Зародження банківської справи та становлення банківських систем

А) Історична наука не має достатніх відомостей про те, коли саме виникли банки[1]. Проте слід зазначити, що виникнення банківських установ цікавило й цікавить багатьох дослідників. Вчені-історики зібрали чимало інформації стосовно банківських установ, але вона в більшості випадків стосується грошового обігу в тих чи інших народів. Питання зародження та розвитку банківських інститутів дещо залишилось поза їх увагою. Також слід зазначити, що й до цього часу немає єдиного погляду як на сам інститут банківської установи, так і на причини його виникнення та первинні форми.

Більшість дослідників основними умовами виникнення банківських установ у усіх народів вважають розвиток обміну, торгівлі, а також поділ праці.

Проте існує і інша точка зору. На думку ряду авторів, банківські установи, як особливі інституції товарного господарства виник не у зв’язку з розвитком товарно-господарських відносин (на ранній стадії товарного господарства), а тільки тоді, коли постала потреба в мережі спеціальних установ, які регулювали б заплутаний грошовий обіг і проводили в широких масштабах кредитні операції[2].

По великому рахунку така позиція заслуговує на увагу тому що вона розкриває саму суть зародження банківських установ та виникнення перших банківських операцій. Але все ж таки причинами виникнення слід вважати саме розвиток обміну, торгівлі а також поділ праці. Дана позиція стає зрозумілою коли поглянути на перші форми здійснення банківництва[3].

 

Б) Безперечно, що банківництво виникло одночасно з виникненням грошей та видозмінювалось з розвитком цивілізації.

Слід вказати на те, що одна з головною причин виникнення банківництва є кредитування. На початковому етапі такої операції як кредитування в сучасному його розумінні не було. Були взаємні позики, які допомагали здійснювати господарську діяльність. Вони надавались в зерні, худобі чи сільськогосподарських інструментах. Проте з подальшим розвитком люди бачили, що ці позики приносять дохід у вигляді врожаю, приплоду худоби і свої відносини почали будувати за принципом платності. Тобто почали вимагати частину прибутку, яка була отримана за рахунок позики. Тобто в даному випадку чітко прослідковується зародження однієї з основних банківських операцій – кредитування.

З розвитком економічних відносин в суспільстві стає зрозумілим необхідність нового інструменту – грошей. Категорія грошей[4] ввібрала в себе все багатоманіття платіжних засобів починаючи від тварин, зброї і закінчуючи різними товарами, які виконували роль грошей. Поступово під цією категорією почали розуміти в більшій мірі металеві гроші виготовлені з дорогоцінних металів (золото, срібло).

Саме на даному етапі розвитку грошей (перетворення платіжних засобів – речей на платіжні засоби – загальні еквіваленти) прибуток починає платитись грошима.

Таким чином лихварство було первинною формою банківництва і виникло воно тому, що одні особи мали в користуванні певні лишки грошей, а інші потребували їх для оплати своїх видатків. Лихварі стягували велику плату за користуванні позикою і не звертали уваги на фінансові можливості позичальника, що в подальшому стало головною причиною негативного ставлення. Також негативне ставлення до лихварів пояснюється протиріччям, яке виникло при платі за позику: самі гроші не приносили прибутку, як наприклад зерно. Незважаючи на це плата за позики продовжувала існувати і стала основною ціллю лихварів.

Вигідність лихварської діяльності – відсутність потреби виконувати будь-яку фізично важку працю, з одного боку і негативне її сприйняття – з іншого стали основними причинами виникнення банківських установ[5].

Вони ґрунтувались на великій власності, мали більше можливостей для здійснення кредитування, були економічно незалежними і певною мірою захищені від упередженого ставлення суспільства. Першими такими установами були релігійні храми.

