По способу впливу на економічний ріст розрізняють прямі й непрямі фактори.

Прямими називають ті, які безпосередньо визначають фізичну можливість економічного зростання.

Непрямі фактори впливають на можливість перетворення цих можливостей у дійсність. Вони можуть сприяти реалізації потенціалу, закладеного в прямих факторах, або обмежувати його.

До складу прямих входять п'ять основних факторів, які безпосередньо визначають динаміку сукупного виробництва й пропозиції:

- наявність природних ресурсів, їх кількість і якість;

- кількість трудових ресурсів і їх якісний стан;

- обсяг основного капіталу і його технічний стан;

- технологія, її новизна, швидкість зміни, результативність, окупність;

- розвиток підприємницької здатності в суспільстві.

До складу ж непрямих факторів економічного зростання входять:

- ступінь повноти й ефективності використання всіх видів ресурсів;

- ефективний і справедливий розподіл обсягу виробництва, що

збільшується, й доходів;

- зниження ступеня монополізації ринків;

- зменшення цін на виробничі ресурси;

- зниження податків на прибуток;

- розширення можливості одержання кредитів, тощо.

Відповідно виділенню типів економічного зростання прямі фактори росту діляться на дві основні групи: екстенсивні й інтенсивні.

Даний розподіл представлений на мал. 1.

 

ФАКТОРИ

ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

 

Екстенсивні Інтенсивні

Збільшення кількості робочої сили

Збільшення капіталу

Покращення засобів використання ресурсів

Підвищення якості використованих ресурсів

 

Мал.1. Фактори економічного зростання.

 

 

У загальному вигляді вплив факторі на економічне зростання можно зобразити графічно (схема 1).

	1. Чисельність зайнятих робітників 2. Середня кількість відпрацьованих годин.		Трудові витрати

 

Реальний обсяг виолбництва

× =

 

 

 

 

Схема 1. Фактори, що визначають динаміку виробництва реального продукту.

Поруч із факторами економічного зростання є ряд таких, які стримують збільшення продуктивності праці й реального національного доходу. Як показує практика розвинутих капіталістичних держав, до них належать:

- законодавча діяльність у галузі охорони праці, навколишнього середовища;

- посилення державного втручання в приватний бізнес спричинило збільшення витрат, що сприяють відволіканню капіталовкладень від інвестицій в основний капітал для підвищення продуктивності праці;

- несумлінне відношення до праці й господарські злочини;

- припинення роботи під час страйків;

- несприятливий природний вплив на розвиток сільського господарства;

- економічні кризи, циклічне безробіття.

Для характеристики економічного зростання використовується система показників, які допомагають вимірювати результативність застосовуваних факторів виробництва. Найважливішим показником за всіх часів була і є продуктивність суспільної праці, яку розраховують по формулі:

Пт = П / Т

де Пт - продуктивність праці; П - об'ємний показник продукції; Т - середньооблікова чисельність працівників, зайнятих виробництвом даної продукції (іноді замість чисельності працівників - їх заробітна плата за відповідний період).

Таким чином, показник продуктивності праці в господарській практиці розуміють як виробництво на один одного працівника або на гривню зарплати. Показник трудомісткості продукції зворотний показнику продуктивності праці.

Тп = Т/П

де Тп - трудомісткість продукції.

Аналогічні пари показників існують і щодо взаємозв'язків результатів виробництва й витрат суспільної праці. Одну з них становлять матеріаловіддача й матеріаломісткість.

1) Мп = П / М 2) Пм = М / П

Де Мп - матеріаловіддача; Пм - матеріаломісткість; П - певний об'ємний показник продукції; М - витрати предметів праці на виробництво даної продукції.

Якщо матеріаловіддача являє собою кількість виробленої продукції на кожну гривню витрат предметів праці, то матеріаломісткість, навпаки, показує, скільки предметів праці витрачене на одну гривню продукції.

Такі ж пари показників утворюють показники фондовіддачі й фондомісткості.

3) Фп = П / Ф

4) Пф = Ф / П

Де Фп - фондовіддача; Пф - фондомісткість; П - певний об'ємний показник виробленої продукції; Ф - середньорічна вартість засобів праці, використаних при її виробництві.

Таким чином, фондовіддача показує, скільки продукції припадає на одну гривню середньорічної вартості засобів праці, а фондомісткість, навпаки, скільки середньорічної вартості засобів праці втілене в кожній гривні виробленої продукції.

