та станово-представницької державності

Розділ IІ

 

Митні відносини і торгівля в період феодальної

та станово-представницької державності

§ 1. СЕРЕДНЬОВІЧНА ДОБА (VI – остання третина ХV ст.)

 

 

Особливості митно-торговельних процесів у Середземномор’ї від античності до середньовіччя. Формування у V–VI ст. на теренах західних римських провінцій (так званих варварських королівств) створило парадоксальну ситуацію: з одного боку, розпочалися процеси, притаманні примітивним молодим державам (політична нестабільність, постійні феодальні війни, становлення нового економічного укладу), з іншого боку, інтенсивно розвивалася міжнародна торгівля, що перетворилася на силу, яка підтримувала та поширювала міжцивілізаційні контакти.

В історії вцілілої Східної Римської імперії (Візантії) час активної державної політики у сфері митної діяльності припадає на правління імператора Юстиніана І Великого (527–565), стратегічна мета якого полягала в поверненні під владу імператора втрачених на користь варварів провінцій зруйнованої Західної імперії. Крім суто військових операцій, він доклав багато зусиль для адміністративного та правового реформування внутрішнього життя імперії. Зокрема, використав митну діяльність не лише для виконання тактичних фіскальних завдань, але й як інструмент захисту мануфактур із виробництва шовку, який відігравав роль міжнародного платіжного засобу.

Діяльність Юстиніана в митній сфері базувалася не на порожньому місці. Найвідомішою стародавньою пам’яткою регулювання митних процедур є Пальмірський митний тариф 137 р., виданий сенатом Пальміри з метою запобігання конфліктів між купцями та митними чиновниками з питань митного оподаткування. Оскільки розмір мит визначався за стародавніми звичаями, поширилося різноманітне тлумачення правових норм, і як наслідок – взаємне незадоволення. Для врегулювання цієї проблеми було прийнято узгоджений митний тариф, викладений грецькою та арамейською мовами. Пізніше практику цього тарифу частково покладено в основу митних відносин у східних провінціях Риму, що мало за мету посилення транзитних потужностей імперії.

Вагомі цеглини східноримської митної системи закладалися також імператором Феодосієм ІІ, який у 410 р. видав закон, що встановлював мита з шовкових караванів. На кордонах з Іраном визначалися три імператорські митниці, через які мусили проходити всі власники шовкових караванів. За імператора Анастасія І (491–518) функції контролю за шовковою торгівлею передаються комеркіаріям.

До початку V ст. в Римській імперії було два основні визначення податку з торговельних угод: auraria та venalicium. Найімовірніше, auraria сплачувалася в місцеві бюджети, а venalicium потрапляв до державної скарбниці. Поступово центральний уряд підкорив собі більшу частину прибутків від муніципального оподаткування й затвердив свою прерогативу на визначення ставок непрямих податків. Це призвело до зникнення в документах згадок про auraria та до встановлення єдиного оподаткування з торговельної угоди розміром від 1 до 4,16 % від суми угоди. В імперії діяв основний митний збір – октава, яка була об’єднаним податком, де з 12,5 % на митний збір припадало 10 %, а на податок з торговельної угоди – 2,5 %. Чотириразове переважання ставки митного збору над ставкою податку з торговельної угоди свідчить про явно захисну політику імперського уряду.

За Юстиніана І зростає мережа митних пунктів і впроваджується нове мито в розмірі 10 % – деката. Митний збір у 10 % збирався тепер під час в’їзду в імперію, а податок з торговельної угоди – при оформленні угоди. Уряд Юстиніана I установив державну монополію на торгівлю певною групою товарів, як правило, першої необхідності, а також предметів розкошу.

Кінець VIII – початок IX ст. ознаменувався для візантійського суспільства значними змінами в зовнішній торгівлі. Державна монополія на купівлю-продаж стратегічних товарів (приміром, шовку) була замінена чіткою регламентацією всіх параметрів процесу. Торгівля з іноземними купцями здійснювалась у спеціально відведених для цього місцях – мітатах, де державні чиновники контролювали товар, час і ціну його продажу. Безпосередньо на вільний ринок іноземні купці могли виставити тільки залишки своїх товарів, які не були в них розкуплені в мітатах місцевими торговцями. Така регламентація й надалі сприяла державній монополії на купівлю-продаж: забезпечувала стабільність цін, лояльність торгово-ремісничого люду, можливість державного втручання в разі виникнення товарного дефіциту.

