Реферат: Міжнародні збройні конфлікти на сучасному етапі

Интеграционные процессы в Африке

Интеграционные процессы в Африке начались в начале 1960-х гг. Страны этого континента имели различный уровень экономического развития, а по сравнению с мировым он был и остается низким. И тогда, и сейчас отмечается широкий разброс в доходах, по финансовому потенциалу, транспортным возможностям и т. д.

На начальном этапе интеграции возникали организации, скорее присущие африканским условиям, – семь организаций «речного профиля»:

1. ОМВГ (Организация по освоению бассейна реки Гамбия);

2. ОМВС (Организация по освоению реки Сенегал);

3. Организация по эксплуатации и развитию бассейна реки Катеры и др.

С учетом приоритетных потребностей все больше внимания уделяется реализации «Договора о поэтапном создании Африканского экономического сообщества».

АФЭС – общий рынок на базе существующих региональных организаций), соглашение о котором вступило в силу в мае 1994 г. План постепенного – в шесть этапов – создания АФЭС должен быть реализован в течение 34 лет. При этом, поскольку главными опорными элементами всей конструкции АФЭС являются уже существующие субрегиональные группировки, в частности ЭКОВАС, КОМЕСА, САДК, САМ ЭСГЦА, ЮДЕАК, в первые двадцать лет первоочередное внимание планируется уделить именно им, их всемерному укреплению и усилению скоординированности их деятельности. В Западной Африке наиболее заметна некоторая активизация деятельности Экономического сообщества западноафриканских государств (ЭКОВАС), созданного в 1975 г. В состав ЭКОВАС входят шестнадцать государств.

Целью ЭКОВАС является:

1. поэтапное создание общего рынка в регионе;

2. дальнейшая активизация сотрудничества и углубление интеграции (путем реализации договоренностей о свободном перемещении людей и товаров);

3. развитие торговли и транспортной сети;

4. создание единого Парламента и совместного Трибунала;

5. введение к 2006 г. единой валюты.

В ноябре 1993 г. в Кампале (Уганда) был подписан договор о преобразовании Зоны преференциальной торговли стран Восточной и Южной Африки (ЗПТ) в общий рынок Восточной и Южной Африки (КОМЕСА), включающий 21 страну, в планах которого – формирование общего рынка к 2006 г., валютного союза – к 2020 г., сотрудничество в экономической, юридической и административной сферах.

В Центральной Африке в плане экономической интеграции более или менее динамично развивался Таможенный и экономический союз ЦА (ЮДЕАК, включает шесть стран). За тридцать лет его существования внутрирегиональная торговля возросла в 25 раз, введен единый внешний таможенный тариф. На основе совместного участия стран ЮДЕАК в «зоне французского франка» создан Валютный союз Центральной Африки, центральным институтом которого является Банк государств Центральной Африки, выпускающий единые для всех участников платежные средства. В рамках ЮДЕАК действуют также органы кредитного сотрудничества: Банк развития государств Центральной Африки и Фонд солидарности.

В марте 1994 г. члены ЮДЕАК приняли решение о постепенной трансформации Союза в Экономическое и Валютное Сообщество (ЭВСЦА), т. е. о выходе на более высокий уровень интеграции.

 

Реферат: Міжнародні збройні конфлікти на сучасному етапі

ВСТУП.

Постановка наукової проблеми, що стосується норм права, що застосовуються вперіод збройної боротьби, обумовлена досягнутим рівнем розвитку даноїгалузі міжнародного права, оскільки назріла необхідність по-новомупідійти до наукової характеристики окремих її положень. Сучаснеміжнародне право є складною системою юридичних норм іпринципів, в яких знаходять свій вираз об'єктивні закономірностірозвитку міжнародних відносин. Система міжнародного права, будучивідображенням постійно розвиваються міжнародних відносин, сама постійнорозвивається.

Міжнародно-правове заборона агресивних воєн саме по собі ще неведе до викорінювання з суспільного життя причин, що породжують збройніконфлікти, оскільки військові конфлікти були, є і будуть завжди. Незважаючина заборону звертатися до збройної сили в міжнародних відносинах,держави не рідко ще вдаються до неї для вирішення виникаючих міжними суперечок і конфліктних ситуацій. Це обумовлює необхідністьправового регулювання суспільних відносин, що виникають у ходізбройного конфлікту, з метою його максимально можливої гуманізації.
Відповідна група норм міжнародного права іноді умовно іменується
"Право збройних конфліктів". Вона включає ряд договірних і звичайно -правових принципів і норм, що встановлюють взаємні права та обов'язкисуб'єктів міжнародного права щодо застосування засобів і методівведення збройної боротьби, що регулюють відносини між воюючими інейтральними сторонами і визначають відповідальність за порушеннявідповідних принципів і норм.

Детальна опрацювання цієї групи норм міжнародного права для Росіїстає тим актуальніше, чим далі заходить конфлікт у Чечні. З огляду нанеослабна увагу Європейського Союзу до даної проблеми Росіїнеобхідно здійснювати заходи, що проводяться по звільненню території
Чеченської Республіки від бандформувань, екстремістів і терористів, усуворій відповідності до норм міжнародного права регулюють відносиниміж суб'єктами міжнародного права в період збройних конфліктів. Але,якщо конфлікт у Чечні прирівнюється до збройних конфліктівнеміжнародного характеру, то у світлі останньої інформації про нанесенняпревентивних ракетно-бомбових ударів по території Афганістану, вЗокрема, на території, контрольованій терористичним рухом
"Талібан", ракетно-бомбових ударів по Іраку російському урядунеобхідні детальні консультації з фахівцями МЗС РФ і провіднимиюристами в галузі міжнародного права. Грунтуватися на прецедент,допущене Сполученими Штатами Америки, і тим більше керуватися нимне можна.

У даній роботі автор спробує відобразити становлення правазбройних конфліктів як галузі міжнародного права, розглянувшидискусії з цього питання провідних юристів у галузі міжнародного права;класифікувати саму галузь по окремим правовим режимам властивимміжнародного права в період збройних конфліктів, тому що напрошуєтьсявисновок, що дана галузь не має чіткої класифікації, що видно знавчальної літератури, а також висвітлити саму галузь за діючиминормативним актам, монографій і навчальної літератури.

У роботі не ставиться завдання розгляд таких питань, як війни, їхучасники, засоби і методи ведення воєн. Автор спробує дати загальнухарактеристику військових конфліктів, їх причини та сучасний стан''''агресії в світі.

Розділ 1 ПРАВО ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ як самостійна галузь

МІЖНАРОДНОГО ПРАВА.

§ 1. Право озброєних конфліктів: поняття, предмет регулювання

Юридична наука до недавнього часу не могла виробити єдиногопоняття, що визначає ту галузь права, норми якої регулюють веденнязбройної боротьби, серед учених немає єдності щодо змісту цієїгалузі права. Найбільш поширеними термінами, які застосовуються до даноїгалузі права, є "право війни", "міжнародне військове право",
"Закони і звичаї війни", "закони війни". З 1968 року, в матеріалах ідокументах ООН, в дослідженнях юристів-міжнародників став посиленодискутуватися питання про норми права, що застосовуються в період збройнихконфліктів, і він відразу ж виявився предметом полеміки між юристамифахівцями міжнародного права різних країн.

