Стаття 13. Державне замовлення, державне завдання 3 страница

Контроль за додержанням державної дисципліни цін здійснюється органами, на які ці функції покладено Урядом України. Такі органи здійснюють контроль у взаємодії з проф­спілками, спілками споживачів та іншими громадськими організаціями згідно зі статтею 13 вищезгаданого Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 13 вересня 2000 р. № 1432 [108] функції контролю за дотриманням державної дисципліни цін покладено на Держцінінспекцію з контролю за цінами та її територіальні органи - державні інспекції з контролю за цінами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Підприємства, організації та інші юридичні і фізичні особи мають право оскаржити у су­довому порядку порушення цін з боку державних органів, підприємств, організацій, коопе­ративів та інших юридичних і фізичних осіб і вимагати відшкодування завданих їм збитків у випадках реалізації їм товарів та послуг з порушенням вимог чинного законодавства.

Особи, винні в порушенні порядку встановлення та застосування цін і тарифів, притягую­ться до адміністративної або кримінальної відповідальності.

3.4. Щодо державного контролю за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, захист інтересів суб'єктів господарювання та споживачів від його порушень, то йому присвячена окрема стаття цього Кодексу (див.: ст. 40 та коментар до неї).

3.5. Статтею 14 Конституції України встановлено, що земля є основним національним ба­гатством, яке перебуває під особливою охороною держави.

Контроль за використанням та охороною земель перш за все полягає в забезпеченні до­держання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України.

Основні завдання та принципи державного контролю за використанням та охороною зе­мель, а також порядок здійснення такого контролю визначено Законом України «Про дер­жавний контроль за використанням та охороною земель» [103]. Зокрема, у цьому Законі зазначається, що державний контроль за використанням та охороною земель здійснює спе­ціально уповноважений орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Державний контроль за додержанням законодавства про охорону земель здійснює спеціально уповнова­жений орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів.

Державний контроль за використанням і охороною вод та лісів здійснюється згідно з ви­могами, відповідно, Водного кодексу України і Лісового кодексу України.

3.6. Однією з гарантій забезпечення реалізації конституційного положення про створення умов для повного здійснення громадянами права на працю, згідно зі статтею 43 Конституції України, є виконання державою функції нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю.

Стаття 259 Кодексу законів про працю України [15] визначає, що центральні органи дер­жавної виконавчої влади здійснюють контроль за додержанням законодавства про працю на підприємствах, в установах і організаціях, що перебувають у їх функціональному підпоряд­куванні. Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів про працю здій­снюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів про охоро­ну праці здійснюють: Державний комітет України по нагляду за охороною праці; Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпеки; органи державного пожежного нагляду; органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я Укра­їни (ст. 260 КЗпП).

3.7. За Конституцією України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторкан­ність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, права і свободи людини та їх га­рантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Цим приписам мають відповідати заходи держави щодо контролю і нагляду за діяльністю суб'єктів господарювання у різних її сферах, насамперед, за якістю і безпечністю продукції та послуг. Законодавством України ще на початку самостійного її існування було передбаче­но право споживачів на гарантію, що придбана ними продукція вироблена з додержанням са­нітарно-гігієнічних, у тому числі радіологічних, протиепідемічних норм і правил та інших встановлених вимог, які виключають небезпеку для життя і здоров'я людей або заподіяння шкоди їх майну.

Продавець (виконавець) продукції зобов'язаний передати її споживачу (покупцю, замов­нику) в такому стані, який відповідає за якістю вимогам стандартів, іншої нормативно-тех­нічної документації. Продукція, в державних стандартах на яку є вимоги щодо забезпечення життя і здоров'я людей, їх майна, а також охорони навколишнього середовища, підлягає обов'язковій сертифікації на відповідність зазначеним вимогам (Закон України «Про захист прав споживачів» [286]).

3.8. Державний контроль у сфері зовнішньоекономічної діяльності, зокрема за експортом та імпортом товарів, які здійснюються з порушенням прав промислової та інтелектуальної власності, імпортом або транзитом будь-яких товарів, про які заздалегідь відомо, що вони можуть завдати шкоди здоров'ю або становити загрозу життю населення та тваринному світу, або призвести до шкоди навколишньому середовищу, покладений за Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» [293] на Центральний орган виконавчої влади з пи­тань економічної політики та митні органи.

4. Коментована частина четверта даної статті виходить з конституційного принципу, що встановлює: органи державної влади, місцевого самоврядування діють у межах повноважень і засобами, передбаченими Конституцією України та законами України. Тільки законодавчі акти закріплюють повноваження державних органів з контролю за окремими сторонами діяльності суб'єктів господарювання, посадових осіб цих органів. Особливості службових повноважень зазначених осіб можуть конкретизуватись на підставі законодавчих актів у документах Кабінету Міністрів України, інших центральних органів державної виконавчої влади.

