Демократія чи державність?

Для чого живе людина? Щоб своїм життям продовжити свій Рід. Для чого людина вступає в шлюб? Щоб після її смерті Рід не перервався, щоб нація, членом якої він є, не зникла з лиця землі - діти його продовжать Рід.

Ми народилися українцями і наше завдання в цьому світові просте: померти українцями, залишити по собі українське потомство.

Що може забезпечити неперервність Роду, незнищенність нації?

Держава. Національна держава.

Як досягти державності поневоленому етносу?

По-перше, у нього повинна бути воля до державного життя, воля до Батьківщини.

По-друге, повинен бути Провід, повноцінна еліта, яка прагне влади.

По-третє, повинна бути достатня мілітарна сила, щоб цю волю до влади реалізувати.

Якщо мілітарної сили еліта не матиме, всі, в тому числі парламентські, методи боротьби за державу будуть марними. Якщо мілітарні сили будуть і забезпечать прихід до влади національної еліти, а значить постання національної держави, то чи потрібна тоді марнотратна розкіш парламентської боротьби?

Я накреслив систему цінностей, призму, через яку нам, українцям, необхідно розглядати всі явища: політичні, соціальні, економічні. Себто, розглядати їх слід не через призму «поступу до демократії» чи «прогресу», як це робить сьогодні більшість політиків демократичного табору, а через призму поступу до держави, яка є запорукою збереження нашого, Українського Роду.

Отже, яка роль демократичної методології з її надією на багатопартійність, парламентський шлях в побудові незалежної України? Позитивна чи негативна? Сприяє багатопартійність розвитку моєї нації чи послаблює її силу?

Події 1917-1918 рр., коли демократичні партії були суб'єктами влади і внаслідок проведення партійної, а не національної політики довели врешті до розвалу держави, переконують нас, що роль партій в побудові української держави швидше негативна, ніж позитивна. Партії розколюють суспільство, а парламентська демократія відповідно узаконює, легалізує, організує цей внутрішній розкол народу на ворогуючі між собою партійні клани, які свої інтереси нерідко ставлять вище загальнонаціональних. Розколотий етнос маловідпорний, нежиттєздатний.

На думку ідеолога української націократії Миколи Сціборського, партії є «неорганічним для нації плодом хворобливих соціально-політичних відносин». Він переконує, що «українські партії не відображують ані збірних національних інтересів, ані процесів соціальної диференціації навіть в тій мінімальній мірі, як це бачимо в умовах європейської парламентської демократії». Сціборський стверджує, що українські партії не можуть бути фактором господарчо-політичного керування державою хоча б з причини їх нерозвиненості, фактичної відсутності. Він пише, що українські партії представляють собою кілька сотень ізольованих від народних мас інтелігентських «політфахманів» і ця цілковита відірваність партійних гуртків від народу і його змагань обумовлює шкідливість та безпринципність їх політикування. Щоб інсценізувати парламентаризм, говорить Сціборський, треба спочатку штучно створити ці партії.

Хіба сьогодні, через півстоліття після написання «Націократії», ситуація інша?

На глибоке переконання автора «Націократії», не партії займуть місце у державних органах, а профспілки. Захист національних інтересів та інтересів окремих груп населення здійснюватиметься не через штучні й антагоністичні партійки, а через органічні складники нації - соціально-виробничі групи.

Не можна проминути й того факту, що парламентська демократія, яку західні і близькосхідні «благодійники» хочуть прищепити Україні, надає право голосу мільйонам чужинців, котрі прийшли на нашу землю як окупанти. І парламентська система дає їм право вирішувати долю нашої Вітчизни, обирати до керівництва державою українофобів, узаконювати їхнє панівне становище, позбавляючи нас права мирним шляхом вибороти українську Україну. Демократія, багатопартійність, свобода слова для нас, українців, не є самоцінними категоріями. Парламентський плюралізм - не сакральний самодостатній принцип. Демократичні гасла були добрими, коли ми руйнували російську, а потім більшовицьку імперію - вони посилювали дезінтеграцію ворожої нам держави. Нині ж, коли ми намагаємося збудувати міцну, унітарну українську державу, нам пропонують ті ж руїнницькі принципи, реалізація яких на практиці приводить до анархії суспільних взаємин, політичного хаосу, свободи ведення антиукраїнської пропаганди, до порушення територіальної цілісності України, ставить під сумнів державне існування українського народу.