Навколо проблеми формування права збройних конфліктів яксамостійної галузі міжнародного права йде жвава дискусія.
Відомо, що вже здавна (спочатку у формі звичаю, а потім і юридичнихнорм) в рамках загального міжнародного права існувала і існує групадіючих та загальновизнаних норм і принципів, які мають своїм змістомзахист індивіда в період збройного конфлікту. Інша справа, що ці нормине завжди дотримуються, що вони в той чи інший період часу, не повністювідповідали вимогам розвитку науки і військової техніки.

В останні роки найбільш вживаною стає поняття
"Міжнародне гуманітарне право" [1]. Аналіз публікацій авторів дозволяєоб'єднати їх у три групи.

Перша група (швейцарець Ж. піктов, француз Г. Курси та ін) досліджуютьгуманітарне право в широкому значенні цього поняття. Піктов під міжнароднимгуманітарним правом у широкому значенні розуміє "сукупність діючихзвичайних і конвенційних норм, що забезпечують повагу людської особистостіта її розвиток ". На його думку, воно охоплює дві підгалузі: "право війни"і "право людини". Він також вважає, що обидві ці підгалузі, будучи тіснопов'язаними між собою, проте є самостійними інезалежними один від одного. Піктов докладно не досліджує поняття "праволюдини ", а зосереджує основну увагу на аналізі поняття" правовійни ".

Різницю між поняттями" право війни "і" право людини "піктов виводитьз джерел, що лежать в основі становлення цих понять. Він вважає, щоякщо у витоків поняття "права людини" знаходиться Загальна декларація правлюдини 1948 року, то основні норми права війни почали формуватися вжез 1864 року. Поряд з цим він проводить відмінність між цими поняттями і потакою ознакою, як "інструмент забезпечення норми". Він вважає, що якщонорми "права війни" універсальні і обов'язкові для всіх держав, то приздійсненні норм "прав людини" система контролю за їх виконанням ісанкцій за їх порушення є елементом іншого порядку.

піктов вважає, що "право війни" і "право людини" - це двасамостійні правові системи в рамках міжнародного гуманітарногоправа, які діють в різні періоди: "право війни" - в ходізбройних конфліктів "," права людини "- в мирний время.1

Інша група зарубіжних юристів (А. Робертсон, Х. Фрік та ін)визначають міжнародне гуманітарне право дуже вузько, або вважаючи йогочастиною (галуззю) "прав людини", або зводячи його до "права Гааги" або
"Права Женеви". Так, англійський юрист А. Робертсон вважає, щоміжнародне гуманітарне право є лише галуззю "прав людини", асамі права людини складають основу гуманітарного права [2].
Західнонімецький юрист Фрік розуміє під міжнародним гуманітарним правомсукупність юридичних норм, спрямованих на "забезпечення мінімумуправового захисту пораненим, хворим, військовополоненим і цивільним особам,що вибув з ладу або не беруть участі у воєнних діях ".

Нарешті, третя група зарубіжних юристів (А. Рандельцхофер, О.
Кіммініх, М. Вете та ін) вважає, що міжнародне гуманітарне правоскладається з двох частин - "право Гааги" і "право Женеви" - і діє вонотільки в період збройних конфліктів. Вони критикують піктов, якийстверджує, що міжнародне гуманітарне право діє і в мирнийчас. Так, Ранделцхофер вважає, що у власному значенні словаміжнародне гуманітарне право - "це сукупність норм закріплених в
Гаазьких (1907 р.), Женевських (1949 р.) конвенціях і Гаазької конвенції
1954 року ", тобто ні якого розподілу на" право Гааги "і" право Женеви "неіснує.

Юрист Кіммініх виступає проти того, щоб обмежувати тількиміжнародне гуманітарне право "правом Женеви". Він пише, що "право
Гааги "є теж міжнародним гуманітарним правом і витікає з ідеїгуманності. Кіммініх заперечує розподіл "права війни" на "право Гааги" і
"Право Женеви" 1.

Така позиція зарубіжних авторів не враховувала, по-перше, відмінності іособливо в захисті прав людини в період війни і в мирний час, невиділяла специфіки захисту прав людини під час збройного конфлікту. По -друге, міжнародно-правовий захист жертв збройних конфліктіврозглядалася ізольовано, у відриві від досягнень з міжнародно -правового регулювання ведення війни і, зокрема, з обмеження тазабороні застосування деяких засобів ведення війни. Все це зводитьправо, що застосовується збройних конфліктах, до рівня захисту жертв війни,що не відповідало практиці держав, які виступають за комплексне рішеннявсіх питань права, застосовуваного в збройних конфліктах. По-третє,згадані автори змішували два поняття: міжнародне гуманітарне право іміжнародне гуманітарне право, що застосовується в збройних конфліктах.

Трохи іншу позицію займали в той час (1970 - 80 рр..) радянськіюристи, хоча це можна пояснити і класовим протистоянням у той час, алевони, дотримуючись наукового підходу на проблему права в період збройнихконфліктів, на наш погляд мали більш правильну точку зору, щопозначилося на науковому розумінні даної проблеми в той час, і має відчутнінаслідки в наші дні.

Так, С.В. Ісакович погодився з появою нового "інститутуміжнародного права - міжнародного гуманітарного права "1, що єзакономірним наслідком процесу гуманізації ведення збройної боротьби, ірозглядає його як сукупність юридичних норм, що регулюють веденнязбройної боротьби. На його думку, воно містить три групи норм:
. захист цивільного населення, поранених, хворих, військовополонених, правовий режим військової окупації, заходи із захисту культурних цінностей;
. порядок оголошення війни, театр війни, склад збройних сил, припинення війни;
. заборона хімічної і бактеріологічної зброї, заборона застосування будь-якої зброї заподіює зайві страданія2.

З наведеного вище аналізу робіт не можна зробити висновок про поняття імісці права збройних конфліктів у системі сучасного міжнародногоправа. Якщо право збройних конфліктів самостійна специфічнагалузь міжнародного права, то, що ж є предметом йогорегулювання? Які специфічні особливості цієї галузі? Який методйого правового регулювання? Чи можна взагалі говорити про право збройнихконфліктів як самостійної галузі міжнародного права?

§ 2. Право озброєних конфліктів як галузь міжнародного права

Обгрунтування існування самостійної галузі міжнародного права
- Право збройних конфліктів - має не тільки теоретичне значення.
Різнобій у визначенні даного поняття неминуче призводить до того, що цягалузь міжнародного права іноді зображується як щось аморфне,неконкретне; з цього, у свою чергу, робиться висновок, що вона не маєчітких, конкретних принципів. Вироблення єдиного поняття, формулювання ізакріплення в міжнародних угодах єдиних принципів і норм поклали бкінець розбіжностей з приводу правомірності чи неправомірності дійвоюючих, що сприяло б більш чіткого виконання норм правазбройних конфліктів. Зрештою, це призведе до гуманізаціїведення збройної боротьби.

Зміст і місце цієї галузі права спробував вивести, і потрібносказати не безуспішно, Арцібасов І.М. в 1989 році. Він пояснює, що правозбройних конфліктів як самостійна галузь міжнародного правамає "вписуватися" в ситуацію, що єдину систему сучасногоміжнародного права. Прагматичний підхід до обгрунтування самостійноїгалузі права може тільки зашкодити стрункої теоретичної конструкціїсистеми сучасного міжнародного права, порушити її. Як він зазначає,право збройних конфліктів, з одного боку, як би не "вписується"єдину систему міжнародного публічного права як права миру і мирногоспівіснування держав, права, що забороняє агресію і міститьпринцип незастосування сили, права, що вимагає від держав дозволятищо виникають між ними суперечки тільки мирним шляхом. З іншого боку, правозбройних конфліктів містить значну кількість норм і принципів,властивих тільки цієї, специфічної галузі міжнародного права ірегулюють відносини між державами в умовах збройної борьби1,оскільки вони мають місце бути.