Поява нових візантійських митниць на північних кордонах імперії викликана просуванням слов’янських племен у дунайські провінції. Але цього разу митниці виконували швидше прикордонно-захисні функції. Безпосередньо митну справу здійснювали призначені особисто імператором магістр і підпорядковані йому два архонти. Контроль за безпекою, в тому числі митною, в стратегічно важливих протоках Боспорі Фракійському і Геллеспонті забезпечували спеціальні чиновники – коміти Ієрону та Абідосу, а також комеркіарії відповідних апотек та булотіри.

Митниця та комеркіарії візантійського Херсона VI–XI ст. У другій третині – середині VI ст. Херсон перетворився на центр візантійських володінь у Тавриці, до яких, крім давніх херсонеських земель у південно-західному Криму, ввійшло також південне узбережжя півострова, зміцнене новими фортецями Алустон і Горзувіти, й терени навколо Боспору (Пантікапею-Кесарії). Військову й цивільну адміністрацію очолював дука, посада якого відповідала рівню намісника прикордонної провінції з широким спектром повноважень, із контролем за митною справою в регіоні включно.

Державний контроль за переміщенням товарів заморських купців у порту Херсона відбувався вже в VII – першій половині ХІ ст. Двома центрами, де здійснювався безпосередній контроль за проходженням вантажів із Чорного моря в Середземне й назад були Ієрон, що розташовувався на Босфорі, на виході з проток, та Авідос на малоазійському березі Дарданелл, на вході в протоки з боку Егейського моря. Керівниками морських митниць тут були коміти.

Збирання податків і мит здійснювалося на державних митницях – фемних імператорських комеркіях, які лежали на морських і сухопутних торгових трактах. Найперші комеркіарії Херсона були насамперед чиновниками, які контролювали транзит товарів безпосередньо в херсонському порту. Згодом до них перейшли деякі функції власне фемних податкових інспекторів. За своїм статусом комеркіарії належали до відомства логофета генікону поряд з іншими чиновниками фіску (діой-кітами, хартуляріями тощо). Значення цих чиновників з середини Х ст. поступово зменшується, а згодом посаду остаточно було скасовано. Віро-гідно, функції збирача митних платежів перейшли до рук кураторів міста або й самого глави візантійської адміністрації, стратига феми.

Держави мусульманської цивілізації. Відповідно до шаріату, стяг-нення будь-якого мита заборонялося. Але митниці (марасид) розташо-вувалися на всій території арабських халіфатів і султанатів. Мусульманські юристи виходили зі складного становища, розміщуючи мито у графі податку на добродійні цілі (закят). Таким чином, митні збори мали прихований характер і становили загалом 10 % вартості вантажу. Існували також приватні митні відомства (марасид баррійя) з різними розмірами мита. Прикордонні гарнізони поєднували прикордонну і митну діяльність. До їх функцій входив обшук усіх від’їжджаючих, конфіскація зброї та незаконно придбаних рабів, перевірка особистої кореспонденції та релігійних книжок. Середньовічні арабські митниці виконували як суто фіскальні завдання, так і цілий комплекс заходів державної безпеки в контексті VIII–XII ст.

Розвинуті системи державного контролю за торговельною активністю, зокрема досконалі митні системи Візантійської імперії та Арабського халіфату, з якими стикалися руські купці, самим прикладом свого існу-вання та ефективної фіскальної (перш за все) діяльності істотним чином вплинули на формування митних структур ранньофеодальної Русі часів її державницького становлення та розквіту.

Митні порядки середньовічної Європи і становлення ранньо-феодальної Русі як “торговельної держави”, VIІ–XІ ст. Митна діяльність в умовах панування натурального господарства на Заході Європи залишилася найбільш надійним фіскальним джерелом для поповнення державних скарбниць. Торгівля раннього середньовіччя обслуговувала двори монархів, церковних князів. Саме вони були основними споживачами товарів, для доставки яких рухалися каравани з Китаю та Індії. Тільки в XII–XIII ст. європейське місто завершило трансформацію зі звичайного напівсільського адміністративно-фортифікаційного пункту на центр ремесла, фінансів і торгівлі, що відкрило шлях товарно-грошовим відносинам. А хрестові походи, завдяки яким Європа отримала прямий шлях до товарів Сходу, позбавили західних торговців транзитного посе-редництва Візантії.

В умовах натурального господарства і сегментованості суспільства проблема суверенітету глав ранньофеодальних держав у фінансових питаннях довгий час турбувала феодальних монархів. Вони робили все, щоб позбутися сваволі васалів, монополізувати контроль над торгівлею і заволодіти якомога більшою кількістю фіскальних джерел. Королівська влада, в першу чергу, намагалась узяти під свою юрисдикцію ярмарки і ринки, аби поповнювати скарбниці держави. У міжнародно-правовій практиці середньовіччя не було таких звичайних для нас категорій, як чітко визначений державний та, відповідно, митний кордон. Митна юрисдикція короля або феодала поширювалася лише на територію, де відбувався торговий обмін. Тому митна територія феодальної держави обмежувалася переважно торговими центрами, портами, шляхами сполучення.

