Тема 5. Свідомість та буття. Змінені стани свідомості. Душа, дух, тілесність. Еволюція і еманація.

Свідомість невід’ємна властивість буття, як і навпаки, буття є невід’ємною властивістю свідомості. Їх розототожнення породжує потенцію всякого існування, до того ж завжди певним чином упорядкованого. Інакше кажучи, неспростовним фактом, який відкривається в процесі роздумів про природу свідомості, є факт нерозривності свідомості та буття – вони не можливі одне без одного. Принаймні, якщо виходити з того, що свідомість – це відображення, представлене як процес/стан/результат, то повинно існувати дещо, що відображається свідомістю, на що свідомість спирається. Цим дещо, очевидно, є буття. В свою чергу, буття, яке не знайшло свого відображення, в яких би то було проявах чи формах, не існує, оскільки воно нічим не фіксоване. Коли ж мова заходить про стан нерозщепленого поєднання буття та свідомості, очевидно, людина в теорії або спекулятивно виходить на ідею «Ніщо», а на практиці тяжіє до злиття зі своїм першоджерелом, тобто Ніщо, пориваючись в стан «абсолютного спокою», тобто нірвани.

В контексті логічного розмежування першоджерела або Ніщо на Буття і Свідомість, остання є фіксуючим, відображаючим, конституюючим началом, інформаційною матрицею буття, тоді як буття – енергетична матриця свідомості. А якщо так, то свідомість має справу з інформацією, представленою у вигляді знання, враження, ідеї, думки тощо. Інформація, так би мовити, «матерія» свідомості.

Елементарним структурними елементами свідомості, очевидно, є елементарні образи або елементарні думки представлені у вигляді того, що на сході прийнято ідентифікувати як «ідеогени». Відтак всяке елементарне суще має собі в пару елементарну образ/думку – ідеоген.

Подвійність прояву ідеоген відповідає образному та логічному мисленню – двом відмінним між собою операційним систем обробітку інформації. Образне мислення більш безпосереднє, тоді як логічне більш абстраговане. Мова йде про абстрагування або наближеність до проявів буття або того, чим є всяке елементарне суще як воно є, на відміну від враження про нього, представленого в межах звуженої свідомості.

Звужена або обмежена свідомість – це свідомість, що направлена сама на себе (рефлексія) і в собі черпає відображення всякого існування, маючи справу з враженнями про нього. При цьому враження в звуженій свідомості формуються внаслідок сприйняття світу за допомогою грубих органів чуття, які мають чітко детерміновану межу свого сприйняття в хвильовому діапазонах. Тому-то буденна людина в своїй практиці має справу не з цілісною картиною буття, а з його фрагментарними проявами як нібито не пов’язаними безпосередньо поміж собою явищами та речами.

Звужена свідомість замикається на індивідуальній ідентифікації. Для буденної людини основою такої ідентифікації є її «Я», для тварини, очевидно, її тілесність, для живих істот з ще більш звуженою свідомістю, можливо, певні стани або процеси. Відповідно всяка локалізована свідомість обтяжена оціночним аспектом, оскільки покликана відображати не тільки і не стільки безвідносний стан речей або ситуацію, скільки правильні/неправильні, вигідні/збиткові, корисні/шкідливі, сприятливі/ загрозливі прояви всього існуючого. До речі, все що випадає за межі відповідних градаційних лінійок, як правило, не існує для суб’єкта сприйняття, точніше не знаходить свого відображення в його звуженій локалізованій свідомості.

Оскільки локалізована свідомість завжди є певним чином «оформленою», то можна говорити про потенцію трансформації цієї форми або про змінені стани свідомості. Вони тією чи іншою мірою притаманні, очевидно, всім живим істотам, але найбільше їх розмаїття притаманне безумовно людині, оскільки міра обмеження її свідомості найменша в порівнянні з мірою обмеження свідомості решти живого.

Найвідомішим зі всіх станів зміненої свідомості, звичайно, є сон. Оскільки в стані сну індивід має справу з відображенням дечого або й іноді частково усвідомлено діє, сумніватися в тому, що сон – це своєрідний стан свідомості, не доводиться. Природу сну частково досліджено знову ж таки з позицій оціночного навантаження або грубого функціонального призначення в житті живої істоти. Як наслідок, сон перетворився на пересічну «функцію» живого організму, а буденна людина втратила можливість осягнути суть сну як він є.