Для того, щоб показати існування самостійної галузі права втієї чи іншої системи права, слід, перш за все, визначити критерії,які лежать в основі визнання галузей самостійними. У юридичнійлітературі з приводу таких критеріїв немає єдності, і Арцібасов І.М.користується, на наш погляд, найбільш правильною позицією Лазарева М.І.,який називає наступні критерії, властиві галузі:
. предмет правового регулювання (специфічний круг суспільних відносин);
. специфічні норми, що регулюють ці відносини;
. достатньо крупна суспільна значущість певного кола суспільних відносин;
. досить великий обсяг нормативно-правового матеріалу;
. зацікавленість суспільства у виділенні нової галузі права;
. спеціальні принципи права, що регулюють побудову нової галузі права1.

Якщо розглянути ці критерії стосовно сукупності норм іпринципів права, застосовуваного в період збройних конфліктів, можнавивести наступне:

Предметом правового регулювання права озброєних конфліктів єспецифічні суспільні відносини, що виникають у період збройноїборотьби або у зв'язку зі збройною боротьбою, яка може прийняти формувійни, міжнародного озброєного конфлікту, конфлікту неміжнародногохарактеру.

Специфічний характер норм права озброєних конфліктів витікає зпредмета регулювання і полягає в тому, що вони в основномувстановлюють поведінку суб'єктів міжнародного права в періодконфронтації між ними (війна, збройний конфлікт). Ніяка іншагалузь міжнародного права не містить таких норм. Дія цих нормобмежене в просторі й часі. Їх характерна риса - відноснановизна ухвалення таких норм. Наприклад, науково-технічна революція ввійськовій справі призвела до появи мін-пасток і кулькових бомб. Вмістцих бомб складають кульки, які не є видимим в людському тілірентгеном. Міни-пастки і кулькові бомби - антигуманні зброя (якщо яка -або зброю і можна розглядати як гуманне), від застосування якогостраждає, насамперед, цивільне населення. У 1980 році була прийнятаспеціальна конвенція, яка забороняє застосування цієї зброї протицивільного населення і в 1996 році вона була доповнена Протоколами ООН № №
I, II1.

Крупна суспільна значущість, об'єктивно обумовлений інтерес всамостійному регулюванні даного комплексу пояснюється тиминаслідками, які несуть з собою війни і збройні конфлікти.
Відомо, що вже після другої світової війни в збройних конфліктахзагинуло більше 25 млн. чоловік, багато з яких - з-за неврегульованихокремих галузей права збройних конфліктів.

Об'єм нормативного матеріалу права озброєних конфліктів достатньовеликий. Деякі юристи (наприклад, Колосов Ю.М.) вважають, що самеосвіта галузі міжнародного права, можливо, лише в тому випадку,коли "держави домовляються про формування широкого універсальногоміжнародно-правового акта, який містить основні принципи міжнародногоправа в даній галузі "2, тобто формування тієї чи іншої галузі права всистемі міжнародного права пов'язується з наявністю універсальногоміжнародно-правового акта. Такі універсальні акти по праву збройнихконфліктів є (Санкт-Петербурзька про скасування вживання вибухових ізапальних куль 1888 року, Гаазька конвенції 1899 і 1907 р. "Провідкриття військових дій "," Про закони і звичаї сухопутной війни "та інші,
Женевські конвенції від 12 серпня 1949 р., а також додаткові Протоколидо них і т.п. [3 ]).

З урахуванням розглянутих критеріїв право збройних конфліктів можнавизначити як сукупність створюваних шляхом міжнародних угод абозвичаю юридичних норм, що застосовуються у війнах, міжнародних інеміжнародного збройних конфліктах, що забороняють використанняпевних засобів і методів ведення збройної боротьби, що забезпечуютьзахист прав індивіда в ході цієї боротьби і встановлюють міжнародно -правову відповідальність держав і кримінальну відповідальність фізичнихосіб за їх нарушеніе1. На наш погляд більш правильним буде вживаннятерміна''міжнародне право під час збройних конфліктів''.

Розділ 2 ЗБРОЙНІ КОНФЛІКТИ ЯК МІЖНАРОДНІ ЯВА І ПРОЦЕС.

§ 1 Громадське суть та особливості міжнародного конфлікту. < p> Росія, так само як і решта країн світу, є невід'ємноючастиною складної, котра саморозвивається, відкритої системи - системи міжнароднихвідносин. Процеси, що відбуваються на міжнародній арені, прямо іопосередковано впливають на характер політичного, соціального таекономічного розвитку російського суспільства. Внаслідок цього вивчення,аналіз і прогнозування всіх процесів, що відбуваються в житті країни,немислимі поза їх кореляції з міжнародними.

Найважливіша складова частина міжнародних відносин - міждержавнівідносини (МГО). Їх відмінною рисою є те, що суб'єктамицієї системи виступають держави чи їх об'єднання. Як і будь-яка іншаорганічна система, система МГО має власну структуру, тобтосукупність держав та їхніх політичних об'єднань, що володіютьпевними зв'язками, і функціонує і розвивається на основі цілого рядузакономірностей. Ці закономірності мають загальносистемний характер івизначені характером її структури в межах розглянутогопросторового та часового континууму. Інакше кажучи, система МГО задаєпевні "правила гри" своїм суб'єктам, дотримання яких - нестільки акт доброї волі, скільки умова самозбереження кожногодержави. Спроби обійти ці правила не тільки вносять серйознийдисбаланс у функціонування системи МГО, але і в першу чергу можуть матидеструктивні наслідки для самих ініціаторів подібних действій.1

З точки зору теорії міжнародних відносин міжнародний конфліктрозглядається як особливе політичне відношення двох або декількохсторін - народів, держав або групи держав, - концентровановідтворює у формі непрямого або безпосереднього зіткненняекономічні, соціально-класові, політичні, територіальні,національні, релігійні або інші за природою і характеру інтереси.
Міжнародні конфлікти, таким чином, є різновидомміжнародних відносин, в які вступають різні держави на грунтіпротиріч інтересів. Зрозуміло, міжнародний конфлікт - це особливе, ане рутина політичне відношення, оскільки воно означає і об'єктивно ісуб'єктивно дозвіл різнорідних конкретних протиріч і породжуванихними проблема конфліктної формі і в ході свого розвитку може породжуватиміжнародні кризи і збройну боротьбу держав.

Часто міжнародний конфлікт ототожнюють з міжнародною кризою.
Однак співвідношення міжнародного конфлікту і кризи - це співвідношенняцілого і частини. Міжнародний криза лише один з можливих фаз конфлікту.
Він може виникнути як закономірний наслідок розвитку конфлікту, як йогофаза, що означає, що конфлікт дійшов у своєму розвитку до тієї межі, якавідділяє його від збройного зіткнення, від війни. Криза надає всьомурозвитку міжнародного конфлікту вельми серйозний і трудноуправляемийхарактер, формуючи кризову логіку розвитку, прискорюючи ескалацію всьогоконфлікту. На етапі кризи неймовірно зростає роль суб'єктивногофактора, оскільки, як правило, дуже відповідальні політичні рішенняприймаються вузькою групою осіб в умовах гострого дефіциту часу.

