Поняття і чинники економічного зростання

 

Економічний розвиток суспільства прийнято узагальнювати у понятті - економічне зростання. Аналіз економічного зростання становить основну проблему оцінки ефективності будь-якої системи господарювання. Темпи і рівень економічного зростання свідчать про можливості суспільства з освоєння досягнень науково-технічного прогресу, використання господарського потенціалу.

Економічне зростання – це сукупність кількісних і якісних властивостей економічного розвитку суспільства, його економічного прогресу.

Якісна визначеність економічного зростання характеризується відповідними економічними епохами, стадіями, способами виробництва, тобто сукупністю економічних відносин, які формують мету суспільства.

Кількісна визначеність економічного зростання – це оцінка або характеристика результативності головної функції суспільного виробництва, яка випливає із його якісних властивостей.

На протязі розвитку людської цивілізації головною метою економічної діяльності суспільства було виробництво матеріальних умов власного існування. Звідси кількісна оцінка економічної діяльності суспільства із стародавніх часів і до теперішнього часу здійснюється за результатами виробленої або споживаної продукції.

Виходячи з пріоритетності способу забезпечення збільшення кількості виробленої продукції, умовно виділяють два типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивне економічне зростання здійснюється шляхом нарощування, тобто збільшення факторів виробництва. Цей тип економічного зростання був властивий всім доіндустріальним суспільствам.

Інтенсивне економічне зростання – це збільшення виробництва продукту економічної діяльності через зростання ефективної живої і втіленої праці, шляхом підвищення продуктивної сили суспільної праці. Цей тип економічного зростання почав розгортатись разом з машинним виробництвом, тобто в умовах розвитку індустріального суспільства.

Враховуючи багатофакторний вплив на результати суспільного виробництва, кількісна оцінка економічного зростання набула вигляду певних математичних моделей або так званих виробничих функцій.

Неокласична модель економічного зростання Кобба та економіста Дугласа, яка відома як Модель Кобба-Дугласа (1928 р.). У початковому варіанті функція об’єму виробництва Y залежала від двох змінних факторів виробництва: капіталу К і праці L. Тоді рівняння функції мало вигляд:

 

Y = AK × L. (13.5)

 

Аналогічним чином будувалася виробнича функція, яка застосовувалася радянською економічною школою. Різниця між ними полягала у тому, що фактор праці був позначений літерою П, а фактор К був розподілений на два елементи: М – фактор застосування матеріалів і Ф – фактор застосування основних виробничих фондів. Зведене рівняння виробничої функції мало вигляд:

Y = АП^а – М^р – Ф^і . (13.6)

Досить відомою моделлю неокласичного направлення є виробнича функція Р. Солоу. Її оригінальність полягає в тому, що за основу економічного зростання беруться фактори НТП. В моделі застосовано показник капіталоозброєності на одного робітника k = K / L. Виходячи з цього початкова виробнича функція Р. Солоу Y = F (K × L) матиме вид:

 

Y / L = F × K / L або у = f (k). (13.7)

 

Навіть поверховий аналіз вказаних моделей економічного зростання вказує на їх відповідність потребам індустріального суспільства. Зміст функцій зводиться до визначення кількісного впливу одного або декількох прямих чи опосередкованих факторів виробництва на об'єм виробництва або на темпи його економічного зростання. Для індустріального суспільства за економічний потенціал вважається його здатність забезпечити певний рівень виробництва, тобто певну кількість продукції з найменшими витратами матеріальних і трудових ресурсів.

Діючі виробничі функції економічного зростання не відповідають сучасним потребам, оскільки вони не враховують характеристики зростання якості життя людей, їх культурного споживання і духовні потреби, зростання якості сукупної робочої сили, здоровий спосіб життя людей, стан їхнього здоров'я і довголіття тощо.

Для з'ясування якісної сторони цих питань звернімося до витоків рушійних сил економічного розвитку, до економічного прогресу.

Економічне зростання ототожнюється з економічним прогресом. Джерелом економічного прогресу є суперечність між виробництвом і споживанням, а спонукальним мотивом економічної діяльності людей – економічні потреби і економічні інтереси.

Економічні потреби – це життєво необхідні матеріальні і духовні умови буття людей. Потреби бувають природними і надбаними, тобто створеними суспільством.

Економічні інтереси – це уособлені, тобто усвідомлені економічні потреби людей.

Економічні потреби і економічні інтереси зовні подібні, але їх не слід ототожнювати. Не всі об'єктивні, природні потреби можуть бути усвідомлені належним чином і перетворюватися в адекватні інтереси.

Найбільш відомими теоріями економічного добробуту є концепції італійського економіста В. Парето й англійського економіста А. Пігу.

За економічними поглядами В. Парето (1848 – 1923 рр.) можна віднести до представників Лозанської економічної школи. Популярність Парето приніс розроблений ним принцип оптимальності, що одержав назву "оптимум Парето", що ліг в основу так званої нової економіки добробуту. Оптимум за Парето говорить, що добробут суспільства досягає максимуму, а розподіл ресурсів стає оптимальним, якщо будь яка зміна цього розподілу погіршує добробут хоча б одного суб'єкта економічної системи.