В) В підручниках, словниках, а також в працях з економічної історії, вказують на те, що банківництво походить з Месопотамії і зародження її було в Вавілоні. Як свідчать історики жителі Месопотамії вкладали свої рухомі активи, зернові та гроші, у зберігальні храми, які добре охоронялися та були міцно збудовані, під гарантію порядності священників. Проте не лише міцна охорона та порядність священиків була запорукою збереження коштів у храмах. На ранніх етапах розвитку цивілізації в населення було досить шанобливе ставлення до богів і до їх храмів. І навіть коли країни завойовувались, були такі випадки, що храми залишались незайманими. Навіть злодії в той час ставилися з повагою до вівтарів, не грабуючи їх[6].

Храми за винагороду давали частину коштів, що передавались їх на зберігання особам, яким вони довіряли.

Ознаки перших позик ячменем та грошима, що надавались храмами датуються ІІІ династією УРУ (2112-2004 р.р. до н.е.). За часів цієї династії практикувались сільськогосподарські кредити та споживчі кредити. Археологічні розкопки свідчать, що в листах цього періоду, знайдених на території Месопотамії одержувач коштів просив передати певну кількість товару третій особі. Якщо поглянути на природу таких відносин то можна сказати, що дані листи були першими платіжних доручень.

Також на підтвердження існування розрахункових відносин свідчить аналіз здійснення караванної торгівлі, як на той час була поширена. Караванна торгівля між Ашшуром та Канішем в Каппадокії, як свідчать дослідники[7], повністю ґрунтувалась на кредитних операціях. В підручнику з історії держави та права зарубіжних країн наводиться такий приклад. Асірійський тамкар-банкір з Анатолії надавав гроші членові каравану, купцю для купівлі речей в Ашшурі. Купець підтверджував факт отримання грошей на глиняній дошці тамкара-банкіра. Про це свідчать закони царя Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.). Які вказують на наявність у вавілонському праві інституту грошової відсоткової позики під заставу урожаю. Як вказує сам закон відсотки за користування встановлювались за домовленістю сторін, але в певних випадках розміри встановлювались царськими постановами[8]. Враховуючи це можна констатувати наявність у Вавилоні державного регулювання кредитної діяльності, при цьому досить детально регламентувалась процедура її здійснення. Також на увагу заслуговує той факт, що у вавілонян в той час існували прибутково-видаткові книги. В цих книгах - глиняних дощечках відображалися всі операції по видачі грошей купцем-банкіром (тамкаром) в позику та отримання ним відсотків.

Підтвердженням наявності позикових відносин можна також знайти і в Мойсеєвому законодавстві[9]. Як свідчать дослідники[10], законодавство Мойсея тривалий час (XV ст. до н.е. – I ст. н.е.) було ключовою частиною давньоізраїльського права. Аналіз цього законодавства свідчить про наявність позикових відносин: „Якщо брат твій збідніє, і прийде в упадок в тебе, то підтримай його, прибулець він, чи поселенець, щоб він жив з тобою. Не бери від нього росту і прибутку... Срібла твого не віддавай йому в ріст, і хліба твого не віддавай йому для прибутку[11]”. Також цікавим відзначити той факт, що Мойсеєве законодавство забороняло євреям брати відсотки у євреїв, а в інших – дозволяло: „Іноземцю віддавай в ріст, а брату твоєму не віддавай...[12]”.

Інша теорія стверджує, що за нововавілонського періоду (VII-V ст. до н.е.) на місці “храмів-банків” з’являються великі банківські доми періоду Егібі Вавилону та Мурашу Ніппура. Архівні дослідження вказують, що це були підприємства з широким спектром ділової діяльності, які включали торгівлю, сільське господарство, та банківську діяльність.

Месопотамія з середини ІІІ тисячоліття до н.е. подарувала світу банківські операції: депозити, позики, асигновані платежі, угоди на папері. Банківництвом займалися землевласники та торговці, пізніше їх роль стали виконувати храми та палаци, згодом банківські доми. Дані особи не відокремлювали повністю банківництво від комерційної та сільськогосподарської діяльності. Банківські операції залишалися більш чи менш другорядними видами діяльності. Головна функція банку – надання позик на базі отриманих депозитів – ще не сформувалась. Формальний характер законодавчих актів і контрактів не сприяв розквіту банківських інститутів. Позики, депозити та платежі мали бути зареєстровані без винятку на глиняних дощечках в присутності свідків та писаря. Інколи для формування однієї операції потребувалось декілька дощок. Історичну важливість даних подій, як зразок розвитку банківських технологій підтвердили експерти-історики. На їх думку банківська справа походить саме з Сходу – Вавилону та Асирії. Знайдені в Месопотамії написи на дошках, не містять простого слова, яке б можна було перекласти як “банк” або “банкір”. Проте про зародження та виконання первинних банківських операцій вже можна говорити.