Однак міжнародна криза - це зовсім не обов'язкова і неминучафаза конфлікту. Його протягом досить тривалий час може залишатисялатентним, не породжуючи безпосередньо кризових ситуацій. Разом з тимкриза - далеко не завжди завершальна фаза конфлікту навіть за відсутностіпрямих перспектив переростання його у збройну боротьбу. Той чи іншийкриза зусиллями політиків може бути подолана, а міжнародний конфлікт вцілому здатний при цьому зберігатися і повертатися до прихованого стану. Алеза певних обставин цей конфлікт може знову досягати фазикризи, при цьому кризи можуть слідувати з певною циклічністю.

Найбільшою гостроти і вкрай небезпечної форми міжнародний конфліктдосягає у фазі збройної боротьби. Але озброєний конфлікт - це також неєдина і не неминуча фаза міжнародного конфлікту. Він представляєсобою вищу фазу конфлікту, слідство непримиренних протиріч уінтересах суб'єктів системи міжнародних відносин.

§ 2 Фази міжнародного конфлікту

Необхідно відзначити, що міжнародний конфлікт як система ніколи невиступає в "закінченої" формі. У будь-якому випадку він являє собоюпроцес або сукупність процесів розвитку, постають як певнацілісність. При цьому в процесі розвитку може відбуватися змінасуб'єктів конфлікту, а отже, і характеру суперечностей, що лежать воснові міжнародного конфлікту. Вивчення конфлікту в його послідовнозмінюються фазах дозволяє розглядати його як єдиний процес,володіє різними, але взаємопов'язаними сторонами: історичну
(генетичної), причинно-наслідкового та структурно-функціональною.

Фази розвитку конфлікту - це не абстрактні схеми, а реальні,детерміновані в історичному і соціальному планах конкретні стануміжнародного конфлікту як системи. Залежно від сутності, змістуі форми того чи іншого конфлікту, конкретних інтересів і цілей йогоучасників, застосовуваних засобів і можливостей введення нових, залученняінших або виходу наявних учасників, індивідуального ходу і загальнихміжнародних умов його розвитку міжнародний конфлікт може проходитичерез самі різні, в тому числі і нестандартні фази.

Перша фаза міжнародного конфлікту - це сформувався на основіпевних об'єктивних і суб'єктивних протиріч принциповеполітичні відносини і відповідні йому економічні, ідеологічні,міжнародно-правові, військово-стратегічні, дипломатичні відносини зприводу цих суперечностей, виражені в більш-менш гострої конфліктноїформі.

Друга фаза міжнародного конфлікту - це суб'єктивне визначеннябезпосередніми сторонами конфлікт своїх інтересів, цілей, стратегії іформ боротьби для вирішення об'єктивних чи суб'єктивних суперечностей зурахуванням свого потенціалу та можливостей застосування мирних і військовихкоштів, використання міжнародних союзів і зобов'язань, оцінки загальноївнутрішньої і міжнародної ситуації. На цій фазі сторонами визначаєтьсяабо частково реалізується система взаємних практичних дій, що носятьхарактер боротьби співробітництва, з метою дозволити протиріччя в інтересахтієї чи іншої сторони або на основі компромісу між ними.

Третя фаза міжнародного конфлікту полягає у використанністоронами досить широкого діапазону економічних, політичних,ідеологічних, психологічних, моральних, міжнародно-правових,дипломатичних і навіть військових засобів (не застосовуючи їх, однак, у форміпрямого збройного насильства), залучення в тій чи іншій формі в боротьбубезпосередньо конфліктуючими сторонами інших держав (індивідуально,через військово-політичні союзи, договори, через ООН) з подальшимускладненням системи політичних відносин і дій усіх прямих інепрямих сторін в даному конфлікті.

Четверта фаза міжнародного конфлікту пов'язана зі збільшенням боротьби донайбільш гострого політичного рівня - міжнародного політичногокризи, яка може охопити відносини безпосередніх учасників,держав даного регіону, ряду регіонів, найбільших світових держав,залучити ООН, а в ряді випадків - стати світовою кризою, що надаєконфлікту небачену раніше гостроту і містить пряму загрозу того, що однієюабо кількома сторонами буде використана військова сила.

П'ята фаза - це міжнародний збройний конфлікт, що починається зобмеженого конфлікту (обмеження охоплюють мети, території, масштаб ірівень ведення бойових дій, які застосовуються військові засоби, кількістьсоюзників і їх світової статус), здатної за певних обставинрозвиватися до більш високого рівня збройної боротьби із застосуваннямсучасної зброї і можливим залученням союзників однією або обомасторонами. Якщо розглядати цю фазу міжнародного конфлікту в динаміці,то в ній можна виділити цілий ряд полуфаз, що означають ескалацію військовихдій.

Шоста фаза міжнародного конфлікту - це фаза врегулювання,передбачає поступову деескалацію, зниження рівня інтенсивності,більш активне залучення дипломатичних засобів, пошук взаємнихкомпромісів, переоцінку і коректування національно-державнихінтересів. При цьому врегулювання конфлікту може стати наслідком зусильоднієї або всіх сторін конфлікту або початися внаслідок тиску збоку "третьої" сторони, в ролі якої може виявитися велика держава,міжнародна організація або світове співтовариство в особі ООН.

Таким чином, розглянуті вище ознаки можуть бути використані дляпервинної ідентифікації конфлікту. Але при цьому завжди необхідно враховувативисоку рухливість межі між такими явищами, як власне військовийконфлікт і війна. Сутність цих явищ одна й та сама, але вона маєрізну ступінь концентрації в кожному з них. Звідси і відоматруднощі в розрізненні війни і військового конфлікту.

Розділ 3 ВИДИ ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ.

§ 1 Міжнародні збройні конфлікти.

Сучасне міжнародне право забороняє загарбницькі, агресивнівійни (п.4 ст.2 Статуту ООН). Разом з тим це не означає, що війни вжевиключені з життя людського суспільства, що зникли причини і джерела,породжують збройні конфлікти. Хоча, крім незаконних воєн, всучасних умов можуть мати місце і справедливі війни, не забороненіміжнародного права в рамках міжнародних збройних конфліктів, а такожзаконне застосування збройної сили. До них відносяться:
. оборонні війни в порядок здійснення державою або групою держав права на індивідуальну або колективну самооборону від агресії у відповідності зі ст. 51 Статуту ООН;
. національно-визвольні війни колоніальних або залежних народів, що піднялися зі зброєю в руках на боротьбу за своє національне визволення і утворення власної незалежної держави (наприклад,

Організація Звільнення Палестини);
. операції військ ООН, створених за рішенням Ради Безпеки ООН відповідно до ст. 42 Статуту ООН;
. застосування збройної сили при виконанні договірних зобов'язань

(наприклад, використання індійських військ проти угрупування "Тигри звільнення" Таміл іламу "відповідно до договору між Індією і Шрі-

Ланкою про врегулювання етнічного конфлікту в Шрі-Ланці 1987 р.).

Наявність джерел, що породжують війни, обумовлює необхідністьіснування в міжнародному праві специфічних правових норм, покликанихрегулювати відносини між державами у випадку збройних конфліктіві сприяти гуманізації ведення збройної боротьби. Їх значення полягаєв тому, що вони:
. обмежують воюючих у виборі засобів і методів ведення воєнних дій;
. забороняють або обмежують застосування найбільш варварських засобів ведення війни;
. регламентують положення нейтральних, а також що не беруть участь у збройному конфлікті держав;
. служать інтересам миролюбних сил, сприяють викриттю агресивних, реакційних сил;
. захищають цивільне населення опинилося на території в зоні збройного конфлікта.1

Міжнародне право в період збройних конфліктів регулюєповедінку воюючих сторін, як в процесі міжнародних збройнихконфліктів, так і збройних конфліктів неміжнародного характеру.