Торгові мита IX–XII ст. поділялись на дві категорії: транзитні та ринкові. Перших було дуже багато; основними і найбільш поширеними стали мостові мита (pontaticum), за проїзд через брами міста (portaticum), за користування шляхами (rotaticum), мито на віз чи вершника (pulveraticum), за навантаження або розвантаження товарів (ripaticum). Переважно вони стягувались королівськими чиновниками на користь скарбниці: всі основні шляхи, мости, пристані вважались у верховному володінні монарха, і лише незначна їх частина належала феодалам. Ринкові мита переважно також належали королю, під його юрисдикцією перебували міські площі. Але землевласники, користуючись правом феодального імунітету, відкривали власні митниці на вигідних шляхах сполучення. Ці дії вони обґрунтовували так званими митними регаліями, які, на їх думку, мали матеріально компенсувати виконання військової чи державної служби. Тому королівський фіск з усього обсягу транзитних і ринкових мит отримував невелику частку. Перша спроба франкських королів законодавчо обмежити митне свавілля феодалів відбулася в 614 р. Уже в 779 р. Карл І Великий у Геристальському капітулярії вимагав знищити митниці, встановлені без дозволу монарха; надалі митні регалії мали надаватися феодалам лише особистим королівським привілеєм. Утім, і в подальшому феодали зберегли право самостійно визначати розмір мита й відкривати будь-яку кількість митниць. Так, у XIII–XIV ст. уздовж річок Рона і Сона (Франція) діяло 60 феодальних приватних митниць, на Гаронні – 70, на Рейні – 64 тощо.

З метою заохочення купецтва для участі в ярмарках і збільшення митних надходжень феодали йшли на поступки купецтву. Однією з таких поступок стало створення митних судів. У Франції вони з’явилися вже у ХІІ ст. під назвою custodes nundinarum. У середньовіччі, коли ярмарок протягом двох тижнів дії виконував функцію митного регулювання, звичайні суди не встигали оперативно розглядати позови, і купецтво втрачало прибутки. Для виправлення цієї ситуації розпочався поступовий процес виділення в окремий різновид тих судів, що розглядали купецькі позови. Судовий процес у них був спрощений і міг тривати всього декілька годин.

В історії середньовічної Русі роль зовнішньої торгівлі була ще більш вагомою: на розвиток державних інститутів вплинули самі зовнішньоторговельні процеси та прагнення правлячої верхівки встановити над ними контроль. Процес формування Давньоруської держави охопив тривалий історичний період від VІІ до Х ст. На середину ХІ ст. вже сформувалася ранньофеодальна держава. Повільніший, ніж у країнах Західної Європи, розвиток феодальних відносин у Київській Русі був викликаний відносно малою чисельністю населення на величезних підвладних теренах, відсутністю норм феодального землекористування, характерних у цей період для західних королівств, та досить слабким ступенем відокремлення ремесла від аграрного господарства, через що міста продовжували відігравати роль не стільки економічних, скільки політико-адміністративних центрів. Сприятливе транзитне розташування східно-слов’янських племен усіляко провокувало князів зосереджувати зусилля держави на контролі за торговими шляхами. Митна діяльність стала однією з провідних у процесі формування і розвитку Київської Русі.

Торгівля зі східними та центральноазіатськими державами мала сприяти появі на території Русі складських товарних центрів. На середину ІХ ст. Київ, Чернігів, Смоленськ, Любеч, Новгород стають значними політичними (“племінними”) центрами. Географічне розташування свідчить про їх формування внаслідок успішної зовнішньої торгівлі: більшість із них довгим ланцюгом витягнулася головним річковим шляхом Дніпро – Волхов.

З розвитком торгівлі виникали місця промислового обміну, куди сходилися звіролови і бортники, работорговці й ремісники, мандрівні купці й місцева знать для торгівлі, “для гостьби”, як говорили в старовину. Такі збірні пункти одержали назву погостів. Дрібні племінні ринки тягнулися до більших, що виникали на особливо жвавих торгових шляхах. Це дозволяло примітивному напівварварському державному апаратові аграрної Давньої Русі суворо контролювати васальні племена й ефективно використовувати потенціал торговельних комунікацій для здобуття матеріальних ресурсів, які йшли на утримання самої держави. За допомогою погостів та полюддя князі поступово закріплювали свою владу на новопідкорених землях. Формування Київської Русі відбувалося екстенсивним шляхом. У першу чергу приєднувались території, які могли дати швидкий прибуток саме у сфері збирання податків із зовнішньої торгівлі. Таким чином, київські князі використовували митну діяльність як зручний інструментарій поширення і зміцнення своєї державної влади.

