Критична філософія Франкфуртської школи

Неомарксизм

Зародился в Германии; 60–90-е годы

Какую основную проблему решало это направление
Как можно бороться за освобождение человека в современном мире?

Какой основной тезис был сформулирован
Капитализм в XX веке изобретал новые формы эксплуатации человека: через иллюзорные ценности успеха, демонстративного потребления, в том числе потребления массовой культуры.

Какими терминами оперировали философы​
Отчуждение — термин Маркса, означающий в экономике передачу произведенного работником товара собственнику предприятия, а в более широком контексте — ситуацию, при которой жизнь человека проходит на работе, в обществе и культуре, которые угнетают его творческое начало.

Общество потребления — стадия развития капитализма, в которой социальная жизнь людей сводится к потреблению промышленных товаров, услуг и массовой культуры (голливудских фильмов, модных романов).
Одномерный человек — стремящийся к успеху потребитель-конформист,
благодаря которому становятся возможны все формы несвободы, бедность, расизм, угнетение женщин.

На какие науки за пределами философии повлияли
Неомарксизм стал влиятельной интеллектуальной платформой, на которую ориентируются авторы художественных произведений и университетские преподаватели по всему миру.

Ключевые представители школы
В создании течения участвовали Герберт Маркузе, Теодор Адорно, а также представители так называемого фрейдомарксизма, объединившего критику капитализма с критикой неврозов и комплексов, свойственных современному человеку.

 

 

Семінар 2. Неомарксизм і постмарксизм

 

Філософія Д.Лукача

1) Лукач: тотальность и диалектика.

Если марксисты Второго Интернационала интерпретировали идеи Маркса в свете позитивизма и дарвинизма, австромарксисты - через призму неокантианства, то начиная с Третьего Интернационала (1919) марксизм воспринимается в свете гегелевской диалектики. Представители этого нового направления в марксизме - венгр Дьёрдь Лукач и немец Карл Корш.

Лукач родился в Будапеште в 1885 г. С 1912 г. учится в Гейдельберге, где стал учеником и другом Макса Вебера. Изучая социологию, он не замыкается в ее узких рамках, пишет эссе о Достоевском и Кьеркегоре. Перечитав Гегеля, Эрнста Блоха, он увлекся Марксом. Примкнув к венгерской коммунистической партии, Лукач участвовал в революции (как сподвижник Белы Куна), после поражения которой в 1923 г. переехал в Вену. В этом же году он опубликовал книгу "История и классовое сознание".

Марксизм, полагает Лукач, ценен своей ортодоксальностью. Это не значит, что нужно некритически принимать его, толкуя тексты Маркса как Священное Писание, речь не идет об акте веры. Отродоксия относится исключительно к методу. Как корректный метод исследования марксизм может быть углублен и усилен, но все попытки "улучшить" могут закончиться не чем иным, как банальным превращением его в эклектику.

Диалектический метод марксизма запрещает оперировать раздробленными фактами (как это делает буржуазная наука), он берет явления в перспективе тотальности. Только будучи интегрированы, эти факты могут стать моментами исторического развития, а понимание фактов может стать пониманием реальности. Суждение Маркса о том, что производственные отношения образуют закон целого, следует понимать как методологическую посылку и ключ к историческому познанию социальных отношений. Общество изучается как целое, его можно понять только через глубинную связь фактов и событий между собой. С отказом от диалектического метода теряется и познаваемость истории. Можно, конечно, корректно изучать исторические события без того, чтобы вникать в единство исторического процесса. "Но категория "всеобщего" берет явления не в статике, как автономные и не зависящие одно от другого, а диалектико-динамически".

Лукач обращает внимание на то, что "отношения, например производства, распределения, обмена, потребления... формируют членов общества как тотальности, их различия внутри целого... Определенная форма производства детерминирует некоторые формы потребления, распределения и обмена и отношения между различными их моментами". Есть, таким образом, контраст между описанием частичного аспекта истории и описанием истории как единого процесса. Такой контраст проистекает не из различия сфер, это - методологический контраст точек зрения.

Чтобы объяснить этот момент, Лукач цитирует Маркса. "Негр есть негр. Лишь определенные моменты делают его рабом. Прядильная машина - машина, делающая ткани. Только определенные условия делают ее капиталом... так же как золото само по себе не есть деньги, а сахар не есть цена сахара". Лукач особенно делает акцент на диалектику базиса и надстройки. Необходимо подчеркнуть, писал он, что "растущее у пролетариата понимание сути общества, в котором отражается длительная борьба буржуазии со смертью, говорит о постоянном росте его власти. Для пролетариата истина есть орудие победы, и оно тем сильнее, чем менее он обременен предрассудками".

2) Класс и классовое сознание.

Науки о природе отличаются от историко-социальных наук не только предметом, но и методом (Лукач не согласен с Энгельсом, распространившим диалектику на природу). Лишь в исторической перспективе можно увидеть события в их тотальности. Реальность можно уловить, только выйдя за пределы видимости, - там, где проступает всеобщность. Так кому же доступно проникновение в сферу тотальности? Только самому тотальному по природе субъекту. И этот субъект, по убеждению Лукача, есть класс. Только класс посредством действия может проникнуть в суть социальной реальности и кардинально изменить ее.

