Стаття 348. Контроль банку за використанням кредиту

1. Банк здійснює контроль за виконанням умов кредитного договору, цільовим вико­ристанням, своєчасним і повним погашенням позички в порядку, встановленому зако­нодавством.

2. У разі якщо позичальник не виконує своїх зобов'язань, передбачених кредитним договором, банк має право зупинити подальшу видачу кредиту відповідно до договору.

 

1. Частина 1 коментованої статті покладає на банк здійснення контролю за виконанням умов кредитного договору, цільовим використанням кредитних коштів, своєчасним і пов­ним погашенням кредиту.

При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контак­ти з позичальником, зобов'язаний проводити перевірки стану збереження заставленого май­на, що повинно бути передбачено кредитним договором. У разі виявлення фактів викорис­тання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів в межах зобов'язань позичальника за кре­дитним договором у встановленому чинним законодавством порядку.

У разі несвоєчасного погашення кредиту та сплати відсотків, при відсутності домовлено­сті про відстрочення погашення кредиту, банк має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених договором.

2. Згідно з частиною 2 коментованої статті банку надано право зупинити подальшу видачу кредиту відповідно до договору в разі якщо позичальник не виконує своїх зобов'язань, пе­редбачених кредитним договором.

Разом з тим, законодавством передбачена можливість відстрочення погашення кредиту з підвищенням відсоткової ставки, що може здійснюватися банком у виняткових випадках - у разі виникнення у позичальника тимчасових фінансових ускладнень через непередбачені об­ставини за умови вжиття позичальником відповідних заходів щодо їх усунення. Це відстро­чення має бути оформлене додатковим договором між позичальником та банком, який є невід'ємною частиною кредитного договору.

 

Стаття 349. Кредитні ресурси

1. Банки здійснюють кредитні операції в межах кредитних ресурсів, які вони утворю­ють у процесі своєї діяльності. Вони можуть позичати один в одного на договірних за­садах ресурси, залучати та розміщувати кошти у формі депозитів, вкладів і здійснюва­ти взаємні операції, передбачені їх статутами.

2. У разі недостатності коштів для здійснення кредитних операцій і виконання взятих на себе зобов'язань банки можуть одержувати позички у Національного банку України. Кредитні ресурси Національного банку України становлять кошти статутного та інших фондів, інші кошти, що використовуються як кредитні ресурси відповідно до закону.

3. Загальні умови використання кредитних ресурсів визначаються цим Кодексом та іншими законами.

1. Відповідно до Положення про кредитування [185], основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки на розрахункових та поточ­них (валютних) рахунках, залучені кошти юридичних та фізичних осіб на депозитні рахунки до запитання та строкові, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних па­перів.

Кредитні операції здійснюються банками у межах кредитних ресурсів.

При наданні позичальнику кредиту в розмірі, що перевищує 10 відсотків власного капіта­лу («великі кредити»), банк повідомляє про кожний такий випадок Національному банку.

Жоден із виданих великих кредитів не може перевищувати 25 відсотків власних коштів банків.

Надання кредитів банками на міжбанківському ринку регламентується Законом «Про банки і банківську діяльність», Цивільним кодексом України, нормативними актами Націо­нального банку України (зокрема Положенням про кредитування), статутами банків та кре­дитними договорами.

Кредитні відносини між банками визначаються на договірних засадах, шляхом укладення кредитних договорів, які мають передбачати права та зобов'язання сторін з належним оформ­ленням справ за міжбанківськими кредитами.

Надання міжбанківських кредитів має супроводжуватися відкриттям рахунків відповідно до Плану рахунків бухгалтерського обліку банків України.

Банки як економічно самостійні і незалежні від виконавчих та розпорядчих органів дер­жавної влади у своїх рішеннях, пов'язаних із оперативною діяльністю, мають право само­стійно встановлювати рівень відсоткової ставки за міжбанківськими кредитами залежно від попиту та пропозиції на міжбанківському ринку та рівня облікової ставки.

Загальний розмір отримання банками міжбанківських кредитів обмежується двократним розміром власних коштів банку. Забороняється їх надання та отримання банківськими уста­новами (філіями, управліннями, відділеннями тощо), які не є юридичними особами, крім ви­падків, коли це здійснюється за дорученням юридичної особи.

Національний банк України, враховуючи фінансовий стан банку, має право встановлюва­ти інші обмеження загальної суми залучення та надання банками міжбанківських кредитів.

2. Відповідно до чинного законодавства банки мають право на отримання від Національ­ного банку України кредитів через кредитні аукціони, ломбардні операції, переоблік вексе­лів на умовах двосторонніх договорів.

Згідно з пунктом 1 статті 42 Закону «Про Національний банк України» Національний банк для забезпечення виконання покладених на нього функцій надає кредити банкам для під­тримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефінансування Національного банку та в по­рядку, визначеному Національним банком.

3. Як встановлено частиною 3 коментованої статті, загальні умови використання кредит­них ресурсів визначаються ГК та іншими законами.

 

Стаття 350. Факторингові послуги банків

1. Придбання банком права вимоги у грошовій формі з поставки товарів або надання послуг з прийняттям ризику виконання такої вимоги та прийом платежів (факторинг) є банківською операцією, що здійснюється на комісійних засадах на договірній основі.

2. За договором факторингу банк бере на себе зобов'язання передати за плату кошти в розпорядження клієнта, а клієнт бере на себе зобов'язання відступити банкові грошо­ву вимогу до третьої особи, що випливає з відносин клієнта з цією третьою особою.

3. Факторингові операції банків можуть супроводжуватися наданням клієнтам додат­кових консультаційних та інформаційних послуг.

4. Договір факторингу є дійсним незалежно від угоди між клієнтом та його боржни­ком про заборону або обмеження передавання грошової вимоги.

5. Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються Ци­вільним кодексом України, цим Кодексом, законом про банки і банківську діяльність, ін­шими законами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України.

1. Одним із видів кредитних операцій банків є факторинг.

Як випливає зі змісту частини 1 коментованої статті, факторинг - це банківська операція, що здійснюється на комісійних засадах на договірній основі і полягає у придбанні банком права вимоги у грошовій формі з поставки товарів або надання послуг з прийняттям ризику виконання такої вимоги та прийом платежів.

«Прийняття ризику виконання такої вимоги» означає, що суб'єкт господарювання, який відступив банку право грошової вимоги, не відповідає за невиконання цієї вимоги боржни­ком, отже, весь ризик невиконання і можливі при цьому фінансові втрати лягають на банк.

«Прийом платежів» (згідно з Законом України «Про податок на додану вартість» -«інкасація боргових вимог») - банківська послуга з отримання за дорученням клієнта коштів від боржника такого клієнта у рахунок погашення його боргу або акцепту по векселях, чеках, інших розрахункових і товарних документах.