Починаючи з другої половини ІХ ст., київські князі орієнтувались на торговельні контакти з Візантією, що сприяло ознайомленню з бюрократичними методами управління, включно з юридичним оформленням торговельних зносин і митного обкладення. Торгові договори, що регламентували митні процедури, дозволили руським князям у майбутньому переводити митні промисли з рангу військових експедицій до примітивної системи стягнення мита, враховуючи місцеві правові звичаї. Данина, яка йшла князеві, ресурсно підтримувала зовнішню торгівлю Русі. Зовнішня діяльність київських князів була спрямована на досягнення двох цілей: по-перше, здобуття й утримання заморських ринків; по-друге, звільнення й охорона торгових шляхів, які вели до перспективних ринків.

Митна діяльність у феодальній Русі. Становлення на Русі дрібнотоварного виробництва починалося в ХІ ст. Помітною віхою в цьому довготривалому процесі став кінець ХІІ ст., коли відбулося різке розширення асортименту продукції поряд із раціоналізацією місцевого ремісничого виробництва, що спростило технологічні операції. Як наслідок, зросло виробництво і поглибилася спеціалізація ремесла. Наприкінці ХІІ ст. у великих руських містах нараховувалося вже більше 100 ремісничих спеціальностей. В ХІ–ХІІІ ст. поширилася оптова та роздрібна торгівля продукцією ремесел, сільського господарства, промислів. Застосовувалися як натуральний обмін, так і товарно-грошові операції. Завдяки економічному розвиткові руські купецькі громади активно включалися в міжнародний торговельний обмін. Саме в цей період розпочинається довготривалий процес виділення митних податків в окремий вид зборів та формування специфічних митних порядків, що знаходить відображення в письмових джерелах.

З ХІІ ст. князівські управлінці й судді – тіуни, котрі здійснювали свої функції в районах жвавої торгівлі, поступово отримували повноваження щодо гарантування безпеки торгових шляхів та купецтва. За це мито стягувалося товаром або грішми на користь княжої скарбниці. У результаті більшість надходжень осідала в удільних князів, а центр поступово втрачав матеріальні джерела, які робили виконання його повноважень у кризових ситуаціях неможливим. Фактично митна система феодальної доби сприяла ініціюванню відцентрових тенденцій.

У ХІІ ст. з поглибленням політичного розколу на території Київської Русі удільні князі для підкріплення свого політичного й державного авторитету в умовах частих феодальних війн намагалися заручитися підтримкою церкви. Церковні інституції поступово отримали юридичні права на здійснення таких митних процедур, як право утримувати ваговий стандарт для зважування товарів і стягувати за це мито; право судового розгляду купецьких справ; право утримувати торговельні склади в межах монастирів; право влаштовувати торгові ряди і стягувати мито на свою користь. Діяльність Церкви в митній царині при цьому регламентувалась князівськими статутами (уставами). Чи не єдиним таким документом, що зберігся до наших часів є грамота князя Всеволода Мстиславовича церкві св. Іоанна Предтечі на Опоках у Новгороді, який датується кінцем ХІІ ст. Окремі права і привілеї Церкви в окресленій сфері зафіксовані ще в знаменитих церковних уставах Володимира та Ярослава (кінець Х – перша половина ХІ ст.).

Є відомості про те, що в Галицько-Волинському князівстві митниці існували в Холмі, Городлі, Володимирі, Крешові, Любечеві, Городку і Львові. У Коломиї збирали плату від вивезення солі. Напевно, подібна плата стягувалася й при інших солеварнях. Траплялося, що, крім мита, митники вимагали для себе сукна або інші товари. Тому угорський король Людовик Анжуйський (Лайош Великий) у листі старості руському Дмитрові Дядьку, фактичному керівникові держави після смерті останнього галицького князя Юрія ІІ Болеслава в 1340 р., вимагав, щоб галицькі митники не брали від угорських купців “надмірного мита, а таке, яке платять купці з Польщі та інших країн”. Зберігся тариф митних оплат на шляхах із Торуня до Володимира та Львова, що належить до середини XIV ст., але, очевидно, відображає відносини більш раннього часу.