"Действуя, чтобы понимать, и понимая, чтобы действовать, пролетариат как субъект социальной мысли одним махом кладет конец дилемме бессилия - дилемме фатализма чистых законов и этики чистой интенции". Пролетариат знает реальность в ее тотальности, ибо, действуя, он трансформирует ее. Пролетариат - продукт затянувшегося кризиса капитализма, и достаточно развить эту тенденцию, чтобы показать его конец. Активное самосознание пролетариата - единство теории и практики. Классовое сознание не есть ни нечто усредненное, ни сумма того, о чем думают и чувствуют разные индивиды. Скорее это осознание исторической ситуации класса.

Когда пролетариат достигает классового сознания, познание трансформируется в действие, теория - в слово-порядок. Масса, действующая в соответствии со словом-порядком, укрепляет себя сознательностью и в конце концов становится в авангарде борьбы. Роза Люксембург, напоминает Лукач, подчеркивала, что организация - скорее следствие, чем предпосылка революционного процесса, в котором пролетариат конституирует себя как класс. Этот процесс партия не может ни спровоцировать, ни запретить. Однако быть носителем классового сознания пролетариата в его исторической роли - высокая миссия партии.

В сознании буржуазии, вместе с тем, есть ясное представление о противоречиях, разрушающих общество, грозящих ей уничтожением. "Предел, делающий "ложным" буржуазное сознание, объективен: это сама классовая ситуация". Пролетариат стремится к отрицанию себя как класса, т.е. стремится реализовать бесклассовое общество, ибо у него есть сознание всеобщей реальности. Ничьих интересов он не защищает, он - за свободу всех. Только пролетарское сознание может указать на выход из нескончаемых кризисов. Эта миссия неизбежна. Вопрос лишь в том, сколько страданий его ждет на пути идейного созревания, пока он обретет подлинное сознание класса.

3) Лукач как историограф философии.

"История и классовое сознание" - известное произведение неомарксизма с характерным для него акцентом на проблемы соотношения базиса и надстройки, партии и массы, действенности субъективного фактора. Дискуссии вокруг книги накалялись, и уже в 1924 г. Зиновьев обвинил Лукача в протаскивании субъективизма и идеализма. После прихода Гитлера к власти Лукач эмигрирует в Советский Союз, покаявшись в "идеалистических тенденциях" своей книги. После войны философ вернулся на освобожденную советскими войсками родину. Однако его ждали новые неприятности, на этот раз со стороны Жданова, обвинившего Лукача в засорении коммунистической культуры тлетворным влиянием Запада. Осенью 1956 г. он стал, несмотря на это, министром образования в кабинете Имре Надя. После нового переворота его снова осудили. Лукач умер в 1971 г.

С 30-х гг. Лукач работал в двух направлениях: философская историография и литературно-эстетическая критика. В книге "Молодой Гегель и проблемы капиталистического общества" (1948) автор пытается показать, что теологическое прочтение мысли молодого Гегеля решительно неадекватно, ибо все проблемы диалектики связаны с двумя историческими фактами - французской революцией и промышленной революцией в Англии. Дильтей, напомним, трактовал молодого Гегеля как пантеиста-мистика. Усматривая в гегелевской диалектике элементы радикализма, Лукач называет ее высшей формой идеалистической диалектики, подготовившей диалектический материализм.

Рассматривая идеи позднего Шеллинга, Шопенгауэра, Ницше, Дильтея, Зиммеля, Вебера, Шпенглера, Шелера, Хайдеггера, Яс-перса в книге "Разрушение разума. Путь иррационализма от Шеллинга к Гитлеру" (1954), Лукач называет их всех иррационалистами, реакционерами, антиматериалистами, на которых лежит ответственность за разрушение разума. Последняя, незавершенная, работа - "К онтологии общественного бытия" - посвящена систематическому изложению социального бытия с органической точки зрения. Лукач видел свое призвание в противостоянии "нигилистическому релятивизму" историцизма, механистическому материализму, экзистенциалистскому индивидуализму и пустому формализму неопозитивизма.

 

Філософія Л.Альтюссера

Відомий широкому загалу більше через трагедію, що сталися наприкінці його життя (вбивство дружини, утримання у психіатричній лікарні, дивіться його автобіографію «Майбутнє триває довго» (1992)), ніж його теоретичні праці. Проте саме вони займають центральне місце у філософських дебатах 60–70-х років услід одночасній появі у 1965 році книг «За Маркса» та «Читати „Капітал”» (колективна збірка) (обидві книги з’явилися у видавництві «Франсуа Масперо»). Разом із Леві-Стросом, Лаканом, Фуко та Бартом він стає чільною фігурою структуралізму. Визнаючи кризу марксизму, проте відмовляючись визнати її простим результатом догматизації, він долучається до перечитування Маркса. Запозичивши з області історичної епістемології (Башляр) поняття «епістемологічного розриву», він інтерпретує Марксову критику політичної економії:

- як розрив з теоретичним гуманізмом та історизмом ідеалістичних філософських шкіл (включно з Гегелем) та

- як основу науки історії, центральними категоріями якої є «наддетерміноване протиріччя» способу виробництва і «домінантна структура» соціальних формацій.

Подібна наука протистоїть буржуазній ідеології, але й свідчить про історичну матеріальність та дієвість ідеологій, визначених як «уявне відношення індивідів та класів щодо своїх умов існування. Як немає кінця історії, то й немає кінця ідеологій».

