Соцыально забарвленна лескика

Використання

Художній стиль мовлення можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вводять ті чи інші складники стилів до творів, надаючи їм більшої переконливості та вірогідності в зображенні подій.

Цей стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених царинах, так і в белетристиці (красному письменстві) цей стиль, окрім інформаційної функції, також виконує естетичну: впливає засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття й волю читачів, формує ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

· образність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, словесний образ, зоровий образ),

· поетичний опис словом подій у прозових і драматичних творах,

· естетика мовлення, призначення якої — розбудити в читача почуття прекрасного,

· експресія та інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе тощо),

· зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази тощо; віршована форма, поетичні фігури), конкретно-чуттєве живописання дійсності,

· відсутнє певне регламентування вживання засобів, про які йтиметься далі, і способів їх поєднання, відсутність будь-якого нормування,

· визначальним є суб'єктивізм розуміння й відображення (світогляд, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на світосприйняття й інтелект читача).

Основні мовні засоби:

· наявність багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак),

· уживання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, омонімів, фразеологізмів),

· запровадження авторських новотворів (слів, значень, висловів), формування індивідуального стилю митця,

· уведення до творів зі стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних складників та жаргонізмів,

· поширене застосування дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу); у наказовому способі,

· широке вживання речень різноманітних типів, синтаксичних зв'язків, особливості інтонування та ритмомелодики,

· представлено абсолютно всі стилістичні фігури (еліпсис, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість тощо).

Щодо родів і жанрів літератури художній стиль поділяють на підстилі, які мають особливості мовного зорганізування тексту:

· епічні (епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис),

· ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма),

· драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль),

· комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

· СЛОВОТВОРЕННЯ

· Словотворення - розділ науки про мову, що вивчає склад слів (з яких частин вони складаються) та способи їх творення.

МОРФОЛОГІЧНІ СПОСОБИ СЛОВОТВОРЕННЯ

Морфологічні способи творення слів - основні. До морфологічних способів належать такі типи творення:

· суфіксальний;

· префіксальний;

· префіксально - суфіксальний;

· безафіксний;

· складання основ і слів.

СУФІКСАЛЬНИЙ СПОСІБ

Суфіксальний спосіб - це спосіб творення слів за допомогою суфікса (гарячий® гаряч ень кий, слухати® слух ач, вітер® вітер ець).

ПРЕФІКСАЛЬНИЙ СПОСІБ

Префіксальний спосіб - це спосіб творення слів за допомогою словотворчих префіксів (давати® на давати, хто® ні хто, в'язати® ви в'язати).

ПРЕФІКСАЛЬНО-СУФІКСАЛЬНИЙ СПОСІБ

Префіксально- суфіксальний спосіб дозволяє створювати слова одночасним додаванням до твірної основи словотворчого префікса і суфікса (межа® без меж н ий, при дорозі® при доро жн ій).

БЕЗАФІКСНИЙ СПОСІБ

Безафіксний спосіб (відкидання значущих частин) - це спосіб творення слів шляхом укорочення твірного слова (переходити® перехід, нічний® ніч).

ОСНОВОСКЛАДАННЯ

Основоскладання - це такий спосіб творення слів, при якому дві і більше основ поєднуються в одне слово (хмари чесати® хмарочос, синій + жовтий® синьо-жовтий).

СКЛАДАННЯ СКОРОЧЕНИХ СЛІВ

Складання скорочених слів - це спосіб творення слів скороченням основ кількох слів. Твірні основи при цьому можуть бути повними (залізобетонний) і скороченими (абревіатура різних типів - мінпраці, вуз, зарплата, КПІ - Київський політехнічний інсттитут). Повні основи можуть поєднуватися за допомогою сполучних голосних о (після твердих приголосних), е (після м'яких приголосних) та є (якщо основа закінчується на й): пар о воз, світ о гляд, кра є вид, зор е пад.

Прикметники, що утворюються на базі підрядної сполуки, пишуться разом (червоноармійський, однокімнатна), а прикметники, утворені за допомогою сурядної сполуки слів, пишуться через дефіс (зелено- білий, науково- технічний).

НЕМОРФОЛОГІЧНІ СПОСОБИ СЛОВОТВОРЕННЯ

При неморфологічних способах творення утворення нового слова відбувається:

· через злиття цілого словосполучення; (цього дня® сьогодні, добра ніч® добраніч);

· через набуття ним нового значення:

· корінь (у рослин)® корінь (у математиці);

· супутник (людина)® супутник (літальний апарат);

· шляхом переходу однієї частини мови в іншу: завідуючий, операційна, кругом, відпочиваючий.

· Принципи українського правопису

·
Слова ми спочатку чуємо або вголос чи мовчки промовляємо, далі подумки розчленовуємо їх на звуки, а потім записуємо буквами. Але чи завжди букви точно відповідають звукам?

1. Найчастіше слова пишемо так, як вони звучать (у літературній вимові): [школа] — школа, [книга] — книга, [товариство] — товариство, [товарис'кий] — товариський, [гайок] — гайок, [бул'йон] — бульйон. Це фонетичний принцип написання слів.

2. Водночас дбаємо, щоб та сама частина слова (корінь, префікс, суфікс, закінчення) в усіх словах писалася однаково, незалежно від її звучання: вимовляємо [брацтво], а пишемо братство, бо брат; [снис'с'а] — снишся, бо сниш; [сниц'ц'а] — сниться, бо снить; [ве^иселий] — веселий, бо весело; [книз'ц'і] — книжці, бо книжка. Це морфологічний принцип.

