Сталінська політика індустріалізації.

Промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг на базі непу довоєнного (1913 р.) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося елект­роенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти.

Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому в грудні 1925 р. на XIV з’їзді ВКП (б) був проголошений курс на індустріалізацію. Офіційно цей курс був спрямований на забез­печення економічної самостійності та незалежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства; стимулю­вання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту й культурного рівня трудящих.

У здійсненні наміченого курсу на індустріалізацію важливе місце відводилося Україні. На IX з’їзді КП(б)У (грудень 1925 р.) вказувалося на принципово важливу роль важкої промисловості республіки для процесу модернізації та реконструкції країни.

Націоналізована промисловість працювала неефективно. Причини цього крились в недостатній кількості кваліфікованих кадрів робітників і спе­ціалістів, в застарілому технічному оснащенні заводів і фабрик, від­сут­ності зовнішніх джерел фінансування великого капітального будівництва.

Постало питання, де взяти кошти на розгортання індустріального будівництва. Л. Д. Троцький, Г. Є. Зінов’єв, Л. Б. Каменєв висловилися за інтенсивне перекачування коштів із села шляхом підвищення податків на сільськогосподарську продукцію і цін на промтовари. Невигідний для селян штучний розрив у цінах на промислові та сільськогосподарські товари дістав назву "ножиці цін".

Таким чином, навіть в умовах ринку, який автоматично приводив до еквівалентності в обміні між містом і селом, держава могла завищувати ціни на промтовари, тому що націоналізація промисловості перетворила її на монополіста.

Ідея "надіндустріалізації" була засуджена на XV з’їзді ВКП(б) (грудень 1927 р.). Цей же з’їзд затвердив Директиви першого п’ятиріч­ного плану (1928 – 1929 – 1932 – 1933 господарські роки). У директиві з’їзду по розробці завдань першої п’ятирічки вперше після 1921 р. включили положення про верховенство плану над ринком. У з’їздівський документ закладалася також думка про цілковите відмирання товарно-грошових відносин у найближчому майбутньому. Стверджувалося, що товарообіг перетворюватиметься на продуктообмін, а торговельний апа­рат незабаром поступиться місцем апарату "соціалістичного розподілу продуктів".

Стосовно п’ятирічного плану Держплан УСРР стояв на таких, певною мірою політично наївних, позиціях: "план має бути: а) науковим прогнозом об’єктивних можливостей; б) формулюванням завдань, що визна­чають умови оптимального їх використання; в) системою заходів, що спрямованих на практичне здійснення політичних прагнень державної влади". На практиці "здійснення політичних прагнень державної влади" фактич­но витіснило й підім’яло під себе науковість, об’єктивність, опти­мальність.

Дійсно, у квітні 1929 р. XVI партконференція схвалила оптимальний варіант, але він так і залишився на папері, бо вже в листопаді цього року в "Правді" з’являється стаття Сталіна "Рік великого переламу", в якій виголошується курс на різке форсування індустріалізації. СРСР у 1931 р. закупав 30% світового експорту машин і обладнання, у 1932 р. — дещо менше 50%.

Джерелами фінансування цих закупок та індустріалізації були:

перекачування коштів з легкої та харчової у важку промисловість;

податки з населення (а для села "надподаток" — постійний ріст цін на промислові товари);

внутрішні позики, спочатку добровільні, а згодом — обов’язкові: протягом 1927 – 1929 рр. (три державні позики) заставили населення України підписатися на суму понад 325 млн. крб.;

випуск паперових грошей, не забезпечених золотом;

форсоване розширення продажу горілки (у 1927 р. одержав понад 500 млн. крб., 1930 р. — 2,6 млрд., а 1934 р. — 6,8 млрд. крб.);

збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба;

режим економії;

небачена експлуатація селянства та робітничого класу, багатьох мільйонів в’язнів ГУЛАГу.

На початку 1928 р. в управлінні індустрією СРСР стала переважати формула не планів-прогнозів, а планів-директив. До річних контрольних цифр розвитку народного господарства вносилися нові корективи в бік підвищення темпів, що таким чином "підхльостувало" виконавців.

Якщо в 1929 р. капіталовкладення в основні промислово-виробничі фонди України склали 438 млн. крб., то за 1932 р. — уже 1 млрд. 220 млн. За чотири роки (1929 – 1932) виробничі потужності важкої промисловості по­двоїлися. Були здані в експлуатацію 53 великі шахти в Донбасі, де вико­ристовувались врубові машини й відбійні молотки, побудовано три мета­лур­гійних комбінати повного циклу — "Запоріж­сталь", "Азовсталь" і "Кри­во­ріжсталь". Символом індустріалізації став Дніпрогес, на якому було вста­нов­лено шість турборгенераторів амери­канської фірми "Дженерал електрик".