Водночас Альтюссер пропонує відродження ленінських тез про філософію, які він визначає як «боротьбу класів у теорії» (книжка «Ленін і філософія», видавництво «Масперо», 1969), також він користується ними для аналізу протиріч між «матеріалістичними» та «ідеалістичними» тенденціями у царині наукової практики (книжка «Філософія та спонтанна філософія науковців», видавництво «Масперо», 1974). У подальшому — під впливом «культурної революції» та травня 1968 року — Альтюссер критикує так звану «теорецистську девіацію» своїх ранніх робіт через відчутний вплив спінозизму на шкоду діалектиці (книжка «Елементи самокритики», 1974). Знову наполягаючи на відмінності марксизму та гуманізму, він здійснює начерк загальної теорії ідеології, яка визначається ним як «інтерпеляція індивідів у суб’єкти» і як система зовнішніх та особистісних інституцій, які забезпечують відтворення соціальних відношень (див. книжку «Позиції», 1976).

Структуралістський марксизм є революційною зміною у політичній, філософській та історичній думці. Структуралістський марксизм став найпрестижнішою, серед філософів та ідеологів, зокрема серед прихильників марксизму, течією історико-філософської думки 60х – 70х років XX століття. Центральною фігурою цієї революційної течії став член комуністичної партії Франції, а також її ідеолог - Луі Альтюссер. Початком діяльності Луі Альтюссера в лоні структуралістського марксизму є його перша робота «За Маркса», де він доволі чітко описує науковий шлях Карла Маркса, його прихильність до Фейєрбаха та Гегеля у молоді роки, та вельми авторитетні роботи в пізніші роки його життя. Загалом так як Альтюссер був прихильником комуністичного руху (як вже зазначалося вище, членом комуністичної партії Франції), окрім найвпливовішого його твору «За Маркса» в нього ще є присвячені марксовій творчості роботи, такі як «Читати Капітал» (у співавторстві з Етьєном Балібаром, Роже Етабле, П’єром Машере, Жаком Рансьєром), «Ленін і філософія».

Також важливою роль у народженні структуралістського марксизму відіграв Нико Пулянтцаса. В його роботах також було висвітлено ідеологію новітньої течії марксизму.

Загалом, Альтюссер не позиціонував себе як структураліст. І взагалі, як аналізували творчість Альтюссера вчені історики та соціологи, англійці (Е. Томпсон) та американці, схилялися до того, що цей структуралістський метод носить ідеологічний характер. Проте ця концепція мала багато розбіжностей з вже існуючими у сфері марксизму. Також вона йшла на противагу таким течіям як «економізм» та «волюнтаризм». Можна зазначити, що ця концепція є доволі суперечливою. Оскільки насправді обидві концепції «структуралізм» і «марксизм» носять протилежний одне одному характер і завжди вчені з обох боків критикували одне одного у думках щодо їхніх концепцій.

Одним із внутрішніх методологічних суперечностей Луї Альтюссера стало змішання марксистських і структуралістських "метафізичних припущень". З одного боку, він часто говорить у своїх роботах про те, що кожна теорія створює власний світ "теоретичних об'єктів", відмінний від світу, що спостерігається у повсякденному житті. Він стверджував, що спостережуваний світ в деякій мірі "створюється" структурою (проблематикою) використовуваної нами теорії, фактично перефразовуючи структуралістську тезу про те, що наші уявлення про світ і є сам світ. З іншого боку, як всякий марксист, він доводить "науковість" своїх побудов в тому сенсі, що вони є дійсним відображенням реальності і здатні цю реальність пояснювати, прогнозувати і змінювати. Протиріччя між неможливістю співвіднесення сприйняття реальності, і необхідністю доказу їхньої адекватності призводить до виділення критеріїв "науковості" теорії. Вона повинна бути "відкритою за своєю проблематикою" (повинна "ставити" питання, відповіді на які самим питанням і передбачаються) і повинна мати певний "порядок експозиції" (бути логічно стрункою і раціональною). Однак навіть введення цих критеріїв не сприяє подоланню полярності методологічних підходів. Альтюссер і Пулянтцаса намагалися відтворити ідеї Маркса і Енгельса у новому світі, але це викликало багато критики серед досвітчених соціологів, як серед наукових кіл у Європі так і у Америці. Хоча пізніше іхні роботи викликали шквал нових робіт з різноманітних соціальних дисциплін (наприклад у Великобританії - робіт з філософії науки Р. Баскара, "в США - емпіричних робіт з класової структури Е. Райта). В обличчі структуралістського марксизму ми знову маємо справу зі спробою максимально широкого осмислення реальності, з прагненням охопити більшість сторін соціальної дійсності. У цьому побудови Луї Альтюссера схожі з концепціями Талкотта Парсонса, але, якщо останній проходить шлях від дії (поведінки особистості, індивідуального вибору) до суспільства (інститутів, мережі рольових статусів, соціальної системи), то перший рухається у зворотному напрямку від суспільства (прихованих соціальних структур) - до дії (поведінки особистості).

 

Філософія А.Ґрамші

Спочатку через інтенсивну партійну роботу, а пізніше через ув'язнення і погіршення здоров'я Ґрамші не мав часу для розробки цілісної теорії, для написання книжок чи навіть памфлєтів. Його теоретичні знахідки і відкриття розкидані по сторінках 29 зошитів, які він вів у фашистській тюрмі між 1929 і 1935. У цих зошитах він спробував вивчити кілька важливих питань, котрі хотів, коли з’явиться можливість, дослідити в низці книг.