3. Іноді слова, які звучать однаково, пишемо по-різному, щоб розрізнити їхнє значення: по-новому (прислівник) живемо і по новому (прийменник з прикметником) мосту; вдень (завидна) і в день (у певний день); Кривий Ріг (місто) і кривий ріг (у тварини). Такий принцип називається диференціюючим, тобто розрізнюючим.

4. Деякі звуки в слові позначаємо на письмі саме так за традицією: [йасний] — ясний, [йіздовий] — їздовий, [шчучка] — Щучка. Це традиційний, або історичний, принцип.

3. З наведених у звуковому і буквеному написанні слів доберіть по три приклали до кожного пункту поданих вище правил і запишіть їх.

[йуний] юний, [молодий] молодий, [солдац'кий] солдатський, [нагору] на гору, [прапор] прапор, [шчогла] щогла, [марс] Марс, [рожжарений] розжарений, [стежка] стежка, [проз'ба] просьба, [понашому] по-нашому, [йама] яма.

4*. Усі звуки в поданих словах на письмі позначаються за фонетичним принципом. Запишіть ці слова буквами.

[думка], [казка], [птаство], [ткацтво], [чесний], [корисний], [хвастливий], [француз'кий], [чес'кий], [сивас'кий], [ручний], [рушник], [дужчий], [важчий], [кан'йон], [батал'йон], [л'он].

5*. Керуючись морфологічним принципом написання слів, вставте пропущені букви в споріднених словах.

Багатий — бага..ство, люди — лю.ство, громада — грома..ський, студент — студен..ський, гігант — гіган..ський, турист — тури..ський, пропагандист — пропаганди..ський, молотити — моло..ьба, просити — про..ьба, лічити — лі..ба, кіготь — кі..ті, віхоть — ві..ті, далекий — дал..ч, великий — вел..ч.

 

 

Лексикологія (від грецького lexikos — словесний, словниковий і logos — учення) — розділ мовознавства, що вивчає лексику (словниковий склад мови).

Розрізняють лексикологію історичну, яка досліджує закономірності формування, розвитку і збагачення словника мови від найдавніших часів, і лексикологію сучасної мови, або описову, яка вивчає лексичний склад мови сучасного періоду.

Прикладна лексикологія займається питаннями укладання словників, перекладу, лінгводидактики і культури мовлення.

Сино́німи

(від грецького συνόνυμος /synonymos/ — однойменний), також сутямок — це слова, які мають близьке, або тотожне значення, але відрізняються звучанням.

Наприклад: проживати — мешкати, бажати — хотіти, башта — вежа

Слова протилежні за значенням називаються антонімами, слова різного значення, але однаковою вимовою — омонімами.

Синоніми, слова й фразеологізми, різні звуковою формою, але близькі або тотожні за значенням:

1. з незначною зміною значеннєвого обсягу й словосполучної комбінаторики (по́ле — рілля́ — ни́ва: зао́ране по́ле, — на ріллі́, ни́ва, але лиш по́ле по́пису, на наро́дній ни́ві);
2. з різним емоційним забарвленням (заку́тина — закапе́лок — діра́ — ’глухе́ село́’);
3. контекстові С., що тільки в певному контексті є С. (ішов і враз простягну́вся як до́вгий ’упав’) і легко переходять в емоційні С.;
4. абсолютні або дублети з тотожним значенням (Гідроге́н — во́день, шофе́р — воді́й, — зокрема у випадках професіоналізмів і термінологізмів), що виникають здебільше в наслідок нашарування різнодіалектних чи різномовних слів (госпо́дар — хазя́їн; риска́ль — за́ступ — горо́дник — лопа́тка), поки мововжиток їх не розділить у 1 групі.

Анто́німи

(грец. αντι —проти, ονομα — ім'я) — парні різнокореневі слова з протилежним значенням. У ролі антонімів можуть виступати повнозначні частини мови, що показують якість: іменники (хоробрість — боягузтво), прикметники (коханий — остогидлий), дієслова (дружити — ворогувати), прислівники (мирно — войовничо). У поетичній та ораторській мові антоніми вживаються як засіб антитези, наприклад: «Той мурує, той руйнує…» (Т. Шевченко).

Антоніми в семантичному полі розташовуються на протилежних полюсах. Коли взяти низку слів на позначення стосунків між людьми (семантичне поле): любов, симпатія, дружба, приязнь, пошана, прихильність, доброзичливість, байдужість, неповага, недолюблювання, неприязнь, зневага, ворожість, ненависть, то на протилежних кінцях стоятимуть антоніми любов — ненависть.

Антоніми в мові існують тому, що в самій дійсності та в людських оцінках існують предмети, явища, дії, ознаки з протилежними якісними, кількісними, просторовими й часовими властивостями: день і ніч, тепло і холод, добро і зло, початок і кінець чогось, легкі й важкі предмети, близькі й далекі відстані, давній і майбутній час тощо. Мова лише називає ці якості.

Пароніми

— слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Наприклад: білити і біліти; сильний і силовий, громадський і громадянський, дружний і дружній. Часто вони мають один корінь, а різняться лише суфіксом, префіксом чи закінченням. Незначна відмінність у вимові призводить до помилок, тому варто приділяти увагу вживанню малознайомих слів, додатково перевіряючи їхнє тлумачення.

