Тема. Олесь Гончар. Роман «Собор».

У результаті вивчення теми студенти повинні:

Знати основні тенденції розвитку української прози в другій половині ХХ ст., розкрити зміст оману, систему образів, проблематику.

Вміти визначати головні проблеми твору, висловлювати особисте ставлення до проблем, що піднімаються у романі.

 

Порядок виконання самостійної роботи:

2.1. Прочитайте роман «Собор».

2.2. Уважно прочитайте теоретичний матеріал для виконання самостійної роботи.

2.3. Надайте письмову відповідь на запитання:

2.3.1. Виписати по 5 цитат до образів літературних антиподів – Миколи Баглая і Володьки Лободи.

2.3.2. Визначте основні проблеми роману.

2.4. У разі необхідності скористайтеся матеріалом з рекомендованої літератури або додаткових джерел.

 

Теоретичний матеріал для виконання самостійної роботи

 

Нова генерація українських прозаїків другої половини XX ст., хоч і активно шукала власних шляхів, усе ж спиралася на досвід по­передників. «При майстрах якось легше. Вони — як Атланти. Держать небо. Тому і є висота»,— писала Ліна Костенко у вірші, присвяченому О. Довженкові. Творчу молодь не влаштовували тогочасні «література на замовлення», суворо обмежені рамки «соцреалістичної» партійнос­ті, народності, що полягала у висловленні народом «глибокої вдячнос­ті комуністичній партії, радянському урядові й особисто товаришу...», історизму (написаній самою партією історії партії). Щоправда, багато письменників самі ще вірили в комуністичні ілюзії, вважаючи: можна ще гуманізувати суспільство, оздоровити його в межах існуючої системи. Ці протиріччя знаходили своє відображення в українській прозі аж до кінця 80-х.

У центрі епічних полотен та коротких прозових форм «шістдесят­ників» постала проста людина, змальована без штучного оптимізму, зі всіма своїми маленькими радощами та великими болями, яка була носі­єм справжньої духовності. Досить відчутним у прозі цих років виявило­ся особистісне першоджерело. І це не дивно — ще свіжими були рани, за­вдані війною, хотілося сказати правду про неї, про повоєнні роки. Тому подіями ставали виходи творів Г. Тютюнника «Вир», О. Гончара «Лю­дина і зброя», «Тронка», «Собор» творів М. Стельмаха, Л. Первомайського та ін.

Тогочасна проза розвивалася не лише в реалістичному та лірико-романтичному руслах. Письменник В. Дрозд започаткував новий стиль, названий «химерною прозою». Цетвори «Білий кінь Шептало», «Ирій», «Маслини», «Катастрофа». До такої стильової манери, підживленої традиціями І. Котляревського, О. Стороженка, О. Ільченка, вдалися й В.Земляк у дилогії «Лебедина зграя» та «Зелені млини», В. Міняйло у творах «Зорі й оселедці» та «На ясні зорі», Є. Гуцало в романі «По­зичений чоловік». Паростки нового пробивалися і в період так званого застою. З літературного обігу було вилучено й піддано нищівній крити­ці, а потім «забуто» роман О. Гончара «Собор» лише за те, що в ньому говорилося про потребу відновлення національної пам'яті, про право людини на свободу, засуджувалися вияви пристосуванства та національ­ного нігілізму.

Українські прозаїки звертаються до фантастики і пригод (Ю. Мушкетик), до історії (П. Загребельний). Ті, хто зважувався полемізувати з офіційною історіографією, піддавалися брутальній критиці, як це було з романами «Мальви» Г. Іванчука та «Меч Арея» І. Білика.

Інтенсивний процес оновлення української прози відбувся напри­кінці 80-х — початку 90-х років, коли в Україну прийшла заборонена література діаспори, репресованих письменників, коли з'явилася нова хвиля «вісімдесятників» (Г.Пагутяк, В. Медвідь, Є. Пашновський, Ю. Андрухович та ін.) зі своєю «експериментальною» прозою. Нове по­коління митців прагнуло осягнути пернюсутність, обстоювало потреби духовної свободи та індивідуальної ініціативи.