Поступово знамениті древні релігійні центри, храми в м. Делос, Дельфа, Самос, одночасно стають першими приватними (відділеними від будь-якої держави) банківськими установами.

На початковому етапі своєї діяльності храми-банки лише приймали майно та гроші на зберігання. З часом починають розширяти сферу своїх послуг і починають надавати позики, за що беруть плату. Позики храмів були досить дешевими, проте скористатись ними могли лише можновладці.

Поступово починають виникати приватні (світські) банківські установи, які починають обслуговувати торгівельний капітал та купців. При цьому позики завжди були оплатними. Плата коливалась в залежності від характеру та умов позики. Так, за свідченням дослідників[13], за купецький кредит треба було сплачувати 12% річних; якщо кредит призначався як для торгівлі, так і для купівлі товарів для власного споживання, то рівень відсотка зростав до 18%, а в період нестабільності та воєн – 24%.

Г) Паралельно з розвитком та існуванням храмами-банками існувала ще одна форма ведення банківництва. В даному випадку мова йде про мінял різноманітних монет, які перебували в обігу на тій чи іншій території. Необхідність їх існування пояснюється наявність в обігу великої кількості різноманітних монет, які були вироблені з різного металу та різної ваги. В різних народів вони називалися по різному: у римлян – mensa, у греків – plakion чи частіше – trapeza[14]. Як зазначають дослідники міняли в основному зосереджувались в торгових містах, де була необхідність в їх послугах. При цьому, як стверджує М.Я. Сюзюмов[15], держава постійно намагалася контролювати їх діяльність і вказував на “намагання уряду сконцентрувати діяльність мінял в центрі міста”. Проте ці намагання не були успішними тому, що діяльність мінял та їх прибутки залежали від жвавості того місця на якому вони здійснювали свою діяльність. В основному вони зосереджували свою діяльність на головних та звичайних вулицях, де найчастіше іноземні купці проводили свої угоди.

Також дослідники вказували на такий негативний момент діяльності мінял, як наявність людей, які займалися незаконним обміном монет. Їх називали саккулари – “мішочники”, тобто ті, що здійснюють обмін “з-під поли” в збиток доходам законних мінял–трапезидів[16]. Уряди держав їх переслідували і жорстоко карали.

За існування банківських установ не припиняли свого існування і лихварі. Це пояснюється тим, що для них не встановлювалось жодних обмежень щодо відсотків за позикою та умовами її повернення, а також обмежений доступ до кредитів, які надавались банківськими установами. Тому в суспільстві постійно точилася боротьба з лихварством. Наприклад боротьба з лихварством складала основний зміст внутрішньої історії Греції та Риму.

Це пояснюється тим, що саме прості грецькі обмінювачі грошей завдяки довірі та навичкам спробували примусити гроші, що лежали без діла в їх сховищах, приносити дохід не тільки для них але і для економіки міста[17].

Також про існування банківництва в Римі є докази які датуються ІV ст. до н.е.

Тіт Лівій писав, що в 310 р. до н.е. значки із срібла захоплені у самнітів, пропонувалися власниками обмінних офісів (аргентаріям), розташованих у Римському форумі для придбання приміщень. Немає точних свідчень, що обмінювачі грошей прийшли з елінського світу, але технологія, яку вони використовували схожа на грецьку. Ймовірно, що обмінна справа прийшла в Рим через грецькі колонії в Італії. У класичний період обмінювачі грошей були в Афінах, Корінфі, Дельфах, Візантії, Ольвії. Після завоювань Александра Великого, банківська справа поширилась і у східному напрямі, зокрема у володіннях Птолемея в Єгипті, Палестині, Сирії, де існування банків можна спостерігати із середини ІІІ ст. до н.е.. Важливими банківськими центрами стали Александрія, Каїр, Багдад, Медина, Басра.