5. Межі контролю за діяльністю господарюючих суб'єктів визначені законодавством. Тільки в цих межах контролюючі органи можуть здійснювати свої повноваження. Норми цього Кодексу, що регламентують правовий статус суб'єктів господарювання різних орга­нізаційно-правових форм, чітко говорять про це. Більш того, дана норма прямо забороняє незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності з боку державних органів та їх посадових осіб.

6. Господарський кодекс України закріпив найважливіші моральні та юридичні вимоги до посадових осіб державних органів, які вони представляють при здійсненні контрольних функцій. До цих вимог відноситься неупередженість, об'єктивність, повага до прав та закон­них інтересів суб'єктів господарювання. Ці поняття введені в категорію законних, що підля­гають у разі їх порушення судовому захисту. Вимоги коментованої частини статті 19 спрямовані на мінімізацію негативного впливу перевірок на господарську діяльність.

7. Всі суб'єкти господарської діяльності, які були перевірені, мають право на ознайом­лення з результатами перевірок. Ця норма послідовно закріплює відомий конституційний принцип, а також принципи, що містяться в Законі України «Про інформацію» [299]. Ніякі відомості, що стали відомі за результатами перевірок, не можуть бути приховані контролю­ючими органами. Результати перевірок є підставами для державних органів та їх посадових осіб для прийняття рішень або інших дій в межах їх компетенції. Рішення можуть прийма­тись колегіально органами держави, їх підрозділами або одноосібно уповноваженими поса­довими особами.

Суб'єкт господарювання, діяльність якого перевірялась, якщо за результатами перевірки було прийнято несприятливе для суб'єкта рішення, має право оскаржити як дії посадових осіб, що здійснювали перевірку, так і саме рішення. Дії більшості державних органів і поса­дових осіб можуть бути оскаржені в органі, вищому стосовно органу, дії якого оскаржують­ся, або перед вищою посадовою особою. У деяких органах, наприклад у структурі податко­вої адміністрації, існують спеціальні підрозділи, що розглядають скарги на рішення та дії працівників цих органів.

Крім зазначених вище, й інші дії посадових осіб, а також державних органів та їх рішення можуть бути оскаржені в судовому порядку.

8. Коментована стаття встановлює обов'язковість для суб'єктів господарювання здійсню­вати первинний і бухгалтерський облік результатів своєї роботи. Первинний облік - це облік здійснюваних господарських операцій. Підставою для бухгалтерського обліку як процесу виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі ін­формації зовнішнім та внутрішнім користувачам про діяльність суб'єктів господарювання є первинні документи, які фіксують факти здійснення цих операцій. Ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності здійснюється з метою надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємств. Але ніхто не може вимагати від суб'єктів господарювання інформації, не передбаченої законодавством, або з порушенням порядку, встановленого ним.

Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [64] вста­новлено порядок ведення бухгалтерського обліку та подання фінансової звітності для всіх юридичних осіб, створених відповідно до законодавства України, незалежно від їх організа­ційно-правової форми і форми власності, а також для представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності (далі — підприємства), які зобов'язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність згідно з законодавством.

Суб'єкти підприємницької діяльності, яким відповідно до законодавства надано дозвіл на ведення спрощеного обліку доходів і витрат, ведуть бухгалтерський облік і подають фінан­сову звітність у порядку, встановленому законодавством про спрощену систему обліку і звітності.

Принципи та методи ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності ви­значаються національними Положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку (П(С)БО), які розробляються відповідно до Міжнародних стандартів бухгалтерського обліку і затвер­джуються Міністерством фінансів України.

Порядок ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в банках вста­новлюється Національним банком України відповідно до вищезазначеного Закону та націо­нальних П(С)БО.

Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади у межах своєї компетенції, відпо­відно до галузевих особливостей розробляють на базі національних (П(С)БО методичні ре­комендації щодо їх застосування.

Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фак­тів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження обробле­них документів, регістрів і звітності протягом встановленого строку, але не менше трьох років, а також за своєчасне та повне надання бухгалтерської звітності користувачам та ауди­торам несе власник (власники) або уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством відповідно до законодавства та установчих документів, згідно зі ст. 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [64] і ст. 11 Закону «Про аудиторську діяльність» [60].

