б. Новизна Фрейда та Юнга.

здатність людини усвідомлювати саму себе. Практично це означає, що людина може сама оцінювати свої здібності, переваги, недоліки, думки, почуття, інтереси, поведінку; визначати своє місце і роль у природі, суспільстві, колективі, родині. Самосвідомість – це друге “Я”. Несвідоме виявляється в інтуїції, передчутті, творчому натхненні, раптових здогадках, спогадах, сновидіннях, гіпнотичних станах і т.д. Несвідоме – це дії, котрі здійснюються автоматично, рефлекторно, коли причина їх ще не встигла дійти до свідомості (наприклад, реакція захисту і т.п.). Несвідоме в широкому розумінні слова – це сукупність психічних процесів, котрі не представлені у свідомості суб’єкта. Юнг вивчав колективне несвідоме – архетип (колективне вроджена память, знання, в зал.від вірувань, традицій).

38б. Екзистенція.

Вихідний пункт екзистенціалізму, за Сартром, – людина сама вибирає цінності моралі, сама проектує своє життя, наповнює його змістом або робить пустим і беззмістовним. Ця здатність вибирати згідно з “своїми істинами” і відрізняє людину від об’єктів живої і неживої природи. Ядром екзистенціалізму Сартра є “філософія свободи”. Свобода ставить людину поза закономірністю і причинною залежністю, вона виражає розрив з необхідністю. Свобода не терпить ні причини, ні основи, вона не визначається можливістю людини діяти відповідно до того, якою вона є, оскільки сама її свобода є вибір свого буття: людина така, якою вона себе вільно вибирає. У центрі онтології Сартра знаходиться “Я”. Із свідомості, із “Я” “висвічується” вся життєвість і конкретна реальність. Якщо “свідомість” є абстракція і володіє реальністю і тільки в особистісному вираженні, як “Я”, то єдиним джерелом і сферою здійснення дій є не “свідомість взагалі”, а “моя свідомість”, “Я” як “для-себе-буття”. З огляду на вищесказане, по-іншому постає проблема відповідальності людини за свій вибір, за своє життя. Лінію атеїстичного екзистенціалізму Сартра продовжує французькій філософ Альбер Камю. Його філософія називається філософією „абсурду”. Світогляд Камю носить радикально ірраціональний характер, адже за його переконанням весь світ, все сутнісне глибоко безглузде. Всіляке істинне пізнання неможливе, бо Камю переконаний, що вся дійсність нерозумна і алогічна. Як гносеологічні, так і онтологічні питання не цікавлять Камю, в центрі його роздумів – етичні теми, причому ірраціоналізм його філософії впадає в глибокий песимізм. Усвідомлення безглуздості існування, що перетворює нашу свідомість у “нещасну свідомість”, ставить “основне питання філософії” перед вирішенням дилеми: навіть при впевненості у своїй безнадійності слід поводитися так, ніби ми все-таки на щось надіялись, або покінчити з собою. Камю вибирає першу альтернативу, заперечуючи самогубство. Камю закликає людину по-новому усвідомити для себе своє життя, звернутися до прикладу давньогрецьких міфів, які вважають долю людською справою.

39б. «Мова – це дім буття» Хайдеггер. Мова становить собою універсальну характеристику людських соціальних відносин. Розуміння соціальності мови акцентує увагу на здатності суб'єкта обирати і ставити мету, домагатися її здійснення різними засобами відповідно до власних зацікавлень, намірів і бажань. Таким чином, людина живе, мислить і говорить у межах конкретного соціального середовища, що визначає обрії її буття. Соціалізація суб’єкта відбувається на фоні засвоєння ним елементів мовної системи, а потім і загальнолюдських культурних цінностей, які формуються шляхом взаємовпливу суб’єкта і суспільства у безперервності комунікативного обміну. Комунікативна діяльність поруч з предметною діяльністю становить кардинальний рівень суспільства, фіксуючись у спільних ідеалах, уявленнях та цінностях.

