Феномен гумору як теоретико-літературознавча проблема

ЛЕКЦІЯ №6

(2 години)

ОСТАП ВИШНЯ – МАЙСТЕР САТИРИ І ГУМОРУ

ПЛАН

Феномен гумору як теоретико-літературознавча проблема

Загальні тенденції розвитку гумору і сатири в українській літературі с.ХХ ст. Журнал «Перець».

3. Остап Вишня (Павло Губенко) – видатний «сміхотворець» ХХ століття, фундатор нового жанру «усмішки» в літературі. Трагізм життєвого і творчого шляху письменника. “Зенітка”, “Бліц-кріг”, “Географія”.

4. Жанрові ознаки усмішок та їх жанрові різновиди (усмішка-пародія, усмішка-жарт, усмішка-нарис, усмішка-мініатюра, усмішка-реп’яшок та ін.)

5. Визначення ідейно-естетичного рівня гумору та сатири публікаціями Остапа Вишні, Ф.Маківчука, О.Ковіньки.

6. Звернення до гумору й сатири П.Панча, Ю.Яновського, О.Корнійчука, Ю.Мартича (с.р.).

ЛІТЕРАТУРА:

1. Гальченко С. Горьована путь Остапа Вишні // Київ. – 1989. – № 12.

2. Гальченко С. З Остапом Вишнею у таборах // Україна. – 1989. – № 41.

3. Дузь І. Остап Вишня: Нарис про творчість. – К., 1989.

4. Зуб І. Остап Вишня: Літературний портрет. – К., 1989.

5. Зуб І. Остап Вишня: Риси творчої індивідуальності. – К., 1991.

6. Ільєнко І. Північні етапи великого сміхотворця. Остап Вишня в лабіринтах ГУЛАГу // Ільєнко І. У жорнах репресій: Оповіді про українських письменників (за архівами ДПУ НКВС) – К., 1995.

7. Лавріненко Ю. Остап Вишня // Українське слово: Хрестоматія... – К., 1994. – Кн. 1.

8. Про Остапа Вишню: Спогади. – К., 1989.

9. Семенюк Г. Ніколи не сміявся без любові... – К., 2001.

10. Суровцева Н. Перехрещені стежки: (Остап Вишня) // Слово і час – 1991. – № 8.

Феномен гумору як теоретико-літературознавча проблема

Комічне в українському письменстві залишається невивченою проблемою. Упродовж двох віків розвитку літературознавства до неї спостерігалася така ж упередженість агеластів (беззастережних прихильників серйозних словесних творів, що заперечували як профанацію їх сміхове відбиття), як і щодо грецької та римської літератур. Цим зумовлено те, що у вітчизняному літературознавстві категорії комічного досі приділяли мало уваги.

Критична функція сміху, як і його позитивне ствердження, потенційно закладені у фольклорній сміховій традиції. Упродовж ранніх етапів історії людства сміх найбільш виразно виявляв себе як масовий і побутував здебільшого у складі святкових ритуалів. У відомій книзі М. Бахтіна про Ф. Рабле «карнавальний сміх» осмислено вченим як досить істотну грань культури (передусім народної) різних країн та епох. Учений запровадив поняття «народної сміхової культури» для ідентифікації ролі й місця комічного в житті народу, зауважуючи при цьому, що сміх – це «особливий універсальний кут зору на світ, що бачить його інакше, але не менш серйозно, тому сміх так само прийнятний у серйозній літературі, як і серйозність».

Науковець охарактеризував «карнавальний сміх» як «всенародний» (тобто такий, що створює атмосферу всезагального єднання на ґрунті життєрадісного почуття), «універсальний» (спрямований на світ у цілому, у його одвічному вмиранні та відродженні, насамперед – на його матеріально-тілесний і одночасно святковий бік) і «амбівалентний» (що становить єдність утвердження невичерпних сил народу і заперечення всього офіційного як державного, так і церковного: всіляких заборон та ієрархічних настанов), а головне – як такий, що виражає й реалізує свободу та знаменує безстрашність народу. За масками веселих дійств карнавал як одна з найбільш стійких форм творення спорідненості почуттів демонструє народну силу й духовні вподобання.

У довготривалій боротьбі за свою національну ідентичність український народ виявляв не лише героїзм та волю до перемоги, а й розвивав критичне світосприймання. Це було своєрідним засобом духовного утвердження і самозахисту. Національна специфіка гумору є історично змінною, вона обумовлена постійними зрушеннями в соціально-політичному та економічному житті народу.

Почуття гумору - здатність людини розуміти гумор. Воно надає людині впевненості в собі й оптимізм. У крайніх випадках викликає почуття зверхності і влади над об'єктом приниження. Жарти добре розкривають вдачу людей. Про це вдало сказав славетний давньогрецький філософ й історик Плутарх. У своєму життєписі Олександра Македонського він писав «часто, слово чи жарт краще розкривають вдачу людини, ніж битви».

Гумор –

1. Доброзичливо-глузливе ставлення до чого-небудь, спрямоване на викриття вад. Фізична або вербальна дія, яка має на меті розсмішити.

2. Художній прийом у творах літератури або мистецтва, заснований на зображенні чого-небудь у комічному вигляді, а також твір літератури або мистецтва, що використовує цей прийом.

3. Психічний стан; настрій людини. У доброму гуморі - у доброму настрої. Не в гуморі - у поганому настрої

Існують різні форми гумору: іронія, оксюморон або гра слів, пародія, сатира, сарказм, анекдот, жарт, каламбур і так далі. Особливий видом гумору є чорний гумор (може бути також представлений в графічному вигляді - карикатура, шарж та ін.).

Інструмент гумору - це жарт. Зазвичай вдало вигаданий жарт знімає напругу, смуток або страх. Однак, жарт може викликати не тільки радість, а й бути актом агресії, оскільки людина може побачити в ньому зловмисну образу і приниження. Отже, для створення гумору потрібен не аби який талант. Слід продумувати всі тонкощі і ситуації, які можуть виникнути.

Поняття «сатира» в теорії літератури не має точного визначення. Понад півстоліття триває полеміка між дослідниками, що пропонують власні теорії цього явища. Різниця між теоріями полягає у погляді на «глибину проникнення» сатири в текст і в літературу. Ускладнює ситуацію те, що різні теорії найчастіше не суперечать, а доповнюють одна одну, виступаючи на різних рівнях. Питання сатири є науково «незручним», оскільки зачіпає аксіоми теорії літератури, що іноді є або догматичними, прийнятими за основу давно і незручними для перегляду (зокрема, поняття родів літератури), або ж розпливчатими, невизначеними (поняття пафосу чи комічного).

Ю. Борєв: «Сатира – визначене (в основному – негативне) ставлення творця до предмета свого зображення (тобто до зображуваної дійсності), що визначає вибір засобів художнього зображення і загальний характер образів…». Таким чином, зерном зародження сатири, її базою є ставлення автора до зображуваного (неважливо, це вся зображувана дійсність, чи її елементи). Також вона починається на рівні комунікативної інтенції автора, що оформлюється як сатиричний задум. Взявши базовим визначення комічного як аспект естетичного освоєння світу, що супроводжується сміхом, можна зробити висновок, що джерела комічного, тобто ті якості, явища тощо, які викликають сміх, містяться, по-перше, в самому житті (первинні), по-друге, в тексті як моделі життя (вторинні).

Що ж до поділу на гумор і сатиру, то можна погодитися з Ю.Борєвим, що проводив межу так: «критика, що відкидає і критика, що утверджує свій об’єкт у його сутності – в цьому суть різниці між сатирою і гумором».