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2000 р. [242] було затверджено Порядок подання фінансової звітності, дія якого поширюється на всіх юридичних осіб неза­лежно від організаційно-правової форми і форми власності, а також на представництва іно­земних суб'єктів господарської діяльності, які зобов'язані вести бухгалтерський облік та по­давати фінансову звітність згідно із законодавством.

Відповідно до вищезазначеного Порядку фінансова звітність подається органам, до сфери управління яких належать підприємства, трудовим колективам на їх вимогу, власникам (за­сновникам) відповідно до установчих документів, а також — згідно із законодавством - ін­шим органам та користувачам, зокрема органам державної статистики.

Відкриті акціонерні товариства, підприємства - емітенти облігацій, банки, довірчі товари­ства, валютні та фондові біржі, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, кредитні спілки, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії та інші фінансові установи зобов'язані не пі­зніше 1 червня наступного за звітним року оприлюднювати річну фінансову звітність та консолідовану звітність шляхом публікації у періодичних виданнях або розповсюдження її у вигляді окремих друкованих видань.

 

Стаття 20. Захист прав суб'єктів господарювання та споживачів

1. Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів.

2. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і за­конних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом:

визнання наявності або відсутності прав;

визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та орга­нів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів;

визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;

відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єк­тів господарювання;

припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

присудження до виконання обов'язку в натурі;

відшкодування збитків;

застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

3. Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

 

1. В Україні право на не заборонену законом підприємницьку діяльність (а підприємниць­ка діяльність є різновидом діяльності господарської) є конституційним правом людини і гро­мадянина (ст. 42 Конституції України).

Показово, що та сама стаття 42 Конституції визначає і обов'язок держави захищати права споживачів, здійснювати контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяти діяльності громадських організацій споживачів. Пов'язано це з тим, що ре­алізація прав суб'єктів господарювання та споживачів по своїй суті є єдиним процесом, де права одних суб'єктів кореспондуються з обов'язками інших.

Гострі проблеми виникають у стосунках суб'єктів підприємницької діяльності і держав­них контролюючих органів, тому існує спеціальна проблема захисту перших від останніх. Суб'єкт господарювання має будувати свої стосунки з державними органами (перш за все контролюючими) виключно на засадах законності. Суб'єкт господарювання повинен точно виконувати покладені на нього обов'язки і водночас виконувати тільки законні вимоги дер­жавних органів, ігноруючи явно протиправні.

Захист прав суб'єктів господарювання та споживачів - це введення в дію системи пра­вових та організаційно-технічних заходів, спрямованих на забезпечення реалізації прав цих суб'єктів та недопущення їх порушень.

Сукупність взаємопов'язаних правових засобів, способів і форм, за допомогою яких пове­дінка суб'єктів господарювання, їх контрагентів (у тому числі споживачів) та державних ор­ганів у ході їх правовідносин приводиться у відповідність до вимог і дозволів, що містяться у нормах права, і тим самим забезпечується захист законних прав суб'єктів, складає механізм захисту.

Захисту прав споживачів присвячена також стаття 39 ГК (див. коментар до цієї статті), а також Закон України «Про захист прав споживачів» [286].

Слід ще раз зазначити, що метою захисних заходів є не надання надмірних переваг пев­ним учасникам господарських відносин, а встановлення балансу інтересів держави, суб'єк­тів господарювання та споживачів.

2. Коментована стаття визначає шляхи захисту прав суб'єктів господарювання і споживачів.

Важливим шляхом захисту є визнання наявності або відсутності прав, оскільки таке ви­знання є необхідною передумовою для визначення правомірності поведінки порушника пра­ва. Так, наприклад, держава визнає право підприємців без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, не заборонену законом. Це визнання обумовлює мож­ливість захисту зазначеного права від будь-яких порушень.

Акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів, у судовому порядку повністю або частково визнаються недійсними. З під­став, передбачених законом, суд може визнати недійсними і господарські угоди.

Поновлення порушених прав може відбуватися шляхом відновлення становища, яке існу­вало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання.

Припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення, є тим шляхом захисту, до якого слід звертатися перш за все. Чим раніше будуть припинені неза­конні дії порушників, тим меншою буде завдана порушеннями шкода. Слід зазначити, що та­ке припинення може здійснюватися і до вирішення господарським судом спору по суті, в рамках забезпечення позову.

Ефективним шляхом захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів є присудження до виконання обов'язку в натурі. Іноді поновити права іншим чином просто неможливо. (Напри­клад у випадку порушення зобов'язань щодо поставки унікального несерійного обладнання.)

Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установ­лені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Відшкодування збитків доклад­но врегульовано главою 25 цього Кодексу (див. коментар до статей цієї глави).