Західний напрямок митно-торговельних контактів Русі. Європейська торгівля Русі розгорталась в умовах зростання на заході середньовічної Європи інтересу до міжнародного обміну з країнами Сходу. В епоху Карла Великого його розвиткові сприяли завойовницькі походи Франкського королівства кінця VIII ст. у район середнього Подунав’я на аварів. Знищення Аварського каганату полегшило спроби франків на початку ІХ ст. провести переговори з багдадським халіфом із торговельних питань та покращити зв’язки відновленої 800 р. франками Західної Римської імперії з Візантією (східною спадкоємицею Риму). Пожвавленню торгівлі через дунайські землі слугувало також будівництво каналів та перші спроби нормування торгівлі зі слов’янськими землями. Так, у статтях Діденхофенського капітулярія 805 р. щодо “купців, які направляються в землі слов’ян та аварів”, уперше на загальнодержавному рівні регулюються митні процедури в торговельних відносинах між франкським та слов’янським світами. Капітулярій визначає імператорські прикордонні митниці і категорично забороняє купецтву обминати їх. Діденхофенський капітулярій, крім переліку мит, запроваджує адміністративні методи регулювання торгівлі. Визначалася стратегічна на той час група товарів, які суворо заборонялося вивозити на землі слов’ян, – зброя.

Рафальштетенський митний статут, складений у 903/4 рр. за наказом короля Людовика Дитяти для Східної марки Римської імперії (Австрія), спирається на митні порядки, які існували раніше 876 р. Цей документ відрізняється від відомих королівських капітуляріїв за змістом, являючи собою зібрання чітких митних норм, призначених для конкретної території. Встановлювалося, що слов’яни, які приходять із Ругів (Русі) чи Богемів, можуть торгувати всюди на дунайському березі, у Рьотелі й Рідмарсі, але повинні платити мито (на відміну від слов’ян – королівських підданих, які, за статутом, не платили в’їзного мита). Набір товарів, що прибували з Русі у Східну марку, був типовим для давньоруського експорту: віск, невіль-ники, коні.

1191/2 рр. датується грамота штирійського герцога Оттокара IV, що підтверджувала митні порядки на ринку в Енсі (на Дунаї). Одне з її центральних положень – зобов’язання всіх купців, які проїжджали через Енс після Благовіщення (25 березня), залишатися тут для участі в ярмарку, що відбувався щорічно напередодні Трійці. Виняток становили лише вози, які прямували на Русь або з Русі. Сплачуючи звичайне мостове мито в 16 денаріїв, вони не затримувалися для участі в ярмарку.

Ще більше відомостей отримуємо з документа, виданого в липні1192 р. австрійським герцогом Леопольдом V Доброчесним, про торгові й митні привілеї регенсбурзьким купцям в Енсі. Купців, які торгують на Русі, позначено терміном Ruzarii. Вони після сплати мита прирівнювалися до інших куп-ців, які торгують привозним товаром. Документ характеризує Ruzarii’в як купців переважно транзитних: заїжджати зі своїм товаром на австрійські ринки вони могли, але тут митні привілеї закінчувалися, і вони сплачували встановлене для всіх мито. Таким чином, з ХІІ ст. Австрійське герцогство бере на себе роль транзитної території в торгових зносинах між Руссю та Західною Європою. У подальшому маршрут на Русь вимальовується з торгового статутуЛеопольда VІ Славного (перша третина ХІІІ ст.). Серед возів, що обминають ринок в Енсі, згадуються також вози з Русі: якщо їх власники не бажають брати участь в Енському ярмарку, то сплачують за віз мито в три таланти срібла.

Шлях, яким рухалися “руські” вози у ХІІ–ХІІІ ст., фігурує в Рафальштетенському статуті під назвою strata legitima – законний, або великий шлях. Назва пов’язана з тим, що лише головні комунікації були державними (королівськими). Влада мусила підтримувати на них гарантований рівень безпеки. Такий шлях згадується в середньовічних джерелах уперше у 837 р. У літературі згадується торговельний маршрут Регенсбург–Прага–Краків–Київ, хоча згадані торговельно-митні статути передбачають південніший шлях: із Регенсбурга вниз Дунаєм до мадярів, далі через карпатські перевали на Перемишль і Київ.

Крім австрійського напрямку, успішно розвивається торгівля Русі з північними землями Німеччини. Герцог Фрідріх Саксонський звільнив від мита іноземних купців 1180р., серед них і руських торговців, вихідців з південно-західної Русі. У процесі міжнародного обміну Русь більше вивозила товарів на європейський ринок, аніж увозила. Їх еквівалентом, очевидно, було срібло у злитках, що прибувало з Німеччини. Недаремно київська гривня за вагою практично відповідала одній з найпоширеніших грошових одиниць Центральної Європи – кельнській марці.

