Я недужа, браточки мої, недужа.

Що ж це ви так, браточки, заповзялись?

Поламали хребет і стоптали душу,

І содіяним, о, як зловтішно впились!

 

Тож поставлю на стіл я свічу печальну.

Приберу я, немов до Великодня, дім.

Я наллю вам, браточки, вина поминального.

Пом'яніть мене словом незлим.

 

А мені так спокійно вже! Двері сінешні

Причиню за собою без слів, без слів.

О, як легко повірить в життя тамтешнє

Тим, хто в цьому житті не жив!

 

Тільки раз озирнувсь на своє попелище,

На погаслу свічу озирнусь – тільки раз,

І долине до вас моє тихе:

– За віщо?

Я ж любила... любила вас.

 

***

Я з другом посварилася своїм.

Біда. Ми стільки років з ним

дружили.

Нас і смаки, і погляди ріднили,

І от у сварці котрий день із ним.

Ні, він мені лихого не чинив,

І пасквілів не слав мені на службу,

Й не кидав каменя в святу криницю дружби.

Він – лиш промовчав.

Очі вбік одвів.

Коли словес брудних

стискався круг,

Коли на мене ворог зводив наклеп,

Промовчав друг. Не заступивсь.

Заклякнув.

Тепер кажу: чи був у мене

друг?

 

***

Якщо ж тихцем

Чи, може, мимохідь

Тебе посмію лжею осквернить,

На вогнекрузі явищ і подій

Не підведусь на голос повен свій,

Тоді скарай без болю і жалю,

Тоді зсуши навік мою ріллю,

Дощем камінь на мене упади…

Та знов,

Та знов

Із праху підведи!

 

***

Друзів моїх світлі імена…

Вимовлю й почую: десь у тиші

Продзвенить, обізветься струна

Голосом високим, найніжнішим.

І тоді ословиться душа,

Так, аж наче небом завесніє.

І тоді їй стане враз чужа

Буднів тих обридла веремія.

Друзі, вже біліє десь юга,

Далі наші замітає віхтем.

Все частіш до мене не встига

Хтось із вас хоча б на мить забігти.

Ніколи… Ах, відаю й сама,

Як то сердце в поспіху аж коле.

Лиш не захлинулось би ридма

Від утрат…. Страшних утрат… ніколи!

Друзі, так багато в світі бід!

Щось вони нас надто полюбляють.

Але сурми вже хіба не грають

З тих відважних наших юних літ?

Прикладу до уст блискучу мідь –

Хай вона вам знову заспіває.

Треба, друзі, мужності, я знаю.

Іноді, щоб навіть просто жить.

Та якщо у чомусь нагрішу

Чи спіткнусь, а чи впаду на прузі,

Я тоді одне лиш попрошу:

– Доле, не залиш мене без друзів!

І якщо густих ночей стіна

Так застине, аж осліпнуть очі,

Друзів моїх світлі імена

Лиш одні в моїх не зрадять ночах.

 

ТИХЕНЬКИЙ

 

Я не боюсь ненавісників злих –

Вони відверті в розпалі лихому.

Боюсь тихеньких.

Вкрадливих.

Отих,

Котрі іще й нерідко – друзі дому.

Дух безневиння, миротворства дух,

Довічно мудрий символ "хати скраю".

Але... Але... Чуткесенький на слух,

В умі він все до дрібки прикидає.

Твій кожен "мінус" (і досадний "плюс")

Обчислюється ним ретельно й ласо.

Тихенький все намотує на вус

До часу. Так. Все-все лише до часу.

У храм, де ти завжди лиш сам на сам,

У схов, де бережеш свої святині,

Він прослизне одного разу тінню –

І спорожніє твій високий храм.

І вже тоді схоплюйся, кричи –

Скептичний глузд тобі відкаже:

"Пізно".

Бо сам – ти ж сам! – лукавцю дав ключі,

Сам відмикать навчив замки залізні.

Тоді, тоді, як бід і самоти

Тебе так тісно обступала скруха,

Згадай: йому звірявся в болях ти,

А він лиш тільки те й робив,

що слухав.

Так слухав, наче похабцем вузли

В'язав із ненаситтю потайною.

І ти вже Троя. Пам'ятаєш Трою?

Її – також зсередини взяли.

 

***

 

Ти бережи свій спокій. Головне,

Я стверджую, це – берегти свій спокій.

