Глобальними чинниками, що вплинули на діяльність ЮНЕСКО, можна назвати такі.

По-перше, втрата усталеного балансу сил у світі з по­чатком перебудови в СРСР. НМІКП, як і деколонізація загалом, був побудований на цьому балансі сил, де світ соціалізму надавав допомогу «третьому світу». Тонкий баланс сил було порушено. У «постперебудовний» період західні держави можуть собі дозволити бути відвертішими і менше камуфлювати свої інтереси в галузі комунікації.

По-друге, Рух неприєднання як рушійна сила інтересів «третього світу» і головне підґрунтя НМІКП перебуває в розгубленості. Причини цього — не тільки події в Югославії — одній із засновниць руху, а й той факт, що саме концепція неприєднання базується на біполярній парадигмі «Схід — Захід». Тепер, коли такий розподіл зник у плані тотального протистояння, важко сказати, до кого ж країни неприєднання не приєднуються. Така ситуація породила кризу ідентичності в Русі неприєднання. З іншого боку, перебудова в СРСР привела до закінчення холодної війни. Відтепер права людини можна обговорювати в об'єктивному дусі, від-кидаючи колишні маневри з обох сторін (Сходу і Захо­ду) як тактичну зброю у політичній боротьбі. Зняття такої ідеологічної поляризації значно полегшує процес порозуміння в таких чутливих сферах, як журналізм і мас-медіа.

По-третє, транснаціональний контроль над масовими комунікаціями, про що йшлося в «Доповіді Макбрайда», незрівнянно зріс. Тепер він охоплює не тільки країни Півдня, але й індустріальні країни світу.

По-четверте, західні країни доволі успішно втілюють у життя прийняту ЮНЕСКО і ООН нову стратегію в галузі комунікації. Ці зміни стали помітні на ХХІУ Генеральній конференції ЮНЕСКО. Федеріко Майор, обраний Генеральним директором цієї організації, зробив декілька заяв пресі, де підтримав погляд країн Заходу, насамперед США, стверджуючи, наприклад, що ЮНЕСКО «віддана справі захисту вільного потоку інформації». 1988 р. Федеріко Майор зробив ширші заяви, в яких ЮНЕСКО була дистанційована від НМІКП: «ЮНЕСКО — це дім свободи, і ми ніколи не підемо проти нашої конституції, в якій мовиться, що ми гарантуємо вільний потік інфор­мації». Він заявив, що відхиляє концепцію «нового інформаційного порядку», яку висунули «третій світ» та держави радянського блоку». Наприкінці 1989 р. на ХХУ Генеральній конференції ЮНЕСКО, хоч багато країн, що розвиваються, продовжували підтримувати НМІКП, ЮНЕСКО відійшла від підтримки цього руху. В новому середньостроковому плані ЮНЕСКО на 1990—1995 рр. — «Комунікація на службі людству», де викладено завдання організації на п'ять років, є тільки одна згадка про НМІКП — у вступі до плану, але в основних частинах НМІКП уже відсутній.

Генеральний директор ЮНЕСКО так окреслив сучасні підходи організації до комунікації: «Нову стратегію для розвитку комунікації, схвалену 161 країною — членами ЮНЕСКО, було прийнято на ХХУ сесії Генеральної конференції. Ця нова стратегія передбачає, зокрема, просу­вання ширшого та збалансованого розповсюдження інформації, без жодних перешкод для свободи слова, завдяки втіленню конкретних заходів, якими ЮНЕСКО може підтримати свободу преси і незалежність, плюралізм і різнобічність громадських та приватних або інших медіа, підтримати зусилля, зроблені в цьому напрямі країнами, що розвиваються, особливо тими, що мають на меті створити і розвивати всі органи преси».