Людині не дано проникнути у смисл буття. Вона не хазяїн сущого, а швидше пастух буття. Її достоїнство в тому, щоб бути покликаною самим буттям для охорони його істини. Як же буття привідкриває свою таємницю? Відкриття відбувається в мові, але не в науковій, а в поетичній. «Мова – дім буття. І в ньому мешкає людина. Мислителі й поети – хранителі цього житла». Аналіз мови – шлях до пізнання соціального буття. Мова, на думку Г, незрівнянно більш мудра й могутня, ніж люди, які нею користуються. Однак мова знаходиться в небезпеці. Вона технізується, стає засобом передачі інформації і тому поступово вмирає як справжнє мовлення. За час існування зх-європейської культури мова перетворюється з «дому буття» в простий предмет, в суще поряд з іншими сущими. Разом з умиранням мови втрачається та остання ниточка, що пов’язує сучасну людину і її культуру з буттям. Останню надію Гайдеггер покладає на поезію. У творах поетів ще існує дологічна, непочленована мова, що містить буття. Необхідно вслухатися в мову поезії, оскільки не люди говорять мовою, а мова «говорить» людям і людьми. Таким чином, розкриття буття відбувається не в науковій, не у філософській, а в поетичній мові. Як би високо люди не цінували силу розуму людини, його здібності оперувати поняттями й категоріями, до появи філософії й науки буття вже проявилося й збулося у своїй істині.

40б. Штучний інтелект.

Проблема «штучного інтелекту» (ШІ) — одна з найпріоритет­ніших науково-технічних проблем другої половини ХХ — початку ХХІ ст. Ця проблема виникла у загальному комплексі кібернетичних досліджень і має глибокі історичні корені. Люди, пізнаючи складні процеси і явища дійсності, водночас прагнули осягнути сутність самого мислення, проникнути у його таємниці, розкрити закономір­ності функціонування головного мозку як органу інтелектуальної діяльності, створити його механічні, математичні, електронні та інші моделі. Існує межа між ШІ та ЛІ, яку визначає здатність людини до творчості, компютер працює лише за програмоє, не здатен корегувати свої дії відповідно обставин, думати –може, придумати –ні.

36. Сенс життя і призначення людини.

Людина осмислює (наділяє сенсами) все, що її оточує, а також власні дії, вчинки, моральне значення своєї діяльності — для самоствердження. На певному рівні ооціально-психо-логічної зрілості особистості в структурі самосвідомості вини­кає потреба, задовільнення якої являє собою складне і необ­хідне завдання: осмислення буття людини і визначення сенсу власного життя, свого призначення, покликання. Античні філософи стверджували, що сенс життя міститься в тих формах і засобах життєздійснення, які облагороджують, підносять людину над її природним існування. Розум, знання, здатність творити добро запобігають стихійній течії життя і упорядковують прагнення і цілі людини. Тому сенс життя вбачається в удосконаленні свого розуму, своїх прагнень і здіб­ностей, як тих, що забезпечують вище благо. Філософсько-релігійне розуміння сенсу життя в середні ві­ки, яке потіснило антропоцентричні погляди античних філо­софів, зв'язало цінності життя людини з потойбічним, бо­жественним світом і підкорило сенсожиттєвий вибір людини волі Бога. Тепер сенс життя вбачався у служінні Всевишньому, подоланні в собі гріховності, моральному бутті заради досяг­нення Божої благодаті. Епоха Відродження з новою енергією активізувала пробле­му обгрунтування сенсу життя реальної людини як творчої ін­дивідуальності, яка здатна бути тим, ким бажає. Питання про призначення людини, значимість її життя, сенс її діяльності незмінно ставить філософсько-етична думка Нового часу. Так, наприклад, І. Кант стверджує, що людина належить, перш за все, до світу умодосяжного, у зв'язку з чим добро, воля і обов'язок, пробуджені власним розумом, визна­чають, спрямовують і надають цінності людському життю. Г. Гегель вважав призначення людини в тому, щоб підняти своє окреме існування до загальної природи, що, в свою чергу, пов'язано з опануванням досвіду роду людського, його культу­ри, з прилученням до загальних духовних цінностей і суспіль­не значимої діяльності. У пошуках сенсу життя для людини неприпустимі позиції інших, бо це буде не свій, а чужий сенс. Безперечно, особис-тісний сенс не утворюється ізольовано від суспільства, його цінностей та ідеалів, які індивід опановує в процесі формуван­ня свідомості і самосвідомості. Але вивчити, виховати сенс життя неможливо, а кожній людині потрібний власний жит­тєвий сенс, можливість чого лежить у площині індивідуально­го бажання, усвідомленого пошуку і утвердження як результа­ту самостійної творчості особистості. І, незважаючи на те, що, як свідчать соціологічні дослідження, сенси життя різних людей достатньо типові, кожен з них індивідуальний, неповтор­ний, унікальний за емоційною і змістовою наповненістю, як унікальна і неповторна кожна людина. Сенс життя тісно пов'язаний з головною метою життя людини. Головна чи кін­цева мета життя — це стійка, істотна мета, що виражає ко­рінні інтереси особистості, відносно якої усі інші проміжні життєві цілі служать засобом. Мета життя виступає провід­ним орієнтиром життєвої діяльності, зв'язуючи останню з ідеалом особистості. І саме в цій своїй якості мета життя близька до поняття сенсу життя, але не тотожна йому. Визна­чення мети життя — один із способів усвідомлення його сен­су. Злиття ідеалу і мети надають життю людини сенс. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини ви­бору способу життя.