Нинішнє літературне життя розвивається в багатьох напрямках — від неореалістичного до постмодерного, від осмислення мистецької спад­щини, поверненої читачам, до творення нових художніх цінностей.

Олександр (Олесь) Гончар народився 3 квітня 1918 року в слободі Суха (тепер Кобеляцького району) Полтавської області в сім'ї робітників Терапія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни Гончарів; батько перед війною працював у приміському колгоспі (де й загинув від німецької авіабомби), мати — на заводі металевих виробів.

1921 року померла матір Олександра, хлопець переїхав до бабусі та дідуся (батьків матері), з 1925-го вчився в рідному селі, потім у с. Хорішках. 1933 року — після закінчення семирічної школи в с. Бреусівка Козельщинського району працював у редакції районної газети «Розгор­нутим фронтом» (с. Козельщина).

Протягом 1933—1937 років О. Гончар навчався в Харківському технікумі журналістики ім. М. Островського; по закінченні недовго пра­цював учителем у с. Мануйлівка, потім — в обласній молодіжній газеті «Ленінська зміна».

З 1937 року почав друкувати (переважно оповідання) в «Літера­турній газеті», «Піонерії», «Комсомольці України», «Молодому біль­шовикові». Вступив на філологічний факультет Харківського універ­ситету.

У 1938-1941 роках створені новели «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орля», повість «Стокозове поле».

У 1941 році з третього курсу Харківського університету в лавах студентського батальйону О. Гончар добровольцем пішов на фронт, був двічі поранений.

Гончар писав також поезії (видані 1985 року окремою книгою «Фронтові поезії»). Нагороджений орденами «Слави» і «Червоної Зір­ки», трьома медалями «За відвагу», медаллю «За оборону Києва».

У 1945 році О. Гончар демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський університет у 1946-му, працював асистентом кафедри української літератури цьо­го університету, переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, почав професійну літера­турну діяльність, надрукував романтичне оповідання «Модри Камень» в журналі «Україна».

Протягом 1946-1947 років О. Гончар написав романи «Альпи», «Голубий Дунай» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1948), «Злата Прага» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1949), які склали трилогію «Прапороносці», уперше опубліковану в журналі «Вітчизна».

У 1947-1959 роках вийшли його повість «Земля гуде», збірки оповідань «Новели», «Весна за Моравою», «Південь», «Чари-комиші», «Маша з Верховини» та ін., повісті «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник», романи-дилогія «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957), книги нарисів «Зустрічі з друзями» (1950, про Чехословаччину), «Китай зблизька» (1951).

У 1959-1971 роках О. Гончар є головою правління Спілки пись­менників України, у 1959-1986-му — секретар правління Спілки пись­менників СРСР, депутат Верховної Ради СРСР та УРСР.

Роман «Людина і зброя» (1960) 1962 року отримав Державну пре­мію УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

У 1961-му вийшла книга нарисів «Японські етюди», у 1963-му — роман у новелах «Тронка» (Ленінська премія, 1964).

1966-го на V з'їзді письменників України О. Гончар виступив з до­повіддю «Думаймо про велике».

1968-го опубліковано роман «Собор».

Протягом 1970-1976 років письменник створив такі твори: роман «Циклон» (1970), збірник статей «Про наше письменство» (1972), по­вість «Бригантина» (1973), роман «Берег любові» (1976).

У 1973-му він очолив Український республіканський комітет За­хисту миру, став членом Всесвітньої Ради Миру.

У 1978-му О. Гончара обрано академіком АН УРСР, йому прису­джено звання Героя Соціалістичної праці. Роман Гончара «Твоя зоря» (1980) 1982 року отримав Державну премію; вийшов збірник статей «Письменницькі роздуми» (1980). У 1986-му опубліковано повість «Далекі вогнища», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі», по­вість «Спогад про океан». У 1990-му О. Гончар вийшов з КПРС (всту­пив 1946-го). У 1991-му опубліковано збірник статей «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження». 1992-го О. Гончару присвоєно почесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). 1993-го Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія)визнав О. Гон­чара «Всесвітнім інтелектуалом 1992-1993 років».