З кінця Х ст. встановлюються торговельні зв’язки між Києвом і Мадярським (Угорським) королівством. Їх інтенсивність підтверджується Остригомським митним тарифом. Королівська жалувана грамота двом монастирям давньої столиці Угорщини Естергома (Остригома) на збирання мита була надана в 1198 р. У ній купці з Русі згадуються на першому місці. Зокрема, грамота проголошує: “Купець, який прибув з Русі на одному коні, який у Пешті, Остригомі або в іншому місці зупинився, так само, як той, хто привіз дорогоцінні хутра, має платити півмарки грошей”. Таким чином, із Русі до Угорщини у значних кількостях прибував її традиційний товар – хутро.

З кінця ХІІ ст. до торговельних контактів з Руссю активно залучаються й угорські міста та окремі великі феодали. Це підтверджується, зокрема, привілеєм короля Імре (1196–1204) столичному монастирю в Естергомі на Дунаї, в якому згадуються торговці з Русі, котрі привозили хутра і сплачували півмарки мита.

В останній чверті Х ст. Польське князівство також включається в інтенсивний товарообмін з Руссю. Головним митним центром у цій торгівлі виступав Дрогичин Підляський (Дорогочин) на порубіжжі між руськими, польськими та ятвязькими землями, де ще за давньоруських часів існувала митниця.

У зазначений період міждержавні угоди, які регулювали торговельні відносини, обов’язково містили розділи з чіткою регламентацією митних зборів. За торговим договором між Новгородом та купецьким союзом острова Готланд від 1195 р. іноземцям заборонялося купувати срібло чи будь-які срібні речі в Новгороді. Так, на Русі зароджувалася політика меркантилізму (накопичення всередині держави дорогоцінних металів). У торговому договорі між Смоленськом і Ригою 1229 р. зазначено, що купецтво Лівонського ордену мусить сплачувати мито товарами до князівської скарбниці Мстислава Давидовича. Далі німцям дозволялося вільно торгувати на всій території Смоленського князівства без адміністративних перешкод. За зважування товарів на смоленських вагах (ця процедура належала до князівської монополії) іноземці сплачували мито в розмірі 1 смоленської куни за 24 пуди товару. Купуючи дорогоцінні метали, німці сплачували князівському кантаржію за гривну золота – ногату срібла, за гривну срібла – 2 векші, за срібний посуд від гривні вартості – куну. Продаючи дорогоцінні метали або вироби, німці від сплати мита звільнялися. Одночасно магістр ордену гарантував вільне від нападу баронів пересування смоленських купців Західною Двіною.

Виділенню мита в окремий вид податків також сприяла поява металевих грошей не лише у владної верхівки, а також у купецтва, ремісників та міщан. За літописами, у першій чверті ХІІ ст. в обіг увійшла перша срібна монета Русі – срібник. Але найпоширенішими залишалися куни.

Упродовж Х–ХІІІ ст. відбувалася еволюція митної діяльності. На перших етапах цей процес не виходив за межі звичайної військової контрибуції з підкорених племен і виконував роль інструмента закріплення панування на новоприєднаних землях. Поступово ускладнення соціальної структури суспільства і держави, розвиток економічних відносин, зростання ролі товарного обміну як на території Київської Русі, так і за її межами змусили виділяти митні податки і митні процедури вже в окремий вид державних функцій.

Південний напрямок митно-торговельних контактів Русі. Шлях “із варяг у греки”. Політичні й економічні контакти між Візантією та Руссю регулювалися чітко прописаними юридичними документами – торговими трактатами. Відповідно до угоди з греками (візантійцями) 911 р., Русь набула права безмитно вести торгівлю в столиці імперії (Константинополі), купецтво впродовж шести місяців з моменту укладення договору безкоштовно отримувало від імперського уряду провіант і спорядження для кораблів. Візантія зобов’язувалася виплатити контрибуцію за період припинення торговельних відносин між Руссю та імперією. Також договір обмежував так зване берегове право: якщо торгове судно внаслідок навігаційної аварії опинялося на території, підконтрольній візантійцям або русам, то воно поверталося з товаром власникові. Договір 911 р. також упорядковував правовий режим руських купців в імперії та митні процедури. Іноземні купці селились у Константинополі окремими кварта-лами ще на початку Х ст. Однак для русів стоянка відводилися поза містом, оскільки вони прибували великими загонами озброєних купців-воїнів. Зникнення з джерел згадок про руське передмістя слід розглядати як свідчення переміщення житлово-торговельної бази русів у саме місто. Очевидно, початок такому переміщенню було покладено положеннями договору 911 р., де зазначалося про реєстр руських купців, які перебували в Константинополі, та заборону в межах міста мати при собі зброю.