Слід звернути увагу на основну відмінність факторингових операцій (послуг) від уступки вимоги: ця відмінність полягає в оплатному (як правило, у відсотках від суми простроченої заборгованості) характері здійснення факторингових операцій. Оплатний характер їх вияв­ляється також і в тому, що банк перераховує суб'єкту господарювання кошти у розмірі, зменшеному на відсоток від суми, яка буде сплачена банку покупцем-боржником. Уступка вимоги не передбачає ні оплатного придбання вимоги її набувачем у первісного кредитора, ні, відповідно, сплати винагороди первісним кредитором набувачеві вимоги.

Ще одна відмінність факторингу від уступки вимоги полягає у можливості надання На­ціональним банком України банку-фактору кредиту (строком на три місяці під 10 % річних) для проведення факторингових операцій, тобто для придбання права вимоги.

Сторонами у договорі факторингу є фактор (банк) і клієнт. Фактором може виступати банк або інша фінансова установа, яка може здійснювати подібну фінансову послугу. Як випливає із статті 1079 ЦК, договір факторингу відноситься до підприємницьких (господар­ських) договорів, а його сторонами є суб'єкти підприємницької господарської діяльності..

У міжнародній торгівлі факторинг розглядається як послуга з отримання купівельної ціни за товар, в рамках якої фактор (фінансовий агент) звільняє експортера від стягнення вартості товару з іноземного покупця, надаючи йому можливість зосередити увагу на продажу і мар­кетингу своїх товарів.

2. За договором факторингу банк бере на себе зобов'язання передати за плату кошти в роз­порядження клієнта, а клієнт бере на себе зобов'язання відступити банкові грошову вимогу до третьої особи, що випливає з відносин клієнта з цією третьою особою.

Більш повне визначення договору факторингу містить частина 1 статті 1077 ЦК, згідно з якою за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження дру­гої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Згідно із статтею 1078 ЦК предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважа­ється переданим з моменту настання цієї події.

3. Факторингові операції банків можуть супроводжуватися наданням клієнтам додатко­вих консультаційних та інформаційних послуг.

Як встановлено частиною 2 статті 1077 ЦК, зобов'язання фактора за договором факторин­гу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Отже, консультаційні та інформаційні послуги фактора мають стосуватися факторингових операцій.

4. Договір факторингу є дійсним незалежно від угоди між клієнтом та його боржником про заборону або обмеження передавання грошової вимоги.

У цьому разі клієнт не звільняється від зобов'язань або відповідальності перед боржни­ком у зв'язку з порушенням клієнтом умови про заборону або обмеження відступлення пра­ва грошової вимоги (абз. 2 ч. 1 ст. 1080 ЦК).

5. Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються Цивіль­ним кодексом (ст. 1077-1086), Господарським кодексом, Законом України «Про банки і бан­ківську діяльність», іншими законами, а також нормативно-правовими актами Національно­го банку України, зокрема Методичними рекомендаціями по наданню комерційними бан­ками факторингових послуг підприємствам та організаціям, прийнятими рішенням Правлін­ня Національного банку України від 22 квітня 1992 р. № 2 (назва цього документа свідчить, що його норми є нормами-рекомендаціями, тобто не обов'язковими для застосування).

 

Стаття 351. Лізингові операції банків

1. Банки мають право придбавати за власні кошти засоби виробництва для передачі їх у лізинг з дотриманням вимог, встановлених у статті 292 цього Кодексу.

2. Загальні умови та порядок здійснення лізингових операцій визначаються законом про банки і банківську діяльність, іншими законодавчими актами, а також норматив­но-правовими актами Національного банку України.

 

1. Лізинг, як і факторинг, також відноситься до кредитних операцій банків. Частиною 1 коментованої статті та Законом «Про банки і банківську діяльність» банкам

надано право придбавати за власні кошти засоби виробництва для передачі їх у лізинг. Дже­релом коштів, за які банки мають право придбавати засоби виробництва, є власні кошти бан­ків. На відносини лізингу в цьому випадку поширюються вимоги статті 292 ГК (див. комен­тар до ст. 292).

2. Крім статті 292 ГК, загальні умови та порядок здійснення лізингових операцій визна­чаються Цивільним кодексом України (ст. 806-809), законами «Про банки і банківську діяльність», «Про фінансовий лізинг», іншими законодавчими актами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України.

 

Страхування

 

Стаття 352. Страхування у сфері господарювання

1. Страхування - це діяльність спеціально уповноважених державних організацій та суб'єктів господарювання (страховиків), пов'язана з наданням страхових послуг юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо захисту їх майнових інте­ресів у разі настання визначених законом чи договором страхування подій (страхових випадків), за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхувальни­ками страхових платежів.

2. Страхування може здійснюватися на основі договору між страхувальником і стра­ховиком (добровільне страхування) або на основі закону (обов'язкове страхування).

3. Суб'єкти господарювання з метою страхового захисту їх майнових інтересів мо­жуть створювати товариства взаємного страхування в порядку і на умовах, визначених законодавством.

 

1. У частині 1 коментованої статті йдеться про страхування як особливий вид господар­ської діяльності з надання страхових послуг, тобто про страхову діяльність.

Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками - резидентами Укра­їни (ст. 2 Закону України «Про страхування» [459]). Діяльність на страховому ринку України страховиків-нерезидентів допускається за умови проходження ними процедури реєстрації та ліцензування в порядку, визначеному законодавством України про страхування.

В окремих випадках, встановлених законодавством України, страховиками визнаються державні організації, які створені і діють відповідно до Закону «Про страхування». У цьому

 

P.S/ Sorry, забула відсканувати сторінка:-)

Страхувальниками товариства взаємного страхування виступають його члени, які можуть бути як юридичними, так і фізичними дієздатними особами.

Пункт 6 Тимчасового положення передбачає, що члени товариства укладають з ним дого­вір страхування, в якому об'єкти страхування, страхові суми, порядок їх виплати та порядок внесення страхових платежів визначаються з урахуванням особливостей кожного члена то­вариства.

У договорі страхування може передбачатися внесення одним з членів товариства пов­ністю або частково платежів за інших членів.

Члени товариства на підтвердження приєднання до договору страхування отримують сер­тифікат, порядок видачі якого повинен встановлюватися Державною комісією з регулюван­ня ринків фінансових послуг.

Відповідно до пункту 8 Тимчасового положення товариство формує загальні страхові ре­зерви для виплати ним майбутніх страхових сум та страхових відшкодувань за зобов'язання­ми всіх своїх членів.