Перманентні розколи в мікроскопічному таборі української демократії, постійні скандали та публічні дріб'язкові сварки між лідерчуками демократичних сект висвітлюють тяжку суспільну недугу, яку принесла в Україну багатопартійність.

Не партії потрібні сьогодні українському народові, який ще не скинув кайдани, потрібні озброєні загони українців, об'єднаних під рукою вождя нації – одноосібного керівника України. Українську державу врешті-решт здобудуть саме вони. Адже держави будують армії, а не партії.

Ми народилися українцями і наше завдання в цьому світі просте: померти українцями, залишити після себе українське потомство. Для нас сакральною ідеєю є ідея збереження Роду. Саме так ми оцінюємо навколишній світ з його політичними та економічними проблемами. Ми керуємося принципом: «Усе те добре, що добре для блага, сили і розвитку моєї нації, усе те зле, що цю силу й розвиток послаблює».

 

Лад української держави

Він не може бути совєтським з різних причин.

По-перше, цей спосіб політичної організації суспільства накинений нам ворогами. Існування совєтів засвідчує збереження колоніального стану України. До того ж совєти виявилися неефективною формою політичного правління. Власне вони й замислювалися як лаштунки, прикриття іншої форми правління - комуно-диктатури.

По-друге, совєтська система передбачає обрання шляхом голосування керівництва держави, а значить несе небезпеку: самоочевидно, що віддати на відкуп здеморалізованій і денаціоналізованій масі, позбавленій державницького інстинкту, питання державного будівництва, недоцільно. Ми не лицеміримо як демократи. Ми не заявляємо, що готові слідувати настроям населення, натовпу.

А коли завтра ця маса, яка забула своє коріння, знехтувала мовою дідів, народними традиціями, змінила спосіб життя, проголосує за відновлення СССР, то що нам припинити боротьбу за українську державу? Чи може демократи - «самостійники» розпустять свої урп, демпу і рухи?

Не маса формулює збірну волю нації! Це роблять найбільш свідомі, найбільш дисципліновані члени суспільства, посвячені - українські націоналісти. Саме вони є виразниками прагнень і сподівань українців, навіть коли український народ мовчить. Вони - посвячені. Вони готові будувати державу наперекір пасивній та байдужій більшості.

До парламентаризму наше становище таке ж саме, як і до будь-якої чужинської і представницької системи! Негативне! Парламентаризм, як і совєти, надає право голосу мільйонам чужинців, які прийшли в Україну як окупанти, асимілятори. І представницька система дає їм право впливати на долю нашої Вітчизни, обирати до керівництва держави собі подібних. Не слід забувати й про викривлення громадської думки органами масової інформації, які завше контролюються кланами та корпораціями зі своїми вузькими інтересами, котрі часто суперечать інтересам держави.

«У стремлінні здобути виборчі голоси, партійні чинники послуговуються різного роду груповими блокуваннями, закулісовими інтригами, неморальними компромісами, підкупством і корупцією, як також штучними засобами впливу на суспільну опінію в бажаному для них напрямі. Ці методи профанують і викривлюють значення самого виборчого принципу і перетворюють проголошену демократією за «святе святих» свободу слова й думки в спекулятивний середник збаламучення, засліплення, обдурення і провокування народних мас з одною метою: «вибивати» з них побільше голосів за кандидата даної партії... Партійні комітети стають «торгівельними бюрами», де можна купити-продати суспільний інтерес по вподобі... Всі ці обставини унеможливлюють для демократії творення авторитетної влади, спричинюються до постійних урядових криз і виключають розраховану на довший час, державну політику. Водночас приводять вони до своєрідного парадоксу демократії, коли формальне народоправство, замість служити інтересам народу, отже, більшости, - обертається в осередник його використання в руках меншости» (Микола Сціборський, «Націократія»).