За звуковим складом пароніми бувають:

однокореневі — відрізняються лише суфіксами або префіксами: земний «пов'язаний із землею, земною сушею» — земельний «пов'язаний із землекористуванням» — земляний «зроблений із землі» — землистий «з частками землі», «за кольором подібний до землі»; дільниця «адміністративно-територіальна або виробнича одиниця» — ділянка «земель­на площа», «сфера діяльності»; танк «бойова машина» — танкер «судно»; зв'язаний «з'єднаний вузлом», «скріпле­ний за допомогою мотузка, ланцюга» — пов 'язаний «за­кріплений», «поєднаний чимось спільним»; ефектний «вра­жаючий» — ефективний «з позитивними наслідками» — дефектний «зіпсований, з дефектом» — дефективний «не­нормальний», «із психічними або фізичними вадами»; сер­дечний «пов'язаний із серцем», «щирий» — сердешний «бі­долашний»; вникати «намагатися зрозуміти суть чого-не­будь» — уникати «прагнути бути осторонь чого-небудь»;

різнокореневі — відрізняються одним-двома звуками: ком­панія «товариство» — кампанія «сукупність заходів»; сту­пінь «міра інтенсивності», «вчене звання» — степінь «добу­ток однакових співмножників»; промінь «смужка світла» — пломінь «полум'я»; талан «доля» — талант «обдарування»; розпещений «зіпсований надмірною увагою» — розбещений «морально зіпсований»; гучний «голосний» — бучний «пиш­ний», «галасливий»; веліти «наказати» — воліти «хотіти»; гамувати «заспокоювати, приборкувати» — тамувати «за­довольняти потребу в чомусь», «стримувати».

За лексичним значенням пароніми бувають: синонімічні: повідь — повінь, крапля — капля, слимак — слиз­няк, привабливий — принадливий, хиткий — хибкий, плос­кий — плаский, барабанити — тарабанити, линути — рину­ти, притаїтися — причаїтися, рипіти — скрипіти, радити — раяти;

антонімічні: лепський — кепський, прогрес — регрес, екс­порт — імпорт, еміграція — імміграція, густо — пусто; семантично близькі: крикливий — кричущий, церемонний «манірний, проханий» — церемоніальний «урочистий, за пев­ним розпорядком», цегельний — цегляний, ніготь — кіготь, м'язи — в'язи, кіш «кошик» — ківш «черпак», кристал — кришталь;

семантично різні: газ — гас, глуз — глузд, орден — ордер, дипломат — дипломант, ефект — афект. Пароніми, як і омоніми, у художній літературі та в побуті використовуються для створення каламбурів — жартівливої гри слів: — Сумніваюсь, чи ти козак чи кізяк, — засміявся задоволений своїм жартом Варчук (М. Стельмах). Страшніш від огненних геєн голодна хіть зажерливих гієн (Б. Олійник). Прийомний син барона був баран (Л. Костенко). Нечесну приватизацію в народі називають прихватизацією; донощиків, шо на вухо доносять, іменують Навуходоносорами (за ім'ям вавилонского царя Навуходоносора). Використання омонімів і паронімів як художніх та стилістичних засобів називається парономазією.

Разом із тим треба пам'ятати, що звукова, а іноді й зна­ченнєва близькість паронімів може призвести до сплутування їх: незгоди («відсутність взаємопорозуміння, розбіжність у поглядах») і знегоди («нещастя, труднощі»); факт («подія, явище») і фактор («умова, причина»); уява («здатність уявляти») і уявлення («розуміння, поняття»); зумовити («спричинити») і обумовити («зробити застереження») тощо.

 

5 До власне української лексики

належать слова, які виникли на українському мовному грунті, тобто в період становлення і подальшого розвитку мови української народності (приблизно з XIV ст.): багаття, бавитись, будинок, вареник, гай, карбованець, кисень, паляниця, освіта, мрія, літак...

Досить значну за обсягом, стилістичними функціями і за семантичними ознаками лексичну групу становлять старослов'янізми, тобто слова, засвоєні із спорідненої старослов'янської мови, яка з ІХ ст. виконувала роль єдиної міжнародної літературної мови слов'янства. У Х ст. старослов'янська мова разом із впровадженням християнства стала поширюватись і на території Української Русі.

Засвоєння старослов'янізмів почалося ще в давньоруський період, але й пізніше тривалий час старослов'янська мова не втрачала свого значення: уста, супостат, істина, небеса, Бог, хрест, золото, вождь, святиня, собор, союз, соратник.

Засвоєння українською мовою російської лексики стало активним після возз'єднання України з Росією (друга половина XVII ст.). Частина русизмів у різні часи засвоюється шляхом безпосередніх усно-розмовних контактів: начальник, завод, чин, подвиг, хазати, а з XVIII ст. російська мова стала основним посередником у засвоєнні українською мовою іншомовної лексики західноєвропейського походження: акт, адвокат, боцман, генерал, дивізія, комісія.

До XVII ст. Білорусія і більша частина України були у складі Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої, і саме тоді формувалася по суті єдина українсько-білоруська літературно-писемна мова із спільною значною частиною лексичного фонду: бадьорий, бурчати, в'ятір, гудити, дьоготь, ківш, кажан...

Лексичними запозиченнями з інших слов'янських мов у українській вважаються такі: з польської - брама, бавитись, барвінок, вдячність, досконало, жупан, склеп, полька, панство.., з чеської - влада, наглість, табір та ін.

Найдавнішими запозиченнями слід вважати слова з грецької та латинської мов.

Слова грецької мови: ботаніка, геологія, математика, психологія, азот, хлор, атмосфера, граматика, драма, діалог, демократія тощо.

Латинські слова: інфекція, ангіна, вена, делегат, арматура, мотор...

Інтенсивне проникнення слів з німецької мови відбувалося у XVII-XVIII ст.: орден, солдат, швабра, паштет, фарш, футляр, шахта, вексель, бухгалтер...

Французькі запозичення входять в українську мову головним чином через російську мову з другої половини XVIII ст. і особливо в ХІХ ст.: політика, кур'єр, балет, режисер, роль, романс, абажур, магазин, пальто, люстра...