Умови виходу з товариства взаємного страхування передбачаються в його установчих до­кументах. Кожному члену товариства у разі його виходу з товариства повертається частина його внеску на умовах, передбачених Законом «Про страхування», відповідно до якого у разі дострокового припинення дії договору страхування за вимогою страхувальника страховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення дії договору, з вира­хуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового та­рифу, фактичних виплат страхових сум та страхового відшкодування, що були здійснені за цим договором страхування. Якщо вимога страхувальника обумовлена порушенням страхо­виком умов договору страхування, то останній повертає страхувальнику сплачені ним стра­хові платежі повністю.

При достроковому припиненні дії договору страхування за вимогою страховика страху­вальнику повертаються повністю сплачені ним страхові платежі. Якщо вимога страховика зумовлена невиконанням страхувальником умов договору страхування, то страховик повер­тає страхувальнику страхові платежі за час дії договору з вирахуванням витрат на ведення справи, визначених нормативом у розмірі страхового тарифу, виплат страхових сум та стра­хового відшкодування, що були здійснені за цим договором страхування.

У разі ліквідації одного із страхувальників - члена товариства або його виходу із складу цього товариства договір між іншими його членами не втрачає чинності (п. 6 Тимчасового положення).

 

Стаття 353. Суб'єкти страхової діяльності у сфері господарювання

1. Суб'єкти господарювання - страховики здійснюють страхову діяльність за умови одержання ліцензії на право проведення певного виду страхування. Страховик має право займатися лише тими видами страхування, які визначені в ліцензії.

2. Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестраховування та фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та управлінням ними. Допускається здійснення вказаних видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків за договорами про спільну діяльність.

3. Страхувальниками у цьому Кодексі визначаються учасники господарських відно­син, які уклали договори страхування із страховиками або є страхувальниками відпо­відно до закону.

1. Згідно із статтею 2 Закону «Про страхування» страховиками визнаються фінансові уста­нови, створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатко­вою відповідальністю згідно із Законом «Про господарські товариства» [90] з урахуванням особливостей, передбачених Законом «Про страхування», а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страховика повинно бути не менше трьох.

Відповідно до статті 34 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [ 100], статті 38 Закону «Про страхування» та згідно з Ліцензійними умовами провадження страхової діяльності, затвердженими розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28 серпня 2003 р., ліцензування страхо­вої діяльності на території України носить обов'язковий характер.

Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України відповідно до Указу Президента України від 4 квітня 2002 р. [389] є центральним органом виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю (далі — Державна комісія).

Згідно із статтею 38 Закону «Про страхування» страховики, які отримали ліцензію на страхування життя, не мають права займатися іншими видами страхування.

Державна комісія зобов'язана розглянути заяву страховика про видачу йому ліцензії у строк, що не перевищує 30 календарних днів з часу одержання документів.

Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є:

1) недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії;

2) невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, вста­новленим для виду господарської діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії (ст. 36 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових по­слуг»).

Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.

2. Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, пере­страхування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових ре­зервів та їх управлінням.

Дозволяється виконання зазначених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі укладених договорів, надання послуг (виконання робіт), якщо це без­посередньо пов'язано із зазначеними видами діяльності, а також будь-які операції для забез­печення власних господарських потреб страховика.

Діяльність по перестрахуванню регулюється статтею 12 Закону «Про страхування» та По­рядком та вимогами щодо здійснення перестрахування у страховика (перестраховика) нере­зидента, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 4 лютого 2004 р. [248]

Згідно із Законом перестрахування - це страхування одним страховиком (цедентом, пере­страхувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обо­в'язків перед страхувальником у іншого страховика (перестраховика) резидента або нерези­дента, який має статус страховика або перестраховика, згідно з законодавством країни, в якій він зареєстрований.

Перестрахування у страховика (перестраховика) нерезидента здійснюється згідно з вимо­гами та в порядку, встановленими Кабінетом Міністрів України.

Страховик (цедент, перестрахувальник), який уклав з перестраховиком договір про пере­страхування, залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з договором страхування.

При здійсненні фінансової діяльності, пов'язаної з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням, кошти страхових резервів повинні розміщуватися з урахуванням безпечності, прибутковості, ліквідності, диверсифікованості.

Страховики, які здійснюють страхування життя, можуть надавати кредити страхувальни­кам, які уклали договори страхування життя.

Порядок, умови видачі та розміри кредитів і порядок формування резерву для покриття можливих втрат встановлюються Державною комісією за погодженням з Національним бан­ком України.

3. Згідно з частиною 3 коментованої статті страхувальниками визнаються учасники гос­подарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцією (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, вста­новлених законодавством, та які уклали із страховиками договори страхування або є страху­вальниками відповідно до законодавства України (при здійсненні обов'язкових видів стра­хування).

Страхувальниками згідно з ГК є:

1) підприємства та об'єднання підприємств, а також інші суб'єкти, передбачені ГК, що утворені для здійснення господарської діяльності та зареєстровані в установленому порядку як суб'єкти господарювання;

2) громадяни України та інші фізичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законодавством порядку як підприємці;

3) підрозділи (структурні одиниці) суб'єктів господарювання, утворені цими суб'єктами для здійснення господарської діяльності.

У разі смерті страхувальника - підприємця, який уклав договір майнового страхування, його права і обов'язки переходять до осіб, які одержали це майно в спадщину. Страховик або будь-хто із спадкоємців має право ініціювати переукладення договору страхування.

В інших випадках права і обов'язки страхувальника - підприємця можуть перейти до ін­шого громадянина чи юридичної особи лише за згодою страховика, якщо інше не передбаче­но договором страхування.

У разі смерті страхувальника - підприємця, який уклав договір особистого страхування на користь третіх осіб, його права і обов'язки можуть перейти як до цих осіб, так і до осіб, на яких згідно з чинним законодавством покладено обов'язки щодо охорони прав і законних ін­тересів застрахованих.

У разі визнання судом страхувальника-підприємця недієздатним його права і обов'язки за договором страхування переходять до його опікуна, а дія договору страхування цивільної відповідальності припиняється з часу втрати ним дієздатності.

У разі якщо страхувальник - підприємець визнаний судом обмежено дієздатним, він здійснює свої права і обов'язки страхувальника за договором страхування лише за згодою піклувальника.

Якщо страхувальник - юридична особа припиняється і встановлюються його правона­ступники, права та обов'язки страхувальника переходять до правонаступника.

 

Стаття 354. Договір страхування

1. За договором страхування страховик зобов'язується у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній страхувальником у договорі страхування, а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

2. Орган державної влади, уповноважений здійснювати нагляд за страховою діяль­ністю, має право відповідно до закону встановлювати додаткові вимоги до договорів страхування.

3. При укладенні договору страхування страховик має право вимагати у страхуваль­ника довідку про його фінансовий стан, підтверджену аудитором (аудиторською орга­нізацією).

4. Укладення договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (по­лісом, сертифікатом), що є формою договору страхування.

І. Договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування стра­хувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати по­слугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Страховики, які здійснюють страхування життя, зобов'язані вести персоніфікований (ін­дивідуальний) облік договорів страхування життя в порядку та на умовах, визначених Дер­жавною комісією.

Договір страхування повинен містити істотні умови, передбачені статтею 16 Закону «Про страхування», та укладається на підставі письмової заяви на страхування за формою, вста­новленою страховиком, яку страхувальник подає страховику або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування.

Закон «Про страхування» передбачає особливу процедуру укладення договорів страху­вання життя. Такий договір може бути укладений як шляхом складання одного документа (договору страхування), підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, документами, підписаними стороною, яка їх надсилає. У разі надання страхувальником письмової за­яви за формою, встановленою страховиком, що виражає намір укласти договір страхування, такий договір може бути укладений шляхом надіслання страхувальнику копії правил страху­вання та видачі йому страхового свідоцтва (поліса), який не містить розбіжностей з поданою заявою. Заява складається у двох примірниках, її копія надсилається страхувальнику з від­міткою страховика або його уповноваженого представника про прийняття запропонованих умов страхування.

Договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування.

Договори страхування укладаються відповідно до правил страхування, які є локальним нормативним актом страховика.

Правила страхування містять умови певного виду страхування, що здійснюються даною організацією, на підставі яких укладаються договори добровільного страхування і які підля­гають обов'язковому затвердженню Державною комісією при видачі ліцензії на право здійс­нення певного виду страхування.

Правила страхування повинні містити дані, передбачені статтею 17 Закону «Про страху­вання».

У разі якщо страховик запроваджує нові правила страхування чи до правил страхування вносяться зміни та/або доповнення, страховик повинен подати ці нові правила, зміни та/або доповнення для реєстрації до Державної комісії.

Державна комісія має право відмовити у видачі ліцензії та реєстрації правил чи змін та/або доповнень до них, якщо подані правила страхування або зміни чи доповнення до них супере­чать чинному законодавству, порушують чи обмежують права страхувальника або не відпо­відають вимогам статті 17 Закону «Про страхування».

Страхувальники можуть укладати із страховиками договори про страхування третіх осіб -застрахованих осіб, вигодонабувачів.

Страхування третіх осіб може провадитися лише за їх згодою, крім випадків, передбаче­них чинним законодавством. Застраховані особи можуть набувати права і обов'язки страху­вальника згідно з договором страхування.

У разі укладення договорів особистого страхування страхувальники мають право призна­чати за згодою застрахованої особи громадян або юридичних осіб (вигодонабувачів) для отримання страхових виплат, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не передбачено договором страхування.

При укладенні договорів страхування інших, ніж договори особистого страхування, стра­хувальники мають право призначати громадян або юридичних осіб (вигодонабувачів), які можуть зазнати збитків внаслідок настання страхового випадку, для отримання страхового відшкодування, а також замінювати їх до настання страхового випадку, якщо інше не перед­бачено договором страхування.

Дія договору страхування припиняється та втрачає чинність за згодою сторін, а також у разі:

1) закінчення строку дії;

2) виконання страховиком зобов'язань перед страхувальником у повному обсязі;

3) несплати страхувальником страхових платежів у встановлені договором строки. При цьому договір вважається достроково припиненим у випадку якщо перший (або черговий) страховий платіж не був сплачений за письмовою вимогою страховика протягом десяти ро­бочих днів з дня пред'явлення такої вимоги страхувальнику, якщо інше не передбачено умо­вами договору;

4) ліквідації страхувальника - юридичної особи або смерті страхувальника - підприємця чи втрати ним дієздатності;

5) ліквідації страховика у порядку, встановленому законодавством України;

6) прийняття судового рішення про визнання договору страхування недійсним;

7) в інших випадках, передбачених законодавством України.

При цьому згідно із статтею 28 Закону «Про страхування» дію договору страхування може бути достроково припинено за вимогою страхувальника або страховика, якщо це передбачено умовами договору страхування. Дія договору особистого страхування не може бути припинена страховиком достроково, якщо на це немає згоди страхувальника, який виконує всі умови дого­вору страхування, та якщо інше не встановлено умовами договору та законодавством України.

Про намір достроково припинити дію договору страхування будь-яка сторона зобов'язана повідомити іншу не пізніш як за ЗО календарних днів до дати припинення дії договору стра­хування, якщо інше ним не передбачено.

Договір страхування вважається недійсним з моменту його укладення у випадках, перед­бачених ЦК, а також у разі якщо:

- його укладено після страхового випадку;

- об'єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації на підставі судового вироку або рішення, що набуло законної сили.

Договір страхування визнається недійсним у судовому порядку.

2. Державна комісія має право встановлювати додаткові вимоги до договорів страхування життя і договорів страхування майна громадян.

3. При укладанні договору страхування страховик має право запросити у страхувальника баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), та інші документи, необхідні для оцінки страховиком страхового ризику.

4. Чинне законодавство України (ст. 18 Закону «Про страхування») формою договору страхування визнає страхове свідоцтво (поліс, сертифікат).

Відповідно до практики проведення страхової діяльності в Україні поліс страхування має подвійну природу.

По-перше, він виступає як договір страхування, і в такому разі до нього мають застосову­ватися норми Закону «Про страхування», що визначають вимоги до істотних умов договору страхування, порядку укладення та припинення останнього, порядку і умов визнання його недійсним, прав і обов'язків страховика і страхувальника тощо.

По-друге, поліс страхування виступає як документ, що підтверджує факт укладення дого­вору страхування. За таких умов до полісу не пред'являються вищезазначені вимоги.

 

Стаття 355. Законодавство про страхування у сфері господарювання

1. Об'єкти страхування, види обов'язкового страхування, а також загальні умови здійснення страхування, вимоги до договорів страхування та порядок здійснення дер­жавного нагляду за страховою діяльністю визначаються Цивільним кодексом України, цим Кодексом, законом про страхування, іншими законодавчими актами.

1. Відносини щодо здійснення страхування у сфері господарювання регулюються норма­тивно-правовими актами, які залежно від сфери дії поділяються на загальне законодавство про підприємництво (що поширюється на всіх суб'єктів підприємницької діяльності, і стра­хової зокрема), та на спеціальне законодавство України про страхування у сфері госпо­дарювання як окремий вид підприємництва.

До загального законодавства відносять нормативні акти, що регулюють будь-який вид підприємницької діяльності, у тому числі й страхову як її окремий вид.

Спеціальне законодавство про страхування у сфері господарювання включає: Закон «Про страхування», норми інших законів України, що стосуються страхування; постанови Вер­ховної Ради України з питань страхової діяльності; укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України з питань страхової діяльності; відомчі акти; локальні нормативні акти страхових компаній.

§ 3. Посередництво у здійсненні операцій з цінними паперами.