Для М. Бахтіна „бути – означає спілкуватися діалогічно”, причому „один голос нічого не закінчує і нічого не вирішує. Два голоси – мінімум життя, мінімум буття” [4, с. 294]. Отже, діалог є справжньою „подією буття”, первинно-фундаментальною екзистенційно-онтологічною категорією. Тут принципово важливо, що вже на первинно-фундаментальному, екзистенційно-онтологічному рівні аналізу виявляється „незлито-неподільна” двоєдність зовнішнього і внутрішнього діалогу, зовнішньої і внутрішньої інтенційності.

Один з найвідоміших мислителів діалогу М.М. Бахтін стверджував, що діалог - це світ проникнення в особистість Іншого і через нього - в самого себе і спосіб витягнути Іншого із "шкарлупи відчуження" та зняти з мого і його "Я" соціальну маску[2, с.122]. Мислитель говорить про діалог " як про вікно в світ невідчужених людських відносин ", тобто, діалог як процес співтворчості -спільного творення нового світу спілкування, самих себе. Щоб дійти згоди у діалогічних відносинах потрібно, на думку філософа, щоб Я відчуло Іншого, ціннісно побачило його світ зсередини, як він його бачить і тільки тоді пережите життєве становище страждаючого може спонукати мене до морального вчинку: допомоги, втіхи, "пізнавального роздуму". Але у діалозі людина може вирватися із світу відчуження як шляхом подолання відносин відчуження, так і "тікаючи" із цього світу у "вежу культури", звідкіля проникає свіже повітря Іншого.[2, с.123]. Бахтінський діалог передбачає сприятливе середовище для того, щоб людина могла вступити в суспільні відносини і діяльність насамперед як Особистість, вільний Суб'єкт, який творить світ за законами Істини, Добра і Краси. А це дає можливість почати пошук таємниці нових міжособистих відносин у світі, де:
- людина є Особистістю, суб'єктом (творчості);
- відносини особистостей будуються не опосередковуючись відчуженням, а опосередковуючись опредмечуванням-розпредмечуванням культурних цінностей;
- відносини-спілкування-діяльність співпадають в "одній-єдиній єдності - процесі "співтворчості".
Чимало дослідників намагалися встановити точні кількісні пропорції впливу середовища і спадковості на розвиток людини. Так, педологи за допомогою експерименту доводили: 80% природного і 20% соціального. їх опоненти перевертали це «рівняння», стверджуючи протилежне. Існують і більш виважені оцінки, які ігнорують крайнощі. Так, англійський психолог Д.Шаттлеворт (1935) прийшов до такого висновку з приводу впливу основних факторів на розумовий розвиток: 64% з факторів розумового розвитку припадає на успадковані впливи; 16% — на відмінності в рівні сімейного середовища; 3% — на відмінності у вихованні дітей у тій самій сім'ї; 17% — на змішані фактори (взаємодія спадковості й середовища).
Звичайно, кожен дослідник ставить перед собою мету — бути точним. Але розвиток людини, як ми зазначили, не складається з двох частин — біологічного «фундаменту» і соціальної «надбудови». У ході антропогенезу й історії суспільства людина та її психіка розвиваються не шляхом надбудови вищих людських потреб і почуттів над нижчими, тваринними інстинктами, а шляхом перебудови останніх і залучення всієї психіки до процесу історичного розвитку.
Таким чином, єдність процесів адаптації, інтеграції і самореалізації забезпечує оптимальний розвиток особистості у її взаємодії з середовищем, що оточує, а їх перетин і є суттю соціалізації.
Процес соціалізації ніколи не завершується, він продовжується безперервно протягом усього життя. Йому властива внутрішня динаміка здобутків і втрат (Г.С.Костюк), безмежність саморозкриття особистості.
Соціалізація може бути регульованою і спонтанною. Вона здійснюється як у навчальних закладах, так і поза ними.
Становлення особистості передбачає засвоєння цінностей культури і формування на їх основі стійкої індивідуальної системи гуманістичних ціннісних орієнтацій, які детермінують поведінку і діяльність.
Проте суспільні норми, вимоги, ідеали, цінності культури сприймаються і привласнюються особистістю індивідуально і вибірково. Тому ціннісні орієнтації вихованця не завжди збігаються із вартостями, виробленими суспільною свідомістю. Відношення, які створюються у виховному середовищі, називають виховними. Виховні відношення дозволяють відчути, зрозуміти, оцінити зв'язок власного "я" і вартості культури, осмислити її (надати смисл), суб'єктивізувати, внести в природу і соціум своє суб'єктивне начало.