Запозичення з англійської мови припадають на середину ХІХ і початок ХХ ст.: док, шхуна, мічман, футбол, хокей, старт, фініш, трамвай, кекс, ром, пунш.

З голландської мови: матрос, гавань, шлюпка, каюта...

З італійської: адажіо, бас, віолончель, опера...

З тюркських мов: кайдани, тютюн, бугай, базар, чабан тощо.

Протягом багатьох століть здійснювались контакти між східнослов'янськими мовами, тому найбільше слів українського походження проникало в російську та білоруську мови. В російських пам'ятках XIV-XV ст. дослідники знаходять слова брунатний, гай, тиждень... Українська мова в XVI-XVII ст. була посередницею і одним із джерел збагачення російської мови іншомовною лексикою: автор, гімн, натура, крохмаль, метафора, фантазія, фігура, фортуна... Про тісні контакти української та білоруської мов свідчить значний прошарок у них спільної лексики: бачити, ганок, гудзик, помилка, хата, клуня...
Запозичення з української мови зустрічаються в польській, чеській, словацькій, угорській, молдавській, румунській, литовській, французькій мовах та інших. Але вони майже не досліджені.

Інтернаціоналізми - це слова, що вживаються в багатьох мовах і мають спільне значення: комунізм, біологія, фізика, трактор, інженер, аспект, радіо, телевізор, супутник, концерт, архітектура, соло, соната, лектор, студент, університет, суботник тощо.

Лексика української мови в процесі свого історичного розвитку постійно змінюється, збагачується і вдосконалюється, причому лексичні зміни в інших структурних ярусах мови (у фонетиці, морфології) не такі інтенсивні і помітні.
Розвиток лексики визначається, з одного боку, дією внутрішньомовних факторів, а з другого - він залежить безпосередньо і від позамовної дійсності. Зміни словникового складу значно більше, ніж зміни в інших ярусах мови, пов'язані з виробничою діяльністю людини, з економічним, політичним і соціальним життям суспільства. Будь-яка нова зміна в житті суспільства - чи то поява нових продуктів харчування чи споживання, чи новинок техніки, чи нових уявлень, понять та інших реалій - потребує свого позначення засобами мови, передусім лексичними засобами.
Поповнення лексики новими засобами назви, термінами відбувається постійно і безперервно, бо в лексиці відбиваються всі процеси історичного розвитку суспільства.

 

6

Застарілими словами, або архаїзмами (від гр. archais - давній), називаються слова, які вийшли чи виходять з ак­тивного вжитку. Вони поділяються на дві великі групи: історизми і власне архаїзми, або стилістичні архаїзми. Історизми позначають поняття, що зникли у процесі істо­ричного розвитку: смерд, тивун, князь, поміщик, волость, кунтуш, очіпок, мушкет, гаківниця, гетьман, хорунжий, лих­вар. Власне архаїзми - це витіснені іншими синонімами назви понять, які продовжують існувати й нині: град (місто), враг (ворог), вої (воїни), страж (сторож) тощо.

Неологізми

(від гр. neos - новий і logos - слово) – це нові слова на позначення нових реалій, що виникають у процесі розвитку суспільства. З часом вони стають загаль­новживаними (відеомагнітофон, радіотелефон) або пере­ходять до розряду історизмів (перебудова, гласність тощо).

Крім загально мовних, виділяють ще й індивідуально-авторські неологізми. Наприклад:

1. Ітак щодня, щовечора, щоранку,

так щодуші! - мигтять у всі кінці.

А він ішов, насвистував. Шарманку

підтягував щораз на ремінці (Ліна Костенко).

2. А той вітряк давно вхопили вхопини.

Пірнає в хмару місяць-дармовис (Ліна Костенко).

 

Застарілими словами, або архаїзмами (від гр. archais - давній), називаються слова, які вийшли чи виходять з ак­тивного вжитку. Вони поділяються на дві великі групи: історизми і власне архаїзми, або стилістичні архаїзми. Історизми позначають поняття, що зникли у процесі істо­ричного розвитку: смерд, тивун, князь, поміщик, волость, кунтуш, очіпок, мушкет, гаківниця, гетьман, хорунжий, лих­вар. Власне архаїзми - це витіснені іншими синонімами назви понять, які продовжують існувати й нині: град (місто), враг (ворог), вої (воїни), страж (сторож) тощо.

Історизми — слова застарілі або ті, що старіють, які перейшли чи переходять до пасивної лексики через дуже обмежене викорис­тання їх у мові у зв’язку з припиненням існування предметів, явищ, понять, які вони позначають.

Ці лексеми не мають синонімів, слів-замінників. Наприклад, у реченні Йшли списники, …мечники, …лучники, сховавши в колчани рій бистрих стріл — ра­зючий дощ війни (М. Бажан) виділені слова — давні й су­часні найменування певних колишніх груп воїнів, озбро­єних по-різному і з неоднаковою, суто військовою метою. Майже вийшли з ужитку лексеми раби і рабовласни­ки, патриції і плебеї; урядники, становий, десяцький, соцький, тисяцький, волосний, писар, барон, граф, князь, цар, гетьман (виборний ватажок козацького вій­ська Запорозької Січі); боярин, холоп, поміщик, кріпак, феодал, забуваються назви старовинної зброї: меч, лук, рогатина, сагайдак; назви одягу: жупан, намітка, за­паска, очіпок. У 20-ті роки XX ст. широко вживалися лексеми продрозверстка, продподаток, комнезами, ком- біди, неп, непман та ін., що на короткий час з’являлися як породження тодішнього режиму, а пізніше зникли, особливо в розмовно-побутовому мовленні. Історизмами стали слова і словосполучення Радянський Союз, Союз Радянських Соціалістичних Республік, колгосп, колгосп­ний лад, радгосп,

Образна лексика тропи

Мета́фора (грец. metaphora — перенесення) — один із основних тропів поетичного мовлення. У метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю.