Фондова біржа

 

Стаття 356. Посередництво, пов'язане з випуском та обігом цінних паперів

1. Посередницькою діяльністю у сфері випуску та обігу цінних паперів є підприєм­ницька діяльність суб'єктів господарювання (далі - торговці цінними паперами), для яких операції з цінними паперами становлять виключний вид їх діяльності або яким та­ка діяльність дозволена законом.

2. Торговці цінними паперами мають право здійснювати такі види посередницької діяльності:

виконання за дорученням, від імені та за рахунок емітента обов'язків по організації передплати на цінні папери або їх реалізації іншим способом;

купівлю-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого імені, за дорученням і за рахунок іншої особи;

купівлю-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого імені та за свій рахунок.

3. Законом можуть передбачатися також інші види посередницької діяльності з цін­ними паперами (діяльність з управління цінними паперами тощо).

1. Частина 1 коментованої статті визначає поняття посередницької діяльності у сфері ви­пуску та обігу цінних паперів, з якого випливають такі її ознаки:

а) посередницька діяльність у зазначеній сфері є підприємницькою діяльністю;

б) коло суб'єктів господарювання, які здійснюють зазначену діяльність, обмежується тор­говцями цінними паперами - суб'єктами, для яких операції з цінними паперами становлять виключний вид їх діяльності або яким така діяльність дозволена законом. Торговцями цінни­ми паперами згідно з частиною 1 статті 26 Закону «Про цінні папери і фондову біржу» [494] та пунктами 2.2.1, 2.2.2 Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів, затверджених наказом Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва та рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 14 березня 2001 р. [163], визнаються суб'єкти підприємницької діяльності, створені у формі господарських товариств, у тому числі акціонерних, статутний фонд яких сформовано за ра­хунок виключно іменних акцій, для яких операції з цінними паперами (крім банків) ста­новлять виключний вид їх діяльності;

в) сферою посередницької діяльності є сфера випуску та обігу цінних паперів;

г) предметом такої діяльності є операції з цінними паперами.

2. Відповідно до частини 2 коментованої статті торговці цінними паперами мають право здійснювати такі види посередницької діяльності:

виконання за дорученням, від імені та за рахунок емітента обов'язків з організації передплати на цінні папери або їх реалізації іншим способом. Така діяльність відповідно до статті 26 Закону «Про цінні папери і фондову біржу» іменується діяльністю по випуску цінних паперів;

купівлю-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого імені, за дорученням і за рахунок іншої особи. Відповідно до статті 26 Закону «Про цінні па­пери і фондову біржу» така діяльність іменується комісійною (брокерською) діяльністю з цінних паперів;

купівлю-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого імені та за свій рахунок. Відповідно до статтті 26 Закону «Про цінні папери і фондову біржу» це комерційна (дилерська) діяльність з цінних паперів.

3. Частина 3 коментованої статті передбачає можливість ведення інших видів посеред­ницької діяльності з цінними паперами у разі їх законодавчого затвердження, зокрема діяль­ності з управління цінними паперами тощо.

 

Стаття 357. Ліцензування посередницької діяльності у сфері випуску та обігу цінних паперів

1. Здійснення посередницької діяльності у сфері випуску та обігу цінних паперів до­пускається на основі ліцензії, що видається в порядку, встановленому законодавством.

2. Суб'єкти виключної посередницької діяльності у сфері випуску та обігу цінних па­перів можуть здійснювати окремі види діяльності, пов'язані з обігом цінних паперів (надання консультацій власникам цінних паперів тощо).

 

1. Відповідно до пункту 57 статті 9 Закону України «Про ліцензування певних видів гос­подарської діяльності» професійна діяльність на ринку цінних паперів як вид господарської діяльності підлягає ліцензуванню.

Здійснення діяльності по випуску та обігу цінних паперів як виключної діяльності допускається на основі дозволу (ліцензії), що видається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (органом ліцензування).

Дозвіл на здійснення всіх або окремих (крім комісійної) видів діяльності може бути вида­но торговцям цінними паперами, які мають внесений статутний фонд у розмірі не менш як 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а на здійснення комісійної діяльно­сті - не менш як 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч. 2 ст. 27 Закону «Про цінні папери і фондову біржу»).

Умови, яким повинен відповідати торговець цінними паперами для отримання ліцензії на здійснення професійної діяльності по випуску і обігу цінних паперів, визначені пунктом 3.5 Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів [163].

Зокрема, торговець цінними паперами може здійснювати свою професійну діяльність тільки за умови вступу до щонайменше однієї саморегулюючої організації, про що він повинен повідомити орган ліцензування не пізніше трьох місяців після отримання ліцензії (з наданням копії відповідного документа).

Торговець цінними паперами для здійснення діяльності повинен: розробити Положення про діяльність торговця цінними паперами, Положення про внутрішній контроль; визначити контролера; забезпечити відповідну кількість засобів обробки інформації та засобів зв'язку.

Вимоги щодо змісту Положення про діяльність торговця цінними паперами та Положення про внутрішній контроль встановлені Ліцензійними умовами провадження професійної ді­яльності на ринку цінних паперів.

Для отримання ліцензії торговець цінними паперами особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до органу ліцензування (у відповідне управління, яке прий­має та розглядає документи) із заявою про видачу ліцензії. До цієї заяви додається копія свідоцтва про державну реєстрацію заявника, засвідчена нотаріально або органом, який ви­дав документ.

До заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких вста­новлюється Кабінетом Міністрів України. Усі документи (крім установчих), що надаються відповідно до цього переліку, мають бути підписані керівником, засвідчені печаткою юри­дичної особи і не можуть бути більше двомісячної давності на дату подання заяви на отри­мання ліцензії. Крім того, зазначені документи надаються в електронному вигляді (у форматі, визначеному органом ліцензування).

Строк дії ліцензії - три роки.

За видачу ліцензії справляється плата в розмірі 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

2. Частина 2 коментованої статті передбачає можливість здійснювати суб'єктами виключ­ної посередницької діяльності у сфері випуску та обігу цінних паперів окремих видів діяль­ності, пов'язаних з обігом цінних паперів, зокрема надання консультацій власникам цінних паперів тощо. Виходячи зі змісту статей 356-359 ГК це положення коментованої статті слід розуміти як таке, що стосується торговців цінними паперами.

 

Стаття 358. Умови, за яких не допускається здійснення посередницької діяльно­сті у сфері випуску та обігу цінних паперів

1. Ліцензію на здійснення будь-якого виду посередницької діяльності у сфері випус­ку та обігу цінних паперів не може одержати торговець цінними паперами, який безпо­середньо або побічно володіє майном іншого торговця цінними паперами, вартість якого перевищує розмір, встановлений законом.