Таберни аргентаріїв – магазини з обміну грошей розміщені на форумі, на прикінці ІІІ ст. до н.е. стали центром монетарних операцій в Римі. Характерним є те, що Рим відкрив магазини з обміну грошей, ще до того як близько 280 р. до н.е. провів першу емісію срібних та бронзових монет (асів). Вперше в римському праві ми зустрічаємо згадку про існування окремих інститутів банківського права при дослідженні законів ХІІ таблиць. Де в таблиці VIII 18 а. ми знаходимо обмеження державою розміру відсотку по операціям позики до 1 % в місяць (Тацит, Аннали, VI. 16)[18].

Особами, які в стародавньому Римі займалися фінансовими, а в першу чергу “лихварськими операціями” були банкіри (argentarii). Вони зобов’язані були вести облікові книги (codeks accepti et expensi) і представляти їх для розгляду в суді (edere rationes). Могли пред’являть позов своїм клієнтам тільки після заліку взаємних вимог (agere cum – compensatione). Банкіри в основному були з вершників (eguites). Римське суспільство і право знало крім argentarii ще й numularii, незначних банкірів майже всі операції яких зводились до обміну. Як свідчить Мілан Бартошек, в Національному музеї в Бєлграді знаходиться мраморна стела з Вімінація (Костолац) на якій зображено сцену, банкір з своїм рахівником за столом перераховують гроші та проводять записи.[19] Банкіри та лихварі вели книги запису позик, які називались calendarium та прибутково-видаткові книги, які називались codex accepti et expensi, або розрахункові книги ratio, в які римляни раз в місяць переносили статті з зошита поточних записів (adversaria) та літеральні контракти (expensilatio acceptilatio). Книгами були, зв’язані дощечки, покриті воском, або мотки папіруса чи пергамента. Приріст, а також процентна позика називались fenus. Особи які давали гроші в позику під законні відсотки називались Fenerator. З цього слідує, що відсотки встановлювалися як договором так і законом. Мілан Бартошек стверджує, що правовим механізмом, посередництвом якого банкіри проводили свої кредитні операції в Римі були creditum і mutuum. Creditum (походить від credere (доручати), вірити, довіряти, давати в позику на деякий час, особливо гроші (creditor). Mutuum частково синонім creditum, позика, передача заміняємих речей (особливо грошей) позичальнику з тим, щоб той через певний час повернув таку ж саму кількість речей того ж роду та якості, реальний контракт[20].

В Інституціях Гая, книга четверта вказує на існування в римському праві інституту проведення заліків з участю банкірів[21]. В Книзі другій тітул XIV Дігест вказується на наявність товариства банкірів. В Книзі другій тітул ХІІІ Дігест 12 (Калістрат) вказується про обмеження можливості жінок займатися банківською діяльністю. В Книзі двадцятій тітул 1 Дігесту Юстиніана вказується, що римське право знало інститут іпотеки при передачі грошей в позику[22].

Поряд з кредитними операціями давніх банків поступово набували розвитку й розрахунки по обслуговуванню вкладів. Кожен вкладник банківської установи мав свою таблицю з позначенням свого імені, тобто рахунок в сучасному розумінні. Розрахунки проводились за допомогою так званого „трансферту”, тобто переносу коштів з однієї таблиці на іншу створюючи таким чином найпростішу форму безготівкових розрахунків. Для цього спочатку було потрібне особисте розпорядження власника таблиці, а пізніше з’явились і письмові накази, що в кінцевому рахунку полегшило й прискорило взаємні платежі.

Поступово банківська клієнтура розширюється зрозумівши переваги. Банківські установи поступово починають виконувати роль довірителів та посередників в торгівельних операціях. Для полегшення їх здійснення окремі банківські установи починають випускати банківські квитки – hudu, що мали обіг на рівні з офіційними грошовими одиницями.