Ґрамші вживає поняття «громадянське суспільство» подібно до німецького філософа Ґеорґа Геґеля (1770-1831), себто як сукупність суспільної діяльности та інститутів, що є частиною держави, але що — на відміну від «політичного суспільства» (державного апарату) — не є інструментом безпосереднього владарювання. До цих інститутів належать опозиційні партії, профспілки, добровільні об’єднання громадян, школа, церква. Громадянське суспільство, це — царина, в якій панівна суспільна кляса «орґанізовує» згоду почерез ідеолоґічно-культурну геґемонію (на відміну від політичного суспільства, де панування орґанізовано через примус).

Термін «геґемонія» є запозиченим у російських соціял-демократів кінця XIX ст.: ті послуговувались ним у дискусії про провідну ролю робітничої кляси підчас майбутньої революції у Росії. Запозичивши власне термін, Ґрамші вживав його, описуючи політичний устрій, який ув Европі 1920-30-х суттєво відріжнявся від дореволюційної, царської Росії. Панування буржуазії у Західній Европі, базоване не тільки на примусі, а й на своєрідній згоді, створювало умови, що унеможливлювали прихід пролєтаріяту до влади у спосіб, продемонстрований Жовтневою революцією, — почерез штурм влади (маневреної війни). Боротьба на Заході мала бути тривалою, мала набути форми позиційної війни, що розгортається навколо боротьби за геґемонію (панівне місце у суспільстві). Ця боротьба заходить ув історії не вперше: инші суспільні кляси за инших історичних обставин змагалися за суспільний провід.

У буржуазному суспільстві культурно-ідеолоґічну геґемонію здійснюють інтелєктуали (або «працівники розумової праці») почерез інститути «громадянського суспільства» — у буржуазному суспільстві це школи, церкви, засоби масової інформації, об’єднання громадян тощо. Інтелєктуали, що обслуговують панівну клясу, працюючи в сфері громадянського суспільства, можуть бути «традиційними інтелєктуалами», «успадкованими» з попередніх історичних епох (наприклад, священиків), так і виховуватися самою панівною клясою (наприклад, шкільні вчителі, офіцери, журналісти, письменники, філософи, політтехнолоґи тощо). Останніх Ґрамші назвав «орґанічними інтелєктуалами».

Орґанічні інтелєктуали пролєтаріяту як революційної кляси завжди є революційною інтеліґенцією. Орґанізаційною формою цієї інтеліґенції є комуністична партія, де відбувається її відбір.

За Ґрамші, всі люди є інтелєктуалами, коли займають активну життєву позицію, поєднуючи теоретично-ідеолоґічну роботу з практичною боротьбою за інтереси своєї кляси. З дальшим розгортанням революційних суспільних перетворень, з дальшим долученням мас до управління власним життям і суспільством загалом, «функції» інтелєктуалів виконуватиме повсякчас більше людей: вони самостійно розроблятимуть і втілюватимуть в життя політичні та господарські завдання, орґанізовуватимуть суспільні процеси і керуватимуть ними. Це означатиме справжню демократизацію — процес, покликаний унеможливити формування б’юрократії, яка зароджується саме за монополізації права приймати суспі-льно важливі рішення малим гуртом інтелєктуалів.

Марксизм й історичний матеріялізм Ґрамші позначав терміном «філософія практики», що його він запозичив в свого співвітчизника Антоніо Лябріоли. Так він підкреслював особливість марксизму як вчення, що в ньому теорія має перебувати у нерозривній єдності з практикою. Марксизм може допомогти масам стати головними дієвими особами історії, адже виробляє критичне мислення і цілісне світобачення, що спонукає до активних дій.

Ґрамші виступав проти двох — вельми впливових у його дні — теоретичних позицій, що вели до пасивности, що її можна виразити фразою «ми маємо ставитися до життя по-філософські». Першою був ідеалізм італійського геґельянця Бенедетто Кроче (1866-1952), другою — спрощений і механістичний варіянт марксизму російського більшовика Ніколая Бухаріна (1888-1938) (Ґрамші залишив чимало критичних заміток на популярний підручник марксистської соціолоґії «Теорія історичного матеріялізму» останнього).

Чільне місце у «В'язничних зошитах» займають параґрафи, замітки та нариси, присвячені проблємам італійської історії. Його історичні дослідження відріжняє широта тематики: в них розглядаються проблєми історії Італії від епохи Відродження (XV-XVI ст.ст.) до періоду фашизму (1922—1943). Головною метою історичних досліджень Ґрамші була наукова розробка проблєми геґемонії пролєтаріяту. З розробкою цієї проблєми тісно пов'язані всебічні дослідження, присвячені епосі Рісорджименто — періоду боротьби за національне визволення й об'єднання Італії у XIX ст.. На конкретних історичних прикладах Ґрамші показує, що союз із селянством визначає політичний успіх тієї сили, що здійснює керівну ролю у цьому союзі. Ґрамші розглядає Рісорджименто як буржуазну революцію, що залишилася незавершеною головне тому, що в Італії не здійснили революційних перетворень на селі.

Нова національна держава постала наслідком «пасивної революції»: італійська ліберальна буржуазія боялася активної участи народних мас (насамперед селянства) в об'єднавчому русі, а італійські революційні демократи («Партія дії»), що виступали за створення республіки, відштовхували від себе селянські маси тим, що не наважувалися вирішувати аґрарне питання у революційний спосіб. Збереження февдальних пережитків, слабкість демократичних сил зумовили внутрішнє безсилля ліберально-монархічного режиму, що чітко проявилися по першій світовій війні (1914-1918). Така історичне «спадщина» Рісорджименто полегшила захоплення влади фашистами.