Відповідно до положень Женевських конвенцій 1949 року міжнароднимизбройними конфліктами признаються такі конфлікти, коли один суб'єктміжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб'єкта.
Таким чином, сторонами в збройному конфлікті можуть бутидержави, нації і народності, що борються за свою незалежність,міжнародні організації, що здійснюють колективні збройні заходи дляпідтримання миру і міжнародного правопорядку.

Відповідно до ст. 1 Додаткового протоколу I Женевських конвенцій,що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів,міжнародними є також збройні конфлікти, в яких народи ведутьборотьбу проти колоніального панування й іноземної окупації і протирасистських режимів у здійснення свого права на самовизначення.
Збройний конфлікт між повстанцями і центральним урядомє, як правило, внутрішнім конфліктом. Проте повстанці можуть бутивизнані "воюючою стороною", коли вони:
. Мають свою організацію;
. Мають на чолі відповідальні за їхню поведінку органи;
. Встановили свою владу на частині території;
. Дотримуються в своїх діях "закони і звичаї війни".

Визнання повстанців "воюючою стороною" виключає застосування до нихнаціонального кримінального законодавства про відповідальність за масовібезлади і т.д. На захоплених у полон поширюється статусвійськовополонених. Повстанці можуть вступати в правовідносини з третімидержавами та міжнародними організаціями, одержувати від них допускаютьсяміжнародним правом допомогу. Таким чином, визнання повстанців "воюючоюстороною ", як правило, свідчить про придбання конфліктом статусуміжнародного і є першим кроком до визнання нової держави.

§ 2 Збройні конфлікти неміжнародного характеру.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру - це все непопадающіепід дію ст. 1 Додаткового протоколу I збройні конфлікти,що відбуваються на території будь-якої держави "між його озброєнимисилами або іншими організованими збройними групами, які, перебуваючипід відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною йоготериторії, який дозволяє їм здійснювати безперервні і узгодженівійськові дії і застосовувати положення Протоколу II, що стосується захистужертв збройних конфліктів неміжнародного характеру.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру володіють наступнимипрізнакамі1:
. застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, включаючи поліцейські підрозділи;
. колективний характер виступів. Дії що тягнуть обстановку внутрішньої напруженості, внутрішні заворушення не можуть вважатися розглядаються конфліктами;
. певний ступінь організованості повстанців і наявність органів, відповідальних за їх дії;
. тривалість і безперервність конфлікту. Окремі спорадичні виступи слабоорганізованних груп не можуть розглядатися як збройні конфлікти неміжнародного характеру;
. здійснення повстанцями контролю над частиною території держави.

До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід відноситивсі громадянські війни і внутрішні конфлікти, що виникають із спробдержавних переворотів і т.д. Ці конфлікти відрізняються відміжнародних збройних конфліктів, перш за все тим, що в останніх обидвівоюючі сторони є суб'єктами міжнародного права, у той час як угромадянській війні воюючою стороною признається лише центральнийуряд.

Держави не повинні втручатися у внутрішні конфлікти на територіїіншої держави. Однак, на практиці здійснюються певнізбройні заходи, що отримали назву "гуманітарної інтервенції".
Саме так, наприклад, були охарактеризовані збройні акції в Сомалі та
Ру?? нде, вжиті з метою призупинення що відбувалися там внутрішніхконфліктів, що супроводжувалися масовими людськими жертвами.

Така проблема як внутрішні збройні конфлікти, причини їхвиникнення і вплив їх на військово-політичну обстановку в окремихкраїнах, регіонах і в світі, судячи за багатьма ознаками, ще не знайшли свогомісця в теорії і зажадають для свого вивчення та осмислення як з наукової,так і з практичної сторони ще багатьох зусиль і уваги. Це тим більшеважливо, що в сучасних умовах саме внутрішні збройні конфліктивсе частіше стають детонаторами серйозних і небезпечних геополітичнихвибухів. Суттєвим є і те, що внутрішні збройні конфлікти дуже частостикаються, а то й зливаються з таким явищем як тероризм,що представляють на даному етапі певну загрозу міжнародному миру ібезпеки.

Для більшої чіткості та скорочення часу на виклад цього питаннядоцільно дану проблему розглянути та проаналізувати в рядітез, представлених нижче.

Повинно бути зрозуміло, що внутрішні збройні конфлікти з причинїх виникнення, за своєю суттю та змістом можуть досить суттєвовідрізнятися один від одного. Напевно, всі вони по-своєму унікальні і томуїх осмислення і вивчення кожного разу вимагає свого підходу, окремогоконкретного розгляду. Очевидно, що один і той же внутрішній конфліктможе оцінюватися по-різному, найчастіше з полярних позицій: для одних це,припустимо, визвольна війна чи щось схоже на неї, для інших --збройний заколот і т.д. Тому підходити до різних внутрішніх конфліктів зоднаковими мірками нельзя.1

Якими б численними й непримиренними не були різніекстремістські угруповання і руху, самі по собі вони сьогодні не взмозі самостійно вирішити поставлені перед собою завдання. Для цьоговони повинні володіти потужною і гармонійно розвиненої економічної і науково -технічною базою, що здійснюються у високорозвинених державах сучаснимизасобами збройної боротьби, матеріально-технічного забезпечення таведення пропагандистської роботи, можливостями залучення в свої рядинайманців і військових фахівців, мати координуючі органи і своїхприхильників у різних державах і суспільно-політичних структурахсвітової спільноти і інші можливості. Тобто, без певноїпідтримки своїх дій на державному та міжнародному рівнях їхпідприємство, як правило, приречене на невдачу.

Висновок з цього може бути лише один і досить певний: насучасному етапі екстремізм, у тому числі ісламський, може існувати івиконувати свою "роботу" відносно довго тільки якруйнівного зброї, контрольованого більш організованими імогутніми силами. Що це за сили, довго пояснювати немає необхідності.
Для цього досить подивитися, хто сьогодні стоїть за афганськими талібами,а раніше підтримував афганських моджахедів, хто надає фінансову та іншупідтримку анти

 

 

4. Суть конфліктів, їхній стан:

Нагірний Карабах

>Армяно-азербайджанский конфлікт через Нагірного Карабаху. Підгрунтя вірмено-азербайджанського збройного протистояння, розпочатого 1988 р., складна й багатопланова. Крім історико-культурного боротьби з елементами міжнаціональної ворожнечі тут мала місце та власне територіальний суперечка через Нагірного Карабаху. Ідеї національне самовизначення, взяті на озброєння з кінця 80-х інтелігенцією і суспільно-політичними об'єднаннями (Комітет «Карабах», Вірменське загальнонаціональне рух, Народний фронт Азербайджану й ін.) Вірменії й Азербайджані також вплинули в розвитку даної конфліктної ситуації. Чималу роль розпалюванні конфліктної ситуації відіграли й маневри тодішнього союзного центру, що плекав намір послабити і розколоти національно-визвольні руху на республіках Закавказзя, зберегти в орбіті свого впливу. Нарешті,завязавшаяся з 1993 р. інтрига навколо каспійської нафти і шляхів її перетворилася згодом у істотну перешкоду, перешкоджає вирішенню конфлікту, в тому числі в важливий чинник геополітичного суперництва у регіоні.