Вона не може бути «скороченим» порівнянням, тому посідає синтаксичне місце, призначене для предиката («факіл неба цвіте глечиками хмар» — Василь Голобородько). Це — перехід інтуїтивного осяяння у сферу раціональних понять. І чим далі містяться один від другого протиставні розряди об'єктів, тим яскравіша метафора, яка прагне на відміну від символу, зосередитися в образній оболонці:

Вечір тутачки крапчастий

в деревах моркву гризе.

Під засушеною квіткою

хата сторінку чита.

В клубок білих ниток

заховався кіт,

дивиться на кашель,

що візерунком синім

коло баби спить.(Микола Воробйов)

У сумній холодниці палати,

Де недуг і страждань каламуть,

А надій і жадань - ані цяти.

Лікарняна журба. У вікні -

Забинтовані рамою хмари.

Тінь далеких дерев на стіні,

Мов у безвість споряджені мари.(Володимир Ящук).

Сконцентровуючи та узгоджуючи у своєму потужному семантичному полі найвіддаленіші чи найнесумісніші асоціації, метафора постає суцільним нечленованим тропом, який може розгортатися у внутрішній сюжет, не сприйнятний з погляду раціоналістичних концепцій. Метафора тут подібна до загадки, але з тією відмінністю, що не підлягає декодуванню, вимагаючи визнання за собою нової реальності, побудованої за естетичними принципами.

Гіпе́рбола

 

(грец. hyperbole — перебільшення) — вид тропа. Стилістична фігура явного і навмисного перебільшення для посилення виразності і підкреслення сказаної думки. Наприклад: «я говорив це тисячу разів» або «височенний як дуб».

Вживання гіперболи

Гіпербола часто поєднується з іншими стилістичними прийомами, додаючи їм відповідне забарвлення: гіперболічні порівняння, метафори тощо («хвилі вставали горами»). Характер, що зображається, або ситуація також можуть бути гіперболічними. Гіпербола властива і риторичному, ораторському стилю, як засіб патетичного підйому, так само як і романтичному стилю, де пафос стикається з іронією. Протилежний гіперболі троп — літота.

Приклади

• море сліз
• швидкий як блискавка, блискавичний
• численний як пісок на березі моря
• ми не бачилися вже сто років!

Епі́тет

(грец. epítheton — прикладка) — один із основних тропів поетичного мовлення, призначений підкреслювати характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища і, потрапивши в нове семантичне поле, збагачувати це поле новим емоційним чи смисловим нюансом.
Як епітет переважно вживаються прикметники (Д. Чередниченко: «Покличу тебе / До зеленого шлюбу»), переводячи свої другорядні лексичні значення на основні, чим вони різняться від звичайних означень («зелений листок»). Крім оригінальних епітетів, винайдених автором (Олег Ольжич: «скам'янілі дні»), у художніх творах з'являються і постійні епітети або літературного походження (Я. Щоголів «сонце золоте»), або фольклорного («ясні зорі, тихі води»).
У ролі епітета можуть бути й інші частини мови, зокрема іменник (Ю. Липа «…світ — жіночість незрівнянна»), зумовлюючи процес метафоризації епітета.

Персоніфікація

Персоніфікація (лат. persona—особа + facere—робити), уособлення, або прозопопея, — різновид метафори, в якому ознаки істоти переносяться на неістот (предмети, явища, поняття, тварини), тому персоніфікацію ще називають одухотворенням, уособленням. Є підстави думати, що персоніфікація належить до найдавніших метафоричних явищ мови, вона відображала анімістичний погляд людей на природу, при якому весь світ населявся духами: говорив, сміявся, плакав, тужив. Тому уособлення вважається найвиразнішою ознакою фольклору, зокрема казок, легенд, народних оповідок, загадок: Зелена дібровонько, чого рано зашуміла? "Ой як же мені не шуміти? Через мене татари йдуть, шабельками бранців тнуть, ведуть волиночку, молодую україночку (Нар. балада); В хустках всміхаються личка жоржин, в смушках сховались коралі шипшин (О. Олесь);Чистенькі віконця сміються до сонця (М. Підгірянка); Важким холодним сном за хатою спала земля (М. Коцюбинський); Пішов козак світ за очі; Грає синє море, грає серце козацькеє, а думка говорить: "Куди ти йдеш не спитавшись? На кого покинув батька, неньку старенькую, молоду дівчину?".

Особливу художню силу мають персоніфіковані звертання: Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш. Збуди його, заграй ти з ним, спитай синє море. Воно знає, де мій милий, Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами?.. Чом вас вітер не розвіяв в степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, як свою дитину?.. (Т. Шевченко).

Персоніфікація конкретизує образ, уявно робить його доступним для сприймання кількома аналізаторами: візуальним, акустичним, дактильним тощо. Елементи персоніфікації є в епітетах на зразок: глупа ніч, німий докір, сумна дорога, кучеряві хмари. Наприклад: Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли усміхнеться (М. Коцюбинський).

Алегорія

Алегорія (гр. allegoria — інше говорю, іносказання, інакомовлення)—різновид образного називання. Алегорія використовується тільки в художній мові і є зрозумілою лише в цілому тексті на відміну від метафори і персоніфікації. Яскравими зразками алегоричних текстів є байки, притчі, а також загадки та прислів'я, приказки. Наприклад: Слово — золотий ключ; Слово — срібло, мовчання — золото.