2. Торговець цінними паперами, який має ліцензію на здійснення будь-якого виду по­середницької діяльності у сфері випуску та обігу цінних паперів, не може безпосеред­ньо або побічно володіти майном іншого торговця цінними паперами, вартість якого перевищує розмір, встановлений законом.

3. Торговець цінними паперами не може здійснювати торгівлю: цінними паперами власного випуску;

акціями того емітента, у якого він безпосередньо або побічно володіє майном у роз­мірі понад п'ять відсотків статутного фонду.

 

1. Ліцензію (дозвіл на здійснення будь-якого виду посередницької діяльності у сфері ви­пуску та обігу цінних паперів) не може одержати торговець цінними паперами, який безпо­середньо або побічно володіє майном іншого торговця цінними паперами вартістю понад 10 відсотків статутного фонду (ч. 1 ст. 28 Закону «Про цінні папери і фондову біржу»).

2. Торговець цінними паперами, який має ліцензію на здійснення будь-якого виду посе­редницької діяльності у сфері випуску та обігу цінних паперів, не може безпосередньо або побічно володіти майном іншого торговця цінними паперами вартістю понад 10 відсотків статутного фонду (ч. 2 ст. 28 Закону «Про цінні папери і фондову біржу»).

Відповідно до частини 5 статті 28 Закону «Про цінні папери і фондову біржу» безпосеред­нім володінням майном визнається володіння часткою у статутному фонді будь-якого това­риства, побічним володінням - володіння часткою у статутному фонді такого товариства, яке є учасником в іншому товаристві.

3. Частина 3 коментованої статті забороняє торговцю цінними паперами здійснювати тор­гівлю цінними паперами власного випуску та акціями того емітента, у якого він безпосеред­ньо або побічно володіє майном у розмірі понад п'ять відсотків статутного фонду.

 

Стаття 359. Укладання угод щодо цінних паперів

1. У разі прийняття доручення на купівлю або продаж цінних паперів торговець цін­ними паперами зобов'язаний надавати особі, за дорученням і за рахунок якої він діє, ін­формацію про курс цінних паперів.

2. Торговець цінними паперами зобов'язаний надавати фондовій біржі інформацію щодо всіх укладених ним угод з цінними паперами в строки і порядку, що визначені пра­вилами фондової біржі.

3. Спеціальні вимоги до укладення угод щодо цінних паперів встановлюються законом.

4. Особливості ведення бухгалтерського обліку, операцій з цінними паперами визна­чаються відповідно до закону.

 

1. Частина 1 коментованої статті встановлює обов'язок торговця цінними паперами, який прийняв доручення на купівлю або продаж цінних паперів, надавати особі, за дорученням і за рахунок якої він діє, інформацію про курс цінних паперів. Як зазначалося в коментарі до статті 356 ГК, цей вид посередницької діяльності є комісійною (брокерською) діяльністю. Таким чином, при здійсненні інших видів посередницької діяльності (виконання за доручен­ням, від імені та за рахунок емітента обов'язків з організації передплати на цінні папери або їх реалізації іншим способом; купівлі-продажу цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого імені та за свій рахунок) торговець цінними паперами інформа­цію про курс цінних паперів нікому не надає.

2. Частина 2 даної статті встановлює обов'язок торговця цінними паперами надавати фон­довій біржі інформацію щодо всіх укладених ним угод з цінними паперами незалежно від ви­ду посередницької діяльності, передбаченого статтею 356 ГК.

Строки і порядок надання торговцем цінними паперами інформації фондовій біржі визна­чаються правилами фондової біржі.

3. Як зазначено в частині 3 статті 359 ГК, спеціальні вимоги до укладення угод щодо цін­них паперів встановлюються законом.

Так, згідно з частиною 3 статті 165 ГК торговці цінними паперами - посередники у сфері випуску та обігу цінних паперів здійснюють операції купівлі-продажу цінних паперів. Цей договір є найпоширенішим серед угод щодо цінних паперів.

Відповідно до частини 4 статті 656 ЦК до договору купівлі-продажу цінних паперів засто­совуються загальні правила про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їх суті.

Певну специфіку, що стосується предмета та способу укладення договору має договір ку­півлі-продажу пакета акцій, що належать державі, у процесі приватизації.

Особливості здійснення комісійної діяльності на ринку цінних паперів визначаються Пра­вилами здійснення торговцями цінними паперами комерційної та комісійної діяльності по цінних паперах, затвердженими наказом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 23 грудня 1996 р. [254]

Предметом договору комісії на продаж цінних паперів є зобов'язання, за яким комісіонер зобов'язується за доручення комітента реалізувати від свого імені за рахунок комітента цінні папери, а комітент сплатити комісіонеру обумовлену винагороду.

Предметом договору доручення є зобов'язання, за яким довіритель доручає, а повірений зобов'язується купити від імені і за рахунок довірителя узгоджену сторонами кількість (па­кет) цінних паперів, а довіритель зобов'язується сплатити повіреному винагороду за здійс­нення дій з прийнятого доручення. За угодами, вчиненими повіреним, права й обов'язки ви­никають безпосередньо у довірителя.

У договорах доручення та комісії обов'язково визначаються загальні характеристики цін­них паперів, а саме: зазначення емітента; вид цінного папера, кількість цінних паперів; но­мінальна вартість папера, умови виконання договору, що містять строк дії замовлення, права та обов'язки сторін.

4. Особливості ведення бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами, згідно з частиною 3 статті 29 Закону «Про цінні папери і фондову біржу», визначає Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Міністерством фінансів України та Національним банком України.

 

Стаття 360. Фондова біржа

1. Для забезпечення організації функціонування ринку цінних паперів утворюється фондова біржа - акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних па­перів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до цього Кодексу, інших законів, а також статуту і правил фондової біржі.

2. Фондова біржа створюється засновниками - торговцями цінними паперами в по­рядку, встановленому законом.

3. Діяльність фондової біржі спрямовується виключно на організацію укладення угод купівлі-продажу цінних паперів та їх похідних. Фондова біржа не може здійснюва­ти операції з цінними паперами від власного імені та за дорученням клієнтів, а також ви­конувати функції депозитарію.

4. Фондова біржа набуває статусу юридичної особи з дня її державної реєстрації від­повідно до закону.

 

1. Фондова біржа являє собою організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на яко­му здійснюється торгівля цінними паперами. Основною метою її діяльності є забезпечення організації функціонування ринку цінних паперів.

Фондова біржа — це акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до положень ГК, ЦК, інших законів, а також статуту і правил фондової біржі.

Статут та правила фондової біржі затверджуються її вищим органом.