Оскільки йдеться про про незакінченої війни між Вірменією й Азербайджаном - двома незалежними державами, визнаними міжнародним науковим співтовариством та її організаціями (ООН, Ради Європи, ОБСЄ й ін.), конфлікт з-поміж них належить до категорії міждержавних. Але це й державотворчий конфлікт зважаючи на те, що вірмени Нагірного Карабаху, змінивши адміністративний та політичний статус Нагірно-Карабахської автономної республіки Азербайджану (НКАО), ставлять за мету створення власної державності: 1992 р. вони оголосили себе незалежною державою - Нагірно-Карабахської Республікою (НКР). У результаті боїв Армія НКР встановила контроль над сім'ю прилеглими до Нагірному Карабаху азербайджанськими районами, перетворивши на так звану зону безпеки. Попри те що, що райони, що входять до цю зону – крімЛачинского іКельбаджарского – залишаються незаселеними і неосвоєними, влади НКР ухиляються від обговорення питання про звільнення, поки від Азербайджану ні отримані гарантії безпечного проживання вірменського населення Нагірного Карабаху.
Хоча переговорний процес навколо карабахського врегулювання триває не перший рік тривають, підходи сторін до більшості спірних питань конфлікту кардинально різняться.

Позиція офіційного Баку виходить з тезі відстоювання територіальної цілісності азербайджанського держави. У цьому обговорення проблеми Нагірного Карабаху обставляється поруч попередніх - та вочевидь неприйнятних іншої боку – умов. Баку вимагає, зокрема: скасування законодавчих актів, змінюють статус спірною карабахської території, яку продовжує вважати власною; повернення семи що прилягають до Нагірному Карабаху районів, окупованих армією НКР, що становить, за підрахунками азербайджанської боку, 20% Азербайджану; роззброєння і розпуску Армії НКР. Лідери Азербайджану докладають величезних зусиль, щоб заручитися підтримкою країн світу, прагнучи уявити конфлікт не боротьбою карабахських вірменів за самовизначення, а агресією Вірменії і захопленням нею чужих земель з відповідними міжнародно-правовими наслідками.

Стрижнем позиції Вірменії є питання про безпеку вірменського населення Нагірного Карабаху і такий рішення карабахської проблеми, який би прийнятно для НКР. Офіційно не визнаючиНагорно-Карабахскую республіку, вірменська сторона підтримує право НКР самовизначення. На думку Президента Вірменії Роберта Кочаряна, «важливо, щоб рішення карабахського конфлікту знайшли його сторонами, а чи не нав'язане міжнароднимсообществом»2. Разом про те об'єктивно Вірменія зацікавлена установленні миру з Азербайджаном: по-перше, це дозволило їй налагодити нормальні стосунки з сусідами і світовим співтовариством; по-друге, дала можливість підключитися до вигідним економічним проектам, пов'язаним, зокрема, і з транспортуванням каспійської нафти.

Лідери НКР прагнуть переконати світову громадськість у цьому, що «народ Карабаху» веде національно-визвольну боротьбу і тому республіка має бути визнана воюючою стороною. Тим самим було НКР претендує на пряме що у переговори з врегулювання конфлікту, чому противиться азербайджанська сторона.

Неврегульованість конфлікту погіршується несприятливим соціально-економічним тлом, політичною нестабільністю переважають у всіх що у конфлікті державах. Зберігається і внутрішньополітична нестабільність переважають у всіх державах, що у конфлікті. 27 жовтня 1999 р. група терористів розстріляла вірменський парламент березні 2000 р. було виконано замах Президента НКР АркадіяГукасяна, а Азербайджані обстановку підвищену знервованість створюють чутки проблеми зі здоров'ям президента Гейдару Алієву та її плани процесу передачі влади призначеному ним наступнику (обіймали цю посаду Алієв бачить тато свого сина Ільхама). Принаймні того, як зростає кількість тих, хто розчарувався щодо можливості вирішення конфлікту по дорозі переговорів, в Азербайджані дедалі гучнішає заявляє себе «партія війни». Тривожною тенденцією у цій республіці стає також наростити кількості прибічників проваххабитских рухів, які мають серйозну опозиційну силу.

Постійне присутність біженців, що у масі своїй не вдалося повернути до місць їх довоєнного проживання, утрудняє відновлення після вибухів війнами господарств. За даними Держкомстату Азербайджану, 1998 р. у країні було зареєстровано 233 тисячі біженців із Вірменії і Узбекистану (переважно турки-месхетинці) і 604 тисячі змушенихпереселенцев3. У Вірменію в 1988-1992 роках із Азербайджану перемістилося 360 тисяч біженців й вимушеніпереселенцев4. У обидві країни біженці надають дестабілізуючий вплив на економіку, оскільки відтягують значну частину державних витрат.

Однією із найбільш болісних проблем стала вимушена міграція. Виїжджають переважно міські жителі, чимало з яких мають вищу освіту або є висококласними технічними фахівцями. На міграційні настрої великий вплив надають такі чинники, як неврегульованість карабахського конфлікту, внутрішньополітична нестабільність, різке зниження життєвий рівень населення, відсутність праці та перспективи. Впродовж останнього десятиліття з Білорусі виїхало до півтора мільйоначеловек5, зокрема й тих, хто змушений був втекти з Азербайджану, але не зумів облаштуватися на історичній батьківщині. У Азербайджані мало залишилося вірменів. Тільки Нагірний Карабах, який Азербайджан продовжує вважати власною територією, нараховується їх близько 130 тис. Посилився відплив із країни етнічних азербайджанців, і навіть російських. Наприклад, у Москві Московській області мають реєстрацію, тобто прописку, 800 тисяч азербайджанців, які загальна кількість, за неофіційними даними, сягає 1-2 мільйонів.

Але позитивним усе ще залишається те, що переговорний процес зусиллями численних посередників не переривається. Останніми роками він активізувався і проходив форматі двосторонніх зустрічей азербайджанського і вірменського президентів. Проте, дієвого прориву у вирішенні карабахської проблеми, у ході кількох раундів переговорівАлиев-Кочарян домогтися зірвалася. Як і раніше далекі від вирішення протистояння між конфліктуючими сторонами щодо таких принципових питань, як статус Нагірного Карабаху, ситуація з зайнятими Армією НКР азербайджанськими територіями, становище біженців.

Абхазія

Складна і заплутана історія їхніх відносин грузинів і абхазів була збільшена діями націоналістичних політиків, які наприкінці 80-х – початку 90-х штучно роздмухали етнічні розбіжності.Двигателями конфлікту сталі та групові інтереси. Задовго до військової фази грузино-абхазького протистояння активізувалося абхазьке політико-ідеологічне рух, у якому вимоги рівноправності абхазької культури і мови грали підпорядковану роль, але в першому плані висувалася ідея національне самовизначення. Суперечності заглибилися під час президентства Звіада Гамсахурдіа (1990-1992 рр.), який взяв курс - на створення за принципом «єдиної грузинської нації», що збільшило міжнаціональні проблеми, у Грузії цілому і зміцнило побоювання абхазів у майбутнє своєї автономії. Тим паче, виник прецедент: скасуванняЮго-Осетинской автономної області й створення його «>Цхинвальского району».

Торішнього серпня 1992 р. Е.Шеварднадзе,сместивший З.Гамсахурдіа під час військового перевороту, спробував підпорядкувати Абхазію силою зброї: завезеними на територію автономії ввели частини Національної гвардії і регулярного війська Грузії й почалися кровопролитні бої. Підписана у Москві 3 вересня 1992 р. угоду про яке припинення вогню був виконано, як і Шенгенська угода про «територіальної цілісності Республіки Грузія». 27 вересня 1993 р. абхазькими військами узяли Сухумі й остаточно розгромлений грузинський десант змушений був залишити Абхазію. 4 квітня 1994 р. сторони підписали Заява про заходи з політичному врегулюванню грузино-абхазького конфлікту. 14 травня 1994 р. підписали багатосторонню угоду про відправку до зони конфлікту сил СНД, які у відповідність до рішення Ради президентів СНД було розміщено 23 червня 1994 р. у зоні безпеки" надвенадцатикилометровой території з обох боків річки Інгурі, в Гальському районі Абхазії таЗугдидском районі Грузії.