Тим не менше, в езотеричній літературі часто можна зустріти припущення або й ствердження про те, що сон є своєрідною подорожжю астрального тіла до тонких або духовних світів. До того ж, чим більш обтяженою гріхами та негативними емоціями і переживаннями є людська душа, тим більше шансів у неї на подорож в «пекло», тобто на кошмарні сновидіння. І навпаки, чим «легшою» є душа, тим більше в неї шансів на подорож до «райських» куточків. Окрім того, сон також вважається подорожжю душі до своєї «батьківщини», а тому без сну не може обійтися жодна високоорганізована істота, бо інакше як тільки в стані сну їй синхронізувати своє існування з родовим началом.

На відміну від звичного сну, людину можна ввести в стан штучного або гіпнотичного сну. Характерною особливістю останнього є блокування вольової та мотиваційно-ціннісної сфер людини при збереженні функціональної активності всіх органів сприйняття. Як наслідок, в стані гіпнотичного сну індивід не втрачає безпосереднього зв’язку з навколишнім середовищем, однак центр управління його діяльністю виявляється тимчасово винесеним за межі його ідентичності і переміщається в розпорядження оператора (гіпнотизера).

Під дією гіпнозу людину можливо спонукати відтворити ті умови і обставини її існування, які за буденної свідомості не доступні для її відображення. Мова йде не лише про перші рік-три життя дитини, а про донатальний період її існування або й не обумовлений індивідуальною локалізацією період буття. Окрім того, в стані гіпнозу людина відкрита для «підселення» квазіособистостей, запрограмованих на виконання послідовності певних дій. І добре, якщо такі дії не потягнуть за собою непоправних наслідків, а квазіособистість самоліквідується, але в більшості випадків не все так оптимістично виглядає з експериментами «підселення».

Ще одним явним станом зміненої свідомості є шизофренія. З позицій сучасної психіатрії – це психічна хвороба без явних симптомів і змін на рівні анатомії і фізіології людини. Характерною особливістю шизофренії є зміна функціонування свідомості індивіда в напрямку активації її окремих продуктивних властивостей та розмивання меж самоідентифікації на рівні персонального «Я». В результаті, як стверджують психіатри, має місце розщеплення особистості на дві чи більше окремих субособистостей, які по черзі контролюють ідентичність і поведінку індивіда, та/або ослаблення чи й зникнення відчуття дискретності. При цьому, часто виявляється, що шизофреники відчувають, ніби вони стали іншими, або ж зникла межа, що відділяла їхнє «я» від інших людей чи навіть від «неживих» речей, предметів. Зрештою, наявність шизофренії у людини свідчить про те, що в її ідентичності відбулися критичні зміни, як правило непоправні, що її свідомість зазнала трансформації і тепер неспівмірна з особистою ідентичністю, тобто більше не контролюється самим індивідом і йому не належить.

В даному випадку шизофренію можна грубо порівняти з гіпнотичним сном, але в ситуації з шизофренією «оператором» в кінцевому варіанті виступає саме буття або чиста свідомість. Що це може означати? Наприклад, те, що для буття хвора на шизофренію, як, між іншим, і на рак чи щось йому подібне, індивідуальна цілісність більше «нецікава», оскільки вона вичерпала свій ресурс, так і не змігши подолати певний шлях духовного вдосконалення. Щоправда існують і інші версії. Зокрема, припущення про те, що завзятий наступ шизофренії на людство свідчить про спробу природи створити новий вид людини. Хоча яким буде світ, де пануватимуть шизофреники, годі й увити.

Розмивання дискретного «я» як дубліката обмеженої свідомості має місце також в трансперсональному стані. Ідею трансперсонального простору/стану висловлювали чимало практиків різноманітних культурних традицій. Але прийнято вважати, що найповніше вона висвітлена в працях Кастанеди та С.Грофа. У відповідності до домінантних вражень, трансперсональний стан – це змінений стан свідомості, коли має місце ототожнення індивідуального «я» з «духовною» реальністю або його переміщення в астральний світ. Як наслідок, трансперсональний стан характеризується відстороненістю індивідуально локалізованої свідомості від тілесності, виходом за межі тіла, а отже і фізичного світу або матеріального світу речей.