 

Філософія В.Беньяміна

БЕНЬЯМИН (Benjamin) Вальтер (15 июля 1892, Берлин – 26 сентября 1940) – немецкий историк культуры, философ, литературный критик. До 1922 учился в Берлине, затем во Фрейбурге; изучал литературу и философию. До 1914 активно участвовал в студенческом антибуржуазном движении. Завершил образование в университете Берна (диссертация «Понятие художественной критики в немецком романтизме», 1919). В 1925 публикует одно из самых значительных своих произведений, «Первоисток немецкой драмы» (Ursprung des deutschen Trauerspiels), завершающее первый период его творческого развития. В сер. 20-х гг. Беньямин критически переосмысливает свои ранние, «наивно-рапсодические» позиции и обращается к изучению трудов Маркса, Энгельса и Ленина. В 1926–27 совершает поездку в Советский Союз с целью написания статьи о Гёте для Большой Советской Энциклопедии. В 1930 знакомится с Брехтом. С 1933 сотрудничает с Институтом социальных исследований во Франкфурте, возглавляемым М.Хоркхаймером (статьи, посвященные творчеству Ш.Бодлера и французской культуре 19 в.). С приходом фашистов к власти переезжает в Париж. Попытка нелегально эмигрировать из оккупированной Франции через Пиренеи в 1940 заканчивается неудачно: группа эмигрантов, в которую он входил, была задержана на испано-французской границе. Опасаясь попасть в руки гестапо, Беньямин отравился.

После опубликования в 1955 двухтомника его избранных произведений, а в 1966 – частичного собрания его писем судьба и теоретическое наследие Беньямина попадает в фокус философского интереса. Произведения его получают все более широкий политический и общественный резонанс к 1968, особенно среди леворадикальной интеллигенции, студенчества, становятся предметом острой полемики.

Беньямин родился в семье, где царил культ бережного отношения к антикварным ценностям. Он обладал богатым собранием книг. Образ «коллекционера» (Sammler) – единственный, с которым он отождествлял себя как биографически, так и как исследователя культуры (эссе «Я распаковываю свою библиотеку. Разговор о коллекционировании», «Фукс, историк и коллекционер» и др.). Собирательство, по воспоминании его друзей (Т.Адорно,М.Хоркхаймер, Г.Шолем, X.Арендт и др.), так и осталось всепоглощающей его страстью. Мир коллекционера – магический мир, который пребывает вне и внутри культуры. Позиция коллекционера охранительно-консервативна, это позиция наследника, он придает «старым вещам» культовую власть, магический ореол неприкосновенности, который обычно окружает фетиши в архаических сообществах. Колебание вещи между ее «близостью» здесь, «под рукой» и ее «далью», откуда она пришла, переживаемой «настолько близко, как она может быть», Беньямин называет эффектом ауры. Другая, хотя и не всегда признаваемая страсть коллекционера – это разрушение; страсть к бунту, которая управляет повседневностью коллекционера, сродни «страсти детей, для которых вещи не несут в себе никакого товарного характера». Коллекционер разделяет горести и надежды старьевщика, представителя деклассированных слоев буржуазного общества. Бунт коллекционера – это способ сохранить наследуемое, не дать ему быть уничтоженным, принцип беньяминовской техники коллекционирования: разрушить, чтобы сохранить.

ОБЩИЕ ПРИНЦИПЫ И ТЕХНИКА ПОЗНАНИЯ. В «Познавательном предисловии» к «Первоистоку немецкой драмы» Беньямин отвергает как принципы эстетической психологии «вчувствования», так и некритическое перенесение естественно-научных методов в сферу философии культуры (Г.Коген). В исторически уникальном, единичном нужно увидеть общее, а в общем – единичное, уникальное. Фигуры познания включают следующие элементы: феномен, экстремальный феномен, идею. Первый шаг познания – «мысленный эксперимент», не только выявляющий уникальность культурных феноменов, но и дающий изображение их принципиальной связи между собой – идеи, которые имманентны феноменам (уникальному, единичному). Необходимо микрологическое погружение в феномены, настолько глубокое и интенсивное, пока феномен не признает себя равным тому возможному смыслу, который и образует его уникальность. Не промежуточное, усредненное значение эмпирического ряда свойств выражает смысл той или иной идеи, но экстремальный феномен в сущности, каждая идея – это соединение отдельных феноменов вокруг основного гравитирующего центра. В заметках «О языке вообще и языке людей», «Учение о подобном», «О миметической способности», а также в переписке с Г.Шолемом Беньямин попытался обновить ономатопоэтическую теорию языка. Всякий акт называния неотделим от желания дать вещи или событию единственно возможное имя и заставить их заговорить на первоначальном, священном языке – lingua adamica. Именем не просто метят вещи, но возвращают из небытия, порождают и спасают. Цель философа – вырвать слова из насильственной связи со случайным значением, переназвать, собрать разрозненные смысловые элементы вновь и создать имя, в котором открылась бы подлинная структура названного; поэтому имя (идея) не имеет ничего общего с функционально-структурной связью феноменов.