Аналіз південних торговельно-митних відносин Київської Русі був би неповним без проблеми функціонування шляху “із варяг у греки”. Традиційно вважається, що він свідчить про трансконтинентальну торгівлю між Скандинавією і Грецією через Дніпро – Ловать – озеро Ільмень – Волхов – Ладозьке озеро – Неву, в якій чи не основну роль відігравали варяги. Однак цей шлях складався з трьох основних частин, що використовувалися як для торгівлі з німцями та Візантією, так і для торгівлі зі Скандинавією. Шляху “із варяг у греки” як безперервного транзитного торговельного тракту між Скандинавією і Грецією через територію Русі не існувало.

Із часів перших хрестових походів середземноморські торговельні республіки Генуя і Венеція перетворилися на головних посередників у торгівлі Західної Європи з країнами Сходу. Одночасно новий імпульс отримує мореплавство на середземноморських комунікаціях. Європа проклала зручніший і коротший шлях до благ Сходу, і поступово роль Київської Русі зводиться до регіональних торговельних контактів. Остаточно її закріпили захоплення хрестоносцями Константинополя в 1204 р. та окупація європейської території Візантійської імперії. Унаслідок внутрішніх процесів та геополітичних змін на півдні Європи Київська Русь втратила важливі торговельні комунікації, а поглиблення феодального сепаратизму й утворення трьох нових політичних центрів: Галицько-Волинської Русі, Новгородської республіки, Володимиро-Суздальської Русі – локалізувало митні процеси і підкорило їх потребам удільних князів.

Митні відносини доби ординської залежності. Наступний етап розвитку митних відносин на Русі пов’язаний із перебуванням її земель у складі Монгольської імперії. Остання складалася з улусів, які ще за життя засновника держави Чингісхана очолили його сини, а згодом – їх нащадки. Західний улус належав старшому синові великого хана – Джучі. Внаслідок завоювань його сина Батия на базі улусу Джучидів виникає державне об’єднання, пізніше назване Золотою Ордою [1].Її величезні володіння в Європі та Азії були розділені за прийнятою у монголів просторовою системою на правеі ліве крила. Лівим крилом вважалися підпорядковані братові Батия терени сучасного Казахстану та Середньої Азії – Кок-Орда (Синя, тобто східна, Орда), а правим – решта земель, що належали безпосередньо Батию та його нащадкам і відомі під назвою Ак-Орда (Біла, тобто західна, Орда). Її столицею став заснований Батиєм у пониззі Волги Сарай. Він перетворився на великий торговельний центр, через який проходило кілька трансконтинентальних транспортних магістралей. Швидко поширилися осілі смуги, вкриті містами, вздовж Волги, Ахтуби та Уралу, в межиріччі Волги і Дону, в гирлі Дністра та Дунаю, у пониззях Південного Бугу й Інгулу та на їхніх притоках. Це, зокрема, такі великі центри міжнародної транзитної торгівлі, як Акерман та Кілія, заселені етнічно строкатим торгово-ремісничим людом. За онука Батия, хана Менгу-Тимура (правив з 1266 р.), Золота Орда стає фактично незалежною від Монгольської імперії. Протягом другої половини ХІІІ – початку XIV ст. язичники-татари все більше схилялися перед мусульманським упливом, аж поки за хана Узбека в 1312 р.іслам було проголошено державною релігією.

На територіях, де князівська влада була сильною: Галицько-Волинська, Чернігово-Сіверська, Володимиро-Суздальська, Смоленська землі, – місцеві правителі лише позбавлялися суверенітету, перетворюючись на адміністраторів чи васалів великого хана, поряд з якими призначалося власне монгольське управління. Князі не могли самостійно, без відома Орди, передавати верховну владу своїм спадкоємцям, вільно проводити закордонну політику, збирати загальнодержавні мита і податки. Землі Русі були поділені на спеціальні військово-податкові округи: десятки, сотні, тисячі, теми (в однині – тьма, міріад), які виставляли відповідну кількість воїнів та сплачували певні податки та мита. На чолі дрібних одиниць стояли місцеві старости – ватамани, за великі адміністративно-територіальні одиниці відповідали монгольські чиновники та військові – даругиабо баскаки.

Володарі Золотої Орди підтримували розвиток торгівлі на завойованих землях, оскільки вона збагачувала правлячу верхівку – ханів, емірів і беків. Найвищий щабель в ієрархії ординського чиновництва посідали баскаки, які здійснювали кураторство над усіма складовими державно-адміністративного апарату. Конкретними підрозділами адміністрації в центрі та на периферії керували даруги –правителі, намісники, чиновники високого рангу (конкретніше функціональні обов’язки даругів визначалися залежно від місця, часу та особливих обставин). Протягом XIV ст. даруга нерідко був представником золотоординського хана та очолював місцеву адміністрацію, контролюючи, між іншим, і митні збори. Після розвалу Золотої Орди в Кримському ханстві та підпорядкованих йому територіях даруга контролював збирання податків на користь кримських ханів Ґераїв.