Штрафними санкціями є господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним пра­вил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господар­ського зобов'язання.

За порушення господарських зобов'язань до суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть також застосовуватися оперативно-господарські санкції -заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку. Застосування штрафних та оперативно-господарських санкцій докладно врегульовано главою 26 Кодексу (див. коментар до статей цієї глави).

За порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органа­ми державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового чи майнового характеру, спрямовані на при­пинення правопорушення, допущеного суб'єктом господарювання, та ліквідацію його на­слідків. Застосування адміністративно-господарських санкцій докладно врегульовано гла­вою 27 Кодексу (див. коментар до статей цієї глави).

Для захисту прав суб'єктів господарювання можуть слугувати й установлення, зміни і припинення господарських правовідносин.

Захист прав суб'єктів господарювання може здійснюватись також іншими способами, пе­редбаченими законом.

3. Відповідно до Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ч. 4 ст. 13). Існує також чимало інших законодавчих актів, які спря­мовані на виконання цього важливого конституційного положення. Однак це ніяк не означає, що суб'єктам господарювання і споживачам у разі порушення їх прав можна поводитися цілком па­сивно, лише очікуючи поновлення своїх прав з боку держави. Суб'єкти господарювання і спо­живачі мають право і повинні активно боротися з порушеннями закону та захищати свої права, використовуючи всі можливості, надані їм відповідним законодавством.

Слід зазначити, що захист прав суб'єктів господарювання є одним з головних напрямів правової роботи. Використання можливостей правової роботи передбачає активізацію дій са­мих суб'єктів підприємницької діяльності з підвищення рівня реалізації чинного законодав­ства, спрямованого на захист їх прав і законних інтересів. Здійснення захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів має відбуватися в рамках відповідних процесуальних норм.

Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодек­сом, іншими законами. Так, розділ V Кодексу регулює порядок притягнення до відповідаль­ності порушників законодавства у сфері господарювання. Справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а та­кож у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, розгля­даються господарськими судами в порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України [6]. Захист прав суб'єктів господарювання при здійсненні перевірок фінан­сово-господарської діяльності державними контролюючими органами здійснюється в по­рядку, встановленому Указом Президента «Про деякі заходи з дерегулювання підприєм­ницької діяльності» [117]. Суб'єкти господарювання використовують правові норми (у тому числі процесуальні) для захисту своїх прав і законних інтересів в рамках здійснення правової роботи.

 

Стаття 21. Об'єднання підприємців

1. 3 метою сприяння розвитку національної економіки, її інтеграції у світове господар­ство, а також створення сприятливих умов для підприємницької діяльності в Україні мо­жуть створюватися торгово-промислові палати як добровільні об'єднання підприємців та організацій. Торгово-промислова палата є недержавною самоврядною статутною ор­ганізацією на засадах членства, що має статут юридичної особи.

2. Держава сприяє торгово-промисловим палатам у виконанні ними статутних завдань.

3. Порядок утворення та діяльності торгово-промислових палат встановлюється за­коном.

4. Суб'єкти господарювання - роботодавці мають право на об'єднання в організації роботодавців для реалізації та захисту своїх прав.

5. Організації роботодавців є самоврядними статутними організаціями, що утворюю­ться на засадах добровільності та рівноправності з метою представництва і захисту за­конних інтересів роботодавців. Організації роботодавців можуть об'єднатися у спілки та інші статутні об'єднання роботодавців.

6. Порядок утворення та засади діяльності організацій та об'єднань роботодавців визначаються законом.

 

1. Відповідно до Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» [470] (із змінами та доповненнями) торгово-промислові палати (далі ТПП) - це юридичні особи, які створюються з метою сприяння розвиткові народного господарства та національної еконо­міки, її інтеграції у світову господарську систему, формуванню сучасних промислових, фі­нансових і торговельних інфраструктур, створенню сприятливих умов для підприємницької діяльності, всебічному розвитку всіх видів підприємництва, не заборонених законодавством України, встановленню науково-технічних і торгівельних зв'язків між українськими підпри­ємцями та підприємцям зарубіжних країн.

Основні ознаки ТПП:

- недержавна неприбуткова самоврядна організація, яка створюється за принципом доб­ровільності;

- є юридичною особою;

- об'єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об'єднання;

- може займатися підприємницькою діяльністю лише в тому обсязі, в якому це необхідно для виконання її статутних завдань;

- одержаний нею прибуток не розподіляється між її членами, а спрямовується на виконан­ня статутних завдань.