Як ці, так і інші показники економічної ефективності залежать від багатьох обставин. Серед них важливу роль відіграє ступінь реального усуспільнення виробництва, тобто такого усуспільнення, яке викликається не потребами підпорядкування виробництва якомусь центру, а потребами раціоналізації господарської діяльності.

НТР - вирішальний фактор переходу від переважно екстенсивного до переважно інтенсивного типу економічного розвитку. Ідеальний варіант інтенсивного зростання - збіг трудозбереження (зменшення питомих витрат живої праці) з матеріалозбереженням (скорочення питомих витрат предметів праці) і з капіталозбереженням (зниженням питомих витрат засобів праці). Взаємозв'язок динаміки результатів з динамікою різних елементів виробничих витрат формалізується в продуктивній функції. Вона має такий загальний вигляд:

y = F(x1, x2,...,xп),

де y - обсяг продукції; х1, х2,...,хп - використані фактори виробництва.

Таким чином, підводячи підсумки щодо проблеми економічного зростання, слід зазначити, що країни колишньої соціалістичної системи обрали незбалансовану модель економічного росту, замінивши економічні взаємозв'язки на позаекономічні й почавши економічний підйом з важких галузей промисловості. Використовуючи політичні методи, держави змогли мобілізувати додатковий продукт із метою нагромадження й забезпечити за останні роки певні темпи економічного росту. Однак нагромадження при даній моделі зростання вступає в протиріччя зі споживанням населення, знижується трудова активність, падають ефективність виробництва й темпи економічного росту.

Збалансований економічний ріст, який характеризується послідовним розвитком за схемою: сільське господарство - легка промисловість - важка промисловість - високі технології, як показує досвід Китаю й інших країн, виявився єдино прийнятним для досягнення довгострокового й успішного розвитку України.

За останнє десятиліття в Україні сформувалася соціально-економічна структура суспільства, яка складається із трьох груп економічних інтересів: фінансово-посередницької, яка зосередила основну роль українського капіталу; держави із владними підрозділами, криміналом і корупцією; найманих робітників, погано організованих, які не отримують заробленого. Інтереси цих груп уже утворили систему, не здатну до відновлення. Тому стабільний ріст національної економіки пов'язаний з відновленням і продуманою програмою дій уряду, орієнтованою на якісний економічний ріст в Україні.

 

4.

Циклічність як об'єктивна закономірність економічного розвит­ку за своїм змістом багатоструктурна. Якщо в основу критерію кла­сифікації покласти довготривалість, то вона буде мати:

малі цикли (короткострокові коливання ділової активності, які продовжуються З—4 роки);

середні цикли (строком 7—11 років);

великі цикли (пе­ріодичність яких становить 40—60 років);

вікові циклічні коливан­ня, наприклад вікові цикли лідерства.

Проте критерій довготривалості лише один з можливих. Типи циклів розрізняються неоднозначністю матеріальної основи розвит­ку, характером впливу на економічні процеси. Здавалося, що в ос­нову класифікації циклів можна покласти саме їх, та ця специфіка відносна: причинно-наслідкові зв'язки, що викликають до життя ті чи інші цикли, функції, які вони виконують, багато в чому переплі­таються. Крім того, різні цикли накладаються один на одний, що ускладнює їхню диференціацію. Отже, і в цьому випадку штучна уніфікація їх неприпустима.

У структурі циклічного економічного розвитку найрельєф-ніше виражаються середні промислові цикли. Вони найближче вза­ємодіють з малими циклами і найдієвіше впливають на розвиток економічних процесів. Саме тому середні цикли визначаються як базові.

Середні і малі цикли

Історія середніх промислових циклів бере початок з кризи пе­ревиробництва 1825 р., що охопила Великобританію. Цей цикл три­вав 12 років і закінчився кризою 1836 р., яка уразила економіку Великобританії та США. Через 11 років нова економічна криза за­хопила відтворювальні структури Великобританії, США, Франції та Німеччини. Криза 1857 р. стала першою світовою циклічною кри­зою. В неї було втягнуто абсолютну більшість промислових країн. Пізніше більшість криз були світовими. До них належать кризи 1866, 1873, 1882, 1890, 1900, 1907, 1913—1914, 1920—1921, 1929— 1933, 1937—1938 рр. Після другої світової війни розгорнулися кри­зи 1948—1949,1953—1954,1957—1958,1960—1961,1969—1970,1974— 1975, 1980—1982, 1992—1993 рр. Нова фаза спаду почалася на по­чатку 1996 р.

Усі названі кризи різняться між собою, оскільки кожна з них історично неповторна та індивідуальна. Пояснити їхню суть за до­помогою лише якоїсь однієї групи факторів неможливо.