Нехай біда, як видиво жахне,

В цю мить заходить в дім чийсь одинокий.

 

Нехай хтось на крижкій своїй межі

Чекає твого стукоту у двері.

А ти неквапно светрика в'яжи

І перед сном смачненько так вечеряй.

 

Бо що ти – не такий хіба, як всі?

Бо що тобі, – кажи, – найбільше треба?

Нехай комусь в безвихідній сльозі

Скипає і вуглиться віри небо.

 

Нехай хтось у жертовності сліпій

Весь вік живе, немов на гострім лезі.

Ти бережи, братечку, спокій свій,

А надто в час таких великих стресів.

 

То не твоє вбивають десь дитя,

То не тебе жахні калічать війни.

Твій дім – фортеця, і твоє життя,

Ти знаєш, в нім захищене надійно.

 

Твій дім - фортеця. А скажи мені,

Що як посунуть і на нього біди?

Що як і він потоне у вогні?

Що як ніхто вогню гасить не прийде?..

 

ВИБІР

 

На друга мого

найжорстокіший зведено наклеп.

Шепнула мені обережність:

"Змирись і заклякни!

Твої донкіхотства –

кому вони, врешті, здалися?

Розумні повинні уміти

іти на мілкі компроміси.

Обдумай і вижди.

Слова пересій через сито.

А друг – таж на те він і друг,

щоб усе зрозуміти!.."

Отак обережність

мене наставляла на розум.

Та враз – голоси

опівночі біломорозяній.

Прочинено двері –

і в клубах молочної пари

Заходять у хату

мої бойовоі комісари,

Презирством до смерті

пропахчені, наче махрою.

Короткою рада була,

як завжди перед боєм.

І чую, питань

постає непрощаюча правда:

"Відступиш сьогодні –

це значить, відступиш і завтра.

Загубиш ти друга –

і буде загублено пісню.

Вичікуєш миті.

А що, коли нині вже пізно?

А що, як вагання

обернуться завтра на сором?"

Вслухаюсь. Німію.

А ніч – наче сповідь сувора.

А ніч у загравах майбутніх світанків

черлених.

Мовчу. Дослухаюсь:

дзвенять нетерплячі стремена.

За двором грозова

відлунює давність війною.

Короткою стріча була,

як завжди перед боєм.

І знов по тривозі

помчали мої комісари.

І вже ані сумніву.

Серця ж бо тільки удари.

І вже обережність розчавлена

в темряві клякне.

Іду. Бо на друга

десь недругом зведено наклеп.

Хай буде і смерть –

лиш не буде у серці вагання.

І стане моїм секундантом

правдиве світання.

 

ВІДПОВІДЬ АНОНІМУ

 

Не спиш? Не спи. Яке вже там спання.

Ніч – то твій час. Твій зоряний одвіку.

Ніч – то твоїх покликань час великий.

Вже думка думку знов переганя.

 

Твори! Загуслим дьогтем обливай

Сусідові своєму хату!

Я думаю: який це, мабуть, рай

Для тебе – так натхненно обливати.

 

Бо у сусіди – ох же, гад, живе! –

Димар і той-таки на хаті вищий,

Йому біда – і та до рук пливе,

І сам він на протезі од війни ще.

 

Оно іде… При орденах іде…

Ну, а якщо копнуть? Та звірить факти?

Мовляв, за що? Мовляв, коли і де?..

Копати! О, на це здавен мастак ти!

 

А не копать, так пазурами рить,

Аби комусь надійну вирить яму.

В цю мить – ти бог! Ти можеш все в цю мить.

Змішати можеш небо із плювками,

 

Втоптати у багно чиєсь ім'я,

Бо сам, бач, не розжився й на собаче.

Я твій пасквіль одержала. Як бачу,

Тобі чимсь добре насолила я.

 

Вже, мабуть, насолила тим одним,

Що єсмь.

І знай, і знай: ще довго буду.

Бо маю ймення. Батьківщину, дім.

А ти?

А ти?

Чого гарчиш із буди?

 

Відкрий лице. Вже йде до скону ніч.

Я говорити звикла лиш нарівні.

Яких на мене витратив ти свіч!

Дарма. Твої уже одпіли півні.

 

У нас рахунки, кажеш ти, старі,

З тобою? Пробі! Надто честь велика!

З презирством. Із огидою (навіки)

Ім'я?

Читай.

Моє ім'я вгорі.

 

***