Завдання першої п’ятирічки виконати не вдалося (втім, як і всіх наступних), але інакше й не могло бути, адже планові показники зазда­легідь ставились як неможливі для реалізації. По добуванню вугілля, нафти, виробленню електроенергії і т. д. намічені плани не були вико­нані. Про сільське господарство нічого й говорити

Підбиваючи підсумки п’ятирічки, Сталін ввів у практику протистав­лення: у нас не було — у нас тепер є. Прийом логічний, переконливий, якщо, зрозуміло, співстановлення наукове. Але хіба до початку п’ятирічки СРСР зовсім не мав чорної металургії, чи з видобутку в країні вугілля, нафти ми стояли на останньому місці? Однак якраз так стверджувалось із найвищої трибуни.

Чи можна згодитись з тими, хто бачить у сталінській фальсифікації підсумків п’ятирічки прагнення підтримати моральний настрій трудівни­ків, стимулювати ударну працю? Ні. Він прагнув укріпити віру мас у прозорливість і безгрішність вождя, приховати прорахунки (бо ще у 1931 р. проявилось зниження темпів росту промисловості). Дзер­жинського у 1926 р., а Бухаріна у 1929 р. лякала думка про "похо­ронника революції" Сталіна, який все частіше використовував так зване "підхльостування держави", що фактично збивало з курсу індустріалізації.

Довоєнні п’ятирічки передбачали обов’язкове "затягування поясів" трудящими, ентузіазм яких успішно використовувався для якнайшвид­шого технічного переозброєння підприємств. Будівельники гігантських об’єктів нерідко жили в жахливих умовах: бараки могли стояти без скла у вікнах, без дверей, без підлоги та печей, протікала покрівля, не було ліжок, постільної білизни, меблів.

Майже не існували лазні, пральні, лютували епідемії тифу, дизентерії, кору, малярії.

Все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку. Модернізація промислового потенціалу України дала змогу республіці випередити за рівнем розвитку індустрію кількох західноукраїнських країн і перетворитися з аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну державу. Наслідком швидкого процесу урбанізації стала певна українізація міст. Саме в цей час активно формується національний робітничий клас та інтелігенція.

У перші п’ятирічки ставку було зроблено на побудову і реконструк­цію підприємств-монополістів. Так, модернізація запорізького заводу "Комунар" перетворила його на найбільше в світі підприємство з вироб­ни­цтва зернозбиральних комбайнів. Реконструйований паровозо-будів­ний завод у Луганську за проектною потужністю дорівнював найбільшому в світі заводу компанії "Америкен локомотив". Підприємства-монополісти спочатку поглинали левову частину капіталовкладень у промисловість, а згодом фактично підім’яли під себе всю економіку країни.

Промисловий потенціал України формувався диспропорційно і нерівномірно: посилювалися й розширювалися традиційно індустріальні райони — Донбас та Придніпров’я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала в темпах розвитку.

Уже протягом перших п’ятирічок остаточно було зламано механізм саморегуляції економіки, і недостаюча централізація економічного життя врешті-решт призвела до формування командно-адміністративної систе­ми. У цей час особливо чітко виявляється тенденція фактичної монопо­­лізації центром управління промисловістю республіки. Наростаюча централізація, повернення до командних методів управління економікою зумовлювали відчуженість робітничого класу від засобів виробництва, зниження життєвого рівня народу.

Таким чином, процес індустріалізації в Україні мав низку особли­востей: інвестування у промисловість республіки значної частини коштів; побудова в Україні в роки перших п’ятирічок більшості запланованих промислових об’єктів; нерівномірність процесу модернізації промисло­вого потенціалу республіки; поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей, витіснення приватного сектора.

Наслідки індустріалізації були суперечливими й неоднозначними. З одного боку, це позитивні зрушення: прогресивні зміни в структурі госпо­дарства на користь промисловості, досягнення промисловістю респуб­ліки головних індустріальних показників європейського та світового рівнів. З іншого — форсована індустріалізація стимулювала появу бага­тьох негативних тенденцій: домінуюче привілейоване становище виробництва засобів виробництва, побудова й реконструкція підпри­ємств-монополістів, диспропорційне та нерівномірне формування про­мис­лового потенціалу республіки, наростаюча централізація економіч­ного життя, повернення до командних методів управління, посилення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва.

Людство стало свідком відчайдушної, але безуспішної спроби утвердити небачену господарську систему — цілком відірвану від ринку.