Протемож­на виділити ряд загальних закономірностей, які властиві усім їм.

1. Економічні цикли середньої тривалості мають чотири послі­довні фази:

кризу, депресію, пожвавлення, піднесення. Визначаль­ними моментами серед цих фаз є криза і піднесення. Перехід від однієї фази циклу до іншої здійснюється автоматично —на основі ринкових саморегуляторів.

2. Середні цикли за своїм змістом відображають циклічність роз­витку не лише виробництва, а й обміну, розподілу і споживання. Це зумовлює багатогранність циклічних коливань, показниками яких є:

· загальні масштаби виробництва,

· динаміка національного доходу і валового національного продукту,

· завантаженість виробничих потужностей,

· зайнятість,

· реальні доходи населення,

· рух норми прибутку,

· показники, що характеризують економічну ефективність відтворення.

3. Матеріальною основою середніх циклів є фізичне оновлення основних засобів виробництва, насамперед їхньої найактивнішої частини — знарядь праці. Отже, виробництво засобів виробництва виконує в механізмі циклічності базову функцію. У процесі цикліч­них коливань вони відчувають найбільше навантаження. В країнах, де частка галузей першого підрозділу в економіці менша, цикліч­ність за інших однакових умов виявляється менше.

4. Циклічність, що викликана оновленням основних виробничих фондів, не обов'язково призводить до спаду виробництва. Старін­ня і фізична заміна зношених засобів виробництва не є безпосе­редньою причиною кризи. Негативні наслідки цих процесів можна регулювати. Економіці внутрішньо притаманні властивості запобі­гання таким виробничим спадам. Для цього необхідно розмежува­ти матеріальні основи середньострокових циклічних коливань і безпосередні причини криз. Останніми є внутрішні суперечності ринкової економіки: функціональна відокремленість її структур­них елементів і принципова неможливість у зв'язку з цим цілісного макроекономічного регулювання її.

5. Криза є найскладнішою та найсуперечливішою фазою еконо­мічного циклу. З нею, з одного боку, пов'язані руйнівні сили: ско­рочення виробництва, масові банкрутства, безробіття, зниження життєвого рівня, наступ на соціальні завоювання трудящих і де­мократію, політична напруга, а з другого — криза виконує творчу функцію: циклічні коливання ділової активності є однією з умов економічного зростання, а сама криза — активною складовою час­тиною творчого процесу.

Прискорюючи відмирання застарілих еко­номічних систем,

вона одночасно є важливою ланкою, що вона одночасно є важливою ланкою, що приприскорює технічне і технологічне оновлення виробництва, структурну перебудову економіки. Звідси випливає висновок про те, що антициклічне регулювання має свої межі, оптимальні норми, а штучне переривання кризи не завжди обґрунтоване.

Основною фазою, що формує і визначає характер і тривалість економічного циклу, найвідчутнішою за своїми соціально-економіч­ними наслідками, є криза — рецесія, стискання, падіння (рис. 32). Вона характеризується: порушенням макроекономічної рівноваги, розбалансуванням взаємодіючих структур; перевиробництвом з наступним падінням обсягів виробництва, нагромадженням товар­них мас в оптовій торгівлі; падінням товарних цін; зростанням без­робіття, збільшенням незайнятих виробничих потужностей; падін­ням рівня реальної заробітної плати, інших доходів, прибутків під­приємств, життєвого рівня населення; зниженням платоспромож­ного попиту населення, зменшенням обсягів оптової та роздрібної торгівлі; крахом грошово-кредитних зв'язків; наростанням систе­ми взаємних неплатежів; кредитною напругою, злетом норми по­зикового відсотка; нестачею грошової маси, високими темпами інфляції; масовим знеціненням капіталу, завмиранням інвестицій­них процесів; падінням курсу акцій, біржовою панікою; масовим банкрутством підприємств; зростанням соціальної напруженості у суспільстві тощо.

Кризові явища продовжують наростати до моменту відновлення макроекономічної рівноваги на її найнижчих рівнях (коли процес падіння припиняється і розпочинається фаза депресії, відрізок В— В, ). Двоїста природа кризи виявляється в тому,що, з одного боку, вона є наслідком внутрішніх суперечностей системи, а з іншого — формою їх розв'язання, виконуючи функцію оздоровлення (санації) економічної системи.