Проте слід констатувати, що розвиток банківництва в стародавньому світі мав стихійний характер і залежав від розвитку рівня торгівлі, ремесел, а також від стабільності й миру.

Д) В епоху раннього середньовіччя банківництво переживало свій занепад. Лише з розвитком торгівлі, ремесел і сільського господарства, починаючи з IX ст., в північно італійських містах спостерігалося економічне відродження.

Одним з найбільш розвинених міст Італії була Флоренція, яка здобула свою перевагу насамперед завдяки карбуванню якісної золотої монети[23]. Великі Флорентійські компанії, крім занять торговельною діяльністю також клопотались фінансовими справами церкви та папи. В Англії вони позичили королю і великим землевласникам значні суми під гарантію права стягнення мита і привілеїв в експорті сировини (передовсім вовни). Згодом Флорентійці поширили свою діяльність на Нідерланди, Каталонію, Кастилію та східні країни.

Для банківництва середньовічної Італії було характерне високий рівень розвитку безготівкових операцій.

У XV ст. Одним з найбільших в Європі став банк Медичі. Представники цієї династії правили Флоренцією протягом трьох століть. Як свідчить історія, з цієї родини також походять два римські папи та дві королеви Франції (Катерина і Марія). Це свідчить про вагоме становище середньовічних банкірів не лише в економіці, а й у політиці[24].

Північно італійська область під назвою Ломбардія була батьківщиною світських банків міських громад, де можна було взяти кредит під заставу цінних речей під 2% річних. Так були створені перші ломбарди.

Враховуючи історичну дійсність слід зазначити, що в період від XII до XVI ст. Практично всі країни Європи відчували вплив італійських банків. Та й сам термін „банк”, який виник десь в XI ст., походить від італ. banco – лавка, стіл.

Буржуазна революція в Англії у XVII ст. Дала поштовх політичним та економічним перетворенням у Західній Європі. Бурхливий розвиток промисловості був спричинений не тільки практичними, а й теоретичними пошуками, що сприяло утвердженню капіталізму та підняттю економічної науки на якісно вищий щабель.

Походження банківської справи в Англії в її сучасному розумінні датується приблизно XVII ст. Коли торговці почали зберігати вільні залишки своїх грошей і коштовних металів у ювелірних майстернях. Майстерні пропонували проценти за такими вкладами, щоб мати можливість надати їх за більш високим відсотком. Розписки майстрів які засвідчували прийняття такого вкладу поступово стали функціонувати як гроші.

Розвиток банківської справи в Німеччині пов’язаний з ім’ям Джона Ло (1671 - 1729). Саме за його ініціативи в 1716 році, після отримання патенту на відкриття акціонерного банку з правом емісії банкнот, які вільно обмінювались на золоті гроші, був відкритий банк. В 1718 році цей банк практично став Центральним банком Франції. Проте бездумна політика регента Франції привела до краху фінансової імперії Джона Ло, проте заклала підвалини та базу існування центральних банків країн.

Вагоме місце в становленні банківської справи на німецьких землях відіграли банківські доми, найвідомішими з яких є дім Ротшильді. Його історія почалася в середині XVIII ст. У Франкфурті. Засновник династії торговець Майєр Амшель починав з обліку монет різних німецьких князівств. За отримані доходи він розширював свою діяльність. Згодом доля звела його з принцом Фрідріхом-Вільгельмом IX, якому Ротшильд подарував свою колекцію антикваріату. За це принц зробив його своїм офіційним постачальником і придворним банкіром.

Четверо синів Ротшильда на зламі XVIII – XIX ст. Продовжували справу батька в Англії, Франції, Австрії та Італії, а п’ятий залишився в Франкфурті. Таким чином сім’я поширила свої сфери впливу на всю Європу.

Експерти вважають що до кінця XIX ст. Ротшильдам належала половина всіх багатств світу.

Поступово до кінця XIX ст. в більшості країн формується і розвивається власні банківські системи, в більшості випадків на чолі з центральним банком. До середини XX ст. практично повністю сформувались банківські системи більшості країн, чітко сформувалась та виокремилась роль банків в економіках країн.