Згідно із статтею 34 Закону «Про цінні папери і фондову біржу» у статуті фондової бір­жі визначаються:

а) найменування і місцезнаходження фондової біржі;

б) найменування і місцезнаходження засновників;

в) розмір статутного фонду;

г) умови і порядок прийняття в члени і виключення з членів фондової біржі;

д) права і обов'язки членів фондової біржі; є) організаційна структура фондової біржі;

є) компетенція і порядок створення керівних органів фондової біржі;

ж) порядок і умови відвідування фондової біржі;

з) порядок і умови застосування санкцій, встановлених фондовою біржою; и) порядок припинення діяльності фондової біржі.

У статуті можуть передбачатися інші положення, що стосуються створення і діяльності фондової біржі.

Правила фондової біржі повинні передбачати:

а) види угод, що укладаються на фондовій біржі;

б) порядок торгівлі на фондовій біржі;

в) умови допуску цінних паперів на фондову біржу;

г) умови і порядок передплати на цінні папери, що котируються на фондовій біржі;

д) порядок формування цін, біржового курсу та їх публікації; є) перелік цінних паперів, що котируються на фондовій біржі;

є) обов'язки членів фондової біржі щодо ведення обліку та інформації, внутрішній розпо­рядок роботи комісій фондової біржі, порядок їх діяльності;

ж) систему інформаційного забезпечення фондової біржі;

з) види послуг, що надаються фондовою біржою, і розмір плати за них; и) правила ведення розрахунків на фондовій біржі;

і) інші положення, що стосуються діяльності фондової біржі.

2. Фондову біржу може бути створено не менш як 20 засновниками - торговцями цінними паперами, які мають дозвіл на здійснення комерційної і комісійної діяльності з цінних папе­рів за умови внесення ними до статутного фонду не менш як 10 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

3. Діяльність фондової біржі спрямовується виключно на організацію укладення угод купівлі-продажу цінних паперів та їх похідних. Фондова біржа - організація, яка створюється без мети отримання прибутку. Вона не може здійснювати операції з цінними паперами від власного імені та за дорученням клієнтів, а також виконувати функції депозитарію.

4. Фондова біржа набуває статусу юридичної особи з дня її державної реєстрації Держав­ною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Державна реєстрація фондової біржі здійснюється в порядку, встановленому Положенням про реєстрацію фондових бірж та тор­говельно-інформаційних систем і регулювання їх діяльності, затвердженим рішенням Дер­жавної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 11 листопада 1997 р. (в редакції від 22 січня 1998 р.).

Відповідно до пункту 7 зазначеного Положення юридичні особи, створені на умовах, ви­значених законодавством як організаційно оформлені централізовані ринки та електронні торговельно-інформаційні мережі (ЕТІМ), на яких постійно здійснюється торгівля цінними паперами або похідними цінними паперами, можуть одержати статус фондової біржі, якщо вони відповідають вимогам щодо:

а) укладення біржових угод тільки між засновниками та членами біржі та/або ЕТІМ;

б) наявності процедури відбору цінних паперів або інших фінансових інструментів, що відповідає певним вимогам щодо умов їх випуску та обігу;

в) високого рівня концентрації попиту і пропозиції на цінні папери або похідні цінні папери;

г) визначення ринкових цін на цінні папери як базового показника для індикації стану фондового ринку та ринку похідних цінних паперів України;

д) надання інших, крім торговельних, послуг клієнтам тільки через посередництво членів біржі;

є) наявності процедури відбору брокерів/дилерів і вимог стосовно їх професійної квалі­фікації;

є) наявності правил (регламенту) торгівлі та стандартних торговельних процедур;

ж) централізації реєстрації угод і розрахунків щодо них, встановлення офіційного біржо­вого курсу;

з) наявності систем нагляду за діяльністю членів біржі та брокерів/дилерів і дотриман­ня ними норм професійної та ділової етики, а також дисциплінарних норм і санкцій на рівні, не нижчому від встановленого законодавством для сегмента ринку, організатором торгівлі на якому є дана біржа;

и) наявності у керівників та провідних фахівців фондової біржі, безпосередньо залучених до біржової діяльності, кваліфікації спеціаліста відповідного профілю згідно з переліком ви­дів професійної діяльності на ринку цінних паперів, яка підтверджується кваліфікаційними посвідченнями встановленого зразка, що видається атестаційною комісією, склад і порядок роботи якої визначається ДКЦПФР. Забороняється діяльність з організації торгівлі фондови­ми біржами або їх філіями без наявності кваліфікаційних посвідчень, виданих ДКЦПФР;

і) забезпечення сталого і ефективного функціонування системи інформації про цінні папе­ри та інші фінансові інструменти, їх ціни та умови обігу на території України.

 

Стаття 361. Особливі умови припинення діяльності фондової біржі

1. Діяльність фондової біржі припиняється за умови, якщо кількість її членів протя­гом встановленого законом строку залишається меншою, ніж мінімальна кількість, ви­значена законом.

2. Діяльність фондової біржі припиняється в порядку, встановленому для припинен­ня діяльності господарських товариств, якщо інше не передбачено законом.

1. Згідно з частиною 1 статті 36 Закону «Про цінні папери і фондову біржу» діяльність фондової біржі припиняється у тому разі, коли число її членів стало менше 10. Якщо у фон­довій біржі залишилося 10 членів, її діяльність припиняється у разі неприйняття нових чле­нів протягом шести місяців.

Таким чином, заснована не менш як 20 торговцями цінними паперами фондова біржа мо­же функціонувати, якщо її учасниками є 11 членів.

2. Оскільки організаційно-правовою формою товарної біржі згідно з частиню 1 статті 360 ГК є акціонерне товариство, частина 2 коментованої статті встановлює, що діяльність фон­дової біржі припиняється в порядку, визначеному для припинення діяльності господарських товариств (див. коментар до ст. 91 ГК), якщо інше не передбачено законом.

Аудит

 

Стаття 362. Аудиторська діяльність

1. Аудиторською діяльністю визнається діяльність громадян та організацій, предме­том якої є здійснення аудиту, організаційне і методичне забезпечення аудиту та надан­ня інших аудиторських послуг.

2. Аудиторська діяльність регулюється цим Кодексом, законом про аудиторську діяльність та іншими прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

 

1. Аудиторська діяльність включає організаційне і методичне забезпечення аудиту, прак­тичне виконання аудиторських перевірок (аудит) та надання інших аудиторських послуг.

Аудиторські послуги можуть надаватись у формі аудиторських перевірок (аудиту) та по­в'язаних з ними експертиз, консультацій з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподат­кування, аналізу фінансово-господарської діяльності та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних та юридичних осіб.