Стан розширеної свідомості є радше результатом духовного вдосконалення людини, аніж зміною чи трансформацією обмеженої свідомості, притаманної дискретному «я». Відповідно, аби «дорости» до розширення свідомості, індивід має вичерпати в собі або іншим способом спростувати всі властиві йому обмежуючі фактори, які концентрують на собі або розпорошують його увагу та «випалюють» його енергію.

Характерною ознакою стану розширеної свідомості є не тільки і, навіть не стільки загострення вже наявних, але пробудження у людини нових органів сприйняття. Аби досягти такого стану, індивід має відзначатися колосальними енергетичними потугами, накопиченими внаслідок специфічних практик. Іноді тимчасовий енергетичний «приплив» людині забезпечують енергетичні потоки, сконцентровані в так званих гепатогенних зонах Землі або інші резонатори, наприклад, піраміди, храми, капища або й ритуальні дійства. Однак тимчасові «донори» енергії виявляються досить «примхливими» і вузько направленими, а отже малоефективними та водночас часто небезпечними.

В стані розширеної свідомості до людини приходить розуміння того, що ж насправді відбувається та чим все є. Її свідомість охоплює те, що знаходиться поза межами її дискретного «я», а саме її «я» зміщується з позицій основи ідентифікації, стаючи лише додатком до її єства.

Врешті-решт, з позицій буденної людини досвід переживання різних станів зміненої свідомості, а тим більше розширеної свідомості, окрім специфічних переживань, ще багатий і тим, що дозволяє відкрити грані буття людини, недоступні для сприйняття буденною або звуженою свідомістю. Мова йде про енергетичні «тіла» або структурні елементи людини, які в побуті прийнято асоціювати з душею, духом тощо.

В концентрованому вигляді під душею прийнято розуміти оживляюче начало, те що стоїть за проявом життя. Щоправда в даному контексті явні серйозні накладки, оскільки наявність душі найчастіше признається лише в високоорганізованих організмів, тоді як життя функціонально наявне вже нарівні вірусів або й пріонів. Іноді навіть кристали відносять до живого.

Окрім того, душа, як правило, асоціюється з персональним началом людської ідентичності. В межах західної традиції душу прийнято ідентифікувати як щось цілісне і неподільне, тоді як представники різних езотеричних напрямків та східних філософсько-містичних течій душу ідентифікують як сукупність енергетичних тіл людини чи іншої істоти. З античних філософів найбільш повно враження про душу подано у Платона, який розрізняв рослинну, тваринну та людську душі. До того ж, в людській душі він бачив світле і темне начала, кожне з яких тяжіє чи то до вдосконалення, чи до духовного падіння під вагою непомірних бажань. Втримати рівновагу між двома першими елементами душі має третій – холодний глузд.

Що ж стосується духу, то він несе на собі значно більше смислових навантажень, аніж душа, породжених численними теоріями та припущеннями. Двома основними модуляторами сучасного розуміння позаперсональної суті духа є іудо-християнська релігійна парадигма, що бачить в духові божественне начало свідомості; та теорія лібідо З.Фройда, відповідно до якої дух ідентифікується як понадперсональне колективне начало або «Супер «Я».

В філософському контексті, дух – це поняття, покликанням якого є відобразити і констатувати дуальність всякого існування. Найчастіше поняттям «дух» прийнято позначати один із полярних проявів існування, недоступний для безпосереднього сприйняття людиною; трансцендентне буття. Відповідно дух, з позицій філософів західної традиції відкривається людині в процесі умоспоглядання або ж осягнення, тоді як містики, езотерики виходять з того, що дух доступний для сприйняття лише обраним і тільки в стані зміненої свідомості або містичного екстазу.

В цілому, проблема духу залишається чи не найбільшою загадкою навіть для людей далеко з непересічними здібностями, оскільки встановити його природу або й покликання в житті людини фактично не можливо. Тому духу швидше приписують певні властивості та якості, аніж відкривають їх в процесі різноманітної практики.

