Суд та процес на українських землях у складі Речі Посполитої

Після Люблінської унії на українські землі була розповсюджена польська судова система.

Вищими судовими інстанціями були господарський суд, головний трибунал і сеймовий суд. Як суди першої інстанції вони судили магнатів і панів.

Статутами 1566 і 1588 рр. до виключної підсудності господарського суду було віднесено такі справи: про державні злочини; про злочини проти посадових осіб; за позовами, що торкалися інтересів государя і державної скарбниці; за скаргами на незаконні дії посадових осіб, якщо ними було завдано збитків державним доходам; про позбавлення шляхетських прав і честі; за звинуваченням у вбивстві у війську, якщо злочинець зник; за звинуваченням осіб, винних у недопущенні виконання судового рішення, тощо. Найбільше навантаження господарський суд мав як апеляційна інстанція за скаргами на рішення решти судів.

Для того щоб розвантажити господарський суд, у 1581 р. було видано закон про утворення вищого суду — головного трибуналу, на який покладалось завдання апеляційного перегляду справ і розгляду деяких справ за першою інстанцією.

Головний трибунал складався з виборних суддів, яких обирала щорічно шляхта. Обраними могли бути лише шляхтичі, які мали власні володіння і зналися на питаннях права і місцевих звичаїв. Від кожного повіту і від кожного воєводства, в яких не було повітів, обиралося по двоє суддів. Кількість членів головного трибуналу не була постійною і коливалася від 30 до 40 осіб. Розгляд справ здійснювала судова колегія у складі 2—7 осіб. Роботою головного трибуналу керував голова, якого обирали судді, — маршалок. Для розгляду справ, пов'язаних з позовами щодо церковного майна, створювалася спільна колегія головного трибуналу, що складалася з трьох його членів і трьох представників духовенства. Засідання (сесії) головного трибуналу проводилися почергово у великих містах (Вільно, Мінськ, Луцьк, Люблін та ін.). Кожна сесія (каденція) могла тривати не більше ніж 22 тижні, після чого судді переїжджали до іншого міста.

Головний трибунал був апеляційною інстанцією і розглядав скарги на рішення гродських, земських і підкоморських судів, панських судів щодо шляхтичів, засуджених до смертної кари, тюремного ув'язнення або великих грошових штрафів. Як суд першої інстанції він міг розглядати будь-яку справу, за винятком справ про державні злочини, справ за позовами, пов'язаними з інтересами державної скарбниці, і про честь шляхти. Особливу категорію справ у головному трибуналі становили скарги на незаконні дії та зловживання місцевих посадових осіб і суддів. Крім розгляду судових справ головний трибунал здійснював низку нотаріальних дій: завіряв заповіти, засвідчував договори позики, купівлі-продажу тощо.

Рішення головного трибуналу виносилися більшістю голосів і оскарженню не підлягали. Виконання рішень здійснювали місцеві посадові особи.

Законом 1588 р. було проведено реорганізацію сеймового суду, до складу якого крім государя і пани-ради вводилися вісім депутатів від сейму. Сеймовому суду були підсудні всі справи за державними злочинами: заколот проти государя, державна зрада, підготовка та участь у повстаннях, фальшивомонетництво та ін. Сеймовий суд міг розглядати справи і без участі государя. Вирок сеймового суду оскарженню не підлягав, але за государем зберігалося право помилування засудженого.

Для шляхти існували суди, які були створені ще в Великому князівстві Литовському: земські, гродські та підкоморські. їхня компетенція в даний час майже не змінюється.

Статутом 1588 р. до порядку діяльності гродських судів було внесено деякі зміни. Нижчому гродському судові було приписано бути на своєму місці з початку кожного місяця упродовж двох тижнів, а про вищий гродський суд (суд воєвод і старост) було сказано, що він зобов'язаний після отримання скарги на рішення нижчого гродського суду протягом чотирьох тижнів прибути на своє місце для розгляду цієї скарги.

Досить вагомою була судова компетенція Церкви. В українських землях існували два види церковних судів: духовні, які розглядали справи про порушення догматів православної віри і церковних обрядів, шлюбно-сімейні, спадкові справи, і церковні домініальні суди, які виступали як суди власника над залежними від Церкви людьми. Юрисдикції останніх підлягали дрібні цивільні і кримінальні справи селян, що проживали на церковних землях. Аналогічними правами користувались монастирські суди.

Міщан королівських та приватновласницьких міст судила адміністрація цих міст, яка призначалася їхніми власниками.

Не змінилося судочинство у містах з правом на самоврядування. Жалувані грамоти на самоврядування надавали міщанам право судитися згідно з положенням магдебурзького права.

Суд у таких містах здійснювали лавні й бурмистерські суди. Лавні суді розглядали найважливіші кримінальні та цивільні справи міщан певного міста. Бурмистерські суди зазвичай займалися адміністративними і незначними кримінальними справами. Лавний суд виступав як суд другої інстанції щодо бурмистерського.

Посадові особи цих судів становили міську раду або магістрат певного міста і могли діяти у повному складі як під час вирішення питань управління містом, так і за судовими справами. До складу лавного суду входили війті лавники, кількість яких у різних містах коливалася від 4 до 12 осіб. До бурмистерського суду входили бурмистри — 2—4 особи і радці (радники) -6-20 осіб.

Бурмистри, лавники і радці брали участь у засіданнях судів по черзі й лише під час розгляду найважливіших справ збиралися разом. Апеляційні скарги на рішення міських судів великих міст подавалися до господарського суду, а в невеликих містах — воєводі або старості.

Із середини XVII ст. практично припиняють діяльність копні (громадські) суди, їх замінюють суди власників.

Своєрідна судова система формувалася на Запоріжжі. Судові функції тут виконували усі представники козацької старшини. Кошовий отаман (гетьман) був найвищим судовим органом. У середині XVII ст. він перетворюється на вишу апеляційну інстанцію.

Основні судові функції покладалися на військового суддю, який розглядав кримінальні Й цивільні справи козаків. Найбільш складні справи він передавав кошовому отаману (гетьману) або Військовій раді. Військовий суддя відправляв правосуддя за звичаєвим правом, яке склалося на українських землях протягом останніх століть.

Судові повноваження інших представників військової старшини були менш значимими. Так, військовий осавул виконував функції слідчого та стежив за виконанням судових рішень. У межах своїх повноважень виконували судові функції курінні та паланкові отамани. Цікаво, що на Запоріжжі діяв принцип: "Де три козаки — два третього судять".

Процесуальне право не знало істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Домінуючим, як і раніше, був змагальний процес.

Судочинство починалося за заявою потерпілого. Процес мав позовний характер. Позивач самостійно збирав усі докази, пред'являв їх суду і підтримував звинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитись від позову або звинувачення і укласти мирову угоду. В тяжких злочинах слідство і суд були обов'язковими, незалежно від заяви потерпілого, що говорило про появу слідчого процесу. Представники сторін мали право на адвокатів, так званих прокураторів, що знаходилися при судах. У деяких справах їхня участь була обов'язковою. Докази підрозділялися на досконалі та недосконалі. Доказами були: показання свідків, піймання на гарячому, присяга тощо. В окремих випадках для здобуття зізнання в здійсненні злочину застосовувалося катування. Показання свідків та піймання на гарячому належали до досконалих доказів, а присяга і клятва вважалися додатковими доказами. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди тільки в письмовій формі.

У другій пол. XVI ст. у кримінальних справах вводиться попереднє слідство, яке здійснювали старости, намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, проводили допит свідків і підозрюваних, записували їхні показання і передавали до суду.