ПОНЯТИЕ «АЛЛЕГОРИЯ». Моделирование культуры для Беньямина – это способ выявления ее «первоистока» (Ursprung), некоего первоначального архетипа, из которого рождается и распространяется во времени культурная ткань феноменов отдельной исторической эпохи: «в потоке становления первоисток стоит как водоворот». Таким первоистоком для эпохи барокко было аллегорическое миросозерцание. Нет ни одной хотя бы самой незначимой вещи, которая не имела бы «своего» места в аллегорическом конституировании мировых событий, каждая вещь имеет и оборотную сторону, находящуюся в напряженном противостоянии к первой, лицевой. Под аллегорией Беньямин понимает не просто один из сложных тропов барочной культуры, но принцип организации «меланхолического» сознания с его ритуалами, зрелищами, иконографиями, реквизитами. В границах драмы фигура суверена – центральная в политическом мире эпохи барокко – представлялась в аллегорическом контексте двух персонажей: деспота и страдальца.

ПОНЯТИЕ «ДИАЛЕКТИЧЕСКИЙ ОБРАЗ». Это понятие, разрабатываемое Беньямином во второй период его творчества, выполняет по отношению к «эпохе Бодлера» ту же аналитическую и генетически-архетипическую функцию, что и аллегория по отношению к эпохе Барокко. Диалектический образ – это блиц-снимок (мгновенность – его определяющее временное качество), дающий изображение двух срезов исторической реальности: «старого» и «нового», «архаики» и «модерна». В эпоху классического капитализма 19 в. новые сдвиги в сфере материального производства настолько «срастаются» с прежними формами еще не преодоленных идеологий, мифов, сновидений массового сознания, что из общественного сознания уже нельзя «вычитать», где в нем действительно проявления «нового», а где это «новое» – только маска вновь воспроизведенного «старого»; порочный циклизм такого типа замершей социальной диалектики, диалектики в бездействии (Dialektik im Stillstand) можно расколдовать с помощью диалектических образов. Так, в разделе «Фурье или пассажи» (проспект труда «Париж – столица 19 века») пассажи – высший феномен развития городской субкультуры, места отдыха, товарного изобилия, урбанистической эстетики – сопоставляются Беньямином с фаланстерами Фурье: как и многие другие технические новинки столетия пассажи преображаются фурьеристской утопией в сколки здесь и теперь свершившегося будущего. Архитектонический канон будущих всемирных колоний-фаланстеров Фурье усматривает именно в техническом строении пассажей и их урбанистической функции: в фаланстере машинная техника организует все вплоть до сбалансирования страстей в идеальной экономии будущей личности. Технику «микрологического» погружения в материал эпохи можно определить как вид анализа, утверждающий различия посредством умножения подобий. Например, марксистское учение о базисе и надстройке оказывается для него «эвристически-методологическим импульсом», но не теорией в строгом смысле; в работах о Бодлере всюду, где он ощущает недостаток в опосредствующих теоретических звеньях или стремится воспроизвести «чувственное», физиогномическое переживание культурного пространства эпохи, выступает избыточность метафорики, эстетически восполняющая недостатки анализа.

 

Семінар 4. Філософія Ніцше

 

2. «Так казав Заратуста»

Фрідріх Ніцше «Так казав Заратустра»

 

«Однак це сказано не для довгих вух. Не кожне слово личить кожній мармизі. Це речі витончені й далекі: не слід топтати їх баранячими ратицями».
Саме мармизою, яка нічого не може второпати, себе і почуваєш, коли починаєш читати «Так казав Заратустра» Ніцше. Розумієш, що не для твоїх очей написано, не для твоїх вух сказано. Цей трактат – трактат про життя і діяння мандрівного філософа-пророка Заратустри – справді річ витончена й далека. Далекою вона для мене залишалася майже до останньої сторінки. Лише наприкінці склалася цілісна картинка, знайшовся пазл, якого так не вистачало для розуміння. Тому якщо читати – то тільки вдумливо і повністю.
Головна думка твору – «Людина – це те, що треба подолати». Не розвинути, не зберегти, не примножити, не зрозуміти чи ще щось. Ні – подолати, згубити, щоб створити місце для надлюдини – тієї, що прийде, але ще в дорозі. «Я ходжу серед людей, як серед уламків майбутнього», - говорив Заратустра. "Майбутнього, в якому пануватиме надлюдина", - це вже додаю я.
Заратустра мандрував і жив самітником у горах, бо саме самотність проголошував передумовою будь-яких перетворень. «Бурю приносять щонайтихіші слова. Світ перевертають в інший бік думки, що приходять на голубиних лапках». Людей вважав купкою блазнів, місце яким – на торговищі, де й можна побачити їхню справжню суть. «Воістину, людина – брудний потік. Треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не стати занечищеним».
Як і людину, Ніцше критикує державу, бо вона – найхолодніша з усіх холодних потвор. Створена людьми і на подобі людей «…холодно бреше вона, і ця брехня виповзає з вуст її: - Я держава, і є народ». «Всі хочуть допастися до трону – вони схибнулися на цьому, ніби на троні щастя сидить! Нерідко на троні нечисть сидить, а часто й сам трон стоїть у нечисті». Ніцше критикує не саму владу як таку, не прагнення її здобути, а те, якою вона є в людей та ті способи, якими вони її досягають. Найгірше ж, стверджує автор устами Заратустри, коли на чолі держави – неук, блазень, людина, що не здатна вести народ вперед, бути його моральним поводирем та учителем. «На світі немає більшого нещастя, ніж коли можновладний не є водночас і першою людиною. Тоді все стає облудним, кривим і потворним. А якщо він узагалі останній і більше скидається на тварюку, ніж людину, тоді потолоч дедалі набиває собі ціну, а відтак навіть її чеснота подає свій голос: «Дивіться, тільки я єдина – чеснота!».
Людина, що живе в такій державі – апогей безглуздя, безглуздя, яке створив Бог і яке колись, можливо, було гідною людиною. Тепер же ця людська гідність десь поділася, залишилася лише людина – найзажерливіший хижак. Тому й Ніцше стверджує, що Бог помер. Інакше він би щось змінив, зупинив руйнівні метаморфози. З іншої сторони: чи існував Бог взагалі? Бо «…втома, що хоче одним стрибком – стрибком у смерть – осягнути все, жалюгідна невідома втома - ось що породжує богів та потойбічні світи». Про яку втому йдеться – втому від думок, розмірковувань над тим, хто така людина, яка її суть і призначення, що таке життя і для чого воно потрібне, чи втома від чогось іще – питання відкрите. В будь-якому випадку суть слів Ніцше очевидна: якщо Бог і існував, то людина створила його собі сама.
Проблема в тому, що скільки б боги не вмирали, люди створюватимуть собі нових. Про це показово свідчить уривок із тексту, де так звані послідовники Заратустри, зібравшись якось у нього в печері, почали молитися ослу. Осел став новою подобою Бога, бо ж «Бог – це дух» - хтось заперечуватиме? «Краще молитися Богові в подобі осла, ніж без ніякої подоби», - стверджуватимуть люди. На що Заратустра відповість: «Померли всі боги; тепер ми хочемо, щоб жила надлюдина».
Надлюдина Ніцше – ідеал, до якого треба прагнути звичайній людині у своєму розвитку. Це персонаж, вільний від всіляких забобонів,стереотипів і релігійних догм. Це мета, а міст на шляху до неї – людина, яку треба подолати.
З ідеєю надлюдини тісно пов’язана й ідея «вічного повернення», висловлена в останніх рядках трактату: «Чи хотілося вам двічі прожити одну мить, чи казали ви коли-небудь: «Щастя, яке ти мені любе! Затримайся на хвилиночку!» - отже, чи ви прагнули, щоб усе поверталося?
Все починається знову, все вічне, все сковане в ланцюг, все переплетене, все закохане, - якщо для вас це так, то ви любите світ».