Очевидно, кращому розумінню місця, призначення і взаємозв’язку один з одним поміж тілом, душею і духом, сприятиме осмислення процесу їх становлення або розгортання в просторі існуючого. Такими двома процесами нібито навзаєм протилежними є еволюція та еманація.

Еволюція – процес перманентного вдосконалення від простого до складного, від несвідомого до свідомого. Чистий еволюціонізм представлений на рівні раціоналістичних теорій або матеріалізму. Особливою увагою і популярністю до цього часу в цьому плані користуються дарвінізм та об’єктивний історизм соціально-економічних формацій у виконанні К.Маркса. Ідейними прибічниками суб’єктивного еволюціонізму в першу чергу є ідеалісти, особливо Гегель зі своєю концепцією відображення Абсолютної Ідеї в еволюціонуючій Природі.

Еманація (грец. emanatio – витікання, «випромінювання» вищими формами буття нижчих) – розгортання непроявленого в проявленому, цілісного в множинному. Під еманацією також можна розуміти голографічне розгортання досконалого в менш досконалому, коли кожна наступна еманована сфера є більш «блідим» відображенням або грубішим проявом попередньої. Найбільш поширеною та популярною в даному розрізі є платонівська версія еманації, з її Єдиним, світом форм або ідей та світом множинних речей і явищ. Ідея еманації також притаманна Кабалі – містичному вченню давніх іудеїв. До речі, окремі, очевидно, посвячені, зокрема Папюс, інтерпретатори Кабали висувають досить виразне пояснення природи і способу виникнення зла. Воно є породженням людської фантазії, індивідуальної або колективної, представлене як мислеформи і наповнює собою кліпоти – проміжки між десятьма сифіротами. Щоправда такий підхід до розуміння природи зла помітно підриває «авторитет» Ієгови, позбавляючи його становище «всесильного» та єдиного творця.

Взагалі, ідея про те, що людина все ж здатна формувати дещо, що не існує до неї і є залежним лише від неї або її волі, підводить до висновку про деміургічну природу людини. Окрім того, ця ідея відкриває нові горизонти розуміння напрямку вдосконалення або еволюції людини.

Еволюція в межах еманації – це процес вичерпання живою істотою «обтяжуючих» обставин свого існування, тобто процес духовного росту і вдосконалення. З огляду на це, еволюціонувати може винятково свідомо організоване, навіть, якщо це свідоме організовуюче начало – дух чи душа – перебувають в згорнутому стані на момент органічної стадії існування.

Цитати до роздумів.

«Свідомість – енергоінформаційна структура» (3, 14).

«Ти заходиш так далеко, що вважаєш «душевне» тим же самим, що і «свідоме», тобто відоме тобі, не дивлячись на очевидні підтвердження того, що в твоєму душевному житті має відбуватися значно більше, аніж може знати твоя свідомість» (18, 240).

«Відповідно до даоських уявлень, людина – це стріла, випущена з небес; істинні ідеї – «ідеогени» – людина отримує із Всесвіту і на інтелектуальному рівні трансформує їх, створюючи світ людської культури» (17, 37).

«Той, хто зберіг душу (життя) свою, втратить її, а той, хто втратив душу (життя) свою заради Мене, збереже її» (Мф.10:39, також Лев.17:11; Мф.2:20; 16:25; Ин.13:37; 15:13).

«І не бійтеся тих, хто вбиває тіло, однак не здатних вбити душу» (Мф.22:32).

«Всі ми отримали в спадок гріховність або недосконалість від нашого пращура, Адама. Тож, якщо людина вмирає, значить, вмирає душа (Римлянам 5:12)» (21, 22).

«Важливо наголосити, що ніде в Біблії не говориться, що душа продовжує жити після смерті тіла» (21, 22).

«Зверніть увагу, що на момент творення Адам сам став душею, тобто живою людиною. Відповідно до Слова Бога, Адам не володів душею, котра могла б жити окремо від тіла. Тому, коли Адам згрішив, він вмер, став «мертвою душею (Числа 6:6)» (21, 22).

«Живі знають, що вони умруть, а мертві нічого не знають» (Еклізіаст 8:32).

«Саме Сатана – джерело вчення про безсмертну душу, що несе зло живим» (21, 22).