Депресія (застій, стагнація) може бути досить довготривалою, вона характеризується післяшоковою ситуацією. Основними її оз­наками є: стабільність виробництва, але на найнижчому рівні; при­зупиняється падіння цін, вгамовуються інфляційні процеси; збері­гається високий рівень безробіття, кількість робочих місць не збіль­шується, рух капіталу нежвавий, відсутні нові інвестиції, норма по­зикового відсотка висока; починають відновлюватися господарські зв'язки; стабілізуються і поступово зменшуються товарні запаси.

Внаслідок цього помітні поступове поширення реанімаційних проце­сів, наростання позитивних тенденцій. Розпочинається фаза пож­вавлення. Серед її основних виявів слід назвати: початок оновлен­ня основного капіталу, модернізації виробництва; відновлення інвес­тиційного процесу; активізацію сукупного попиту; підвищення рівня виробництва, скорочення безробіття; зростання позикового відсотка, товарних цін. Застій змінюється економічним зростанням, пожвав­лення охоплює все більшу кількість підприємств, галузей, сфер еко­номіки, зростають доходи населення, прибутки підприємців. Від­новлюється докризовий стан економіки (точка С на рис. 32, яка відповідає точці А — піку розвитку попереднього економічного циклу).

Економіка входить у фазу піднесення (експансії, ажіотажного буму) і досягає своєї найвищої точки, піку розвитку (точка А,), па­раметри якого значно перевищують попередній. Піднесення ха­рактеризується масовим оновленням і розширенням основного капіталу, реконструкцією старих виробничих потужностей і новим будівництвом; нарощуванням обсягів національного виробництва, активним інвестиційним процесом, стрімким зростанням прибут­ків, сукупного попиту; гарячковим зростанням цін; повною зайня­тістю, суттєвим підвищенням заробітної плати, наростанням нестачі робочої сили, сировинних ресурсів; розвитком кредитно-фінансових операцій, спекулятивних біржових ігор тощо. Все це призводить до "перегріву" економіки, посилення диспропорційних явищ, зростання передумов майбутнього падіння, нового економічного циклу, на­ступного витка соціально-економічного розвитку суспільства.

Сучасний економічний цикл має суттєві відмінності а саме:

· дія і вплив фази циклу виходять за національні межі;

· посилюється державно-монополістичне регулювання циклічних процесів;

· підвищується роль соціальних аспектів в механізмі антициклічного регулювання;

· фази пожвавлення і піднесення триваліші та інтенсивніші, фази спаду і депресії менш глибокі та тривалі;

· науково-технічна революція, структурна перебудова економіки впливають на частоту криз: період їх повторювання скоротився спочатку з 10—14 до 5—7 років, а сьогодні кризові явища повторю­ються через 1—2 роки;

· нерегулярність коливань, розмитість меж між фазами, випадін­ня окремих фаз (після кризи, наприклад, може зразу розпочатись пожвавлення);

· темпи піднесення невисокі — 2—3 відсотки на рік, в умовах піднесення залишається значна кількість безробітних; основні еко­номічні параметри менш динамічні, соціально-економічні процеси відбуваються повільніше;

· суперечливе поєднання асинхронності та синхронності соціаль­но-економічних процесів у різних країнах;

· зниження ролі циклічних факторів у динаміці цін; глибока кри­за, стагнація виробництва можуть супроводжуватися зростанням цін, посиленням інфляційних процесів;

· переплетіння циклічних криз з нециклічними, синхронізація і взаємодія економіко-соціальних коливань, кризових явищ і природ­но-економічних циклів;

· частішими і серйознішими за своїми наслідками стають нецик-лічні коливання, сутність яких вивчена недостатньо, а отже, відсутні ефективні методи регулювання їх;

· кризові явища охоплюють нові сфери і рівні (галузі немате­ріального виробництва, індустрію відпочинку тощо).

Особливості сучасного економічного циклу потребують удоско­налення механізмів антикризового регулювання, пошуку нових, дієвіших методів і важелів пом'якшення циклічних коливань.

Внаслідок дії різноманітних груп факторів в економічному циклі досить складно виділити всі чотири фази. Відбувається поступове злиття фази кризи з фазою депресії, а фази пожвавлення — з фа­зою піднесення, і цикл починає функціонувати як двофазний. Для першої фази властиве сходження вниз, для другої — піднімання.

Матеріальною основою малих циклів є процеси, що відбува­ються у сфері грошових відносин. Малі цикли розмежовуються грошовими кризами, що повторюються з певними закономірно­стями. Вони характеризуються особливою гостротою та інтенсив­ністю — або накладаються на промислові кризи, або мають самостій­ний розвиток.