Цікавими є й спостереження автора «Майн Кампф»:

«Нинішня система (парламентарна - Р.К.), - писав він, - примушує окрему людину займати позицію з тих питань, в яких він абсолютно не розуміється, і цим поступово розбещує людину... Яке б питання не виникало, все одно вирішувати буде більшість людей некомпетентних і невмілих... Парламентаризм є причиною неймовірного напливу самих мізерних фігур, котрим відрізняється сучасне політичне життя... Парламентська представницька система була створена, і цьому не передувало створення державної - обов'язкової мови. Таким чином, зумовлена була загибель пануючого стану німців в Австрійській монархії. З цього моменту загинула й сама держава. Все, що настаало за цим, було тільки історичним розпадом держави».

Аналогії з Верховним Совєтом – «парламентом незалежної України» - напрошуються самї.

Стає зрозумілим, чому націоналізм заперечує представницьку форму правління - парламентську демократію з її багатопартійністю. Український націоналізм стверджує, що парламентський плюралізм - це не сакральний самодостатній принцип. Є значно вагоміші принципи. Національна єдність для нас вище ліберального плюралізму.

Про монархічний лад, творення державної еліти на грунті давно винищених родів говорити нині немає підстав. Керівна еліта твориться сьогодні не на підставі роду, не за класовими чи становими ознаками, не за партійною приналежністю - «лише національною посвятою, здоровим духом, твердими характерами, активністю та якісно творчими властивостями її представників» (Микола Сціборський, «Націократія»).

Найбільш відповідним вольовому характеру українського націоналізму є авторитарне правління.

Опоненти скажуть: а чому ж тоді український націоналізм не толерує комуністичної системи, наскрізь авторитарної? Відповідаю: Тому що комунізм розбиває націю - природньо-історичну спільноту - на антагонуючі між собою класи, розкладає її, робить вразливою. Комунізм інтернаціоналістичний - в Україні переважно проросійський.

З-поміж демократичних форм правління найбільш близькою є президентська республіка - вона значною мірою відповідає засадам націоналізму: в ній помітні потенції авторитаризму, без якого зупинити хаос і дезінтеграцію України неможливо. Але авторитарні потенції президентської республіки можуть бути реалізованими лише тоді, коли на її верхівці стоятиме вольова, здатна на рішучі, неординарні дії талановита людина, готова до протистояння ворогу.

Засторогу викликає те, що президента вибирають шляхом голосування, отже, впевненості, що на чолі держави стоятиме патріот, нема. Згадаймо історію: Хмельницького, Петлюру, Коновальця народ не обирав, вони приходили самі. Провідна верства, як показує історія, твориться не шляхом голосувань та виборів. Вона приходить в часи потрясінь, революцій, національно-визвольних воєн. Її прихід означає появу передумов створення держави. Це критичний момент історії будь-якого народу.

Демократія ж - совєтська, парламентська чи президентська - не вилонить повноцінної провідної верстви, яка створить Україну державну, соборну. Вона надає перевагу балакунам, політичним еквілібристам, політичним гешефтмахерам-проституткам, хамелеонам, безпринципним кар'єристам, демагогам, товстосумам. Зрозуміло, що гроші сьогодні у тих, хто нищив, допомагав експлуатувати Україну, а не у тих, кого нищили. Отож, демократія закріплює підлеглий стан українців, закріплює, «легітимізує» панування чужинців.

Висновок один: альтернативи авторитарному правлінню сьогодні нема.

«...Спротив історичних ворогів, їх небезпечні впливи серед певних, уже здеморалізованих окупаціями прошарків українського населення, неминучі вияви внутрішньої анархії, що намагатиметься розкладати зрушені до чину маси - усе це вимагатиме твердого режиму національної диктатури»,- пише Микола Сціборський і не погодитися з ним може лише ворог.

Національна диктатура - нагальна конечність перехідного періоду, його неминуча складова. Саме диктатура спроможна виконати надзвичайні історичні завдання: відновити українську державність і встановити націократичний лад як постійний політичний устрій України. Це буде міцна авторитетна влада з виразними елементами монократизму та авторитаризму. Вона підтримуватиметься українським народом, оскільки виражатиме його інтереси.