Його онука була серед тих студентів, котрі своїм голодуванням під Верховною Радою змусили уряд піти у відставку.

О. Гончар помер 14 липня 1995 року, похований у Києві на Бай­ковому кладовищі.

Визнання прийшло до О. Гончара з першим твором. Вчорашній фронтовик, за плечима нема й тридцяти, опубліковано лише початок трилогії «Прапороносці» — і раптом критика заговорила про нього як про зрілого художника. Державні премії за романи «Прапороносці», «Людина і зброя», «Тронка» і загальне визнання, здавалось би, мали гарантувати письменнику недоторканність і цілковите благополуччя в житті й творчості. Але коли з'явився його роман «Собор», від того «офіційного» благополуччя не залишилося й сліду: письменника було піддано вульгарній критиці, проти нього організовано кампанію ідеоло­гічного шельмування, а сам роман — вилучено з літературного процесу на двадцять років. У 1966 році, працюючи над «Собором», О. Гончар виступив на V з'їзді письменників України з доповіддю «Думаймо про велике», в якій порушив багато болючих тем: збереження історичної пам'яті, незадовільний стан вивчення української мови в Україні, про­блеми освіти й тогочасного розвитку українського мистецтва, необхід­ність дбайливого ставлення до природи, загроза екологічних катастроф, повернення із забуття творів П. Куліша, В. Винниченка, Б.-І. Антонича. Тепер нас дивує, що ж у цьому виступі було «крамольного». Проте в кра­їні «процвітаючого соціалізму» насправді треба було мати неабияку гро­мадянську мужність, щоб говорити про якісь проблеми. 1964 року помі­нялось вище партійне керівництво держави: Хрущова замінив Брежнєв, «свобода» для українських митців закінчилась, почались масові арешти інакомислячих (тобто всіх, хто не прославляв, а «очорнював» радян­ську дійсність, був, за визначенням владних структур, «ідеологічним диверсантом» або ще гірше — «буржуазним націоналістом»). Це були часи, коли вдома говорили одне, а серед людей — інше; шпигунство, доноси, конформізм, почесті й залякування — неповний перелік того, що потім назвуть «застійними явищами» і що особливо буде процвітати в 70-80-х роках.

У 1986-му в інтерв'ю журналу «Радуга» Гончар так пояснив виникнення задуму свого роману: «Хотілося сказати слово на захист того, що було виплекане творчим генієм народу. Було бажання та­кож сказати про такі негативні явища, як пустодзвонство, кар'єризм, нехтування народною мораллю». «Собор» дратував партійну верхів­ку тим, що це був гостропроблемний твір, перейнятий аналітичним критичним пафосом, спрямованим проти серйозних суспільних вад і, нарешті, тим, що це був роман з виразно відчутними національно-патріотичними мотивами (це було найбільшою крамолою для охорон­ців імперії).

«Собор»

«Роман-набат»– це визначення Григора Тютюнника. Набат - «сигнал тривоги у випадку якого – небудь нещастя». Може, перебільшив відомий новеліст,так відгукуючись про твір,який розповідав про долю напівзруйнованого козацького собору? Скільки їх було знищено у радянські часи, перетворено на склади комбікормів!

Ні. Приглянемось уважно до тексту. Дія у творі відбувається переважно у Зачіплянці – селище поблизу великого індустріального міста. Могутній,красивий Дніпро у своєму пониззі, прекрасний степ, розкішні сади Зачеплянки. А над красою «чорна, лапата сажа, хмаровище рудих заводських димів». Хіба це нормально – легенями фільтрувати таке повітря? Не знайти відповіді суспільству,в якому головний орієнтир життя – план. «Догнати,перегнати, відрапортувати» - у цьому смисл буття для директорів заводів. Їм не до екології. Під загрозою кар’єра.