Відповідно до поглядів Парето, досконала конкуренція забезпечить максимізацію функції корисності в масштабах усього суспільства. Однак на початку двадцятого століття виникли певні сумніви в істинності даного положення – яким чином зіставляти різні стани економіки, якщо при їхньому порівнянні констатується поліпшення одного учасника ринку при погіршенні положення іншого.

Вирішення цієї проблеми запропонували Н. Калдор (1908 – 1986 рр.) і Дж. Хікс. Вони розробили компенсаційний критерій. Відповідно до цього критерію стан економіки В є кращим порівняно зі станом А, якщо вигода, отримана одним учасником ринку при переході від А до В, перевищує збитки, які зазнали інші учасники ринку й ці збитки можуть бути компен­совані.

Проблемам дослідження добробуту була присвячена робота іншого видатного англійського економіста, представника кембриджської школи А. Пігу (1877-1953 рр.). Пігу завершив створення неокласичної теорії добробуту. У центрі теорії Пігу стоїть поняття національного дивіденду, або національного доходу, що розглядається як чистий продукт суспільства, як безліч мате­ріальних благ і послуг, що купують за гроші. Розробки Пігу є основою для створення концепції "якості життя". Рівень життя населення визначається як сукупність грошових і не грошових показників, які визначають добробут життя людини.

Рівень життя – сукупність умов життя відповідному досягнутому рівню економічного розвитку країни.

Аналіз рівня життя населення охоплює три аспекти:

- зіставлення соціально-економічних індикаторів у динаміці з поперед­німи роками;

- зіставлення соціально-економічних індикаторів з науковими нормами;

- порівняння з іншими країнами.

Соціально-економічні індикатори рівня життя населення можна розглядати як узагальнені, що відображають сумарне споживання (і можли­вості споживання) населенням матеріальних благ і послуг, і як відносні, що характеризують окремі сторони добробуту населення.

До основних соціально-економічних індикаторів рівня життя населен­ня належать:

1. Обсяг реального ВВП на душу населення.

2. Грошові доходи і витрати населення.

3. Реальна заробітна плата.

4. Споживання основних продуктів харчування на душу населення.

5. Природний приріст населення й середня тривалість життя.

6. Частка витрат у бюджет на розвиток соціальної сфери.

7. Використання вільного часу.

Рівень реального ВВП на душу населення в країні дає можливість порівнювати її з іншими країнами й визначати рівень розвитку цієї країни.

Грошові доходи й витрати населення відображаються у відносному балансі, за своєю структурою й динамікою за роками.

Розрізняють номінальні й реальні доходи населення. Номінальні доходи характеризують обсяг грошових доходів незалежно від темпів інфляції й оподатковування. Реальні доходи враховують зміну споживчих цін і тарифів, а також витрати на податки, інші обов'язкові платежі й направляються на особисте споживання й заощадження.

Витрати населення визначаються як його кінцеве споживання й аналізуються з такими складовими.

Обсяг і структура витрат на покупку продуктів харчування й спожив­чих промислових товарів:

– витрати на оплату послуг;

– податки, обов'язкові платежі й добровільні внески;

Розрахунки природного приросту населення дають можливість виявити його позитивну або негативну динаміку.

Важливим показником рівня життя населення є частка витрат на соціальну сферу в Державному бюджеті й стан соціальної інфраструктури. Зменшення частки витрат, особливо на охорону здоров'я й освіту, відкидає країну за рівнем інтелектуального потенціалу далеко назад.

Використання вільного часу характеризується показниками: кількість установ відпочинку, туризму, спорту; вартість путівок до туристичних, сана­торно-курортних установ; витрати на екскурсійне, культурно-масове обслу­говування.

Крім основних розрізняють також часткові індикатори рівня життя населення. До них відносять:

- показники споживання окремих товарів і послуг (на душу населен­ня, на родину, за регіонами та соціальними групами);

- показники забезпеченості товарами довгострокового споживання, житлом, комунально-побутовими зручностями.

Під якістю життя населення розуміють сукупність показників, які ха­рактеризують матеріальний, соціальний, фізичний, культурний і духов­ний добробут населення даної країни.

Головними індикаторами якості життя населення є:

1) індекс людського розвитку (ІЛР);

2) індекс інтелектуального потенціалу суспільства;

3) людський капітал на душу населення;

4) коефіцієнт життєздатності населення.

За методикою ООН Індекс людського розвитку (ІЛР) базується на трьох показниках, для кожного з яких установлені фіксовані мінімальні й максимальні величини:

- тривалість життя, що визначається очікуваною середньою триваліс­тю життя на момент народження – (25 і 85 років);

- рівень освіти, що вимірюється комбінацією грамотності дорослого населення (дві третини) і частка зарахування учнів у початкову, середню й вищу школи одна третина) (0 і 100%);

- рівень життя, що вимірюється реальним ВВП на одну людину (у доларах паритету купівельної спроможності – $РРР) – ($100 й $40 000).