Роль філософії
Отже, предмет філософії обумовлює виконання філософією фун­кцій: світоглядної, методологічної та культурологічної. Уже з характеристики структури сучасного філософії філософського знання випливає висновок, у сучасному світі що філософія є частина культури і виконує важливі функції у розвитку суспільства. Основні функції філософії: світоглядна, гносеологічна, методологічна, інтегративна, оксіологічна, критична. Світоглядна функція полягає в тому, що філософія - учення про загальне в системі людина - світ - служить теоретичним ґрунтом світогляду, систематизує, розширює знання людей про світ, людство, суспільство, допомагає зрозуміти світ як єдине ціле і визначити у навколишньому світі місце людини. Гносеологічна функція філософії виявляється у розробці і виборі засобів і методів вивчення та зміни предметного світу або суспільства з урахуванням діючих законів та особливостей об'єкту. Методологічна функція доз­воляє визначити напрямок наукових досліджень, орієнтуватися у різноманітності процесів і явищ, аналізуючи їх з певних теоретич­них позицій. Філософські знання допомагають формувати методо­логічну культуру мислення вченого. Інтегративна функція полягає в об'єднанні практичного, пізнавального і ціннісно-орієнтованого дос­віду життя людей. Це важлива умова збалансованого розвитку сус­пільного життя. У процесі суспільного розвитку або при реалізації складних наукових проблем люди відмовляються від застарілих по­глядів та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світоглядних настанов. Філософія допомагає усувати помилки, звільнитися від застою, віджитих догм. Так реалізується критична функція філосо­фії у системі культури. Аксіологічний характер філософських знань виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя, моральні принципи, гуманістичні ідеали. Це особливо важ­ливе в умовах загострення глобальних проблем сучасності, коли ак­туальними стають світоглядні аспекти різних видів діяльності. Ве­лика роль філософії в світі, що постійно розвивається, змінюється.

Першою особливістю філософії є загальність. Загальність - це ознака, що виражає закономірну форму зв'язку речей, явищ та процесів у складі цілого. Окремі науки досліджують специфічно певну систему закономірностей. Так, військова наука аналізує закономірності війн, способи їх ведення, але не вивчає, наприклад, виникнення, розвиток та вирішення суперечностей, які характерні і для природи, і для розвитку суспільства, і для людського пізнання. Ці закономірності досліджуються філософією.
Другою особливістю філософії є цілісне світосприймання. Традиційні форми знання є у засвоєнні та закріпленні досвіду предметно-практичної діяльності. Спрощено: в структуру пізнання включаються два елементи: об'єкт і суб'єкт. Завдання окремих наук полягає у тому, щоб у знанні було більше об'єктивного за змістом та менше особистісного, людського. Тому, між людиною, що пізнає, та предметом дослідження існує певна дистанція.
Філософський зміст проблеми пізнання, насамперед, полягає в наявності в знанні об'єктивного змісту та людського, особистісного доповнення. Така позиція надає знанню значення культурної цінності, що проявляється психологічно як допитливість слухача до предмету, який вивчається. З такої точки зору знання спрямоване на предметний світ людини, що є центром космосу.