Втіленням духу кар’єроманії у творі є Володька Лобода. Син потомственого металурга, самою природою покликаний продовжувати професію батька («молодий, тугощокий, квітучого здоров’я»), він, спокусившись керівною роботою в комсомолі,нехтує світом вікової моралі й виходить на шлях, де править життя «наркотик владолюбства, героїн кар’єризму».

Людина далеко не бездарна й скептично достатньо чутлива,Володька швидко засвоює норми поведінки:головне – догодити начальству. Зрікаючись батька,минулого свого народу,висуванець робить кар’єрний ривок саме за допомогою собору:його знаменитий план – взяти собор у риштування напередодні святкування 300-річчя Переяславської ради – викликає захоплення у начальства: «ти – геній». Ідеї,одна «геніальніша» за іншу,виникають у нього на посаді відповідального за культуру: відправити батька у Будинок ветеранів, спорудити на місці собору критий ринок,шашличну,позбавити собор «охоронної грамоти» і тим самим відкрити шлях для законного руйнування його.

Що може зупинити таку людину? Совість? Її у Володьки нема. Як не дивно, захищають собор далекі від розуміння цінності історичної пам’ятки жителі Зачеплянки. Вони нібито не помічають собор в щоденних хлопотах. Але щось же приховано у товщі народного життя, щось регулює їхню поведінку,не дає розмити берегів моралі й тим рятує ріку життя. Гончар уважно досліджує цей світ. Перше,що впадає в око, - неприйняття фальші. У народній свідомості непорушними лишаються кілька основоположних правил: «на нашій вулиці анонімок не пишуть!», «фальшаків не люблять». Тому й «вилинялий» Володька,який геть полисів, проходячи хитросплетіннями коридорів влади, однозначно кваліфікується тут як «батькопродавець», «вертун», «страшний, підступний,мстивий тип».

Носіями одвічних моральних цінностей,незримо присутніх у народі, виступають вперш за все Ізот Лобода та Іван Баглай. Щось величне, справжнє, закладене природою в Ізотові. Людина неординарна. У молодості батько Володьки чарував світ своїм співом у соборі («голос …мав, як у Паторжинського»). Чарує і зараз своєю величною поставою: «Патріарх! Король Лір! Пророк Ісайя!» Неговіркий,стриманий повний того,що не душі в людини може бути легко, чисто,коли робиш добро,він самою своєю присутністю зупиняє потік фальші: «Дивну річ помітив (думає Володька – О.К.):вже сама присутність старого одразу робить всі твої слова мовби якимись недійсними, порожніми…»

Іван Баглай – «Іван Дикий». Швидкий на кулак, рухливий, темпераментний(«щось дике в очах»), він готовий відповісти силою на кожен прояв зла. Але він втілює не тільки силу «Самбіст із сталевими м*язами»наділений водночас золотим,ніжним, справедливим серцем і рідкісною чутливістю до чому в нас так хамлюг багато?», «Чому в нас такі люди злі?» Відповіді Іван не знаходить, але знає: «Людина доти і людина,доки не втратила здатність бачити … красу».

Інстинктивно відчуває це й Зачіплянка. Десятиліттями відповідала вона на запитання, що є для людини святим. Тому й вижила, тому й піднімається хвиля обурення. У момент кризовий (украли таблицю) усі розуміють: руйнування собору – катастрофа.

Вірунька, яка колись казала: «Мені до нього, правда, байдуже», захищає собор у коридорах влади; сліпий Костя реагує обуренням: «Сволоцюги»; вагітна жінка – думкою про майбутнє: «а дитя моє вже й не побачить отих бань та шпилів?»; Шпачиха – категоричним: «Тільки через мій труп!..» Так у звичайних людей перемагає «потреба краси».