У процесі розрахунку індексу людського розвитку визначається та­кож тендерний показник, що враховує соціально-економічну нерівність у становищі чоловіків і жінок країни. Це так названі тендерні відмінності. Якщо є така нерівність, то розрахунки індексів здійснюються окремо для чоловіків і жінок, що приводить до зниження індексу тендерного розвитку (ІГР) щодо індексу людського розвитку (ІГР < ІЛР). Якщо ж спостерігається гендерна рівність, то ці індекси майже однакові.

В Україні запропонували національну методику визначення ІЛР. За цією методикою ІЛР охоплює дев'ять показників, які характеризують:

- демографічну ситуацію в країні й регіонах;

- стан ринку праці;

- рівень – життя населення;

- житлові умови;

- охорона здоров'я й рівень здоров'я населення;

- рівень освіти;

- соціальне середовище;

- фінансування основних областей, які забезпечують людський розвиток;

- екологічну ситуацію.

Індекс інтелектуального потенціалу суспільства відображає рівень розвитку населення й стан науки в країні. При його розрахунках враховую­ться:

- питома вага освіченого дорослого населення;

- питома вага студентів у сумарній чисельності населення;

- частка витрат на освіту у ВВП;

- частка зайнятих у науці й науковому обслуговуванні в сумарній чисельності зайнятих;

- частка витрат на науку у ВВП.

Таким чином, процес економічного зростання і рівень конкуренто­спроможності національної економіки залежить від таких груп факторів:

1) рівня забезпечення економіки природними, трудовими, ви­робничими, інформаційними та іншими видами ресурсів;

2) ступінь ефективності розробки державою принципів демо­графічної, інвестиційної, інноваційної та регуляторної політики, завдяки реалізації якої в країні оптимізується демографічна струк­тура населення та створено регуляторне середовище, яке стиму­лює бізнес на ефективне функціонування, а інші країни та транс­національні корпорації на інвестування в перспективні галузі на­ціональної економіки;

3) спроможність власників бізнесу реалізувати конкурентні пе­реваги існуючого ресурсного потенціалу та регуляторного сере­довища.

Утвердження України як високотехнологічної держави, рів­ноправного партнера країн – економічних лідерів у світі потребує розроб­ки стратегії прискореного економічного зростання. Реалізація цієї страте­гії може здійснюватися двома шляхами.

Перший – наздоганяти розвинений світ, використовуючи ще нереалі­зовані можливості третього і четвертого укладів.

Другий – інтенсивно розвивати нові п'ятий і шостий технологічні уклади, тобто реалізовувати стратегію технологічного прориву.

Загалом суть концепції технологічного прориву полягає в тому, що при вирішенні складних стратегічних питань не можна орієнтуватися на те, щоб наздоганяти, базуючись на наявній системі виробництва.

Зорієнтувавшись на другий шлях розвитку, можна зосередити головну увагу на становленні ключових напрямів шостого технологічного укладу, вибравши такі його напрями, де країна може вийти в лідери. У цьому разі слід вести мову про стратегію інноваційного прориву, яка докорінним чином змінює ставлення держави до пріоритетних напрямів економічно­го розвитку.

Аналіз стратегічних завдань, що ставилися перед Україною у щорічних та тематичних Посланнях Президента України та урядових програмах, починаючи з 2000 р., дає змогу дійти висновку, що всі ці документи були спрямовані на реалізацію в Україні концепції технологічного прориву. Більшою чи меншою мірою вони акцентували увагу на необхідності здій­снення структурних перетворень, розвитку науки та її комерціалізації, формування механізмів та інституцій становлення інноваційної моделі розвитку України, посилення уваги до розвитку людського капіталу. До того ж, серед пріоритетних галузей та напрямків діяльності у цих доку­ментах виокремлювалися саме ті галузі, які становлять підґрунтя для роз­витку п'ятого та шостого технологічних укладів.

Пріоритетні напрями структурно-інноваційного перетворення економіки визначалися і у "Стратегії соціально-економічного розвитку України до
2015 року". У цих документах зазначаєть­ся, що пріоритети структурно-інноваційної трансформації української економіки слід визначати з урахуванням розвитку конкретних технологіч­них укладів.

 

 

Питання для обговорення на семінарі

1.Циклічність економічного розвитку як прояв макроекономічної нестабільності.

2. Безробіття як макроекономічне явище. Соціально-економічні наслідки безробіття.

3. Інфляція, її сутність, причини, види і соціально-економічні наслідки.

4. Грошові реформи: їх сутність і спрямування.

5. Концепції та найпростіші моделі економічного зростання.

6. Роль інвестицій в економічному зростанні. Інновації.

7. Людський розвиток як мета і критерій економічного розвитку. Індекс людського розвитку та його рівень в Україні.