Алегорію, або "злиття кількох метафор", можна назвати великою метафорою. Тема твору розгортається як розвиток метафоричного образу, все зображення має переносне значення: персонажі, їх дії, місце, час тощо. Все це виражається системою мовних засобів, яка включає в себе всі інші тропи і фігурні побудови. Тому алегорію можна розглядати як складну і повну метафору. Олександр Потебня зазначав, що алегорія подає в окремих означеннях загальне. Очевидно тому алегоричні твори, написані про певне явище в якийсь конкретний час, живуть віки, тому що оцінки й узагальнення авторів переносяться читачами вже на іншу епоху і є актуальними в ній. Власне, алегоричні образи актуальні завжди: коник-стрибунець, лисиця-жалібниця, ведмежий суд, вовк та ягня та ін. Потреба в езопівській мові вічна.

В основі алегорії лежить порівняння смислу й образу. Образ несе певний закріплений за ним смисл. Алегоріями можна вважати ліричні вірші "Каменярі" Івана Франка та "Досвітні огні" Лесі Українки. Як зазначав сам Франко, основою вірша були конкретні враження робітників, що "товкли каміння на дорозі". Проте одночасно твір є і "пластичною проекцією того настрою, який у ту пору переживав не тільки я сам, а певно, й не один інший". Автор на конкретних враженнях зробив широкі узагальнення: Ми рабами волі стали: На шляху поступу ми лиш каменярі; кров'ю власною і власними кістками твердий змуруємо гостинець і за нами прийде нове життя, добро нове у світ; ми ломимо скалу, рівняєм правді путі, і щастя всіх прийде по наших аж кістках.

Алегорія широко використовувалася в античній міфології, класичній риториці й поетиці, у гомілетиці.

 

 

Соцыально забарвленна лескика

Вульгаризм

(лат. vulgaris — брутальний, простий) — у стилістиці художнього мовлення — не прийняте національною літературною мовою, неправильне, побутове або іншомовне слово чи вираз. Часто вживається письменниками задля надання творові особливого побутового колориту чи характеристики низького культурного рівня зображених у ньому персонажів («Енеїда» І.Котляревського, «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького, «Між двох сил» В. Винниченка, новели В. Стефаника, Марка Черемшини, усмішки Остапа Вишні тощо), подеколи притаманний певній літературній течії, як, приміром, «котляревщина» чи авангардизм. Вульгаризм спостерігається найчастіше в сатиричних та гумористичних жанрах, однак він трапляється і в ліричних творах. Вживання вульгаризмів є характерною ознакою багатьох творів сучасної постмодерністської прози

Когда типу кумарит, коли, в натурі, рве вежу від голимых глюків у тому, який, млинець, на хазе напружив, – ти мені як кайф, крутий, пацанский, відпадний, суто російський базар!

 

Жаргон (фр. jargon — «незрозуміла мова»; «безглу́здя»; «ґелґота́ння»; від гало-ром. gargone — «базікання») — соціолект (один з різновидів соціальних діалектів), який відрізняється від літературної мови використанням специфічної, експресивно забарвленої лексики, синонімічної до слів загального вжитку, а також фразеології, часом особливостями вимови.

Жаргон виникає серед груп носіїв мови, об'єднаних спільністю професійних інтересів (медиків, комп'ютерників, викладачів), однаковими захопленнями (жаргон мисливців, філателістів, рибалок), тривалим перебуванням у певному середовищі (військова служба, навчання).

Жаргонізмами називають слова, вживання яких обмежене нормами спілкування, прийнятими в певному соціальному середовищі. З цієї причини жаргонізми ще називають соціальними діалектизмами. Жаргонізми — це переважно такі специфічні, емоційно забарвлені назви понять і предметів, які мають нормативні відповідники в літературній мові та, відступаючи від неї, надають процесу спілкування атмосфери невимушеності, іронічності, фаміль­ярності тощо.

До молодіжної жаргонної лексики, наприклад, належать такі слова, як центровий (авторитетний), бабки (гроші), прикид (одяг, манера одягатися), приколотися (отри­мати або створити враження), злиняти (щезнути) тощо; для жаргону п'яничок типовим є вживання слів: бухло (алкоголь), конина (коньяк), бодун (похмілля) тощо.

У літературно-художніх творах жаргонізми використовують переважно з метою створення відповідного описуваному емоційного й соціального колориту, а також з метою мовленнєвої характеристики осіб, про яких ідеться. На­приклад:

Це все було просто до дрібниць: і я, і заспаний ранок, і сивий степ. Я пам'ятаю хороше тільки ранок: запла­каний у росах, молодий і трохи засоромлений сонцем, що смутне купалося у стрижні.

— Ну, ну... вже й цілуватися лізе! Кажу це до сонця, бо воно безцеремонно грається волосинками на моїй нозі, любовно оглядає забрьохану колошу на штанях і сміється з мене крильцями бджіл: «Дізік, дізік…».

— Дізік?! Я починаю сердитись, бо що таке «дізік»? Дізік — страшне для мене слово, бо воно нагадує мені про дійсність — раз, а друге — в нашій революційній тер­мінології це є дезертир, а я, товариші, саме до них і нале­жав!

 

Діалектизм

(грец. διάλεκτος — наріччя, говір) — позанормативний елемент літературної мови, що має виражену діалектну віднесеність.

Діалектизми належать до лексики обмеженого вживання. Проте водночас це потужні джерела, які живлять велику ріку нашої мови, збагачуючи її синоніміку. Найчастіше діалектизми використовують у художніх та публіцистичних творах. Тут треба пам'ятати, що невмотивоване вживання діалектизмів розхитує літературні норми, знижує рівень культурного мовлення. Часто використання діалектизмів не зумовлене ні стилістичними, ні номінативними настановами; воно є наслідком недостатнього розмежування засобів літературної мови та діалектів або ж свідомим хизуванням, протиставленням своїх, «правильних» засобів української мови чужим, напівросійським, «неправильним». Це не сприяє ні збільшенню кількості нових носіїв української мови, ні загалом соборності України.