Собор у романі – символ краси,нескореності козацького духу, історичної пам’яті,але передусім - символ духовності. Тому так природно звучить заклик вчителя Хоми Романовича, звернений до молодого покоління: «Собор душ своїх бережіть, друзі…» Що загрожує душам? Перш за все дух епохи утилітаризму. Стандартизується, «висушується»:архітектура(«Будинки…мов близнюки»),людина: «йде покоління…сухарів безчуттєвих,раціоналістів без емоційних». Чому так? Бо «чиновник іде по світу,він тон задає…». Він прагне зробити з живого людського матеріалу «людину - цеглу». Домінування такого типу свідомості руйнує ідеали,знецінює красу як вияв творчого генія.

Символом спротиву такого світу постає Єлька. Раз по раз автор звертається до неї,щоб окреслити образ привабливої дівчини, її рідкісну красу: струнку постать,легку ходу, зеленаву голубизну очей,гордовиту шию, «самим сонцем мальоване лице», і внутрішній світ,безпосередній,емоційний,чуттєвий, сповнений потреби краси і справжнього кохання. Натура естетично чутлива, Єлька втілює собою стихію степу,де ніщо не стандартизоване, де все відкрите, де панують щирість і нестримне прагнення свободу, де живе дух лицарів запорозьких, де хочеться жити «палахким до нестями життям».

Залежно від душевного стану Єлька по різному сприймає навколишнє,дає контрастні характеристики світу: то «нема правди, пропили все…Брехня кругом», то захоплення ним попри все: «Ні,світ такий гармонійний …Повен краси…тільки зумій помітити її, навіть якщо тобі гірко і боляче». Але є в ній головне – «надійність душі».

Цю рису Єльки інтуїтивно відчував,відгадав Микола Баглай. Красивий, фізично розвинений («еллінська статура»), душевно багатий, він наділений здатністю чути «музику сфер». Миколу болісно вражає дисгармонійність світу, і хлопець прагне його вдосконалити, починаючи від роботи над фільтрами і закінчуючи штучним озвученням простору співом солов’їв. Юнак поєднує в собі рідкісне чуття краси і вміння мислити раціонально. Тяжіння до ідеалу в нього природне і глибинне, таким же природним є пошук смислу буття. Одне за одним формулює Микола складні питання: «можна прожити без собору, і без пісні, і без Рафаеля … Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми? Чи не стали просто юшко їдами пожирачами шашликів? Тяглом історії?»

Для Миколи відповідь сама собою зрозуміла – не можемо. А світові? Зі світом все не так просто. Що відповісти Ромці, який стверджує: живемо в «цинічну епоху …Народили нас матері під кривавим знаком Зодіака …І, думаєш,це не впливає на наше світовідчування?» Як відповісти несхильній до насильства людині («Я не майстер руковивертання», - зізнається Микола) прихильникам «абсолютної свободи» - брутальним,цинічним: фізичне протистояння завершується тим,що супроти неозброєного Миколи «з фінкою…особисто стояла на порозі чорна,гвалтівна смерть». А як бути з лозунгом Жанни: «Бери від життя,що можеш!..Пробоєм! Живохватом!»

Є сили зла,які прагнуть поставити світ на грань хаосу. Особливо тривожить митця,що почалася немовби еволюція навпаки – вирвалися на волю первісні інстинкти і підтоптують все. Що далі? Митець означив проблеми – ударив у набат. Нам треба почути цей тривожний голос.

Олесь Гончар – романтик. Слово його високе,піднесене,часом пафосне. Герої – красиві, сильні, мужні,сміливі. Полюбляє він виняткові ситуації,коли людина має виявити свою сутність до кінця. Нині не всі сприймають таку манеру письма. Наш прагматизм потребує іншого слова, але за ним уже не почути того високого голосу життя,який так умів передати, може, останній романтик у нашій літературі.

Сучасники Олеся Гончара,які постійно перебували у силовому полі його слова, з особливою глибиною відчували роль митця у розвитку літератури. Нині все чіткіше окреслюється значення творчості Гончара: його внесок у формування галереї характерів,здатних взяти на себе відповідальність за світ,у збагачення філософського потенціалу літератури у шліфування мови, розширення стильових можливостей прози, актуалізацію нових жанрових форм роману (передусім роману - поеми, роману в новелах).

 

 

Самостійна робота № 3