, є наука про світ, його пізнання і його ставлення до суб'єкта пізнання. На відміну від конкретних наук, у кожної з яких є особливий предмет дослідження, філософія аналізує загальні начала та форми всякого знання, вона розв'язує питання про предмет знання взагалі, виявляючи те, що об'єднує всі конкретні науки.

Виходячи з цього, процес пізнання О. Козлов інтерпретує в дусі крайнього суб'єктивізму. «Пізнання, — пояснює він, — справді існує лише і винятково в голові, в духові, в свідомості індивідуальної особи».

Як бачимо, на межі XIX—XX ст. в академічній філософії України складається значний спектр різноманітних підходів до розв'язання філософських проблем. Рисами, що об'єднують позиції, репрезентовані в тогочасному духовному житті України, була співзвучність спрямування пошуку із загальними тенденціями розвитку європейської філософії того часу; акцентуація уваги на розробці гносеологічної проблематики, намагання розв'язати філософські проблеми через усвідомлення місця і ролі філософії в культурі — стосовно цього в Україні представлено широкий спектр позицій: від позитивістського ототожнення філософії й науки до визначення її як самостійної сфери духовної діяльності, спрямованої до осягнення сенсу людського буття. Саме ця тенденція, у багатьох вченнях сполучаючись із релігійно-теїстичною проблематикою, є чи не найпоширенішою. Це, зрештою, зрозуміло й з огляду на співзвучність її тенденціям, які впродовж віків визначали провідне спрямування філософського пошуку в українській духовній культурі.

Цей пошук репрезентують не лише представники академічної філософської теорії. Істотний внесок в історію філософії України цього часу було зроблено і визначними діячами української культури й науки.