«Поспішай уникнути того місця, де сперечаються, і душа твоя буде в спокої» (Ассирія).

«Адже особистий шлях еволюції людини лежить не в сфері економічних відносин» (3, 23).

«У них не вистачає енергії для того, щоб сформувати намір. Вони призвичаєні до того, що людське тіло запрограмоване на старіння, хиріння та відмирання» (13, 80).

«Дух людини є чимось, що можна легко поранити, хоча й не тими засобами, котрі ти сам називаєш такими, що здатні [його] ранити» (10,93).

«Все, створений світ, в якому ми живемо, за своє джерело має внутрішню сутність нас самих, і саме тому наше життя завжди є творінням наших власних рук» (13, 58).

«Отже, на початку була – як у плані космічному, так і антропологічному – повнота, що містила всі віртуальності» (7, 389).

«Шукай і дивися на чудеса навколо тебе. Ти втомлюєшся від зосередженості на самому собі, і ця втома призводить до твоєї глухоти і сліпоти до всього решти» (10, 16).

«Сон – це чудо матері-природи, найсмачніша зі страв земного бенкету» Шекспір).

Література.

1. Баранов Г.В. Бытие и человек. Философський практикум. – Омск: Издательство ОмГАУ, 2000. – 224 с.

2. Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту: Із мови давньоєврейської й грецької на українську дослівно наново перекладена / Іван Огієнко (пер.). – К.: Українське Біблійне товаривство, 2002. – 1376 с.

3. Верещагин Д.С. Освобождение: система дальнейшего энэнергоинформационного развития, І ступень. – СПб.: “Невський проспект”, 2001. – 186 с.

4. Гайденко П.П. Прорыв к трансцендентному. Новая антология ХХ века. – М.: Республика, 1997. – 495 с.

5. Гроф С. За пределами мозга. Рождение, смерть и трансценденция в психотерапии. – М.: Издательство Трансперсонального института, 2000. – 498 с.

6. Гроф С. Холотропное сознание. Три уровня человеческого сознания и как они формируют нашу жизь. – М.: Издательство Трансперсонального института, 1996. – 254 с.

7. Еліаде Мірча. Мефістофель і андроген. К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. – 591 с.

8. Мишлав Дж. Корни сознания. – К.: Софія, 1995. – 416 с.

9. Кастанеда Карлос. [Сочинения]. Т. 1-2: Т.1: Учение дона Хуана. – К.: София. – 479с.

10. Кастанеда Карлос. [Сочинения]. Т. 1-2: Т.2: Отдельная реальность. – К.: София. – 479с.

11. Каструбин Э.М. Ключ к тайнам мозга: факты о тайнах мозга. – М.: Правда, 1995. – 240 с.

12. Коран / Мухаммад Саид Аль-Рошд (гл.ред.), Валерия Прохорова (пер.смыслов и коммент.). – 10-е изд., доп. – М.: РИПОЛ КЛАССИК, 2008. – 799 с.

13. Кэлдер Питер. Око возрождения. Секреты омоложения: Древняя практика тибетских лам. М.: ООО Издательский дом «София», 2006. – 112 с.

14. Панасюк А.Ю. А что у него в подсознании?: Двенадцать уроков по психотехнологии проникновения в подсознание собиседника. - М.: Дело, 2001. – 272 с.

15. Папюс. Каббала, или наука о Боге, Вселенной и человеке / А.В. Трояновский (пер.). – Б.м., Б. г. – 257 с.

16. Папюс Д-р. Оккультизм. – М.: Селена, 1994. – 511 с.

17. Пучко Л.Г. Многомерная медицина. Система самодиагностики и самоисцеления человека. – 10-е изд., испр. и доп. – М.: АНС, 2004. – 432 с.: илл.

18. Фрейд Зигмунд. Основные психические теории в психоанализе. Очерк истории психоанализа. СПб.: «Алатейя», 1999. – 252 с.

19. Фуко М. Воля к истине. – М.: Магистериум, Касталь, 1996. – 447 с.

20. Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления: Перевод с немецкого. – М.: Республика, 1993. – 352 с.

21. Чи варто боятися мертвих. // Пробудитесь. Июнь, 2009.