Сюжет надзвичайно простий. Філософ-пророк на ім’я Заратустра мандрує від міста до міста, пропагує своє вчення про надлюдину, періодично усамітнюється в горах для роздумів, після чого знову повертається до людей зі своїми проповідями.

Мова твору: надзвичайно складна. Трактат написано частково у прозовій формі, частково – у віршованій, де вірші – це проповіді Заратустри, алюзія на вчення пророка і реформатора давньоіранської віри Зороастра. Текст слабко структурований, тому його частини можна читати окремо, «забігати наперед» та «повертатися назад», комбінувати без втрати загального сенсу. Частини – це ніби пазли, цілісна картинка з яких складається лише після прочитання останнього речення. Мова метафорична, що значно ускладнює розуміння твору. Багато залежить і від самого читача – його інтелекту, поглядів, настрою.

Цитати, що запам´яталися:
* У них є те, чим вони пишаються. Але як вони називають те, що додає їм пихи? Вони називають це вихованням, освітою, - ось що різнить їх від козопасів.
* Ніхто вже не стає ні бідним, ні багатим – і те, і те завдає надто багато клопоту. А кому ще охота владарювати? А кому ще охота коритися? І те, й те завдає надто багато клопоту.
* Нема пастиря, є лише отара. Кожен хоче рівності, всі рівні, - хто має іншу думку, той сам іде в божевільню.
* «Заприсягаюся честю, друже, - відповів Заратустра, - немає нічого, про що ти кажеш, - ні чорта, ні пекла. Твоя душа помре ще скоріше, ніж тіло, - не бійся ж нічого!».
* Спати – не проста штука: для цього потрібно цілий день не втрачати пильності.
* Шануй владу й виказуй покору, якщо навіть та влада крива… Хіба я винен, що влада полюбляє криві стежки?
* Кого огортає полум’я ревнощів, той, немов скорпіон, зрештою повертає отруйне жало проти самого себе самого.
* Я повірив би в Бога, який вміє танцювати.
* Убивають не гнівом, а сміхом.
* Це дерево росте самотою тут, на горі, піднеслося воно високо над людиною й звіром. І якби воно захотіло сказати щось, то не мало б нікого, хто б його зрозумів, - так високо виросло дерево.
* Я бачу багато солдатів – хотілося б мені бачити багато воїнів.
* Вороги ваші мають бути гідні ненависті, а не самої зневаги. Своїм ворогом ви повинні пишатися – тоді успіхи вашого ворога будуть і вашими успіхами.
* Твій друг повинен бути тобі ще й найкращим ворогом.
* Ти раб? Тоді ти не можеш бути другом. Тиран ти? Тоді ти не можеш мати друзів.
* Надто довго у жінці чаївся раб і тиран. Тому жінка не здатна на дружбу: їй відома дише любов.
* Досі були тисячі цілей: адже живуть тисячі народів. Лише кайданів на тисячі ший бракує, бракує одної мети. Людство ще не має мети.
* Найнебезпечнішим ворогом, який тобі може трапитися, завжди будеш ти сам; сам на себе чатуєш ти в лісах і печерах… Ти будеш собі і єретиком, і чаклуном, і ясновидцем, і одержимим, і скептиком, і нечестивцем, і лиходієм.
* Справжній чоловік поривається до небезпеки і гри. Тому й прагне він жінки як найнебезпечнішої іграшки.
* Не тільки розум тисячоліть – і безум тисячоліть проривається з нас. Небезпечно бути спадкоємцем.
* Погано віддячує своєму учителеві той, хто назавжди лишається тільки учнем.
* Надто далеко я залетів у майбутнє: жах заполонив мене. Я озирнувся навкруги: леле! – час був моїм єдиним сучасником.
* Найбільша дурниця в світі – кидати сіль у море, а обеліски – в болото.
* Найвидатніші події – це години не найдужчого галасу, а найглибшої тиші.
* Хто не хоче серед людей загинути від спраги, повинен навчитися пити з усіх склянок; хто хоче серед людей залишитися чистим, повинен уміти вмиватись і брудною водою.
* Рідко подибуєш тут справжнього мужа: отож їхні жінки стають мужоподібними. Адже жінку в жінці звільнює тільки той, кому не бракує мужності.
* В одного самотність – це втеча недужого, а в другого – втеча від недужих.
* Де вже несила любити, там слід – обминути.
* Те, що вчора було не по зубах навіть часові,— сьогодні обсмоктане й обгризене звисає з пащ у сучасників.
* Хто хоче навчитися літати, спершу мусить навчитися стояти, ходити, бігати, лазити і танцювати – нараз літати не навчишся.
* Саме душа, що може підійматися найвище, може й опускатися найнижче.
* У кожної душі – окремий світ, для кожної душі будь-яка інша душа – потойбічний світ.
* Колись диявол сказав мені таке: «Навіть у Бога є пекло: це його любов до людей». А недавно я чув, як він сказав: «Бог мертвий; через своє співчуття помер Бог».
* Тільки той, хто знає, куди йому треба, знає також і те, який вітер для нього сприятливий і попутний.
* Якраз найменшого, найтихішого, найлегшого – шурхоту ящірки, вітерцю, подиху, миті – досить для найбільшого щастя.
* Коли хочете піднятися вгору, покладайтеся на власні ноги! Не дозволяйте себе нести, не сідайте на чужі плечі й голови.

