Празько-корчацька культура

Празько-корчацька культура охоплює значний ареал — від басейну Прип'яті на півночі та Дніпра на сході до Дунаю на півдні та межиріччя Ельби і Заале на заході. Таким чином, ця культура поширена на території не лише України і Білорусі, але й Центральної Європи — у Польщі, Словаччині, Чехії, Німеччині.

Хоча пам'ятки цієї культури вперше були досліджені українським археологом С. С. Гамченком поблизу с. Корчак на Житомирщині ще наприкінці XIX ст., довгий час фахівці не могли визначити їх хронологію та місце серед старожитностей Східної Європи. Це зробив чеський археолог україн-ського походження І. Борковський у роботі, виданій у 1940 р. і присвяченій стародавній слов'янській кераміці з Праги та Придунайських земель.

Зараз на території Центральної та Східної Європи відомо понад 500 пам'яток празької культури, з них третина розташована на землях України. Найбільш відомими пам'ятками на території України є поселення Корчак на Східній Волині, Ріпнів і Зимно на Західному Бузі, Рашків 3, Теремці, Лука Каветчинська і Бернашівка на Дністрі, Кодин на Пруті (розкопки В. В. Ауліха, І. П. Русанової, Б. О. Тимощука, В. Д. Барана, І. С. Винокура, О. М. Приходнюка та ін.), а також ряд пам'яток на території Центральної Європи.

Пам'ятки празько-корчацької культури представлені переважно неукріпленими поселеннями — селищами, відомі окремі городища і могильники.

Регіон становлення празької культури охоплює Середнє і Верхнє Подністров'я та Попруття. Саме тут відкриті поселення, найдавніші житла яких датуються серединою V ст. (Кодин, Теремці, Лука-Каветчинська, Бакота, Рашків III). Більшість пам'яток культури належить до VI, а переважно VII ст. Уже в VI ст. територія празьких пам'яток значно збільшується, охоплюючи Волинь, Середнє і Верхнє Подунав'я, Південну Польщу, а в кінці VI—VII ст. — межиріччя Ельби та Заале.

Походження празько-корчацької культури найбільш загадкове порівняно з іншими ранньосередньовічними культурами півдня Східної Європи. На думку В. Д. Барана, вона виникла на основі слов'янських пам'яток північно-західної частини черняхівської культури. Припускають також, що центр її формування лежить не на черняхівській периферії, а у глибині лісової зони, на правобрежжі Верхнього Дніпра, у середовищі північних пам'яток київської культури або подібних ним.

Наприкінці VII — на початку VIII ст. празько-корчацька культура на території України трансформується у райковецьку культуру.

Територія поширення празької культури досить чітко співпадає з визначеним Йорданом і Прокопієм ареалом склавинів, тому загальноприйнято вважати, що носіями празької культури були саме вони.

В час появи на історичній арені племена склавинів перебували на стадії існування великих патріархальних сімей, які складалися з кількох окремих сімей із спільною власністю, так званих первісних сусідських общин. Розвиток міжплемінних стосунків привів до виникнення першого, відомого за писемними даними протодержавного утворення — дулібського союзу племен.

Пеньківська культура

Пам'ятки пеньківської культури поширені на порубіжжі лісостепу і степу. Її ареал охоплює територію від Сіверського Донця до Пруту і далі до Нижнього Подунав'я, тобто від Білгородської області Росії до Молдови і Румунії. На цій території ви діляється чотири локальних ва ріанти культури: лівобережний, надпорізький, дніпро дністровський і дністро прутський.

У пониззі Дунаю пеньківські пам'ятки співіснують з празькими і гето дакийськими старожитностями, утворюючи своє рідну культуру Іпотешть Киндешть Чурел.

Пеньківські пам'ятки вперше стали відомі наприкінці 1950 х рр. Кременчуцькою експедицією. Експедицією під керівництвом Д. Т. Березовця за участю В. П. Петрова у 1956—1959 рр. було досліджено кілька поселень поблизу сіл Пеньківка (урочища Молочарня, Луг І і ІІ) і Стецівка на Тясмині. Приблизно у той же час селища Скибинці, Семенки, Самчинці та ін. були розкопані П. І. Хавлюком на Південному Бузі.

Зараз, крім них, широко до сліджені поселення Кочубеївка і Вільховчик на Середньому Дні прі, Хитці, Рябівка, Занки на Дніпровському Лівобережжї та ін. (розкопки О. М. Приходнюка, Є. О. Горюнова, А. М. Обломського та ін.).

Досліджені також металургійний центр поблизу с. Гайворон у Південному Побужжі, могильники біля Великої Андрусівки у Середньому Подніпров'ї (розкопки В. І. Бідзілі та Д. Т. Березовця).

Сьогодні на території України відомо понад 350 пеньківських пам'яток. Переважна більшість із них — селища відкритого типу. Поодинокі городища виявлені у Середньому Подніпров'ї (Будищі, Пастирське) та в Молдові (Селіште).

Пеньківська культура склалася у лісостепу в середині V ст. внаслідок просування на пів день носіїв київської культури та їх наступників. На це вказує певна близкість пеньківської та сусідньої їй колочинської культур, особливо помітна на їх ранньому етапі. У формуванні пеньківської культури також взяли участь слов'янські племена, що мешкали у лісостепу ще за часів черняхівської куль тури.Територія поширення пеньківської культури досить чітко співпадає з визначеним Йорданом і Прокопієм у VI ст. ареалом антів, тому, вважається, що носіями пеньківської культури були саме ці племена.

У VII ст. антське племінне утворення припинило існування. Носії пеньківської культури на Правобережжі зазнали значно го впливу празько корчацької (склавинів), ставши надалі одним з компонентів райковець кої культури. На Лівобережжі пеньківські старожитності є одним із компонентів наступної волинцевської культури.