П'ятирічний план ЮНЕСКО на 1990-1995 рр. містив такі чотири чітко окреслені завдання:

1) інвестиції в інфраструктуру, збільшення та модернізація комунікаційних мереж у країнах, що розвиваються;

2) підготовка людських ресурсів, віддання пріоритетів освіті, відповідній технології та прикладним дослідженням;

3) підготовка досліджень з проблем соціокультурного впливу комунікаційних медіа та нових технологій на культурну ідентичність народів;

розвиток програм, націлених на освіту тих, хто користується комунікаційними медіа, з метою навчити їх критично орієнтуватись в інформації та вміти відбирати її, щоб зреаіувати на можливі маніпуляції і захистити свої громадянські права.

Аналіз нової стратегії ЮНЕСКО в галузі комунікації свідчить, що перевага віддається таким трьом положенням:

1. У новій стратегії ЮНЕСКО робиться наголос на вільний потік інформації та незалежність медіа.

2. Пріоритет віддано практичній діяльності за значного зниження інтересу до дослідницької діяльності.

3. Програма виокремлює та належно цінує роль інформаційних технологій в процесі розвитку людства.

В новій стратегії ЮНЕСКО залишилося чимало прі­оритетів, поставлених на порядок денний НМІКП. Це проблеми культурної ідентичності, ендогенного розвитку медіа, увага до забезпечення матеріальних потреб у галузі комунікації країн, що розвиваються. На жаль, не згадуються найважливіші питання, які були окреслені в НМІКП і які з плином часу не втратили своєї актуальності:

• транснаціональний контроль глобальних інформаційних потоків;

• право на комунікацію;

• національна політика в галузі комунікації;

• новий міжнародний інформаційний порядок.

Однак слід зауважити, що проблемі права на комунікацію був присвячений регіональний симпозіум ЮНЕСКО, який проходив у Києві (вересень 1993 р.) і в якому, крім представників СНД (з Білорусії, Росії, України), активну участь брали вчені та експерти з Великої Британії (Ольга Лінне), Канади (Марк Рабой) та інші. Дискусія, що виникла під час симпозіуму, носила багато в чому освітній характер для присутніх представників медіа СНД. Для багатьох з них сама проблема «право на комунікацію» в перші роки незалежності України після практично початкового в період перебудови освоєння таких понять, як «свобода слова» і «право на висловлювання», «свобода інформації» була і нова, і не зовсім зрозуміла. Не можна сказати, щоб ця концепція «опанувала розум мас» і нині в СНД. Тим більш потрібною була акція ЮНЕСКО для розвитку демократичної комунікації в нашій країні. На жаль, у подальші роки дискусії про право на комунікацію саме під егідою ЮНЕСКО не проводилися. Генеральна Асамблея ООН підтримала «нову стратегію ЮНЕСКО для розвитку комунікації та вільного потоку інформації», а також прийняла, спираючись на неї, резолюцію 46/73 А «Комунікація на службі людству», що не тільки за духом, а й за назвою збігається зі згаданим вище однойменним п'ятирічним планом ЮНЕСКО в галузі комунікації.

Чому ж концепція «вільного потоку інформації» викликає занепокоєння у широкого кола вчених та представників менш розвинених країн? Словосполучення «вільний потік інформації» — не новітнє відкриття у політичному словнику ООН та ЮНЕСКО. В Конституції ЮНЕСКО записано, що вона в контексті системи ООН «проводить і поширює у всіх сферах її компетенції віль­ний потік інформації». У трактуванні високорозвинених країн Заходу «вільний потік» у сфері комунікації означає лібералістську політику «laissez faire» — необмежену діяльність транснаціональних медіа- та інформаційних корпорацій. Особливо часто США — безперечний лідер у необмеженому вільному потоці інформації — згадують про статтю XIX Декларації прав людини ООН. Але рідко вказується на той факт, що транснаціональним корпораці­ям потрібна ця вільна циркуляція інформації для того, щоб ефективно діяти на світовому ринку та підтримувати постійні контакти зі своїми філіями через автономні супутникові системи.