Аудиторські фірми можуть надавати досить широкий спектр послуг, таких як аудиторські перевірки бухгалтерської звітності підприємств і організацій різних типів і форм власності; експрес-аналіз; оглядова перевірка; аналіз господарсько-фінансової діяльності; консультації з питань фінансового, податкового, банківського та іншого господарського законодавства, зовнішньоекономічної діяльності тощо; перевірка за узгодженими з клієнтом процедурами; постановка, ведення і відновлення бухгалтерського (фінансового) обліку; складання фінан­сової звітності, а також звітності з цінних паперів, проспектів емісії тощо; автоматизація бухгалтерського обліку і аналітичних робіт; надання допомоги в проведенні приватизації; складання бізнес-планів та інших техніко-економічних обгрунтувань; надання консультацій з управління; оцінка активів і пасивів економічного суб'єкта, оцінка інвестиційних проектів та їх техніко-економічного обгрунтування; складання декларацій про доходи тощо; марке­тингові дослідження ринку; юридичні послуги, розробка засновницьких документів та їх реєстрація, ліквідація підприємств; спеціальні розслідування; навчально-консультативні по­слуги, підготовка кадрів (навчання в галузі своєї діяльності, а також основам бухгалтерсько­го обліку) та ін.

Проводитись аудит може з ініціативи господарюючих суб'єктів, а також у випадках, пе­редбачених чинним законодавством (обов'язковий аудит).

Аудиторські перевірки при здійсненні обов'язкового аудиту проводяться згідно з поряд­ком, встановленим Законом «Про аудиторську діяльність» та іншими законами України, які передбачають проведення цієї форм» аудиту.

При здійсненні аудиторської діяльності в основному використовують методи докумен­тальної ревізії й аналізу господарської діяльності. Такими методами визнаються:

- огляд (використання візуальної оцінки певних подій);

- опитування (у результаті опитування клієнт дає письмову чи усну інформацію на запи­тання аудитора);

- підтвердження (одержання письмової відповіді від незалежної третьої особи, яка під­тверджує правильність тієї чи іншої інформації, наданої на відповідний запит аудитора. Оскіль­ки підтвердження надходять з не залежних від клієнта джерел, вони є особливо цінними і широ­ко використовуються як підтверджуючі свідчення);

- фактичний контроль (огляд і підрахунок аудитором матеріальних активів);

- інвентаризація (метод контролю фактичної наявності та стану підконтрольних об'єктів). Інвентаризація використовується для контролю достовірності даних бухгалтерського обліку і звітності підприємства. Аудиторська практика передбачає участь аудиторів в інвентариза­ції активів у разі якщо: активи значні щодо ресурсів підприємства в цілому; аудитор не по­кладається на дані інвентаризації, проведеної адміністрацією, для одержання інформації про наявність активів);

- документальна перевірка (перевірка документів і записів клієнта з метою визначення достовірності й законності операцій, зафіксованих у них. Більшість документальної інфор­мації є внутрішньою і зовнішньою одночасно. Найбільш переконливими є документи, що підготовлені й направлені клієнту третіми особами. Достовірнішими з точки зору зменшен­ня ймовірності підробки, ніж звичайні зовнішні документи, є офіційні документи, які мають підписи посадових осіб, печатки, спеціальні розпізнавальні знаки, тиснення тощо. Це - пога­шені чеки, векселі (заповнені індивідуально), сертифікати цінних паперів, письмові угоди, контракти, документи про право власності, страхові поліси та ін.);

- сканування (за допомогою сканування вивчають нетипові статті й події, відображені в документації клієнта. Типові напрями сканування в аудиторській програмі формулюються так: сканувати кредитові записи рахунків витрат і підтвердити їх даними первинних доку­ментів);

- аналітичні процедури (використовуються для одержання аудиторських доказів. Термін «аналітичні процедури» в міжнародних аудиторських стандартах використовується для опи­су економічного аналізу показників і тенденцій. Вони включають порівняння фінансової ін­формації з нефінансовою інформацією; із зіставною інформацією за попередні періоди; з очікуваними результатами; з аналогічною інформацією в галузі);

- перерахунок (перевірка арифметичної правильності, точності підрахунків і передачі ін­формації).

Аудиторська діяльність підлягає сертифікації та ліцензуванню з дотриманням вимог За­кону «Про аудиторську діяльність» та інших законів України. Аудитори та аудиторські фір­ми зобов'язані обмежувати свою діяльність наданням аудиторських послуг та іншими вида­ми робіт, які мають безпосереднє відношення до надання аудиторських послуг у формі консультацій, перевірок або експертиз.

2, Правове регулювання аудиторської діяльності передбачено законами України «Про господарські товариства», «Про аудиторську діяльність», які є основними законодавчими актами цієї сфери та визначають місце аудиту в фінансово-господарській діяльності.

Другий рівень системи нормативного регулювання аудиторської діяльності представле­ний стандартами (положеннями) Національних нормативів аудиту [37] та Кодексу професій­ної етики аудиторів України [16]. Дотримання аудиторських стандартів у процесі здійснення аудиторської діяльності гарантує певний рівень якості аудиту та надійності його висновків.

Законом «Про аудиторську діяльність» передбачено межі майнової відповідальності ауди­торів у розмірі фактично завданих замовнику збитків з їхньої вини. За неналежне виконання своїх професійних обов'язків до аудитора Аудиторською палатою можуть застосовуватися стягнення у вигляді попередження, зупинення дії сертифіката та свідоцтва. Кодекс професій­ної етики аудиторів України дає відповідні рекомендації, які конкретно визначають критерії поведінки і професійні вимоги, специфічні для представників цієї професії.

Здійснення аудиторської діяльності потребує документального оформлення. її документування регламентується відповідними законодавчими та нормативними положеннями. Основ­ні вимоги, що стосуються документування процесу аудиту, врегульовуються Законом «Про аудиторську діяльність». Законодавчими нормами прямої дії, що регулюють документування аудиту, передбачено складання таких документів, як договір між аудитором (аудиторською фірмою) та замовником, аудиторський висновок, інші офіційні документи за наслідками на­дання аудиторських послуг, акт прийому-здачі аудиторського висновку тощо. Аудиторський висновок - це офіційний документ, засвідчений підписом та печаткою аудитора (ауди­торської фірми), який складається в установленому порядку за наслідками проведення аудиту і містить висновок стосовно достовірності звітності, повноти і відповідності чинному законо­давству та встановленим нормативам бухгалтерського обліку фінансово-господарської діяль­ності.

Аудиторські послуги у вигляді консультацій можуть надаватися усно або письмово з оформленням довідки та інших офіційних документів. Аудиторські послуги у вигляді експертиз оформляються експертним висновком або актом.

Основні вимоги, що регулюють аудиторську діяльність, поділяються на дві групи: етичні та методологічні. Дотримання етичних вимог, визначених Кодексом професійної етики аудиторів України та Законом «Про аудиторську діяльність», носить обов'язковий характер. Методологічні принципи, які визначаються в нормативах, можуть в окремих випадках мати необов'язковий характер. Обов'язковий або рекомендаційний харак