Протягом часу проведення миротворчої операції у зоні грузино-абхазького конфлікту загинуло 85 миротворців, лише в 2001 р. було зафіксоване 70 інцидентів із стріляниною, більш 20 фактів замаху на покупців, безліч більш 120 випадків розбійних нападів.

З 3 вересня 1992 р. грузино-абхазький конфлікт перебуває у сфері уваги Ради Безпеки ООН. За рішенням справи до зоні конфлікту присутній миротворча місія ООН (>МООННГ), що має стежити дотриманням перемир'я надавати сприяння миротворчому контингенту СНД. У 1994 р. для сприяння переговорним процесом була заснована «Група друзів Генерального секретаря ООН із Грузії», до якої ввійшли Франція, Німеччина, Росія, Велика Британія чи США.

Попри зусилля регіональних еліт і міжнародних посередників і миротворців, політичного врегулювання конфлікту не сталося, оскільки вдалося розв'язати ключове питання – статус Абхазії та характер її відносин із Тбілісі. Зайшли у безвихідь і переговори щодо поверненні біженців.

Грузинська сторона наполягає у тому, що це конфлікт є суто внутрішньою (громадянської війною), і заперечує його трактування як «грузино-абхазького», оскільки це узаконює претензії абхазької боку на особливий статус. Тбілісі зацікавлений у якнайшвидшому завершенні конфлікту з Абхазією, оскільки сюди стали втручатися нафтові інтереси: забезпечення безпеки термінала в Супсі і самої нафтопроводу Баку-Супса, який прокладається неподалік зони конфлікту. Керівники Грузії готові обговорювати з абхазькими лідерами статус автономії, але за виконанні попередніх умов, головний із яких - повернення грузинських біженців в Гальський район, що вони залишили в часи війни 1992-1993 рр. Їх чисельність оцінюється грузинської в 200 тисяччеловек10. Через війну дій грузинських екстремістів з з так званого «Білого легіону», нападників на абхазів в Гальському районі, ще 30-40 тис. грузинів біглоотсюда11. Після відносної стабілізації обстановки, соціальній та результаті прийнятого абхазькими владою 1 березня 1999 р. рішення, що дозволяє грузинським біженцям повернутися до родинний маєток, кілька десятків тисяч (як стверджують Ардзінби – більш 60тисяч12) біженців повернулося в Гальський район. З понад 97% брали участь у виборах Президента Абхазії 3 жовтня 1999 р.

Абхазька сторона не заперечує підписання з Тбілісі договору - федеративного, конфедеративного або союзного, але з викликає сумнівів, що це - лише евфемізми для реалізації ідеї відокремлення від Грузії і шляхом створення незалежної держави. Офіційні посадові особи Абхазії пропонують відносини «рівного партнерства» у межах конфедерації, потім офіційний Тбілісі доки погоджується, воліючи обговорювати варіанти федерації чи «спільної держави».

Південна Осетія

У ХХ ст. осетини виявилися розділеним народом: Республіка Північна Осетія у складі РФ – місце проживання більшої їх останній частині, а менша частина живе у Південної Осетії, північ від Грузії.

Не варто 80-х рр. осетини, які жили уЮго-Осетинской АТ Грузії (скасованої в 1990 р.), могли частково здійснювати своє право національне самовизначення. Однак у1989г. почавсягрузино-осетинский конфлікт: осетини вимагали зміцнення власної автономії, а грузини, навпаки, прагнули її знищити. Через війну військових дій1990-1992гг. загинули сотні мирних жителів, десятки тисяч грузинських і осетинських біженців втратили притулок. До 1999 р. державного статусу Південної Осетії і залишився спірним.

Після завершення 1992 року бойових дій на зоні конфлікту, й

входження у республіку миротворчих сил СНД, поклали кінець збройного протистояння з Грузією, тут запанувало відносне спокій.Миротворческий контингент СНД та військові спостерігачі ООН здійснюють контролю над дотриманням угоди про принципах мирного врегулювання конфлікту, підписаного Грузією й Росією 24 червня 1992 р. Та ідея національне самовизначення зберігає бегемотів у Південній Осетії свою привабливість. Вона виявляється у дискусіях в питанні про «возз'єднання Південної Осетії й Росії», й у прийнятті низки законодавчих актів. Так, 8 квітня 2001 р. на що проходив у республіці референдумі Конституцію Республіки Південна Осетія, перша стаття якій промовляє: «Республіка Південна Осетія незалежний, суверенним, демократичним державою». Офіційний Тбілісі розцінив прийняття Конституції як «ще одне прояв сепаратизму і небажання вести конструктивний діалог із врегулюванню грузинсько-осетинського конфлікту». Ці розбіжності свідчать, що конфліктний потенціал в цій частини грузинської території зберігається, отже - до врегулювання конфлікту з Південною Осетією досі далеко.
А конфлікт у Абхазії ще серйозніше ускладнює позиції керівництва.

Чечня

Суверенітет Чечено-Інгушетії проголосили у листопаді 1990 р., що тією специфічній ситуації, загалом, здавалося чимось з низки он які виходять. Новації почалися потім, коли лідер республіки Д. Завгаєв поставив запитання про використання статусуЧИР рівня союзної республіки. Так, на зустрічі з Б.М. Єльциним в Грозному у травні 1991 р. він поставив запитання про фінансування республіки ні з федерального, та якщо з союзного бюджету. Важко сказати, як далеко б ці ігри із боку регіональної партійної номенклатури, але розгром ГКЧП у серпні 1991 р., що мало своїм наслідком усунення Д. Завгаєва влади і поява з його місці значно радикальніших політичних сил є.
У разі йдеться про політичну еліту іншого, не яка входила владні структуриЧИР, але що отримала освіту у російських наших ВНЗ й яка претендувала в ролі політичного авангарду. Ступінь радикалізму цих представників національної інтелігенції була різною, позиції декого з тих побіжно змінювалися, тим щонайменше, можна буде виділити помірковане і радикальне крило. Обидва ці крила позначилися ще у листопаді 1990 р., коли відбувся так званий перший з'їзд чеченського народу. Цей з'їзд, закликавши до утворення суверенної Чеченської Республіки, у своїх рішеннях задалеко загалом не пішов. Маніфестом чеченського сепаратизму документи, усталені з'їзді, ще стали, його атмосфера відрізнялася достатньої помірністю. Проте,радикалистская позиція, яка веде до сепаратизму, було вказано у телевізійному виступі що входив у його оргкомітет літератора З. Яндарбієва. Останній представляв освічену у лютому 1989 р.Вайнахскую демократичну партію. Що стосується документів, представлених цієї радикалістської партією з'їзду чеченського народу, цікаві спогадиР.И. Хасбулатова: "…Здається, у грудні 1990 роки мені доводилося привезли з Грозного товсту папку з документамиОКЧН - проекти постанов, резолюцій, указів з економічної незалежності, політичної самостійності, державного устрою. Мені це здалося, що це вже читав, навіть неодноразово. Пригадав, підійшов до жодного з своїх численних шаф, взяв три папки: "Литва", "Латвія" і "Естонія". Усі сходиться! Буквально з комами, навіть помилками. Тільки замість слів Естонія, Литва чи Латвія поставлений термін "Чеченська Республіка" (2). Найбільший ефект, проте, справило виступ з'їзд раніше нікому невідомого генерала Д. Дудаєва, який став викривати "імперську" політику Росію, закликаючи створювати свої Збройні сили, своє міністерства оборони, МВС тощо..