Вирок: Якщо десь і є список «творів всіх часів і народів», то я б без вагань вписала туди філософський трактат Ніцше «Так казав Заратустра». І не тому, що він мені так сподобався, якраз навпаки – до кінця зрозуміти його мені так і не вдалося. Швидше тому, що ідеї, викладені в ньому – настільки глибокі, незвичайні, сумбурні, сміливі, що вивчати їх доведеться не лише нам і нашим сучасникам, а й наступним поколінням.

 

5. «Воля до влади»

Жадання влади (нім. Der Wille zur Macht. Versuch einer Umwertung aller Werte) — це проект книги німецької філософії Фрідріха Ніцше, який був залишений автором наприкінці 1888 року. В 1901 р. його сестра Елізабет Фершер-Ніцше та друг Генріх Кезеліц («Петер Гаст») під однойменною назвою посмертно опублікували збірку записів, взятих з його літературних залишків.

Як будь-який філософ, Ніцше хотів мати книгу, в якій були б викладені його думки систематично. Саме тому протягом 1880-х років він планував написати працю з чотирьох книг, в якій б всезагально була викладена його доктрина. Ця праця отримала назву «Жадання влади, спроба переоцінки всіх цінностей». Пізніше Ніцше видає свій проект «Антихрист», що має вийти через рік, за першу частину «Переоцінки всіх цінностей». Але не пройшло й три місяці, як він заявляє, що «Переоцінка всіх цінностей» повністю готова, та що відтепер її назва — «Антихрист». Він відмовляється від написання інших трьох книг.

На фотографії зверху видно, як Ніцше позбавляється задуму «Переоцінки всіх цінностей»:

 

" Антихрист.

Переоцінка всіх цінностей

Прокльон християнству. "

Довгий час існували думки, що завершити його великий витвір йому завадило божевілля. Інші вважали, що він його завершив, проте більшу частину загубив.

Після того, яка Фрідріха Ніцше схопив нервовий приступ у 1889 р., а його літературне майно перейшло під контроль сестри, його друг Генріх Кезеліц запалився ідеєю опублікувати збірку з його записів як видатну працю. У своєму листі 8 листопада 1893 р. він пояснив Елізабет:

"Враховуючи той факт, що оригінальна назва Антихристу — «Антихрист. Переоцінка всіх цінностей» (а не «Книга перша переоцінки всіх цінностей») може здаватися, що Ваш брат на початку розвитку його божевілля вважав книгу завершеною. … Тим не менш, наслідки цієї переоцінки необхідно також детально показати у сфері моралі, філософії, політики. Ніхто сьогодні не здатен уявити собі такі наслідки, а тому великі напрацювання Вашого брата, інші три книги «Переоцінки», необхідно впорядкувати згідно з моїми вказівками та зібрати у вигляді системи.»

Протягом 1894–1926 рр. Елізабет організовувала публікацію двадцятитомного видання записів Ніцше. До нього, керуючись вказівками Кезеліца, вона додала збірку уривків під загальною назвою „Жадання влади“. Вона заявила, що цей текст відтворює шедевр, який Ніцше сподівався написати та назвати Жадання влади, спроба переоцінки всіх цінностей».

 

Семінар 5. Німецька філософія життя