Найчастіше діалектизми використовують:

- у розмовному мовленні як засіб вільного, невимушеного спілкування людей – носії певного говору;

- у художніх текстах для відтворення цього типу мовлення;

- у художньому мовленні в прямій мові для створення мовної характеристики персонажа, для типізації характерів представників різних суспільних верств;

- у художньому мовленні для реального відтворення життя з усіма його подробицями;

- у художньому мовленні для відтворення місцевого колориту;

- у публіцистичному стилі для позначення реалій життя словами, яким нема відповідників у літературній мові;

- у публіцистичному стилі в прямій мові для створення мовної характеристики персонажа, для відтворення місцевого колориту.

У науковому та офіційно-діловому стилях діалектну лексику, як правило, не використовують.

Західні говірки: вуйко (дядько), ґазда (господар), ватра (вогонь), файний (гарний), леґінь (юнак), ногавиці (штани), біти (чоботи).

Північні говірки: випуст (вигон), лісавиця (драбина), ореля (гойдалка), сохар (дерев’яні вила), веселики (журавлі), ясниця (райдуга).

Південно-східні говірки: банити (мити), пакіл (кілок), квасець (щавель), вагани (ночви), пшінка (кукурудза).

В основу української літературної мови ліг полтавський діалект, завдяки творчості Івана Котляревського, саме тому більшість його слів стали літературними.

Діалектна лексика буває дуже важкою для розуміння, особливо діалектизми з географічно віддалених регіонів.

Професіоналізми

— слова й живомовні звороти, властиві мові людей певного фаху. Оскільки професіоналізми вживають на позначення спеціальних понять лише в царині того чи іншого фаху, ремесла, промислу, вони не завжди відповідають нормам літературної мови. Професіоналізми виступають як неофіційні (отже, експресивно забарвлені) синоніми до термінів. Вони ніби деталізують загальновідомі назви. З-поміж професіоналізмів можна вирізнити науково-технічні, професійно-виробничі, просторічно-жаргонні. Вони доволі різноманітні щодо семантичних характеристик.

· назви фігур вищого пілотажу: штопор, бочка, петля, піке й інше;

· професіоналізми користувачів ПК: мама (материнська плата), клава (клавіатура), скинути інформацію (переписати), глюк (збій програми), вінт — вінчестер (твердий диск накопичування інформації);

· професіоналізми музикантів, наприклад: фанера (фонограма), ремікс (нова версія відомої мелодії), розкрутити (розрекламувати пісню, ім'я).

Здебільшого професіоналізми застосовують в усному неофіційному мовленні людей певного фаху. Виконуючи важливу номінативно-комунікативну функцію, вони точно називають деталь виробу, ланку технологічного процесу чи певне поняття й у такий спосіб сприяють ліпшому взаєморозумінню. У писемній мові професіоналізми використовують у виданнях, призначених для фахівців (буклетах, інструкціях, порадах).

Професіоналізми використовують також літератори, щоб створити фаховий колорит, відтворити життєдіяльність певного фахового середовища у своїх творах.

В офіційно-діловому стилі мовлення професіоналізми вживають із певними застереженнями.

 

 

9 Фразеологія

(від грецького phrasis - вираження, logos - вчення) — розділ мовознавства, в якому вивчаються лексично неподільні поєднання слів. Фразеологією називають також сукупність властивих мові усталених зворотів і висловів. Об’єктом дослідження фразеології як розділу мовознавства є стійкі вислови, їх семантика, структура, походження, роль у мові, взаємозв’язок з іншими мовними одиницями, зокрема словом і реченням.

Фразеологія — сукупність зворотів і висловів (словосполучень, речень), фразеологізмів, властивих тій чи іншій мові.

Особливості фразеологізму:

1. лексичне значення виражається сполученням кількох слів, значення фразеологізму єдине.
2. постійне відтворювання одного й того самого компонентного складу.
3. характеризуються стійкістю граматичних категорій.
4. слова у складі фразеологізмів мають часто переносне значення.
5. контекстуальна обумовленість вживання.

Фразеологічні зрощення — стійкі, неподільні словосполучення, зміст яких не виводиться із значень слів, що входять до фразеологізму: дати драла, врізати дуба.

Фразеологічні єдності — семантично неподільні і цілісні,але в них семантика частково мотивована значення слів, що становлять фразеологізм. Єдності не мають такого міцного поєднання, як зрощення: зітерти (розтерти, стерти) на порох (зітерти в порох, на прах).

Фразеологічні сполучення — такі стійкі мовні звороти, в яких один із компонентів має самостійне значення, що конкретизується у постійному зв’язку з іншими словами: нічого в рот не брати (нічого не їсти), брати рушник (свататися).

Класифікація фразеологічних одиниць

В основі вітчизняної концепції класифікації ФО лежить семантична класифікація, яку запропонував російський мовознавець В.В.Виноградов. Він виділив три типи ФО: фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності і фразеологічні сполучення.

Фразеологічні зрощення — семантично неподільні ФО, у яких цілісне значення невмотивоване, тобто не випливає із значень компонентів (бити байдики, точити ляси, собаку з’їсти).

Фразеологічні єдності — тематично неподільні одиниці, але цілісне значення їх певною мірою мотивоване значенням компонентів (тримати камінь за пазухою, не нюхати пороху, прикусити язика).