Д. Дудаєв був обраний головою виконкому Загальнонаціонального конгресу чеченського народу (>ОКЧН), однак у самому виконкомі спочатку переважали помірні сили на чолі з Заступником Голову виконкому Л.Умхаевим, що виступали проти планованого радикалами курсу на конфронтацію з Росією. Піддаючи обережною критиці, керівництво республіки на чолі з Завгаєвим, вони, тим щонайменше, вважали можливим співпрацювати з нею. Цього не міг сказати прорадикалистском крилі виконкомуОКЧН, представленому активістамиВайнахской демократичної партії. ЯкР.И. Хасбулатов, "…взимку 1990 року й навесні 1991-го екстремісти розгорнули широку пропагандистську кампанію, тавруючипартократов, висвітлюючи реальні соціальні проблеми, розкриваючи факти корупції, хабарництва у керівнихпартийно-административних колах. Їх організація швидко набирала прибічників, причому мала величезні фінансові ресурси утримання функціонерів і підкупу посадових осіб".

До радикалам приєднався і саме Дудаєв, який звільнився у березні 1991 р. з Червоної Армії і котрий переїхав до Грозний. За оцінкоюР.И. Хасбулатова, "він вів примітивну, але занадто вже активну пропаганду. Наприклад, характеризував "про золотий запас", що хіба що половина їх у Союзі сформована з допомогою нафтових ресурсів Чечено-Інгушетії. Така безглузда інформація мала розрахована на невідь що освічених людей, проте вони, проте, пам'ятали про споконвічних страждання, переслідування народу з боку структурі державної влади. Їм з'являлося відчуття, що, справді, усе це дуже, як повідомляє Дудаєв, тим паче, що генерал обіцяє швидке процвітання республіки після падіння комуністичного режиму й отримання його самостійності. "Золоті краники, із яких пити верблюже молоко". Хоча верблюдів на Кавказі будь-коли розводили… (5). У червні 1991 р.национал-радикалам вдалося скликати так званий другий етап з'їзду чеченського народу, делегати якого фактично були обрані, а підібрані за ідеологічними ознаками. Цей з'їзд оголосив про скиненні керівництваЧИР і влади у рукиОКЧН. Одночасно було заявлено виході республіки і СРСР і ВЦВК РСФРР. Було створено, в такий спосіб, паралельні структури влади, носії якої лише чекали свого часу, щоб перетворити їх із номінальною на реальну. У цьому, з погляду, помірковане крилоОКЧН зробило фатальної помилки: натомість, щоб зробити паралельний ВиконкомОКЧН і почав боротьбу маси, її просто вийшли з новообраного виконкому, повідомивши принциповому незгоду з прийнятими політичними рішеннями.

Зоряний годину радикального сепаратизму настав після подій 19-21 серпня 1991 року у Москві, коли союзний центр як такої практично впав. У Чечні це обернулося ліквідацією структур КПРС"), і виникненням вакууму влади, який був заповнений вищезгаданими осередками владиОКЧН (6). Розв'язка настала у листопаді 1991 р., коли непродуманий, власне авантюристичний Указ Б.М. Єльцина запровадження у провіднихЧечене надзвичайного стану, як і очікувалося, ні реалізований. Найголовніше інше: він перетягнули набік Дудаєва останніх недовірливих, затвердивши лінію націонал-радикалізму як пануючій ідеології. Усі федеральні органи виконавчої, судової та іншої влади у Чечні ліквідовано, контроль із боку федеральної влади під територією Чечні був фактичним втрачено. Це означає, що де-факто Чечня перетворилася на незалежну Українську державу, залишаючись юридично невизнаної як Росією, і іншими державами в.

Ейфорія від імені цієї події у Чечні була великою, з незалежний статус республіки пов'язувалися настільки райдужні надії, що протягом трьох роківдудаевского правління у Чечні нема з жодною політичною сили, яка насмілилася б висунути іншу альтернативу - повернення Чечні до лона Російської Федерації.

 

 

Югославські війни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Зміни шаблонів/файлів цієї версії очікують на перевірку. Стабільна версія була перевірена 26 березня 2013.

Югославські війни
Вуковарська водонапірна башта пошкоджена в ході битви за Вуковар - один з символів Югославських воєн
Дата: 1991 – 2001 Місце: Боснія та ГерцеговинаРеспубліка Македонія СловеніяХорватія Сербія ЧорногоріяКосово Результат: утворення нових незалежних держав
Сторони
Хорватія Хорватська Республіка Герцег-Босна Боснія та Герцеговина Словенія Албанські військові структури Армія визволення Косова Армія національного визволення Армія визволення Прешева, Медведжу та Буяноваца НАТО	Югославія Республіка Сербська Республіка Сербська Країна Сербія Чорногорія Четники АО Західна Боснія Республіка Македонія
Командувачі
Мілан Кучан Янез Янша Алія Ізетбегович Сефер Халілович Франьо Туджман Мате Бобан Янко Бобетко Ібрагім Ругова Алі Ахметі Агім Чеку Хашим Тачі Хав'єр Солана Веслі Кларк Білл Клінтон Джон Мейджор Тоні Блер	Слободан Милошевич Момір Булатович Велько Кадієвич Бранко Костич Радован Караджич Ратко Младич Мілан Мартич Мілан Бабич Драголюб Ойданич Небойша Павкович Воїслав Шешель Фікрет Абдич
Втрати
більше 64.000 убитими більше 14.000 убитими 18 убитими більше 20.000 убитими	більше 35.000 убитими 66 убитими

Югославські війни або Війна в Югославії — низка військових конфліктів, що відбувалися на території колишньої республіки Югославії у період між 1991 та 2001 роками і були проявом дезінтеграційних процесів в державі, що полягали у прагненні народів Югославії здобути свою державну незалежність та у прагненні переважно сербських сил не допустити цього. Завершились війни утворенням нових незалежних держав.

Югославські війни головним чином відбувались між сербами, які прагнули зберегти Югославську державу та народами, що добивались незалежності від неї — хорватами, боснійцями, словенцями та албанцями, а також між хорватами і боснійцями у Боснії та Герцеговині і міжмакедонцями та албанцями в Республіці Македонія. Югославські війни відбувались на території усіх шести колишніх республік Югославії і призвели до перетворення їх на незалежні держави. Безпосереднім результатом конфлікту стало проголошення сьомої незалежної державиКосова. Югославські війни стали одним з наймасштабніших військових конфліктів XX століття, вони супроводжувались значними руйнуваннями, великими людськими жертвами та великою кількістю скоєних військових злочинів.

Югославські війни можна розділити на дві основні групи:

· Війни під час розпаду Югославії:

1. Війна Словенії за незалежність (1991) (Десятиденна війна)

2. Війна Хорватії за незалежність (1991—1995) (хорв. Domovinski rat, Вітчизняна війна)

3. Боснійська війна (1992—1995)

· Операція НАТО в Боснії та Герцеговині (1995)

· Конфлікти в регіонах населених албанцями:

1. Війна в Косові (1998—1999)

· Операція НАТО в Югославії (1999)

2. Конфлікт у Пів