Такий «вільний потік» легітимізує діяльність ТНК, незважаючи на національний суверенітет країн, що розвиваються. Вашингтону добре відомо, що обмеження стосуються не тільки «третього світу». Японія та Західна Європа вжили суворих заходів проти неконтрольованого експорту інформації зі Сполучених Штатів. Чудова іронія полягає в тому, що західноєвропейські країни, які прохолодно або вороже ставилися до нового інформаційного та комунікаційного порядку, коли він підтримувався Рухом неприєднання, змінили своє ставлення через посилення культурного імперіалізму США і зробили спроби захистити себе від його загрози, використовуючи Конвенцію Ради Європи з транскордонного телевізійного мовлення і Директиву Європейського Співтовариства «телебачення без кордонів». Головна програма «Комунікація, інформація та інформатика» входила до шестирічних середньострокових стратегічних планів ЮНЕСКО на 1996—2001 рр. і продовжувала розвивати концепцію «вільного потоку» ідей та образів, «її головна новація — охоплення принципом «вільного потоку» всіх форм інформації, які сприяють прогресу суспільства у поєднанні з підходом до всеосяжних викликів комунікаційних, інформаційних та інформативних технологій.

Ці пріоритети в галузі комунікації включають підтримку свободи преси, незалежності та плюралістичності медіа, міркування про їхні культурні та освітні аспекти й намагання зменшити жорстокість на екрані. Цьому були присвячені регіональні семінари з незалежності та плюралізму преси для Африки (Віндхук, 1991), Азії та Тихоокеанського регіону (Елматі, 1992), Латинської Америки і Карибів (Сантьяго де Чилі, 1993), арабських країн (Са-на'а, 1996) та Європи (1997),

В планах ЮНЕСКО також було сформульовано завдання підтримки міжнародної мережі обміну з свободи висловлювання (ММОЗСВ), що об'єднує 70 членів, та мережі з 9 відділів ЮНЕСКО з комунікації (ОRBIСОМ), які розташовані в Канаді, Європі та Латинській Америці і надають можливість для співробітництва професійним працівникам медіа та дослідникам медіа-індустрії.

ІПСД залишається основною операційною програмою ЮНЕСКО для підтримки своєї стратегії в країнах, що розвиваються, спрямованої на укріплення їхніх агентств новин, медіа-навчання, комунальних медіа та вироблен­ня автентичної аудіовізуальної продукції.

У зв'язку з бурхливими змінами в інформаційних технологіях ЮНЕСКО започаткувала міжнародну програ­му з Інформатики (МІП), яка підтримує розвиток комп'ютерних мереж, підготовку спеціалістів з інформатики, а також питання розвитку і дослідження софт-веру, навчання інформатики, політику в цій сфері та модернізацію громадського адміністрування. Бюро МТП збирається на засідання раз на два роки для розподілу зібраних сум на різні профани. Серед них — спонсоровані ЮНЕСКО регіональні комп'ютерні мережі RINAF (Африка), RINAS (арабські країни), RINSA і RINEAP (Азія і Тихоокеанський регіон), RINEE (Східна Європа).

Питанням нової інформаційної та комунікаційної технології, що мають міждисциплінарний характер, були присвячені проведені ЮНЕСКО серії регіональних симпозіумів під загальною назвою «Телематика задля розвитку» в Африці (Аддіс-Абеба, 1995), арабських країнах (1996), Латинській Америці та Карибах (1997).

У нових підходах ЮНЕСКО до питань інформації, свободи преси та комунікації бажано було б зустріти їх розуміння не тільки як питань просто технологічних або вузько філософських і теоретичних. Центральним завданням нової інформаційної та комунікаційної ери є виробництво, розподіл, володіння й маніпулювання інформацією, комунікаційними технологіями і медіа. При цьому питання, хто володіє каналами комунікації та контролює їх, для яких цілей і міркувань, — головне у трансформації розвитку задля миру та справедливості в сучасну епоху.