Фразеологічні сполучення — це такі стійкі мовні звороти, які не є «безумовними семантичними одиницями», оскільки характеризуються певною самостійністю складових части. Одне слово у фразеологічному сполученні є стрижневим й не може бути замінене іншим, а ті слова, що його характеризують, допускають взаємну заміну чи підстановку (бере досада (зло, страх, жаль); порушити питання (справу, проблему); не сходити з язика (уст).

Зберігши три основні типи фразеологічних одиниць, М.Шанський виділив четвертий тип — фразеологічні вирази, що об’єднують такі стійкі у своєму складі і часто вживані фразеологічні звороти, які є не тільки семантично подільними, але й складаються цілком із слів із вільним значенням: Не все те золото, що блищить; Вовків боятися — в ліс не ходити.

 

10 Лексикографія

(від грец. λεξικογραφία та грец. λεξικόν — словник і грец. γράφω — пишу), словникарство — розділ мовознавства, пов'язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад. Відповідно до цього виділяють практичну і теоретичну лексикографію. Тісно пов'язана з лексикологією. Лексикографія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос (див. Глосографія), тобто тлумачення написів на полях і в тексті рукописів книг.

Лексикографія займається словникарським кодифікуванням лексики якоїсь мови в цілому, зокрема її літературного різновиду (також лексики окремих авторів, див. словник мови письменника), чи в частинах облизько (діалектні словники), чи ділянкових (термінологічні словники), в діахронному перекрої (історичні словники з простеженням розвитку форм і значень включених слів), з розглядом походження слів (етимологічні словники з розкриттям найдавнішої форми й значення та споріднености з їх лексемами в інших мовах), з поданням сучасної правописно-наголосової норми слів (правописні й орфоепічні словники), їх уживання у стійких словосполученнях і фразеологізмах (фразеологічні словники) і стилістичного цінування (стилістичні словники); значення слів можуть подаватися тією самою мовою (тлумачні й енциклопедичні словники) або якимись іншими мовами (перекладні, дво- й кількамовні з поданням еквівалентів з інших мов).

Словник іншомовних слів — словник, у якому розкривається значення іншомовних слів, що ввійшли до лексичного складу рідної мови, і вказується, з якої мови вони засвоєні («Словник іншомовних слів», Довіра, 2000).

Словник історичний — один з різновидів тлумачного словника, в якому подаються слова певної історичної епохи за даними писемних пам'яток, з'ясовується їх значення, наводяться ілюстрації («Словник староукраїнської мови XIV—XV ст.», Т 1-2, 1977—1978).

Словник орфографічний — словник, який подає перелік слів у їх нормативному написанні.

Словник орфоепічний — служить довідником правильної нормативної вимови і нормативного наголосу.

Словник перекладний — словник, у якому реєстрове слово в різних його значеннях перекладається відповідниками іншої мови.

Словник синонімів — у ньому подані ряди синонімів, що групуються навколо стрижневих слів, розташованих в алфавітному порядку.

Словник термінологічний — словник, у якому подана система термінів певної галузі науки, виробництва, мистецтва.

 

11 Документ види документів

Докуме́нт — засіб закріплення різними способами на відповідному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності та розумову діяльність людини

Документ (за П. Отле) — це будь-яке джерело інформації, передання людської думки, знань незалежно від того, чи втілене воно в матеріально фіксованій формі або є провідником (передавачем) інформації в часі.

Документ (ділове укр. мовлення) — матеріальний об'єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію, оформлений у зведеному порядку і має відповідно до чинного законодавства юридичну силу.

Слово походить від латинського слова "docere" (знати, свідчити), від якого походять також слова доцент (docent) і доктор (doctor). Буквальний переклад слова "document" - свідоцтво, свідчення, посвідчення, джерело.Головні функції – це зберігання й передача інформації в часі та просторі. Створюється документ з метою забезпечення потреб суспільства за допомогою розмноженої документної інформації.

Загальні функції

Інформаційна — документ створюється для передачі або зберігання інформації.

Соціальна — задовольняє певну соціальну потребу.

Культурна — засіб зв'язку між організаціями та суспільними структурами.

Документи розрізняють за структурними ознаками, вони можуть бути стандартні і нестандартні, що залежить від багатьох суб"єктивних і об"єктивних факторів. Стандартні документи- це документи, що мають однакову форму та заповнюються в певній послідовності й за суворо визначеними правилами. Нестандартні документи- створюються в кожному конкретному випадку для розв"язання окремих ситуацій, їх друкують або пишуть від руки.

Реквізити - це сукупність обов'язкових даних у документі, без яких він не може бути підставою для обліку й не має юридичної сили.
Склад рекізитів:

1. Державний герб;
2. емблема організації;
3. зображення нагород;
4. код підприємства;
5. код документа;
6. назва міністерства чи відомства;
7. назва підприємства;
8. назва структурного підрозділу;
9. індекс підприємства зв'язку, поштова адреса, номер телефону, факсу, номер рахунку в банку;
10. назва виду документа;
11. дата;
12. індекс (вихідний номер документа);
13. посилання на індекс і дату вхідного документа;
14. місце складання чи видання;
15. гриф обмеження доступу до документа;
16. адресат;
17. гриф затвердження;
18. резолюція;
19. заголовок до тексту;
20. позначка про контроль;
21. текст;
22. позначка про наявність додатка;
23. підпис;
24. гриф погодження;
25. візи;
26. відбиток печатки;
27. позначка про завірення копії;
28. прізвище виконавця та номер його телефону;
29. позначка про виконання документа й направлення його до справи;
30. позначка про перенесення даних на машинний носій;
31. позначка про наджодження;
32. запис про державну реєстрацію.

Види документів

· Документи щодо особового складу

· Довідково-інформаційні документи

· Обліково-фінансові документи

· Господарсько-договірні документи