ТПП відповідає за своїми зобов'язаннями всіма коштами та належним їй майном. Вона не відповідає за зобов'язаннями своїх членів та створених нею підприємств, інших організа­цій, так само як члени підприємств та організацій не відповідають за зобов'язаннями ТПП.

2. Державні органи сприяють торгово-промисловим палатам у виконанні ними статутних зав­дань, здійснюють контроль і нагляд за ТПП у межах своїх повноважень відповідно до законо­давства, однак не допускається втручання державних органів та їх посадових осіб у діяльність ТПП, так само як і втручання ТПП у діяльність державних органів та їх посадових осіб.

3. ТПП створюються та території Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (регіональні ТПП), однак у межах кожної з адміністративно-територіальних одиниць може бути створена тільки одна ТПП. На території України діє ТПП України.

Розділом III Закону «Про торгово-промислові палаті України» передбачені їх широкі пра­ва у здійсненні повноважень як на території України, так і за її межами. ТПП у відповідності зі статтею 12 згаданого Закону можуть мати майно для забезпечення статутної діяльності: бу­дівлі, споруди, устаткування, транспортні засоби, кошти, цінні папери та інше майно, необ­хідне для здійснення статутних завдань.

Джерелом формування майна ТПП є: вступні та членські внески, прибуток від господар­ської діяльності ТПП, створених ними підприємств та інших організацій, інші доходи та над­ходження, отримання яких не суперечить законодавству України. Майно використовується для забезпечення статутної діяльності ТПП.

У разі виходу членів із ТПП чи їх виключення з її складу сплачені членські внески не повер­таються, претензії членів на частину майна ТПП не задовольняються і поділу воно не підлягає.

Діяльність ТПП припиняється шляхом її ліквідації або за рішенням суду в порядку, передбаченому чинним законодавством, зокрема статтею 10 Закону «Про торгово-промислові па­лати України», та їх статутами.

4. З метою представництва і захисту законних прав та інтересів роботодавців власники підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, виду діяльності та галузе­вої належності, або уповноважені ними орган чи фізична особа, у відповідності з Законом України «Про організації роботодавців» [346], мають право створити організацію робото­давців - неприбуткову громадську організацію, яка об'єднує роботодавців на засадах добро­вільності та рівноправності.

Основними завданнями організацій роботодавців та їх об'єднань є:

співробітництво з органами державної влади, з органами місцевого самоврядування, про­фесійними спілками, їх об'єднаннями та іншими організаціями найманих працівників;

участь у формуванні та реалізації соціально-економічної політики держави;

участь у проведенні колективних переговорів та укладенні генеральної, регіональних і га­лузевих угод та забезпечення виконання своїх зобов'язань за укладеними угодами;

координація діяльності роботодавців у виконанні зобов'язань за регіональною угодою;

сприяння вирішенню колективних трудових спорів, запобіганню страйкам як крайньому засобу вирішення цих конфліктів;

збалансування попиту і пропозиції робочої сили, запобігання масовому безробіттю шля­хом сприяння створенню нових робочих місць, забезпечення раціональної структури зайня­тості населення;

удосконалення системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів, під­вищення професійних знань та досвіду тощо.

Держава забезпечує додержання прав і законних інтересів організацій роботодавців та їх об'єднань, створених у порядку, встановленому Законом України «Про організацію робото­давців».

Організації роботодавців та їх об'єднання діють на основі статутів, які затверджуються установчим з'їздом (конференцією) роботодавців, який повинен містити умови, передбачені статтею 11 цього Закону.

У розділі V та VI згаданого Закону детально регламентовані повноваження організацій роботодавців та їх об'єднань, а також взаємовідносини організацій роботодавців та їх об'єд­нань з органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об'єднаннями та іншими організа­ціями найманих працівників.

Зокрема, в цих розділах викладені такі положення:

права організацій роботодавців та їх об'єднань щодо захисту прав і законних інтересів своїх членів;

участь організацій роботодавців та їх об'єднань у веденні колективних переговорів і укла­денні угод;

участь організацій роботодавців та їх об'єднань у соціальному партнерстві;

участь організацій роботодавців та їх об'єднань у забезпеченні зайнятості населення;

право на участь в управлінні фондами соціального страхування та нагляді за їх діяльністю;

взаємовідносини організацій роботодавців та їх об'єднань з органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, про­фесійними спілками, їх об'єднаннями та іншими організаціями найманих працівників.

Організації та їх об'єднання з метою виконання статутних цілей і завдань мають право здійснювати необхідну господарську та фінансову діяльність шляхом створення в передба­ченому законом порядку підприємств, установ або організацій із статусом юридичної особи.