Безпосередньо митники, відокремившись від загальної маси чиновництва-даругів, починають регулярно фігурувати в ярликах Тохтамиша 1404/5 р. і Тимур-Кутлуга 1410/1 р. З’являється спеціальний термін махат, що в перекладі з арабської мови означає “митник”, “збиральник”, “збиральник тамги”, “збирач податків”. До митної справи безпосередньо причетна й категорія чиновництва, яка в ханських ярликах називалася словом тамгачі (збирач податків, таврувальник, митник, вагар). Важливим обов’язком митників було зважування товарів для остаточного визначення розмірів митної плати. Поняття “митник” у значенні “таврувальник” досить тривалий час використовувалося від Казанського ханства до Ірану та від Монголії до Кам’янця-Подільського.

Існували й системи митно-податкових пільг – тарханів. Останні надавалися в окремих випадках конкретним особам чи територіям за особливі заслуги або для подолання наслідків природних та соціальних лих. Тархани були настільки поширеною системою, що ця форма була запозичена (разом із терміном) адміністративно-господарською практикою Великого князівства Литовського та Великого князівства Московського. Системою можливих тарханних пільг Орда прагнула заохотити сумлінне сплачування податків і митних поборів з боку підвладних територій та конкретних васалів, коли неможливо було здійснювати контроль за кожним їхнім кроком.

Під час правління Берке (1257–1266) податки на Русі стягувалися мусульманськими купцями. Ця система стала причиною багатьох страждань мешканців і пізніше була скасована, що призвело до зростання кількості ординських митно-податкових чиновників. У ханських ярликах згадуються три категорії збирачів податків: писці (тюркською – битикчі), збирачі податків у сільській місцевості – даньщики, збирачі податей і мит у містах – таможеники. У давньоруських джерелах зустрічаються також митарі, митники, митчики, заставщики.

За монгольського панування на землях Русі було запроваджено чітку систему митних зборів. Мито, яке зазвичай монголи брали з купців, дорівнювало 3 % вартості товару, інколи більше. Серед власне митних зборів можна виокремити такі. По-перше, основний податок з міст – тамга, що прямо надходила ханові за купівлю і продаж товарів. Як монгольською, так і тюркськими мовами це означає “емблема” (емблема клану), “клеймо, тавро” для помітки коней та інших об’єктів власності роду. Тамга виплачувалася золотом або вираховувалася в золоті. Найбагатші купці (на Русі – гості) обкладалися індивідуальним податком, заможні купці об’єднувалися в асоціації, що ставали фіскальними одиницями. З часом тамга набула форми податку з обороту товарів і збиралася як митні збори. У російській мові “таможня” походить від слова “тамга”. Тамгу сплачували лише з дійсно проданих товарів, непродані ж товари й речі, привезені для особистого вжитку, тамгою не обкладалися. Тамга як торговельне мито бралася лише з професійних торговців. По-друге, місцевий мит що, вірогідно, залишався в руках руської княжої адміністрації, –власне проїзне мито. По-третє, костка –мито з кості, тобто з людини, яка проходила митний контроль.

Коли товар привозився до якогось міста для продажу, стягували особливі мита. Гостинне бралося за розміщення товару на гостинному дворі. Спорудження таких дворів здійснювалося за прикладом східних караван-сараїв, що спеціально зводилися для приймання купців і складування їх товарів. Під час продажу товару стягувались також такі мита, як помірне (за міру), вагове (за вагу), пище (за прописку товару), клеймо (за накладання клейма), явочне (за засвідчення товару) тощо. Якщо товар перевозили через якийсь міст, то власник останнього мав право збирати свій мит з кожного воза.

Частина з розглянутих видів мита стягуватиметься на українських землях ще впродовж кількох наступних століть. На північно-східних землях, що склали Московську державу, мита, запроваджені монголами, майже в незмінному вигляді продовжували збирати й після припинення панування останніх.

Митні відносини в українських землях пізнього середньовіччя (середина ХІV – кінець ХV ст.). Із середини XIV ст. українські землі остаточно втрачають самостійність, увійшовши до складу кількох держав. Кожна з них мала власну адміністрацію, законодавство. Більшість українських земель з 1320-х – 1350-х рр. до 1569 р. входила до складу Великого князівства Литовського, зберігаючи деякий час статус удільних князівств (останньою його втратила Київщина у 1471 р.). Після перемоги над татарами на Синіх Водах у 1362 р. за великого князя литовського Ольгерда (1345–1377) та на початку XV ст., за правління Вітовта (1392–1430), межі Київщини значно розширилися на південь. Нові кордони були зміцнені низкою поселень і фортець: відновлено й укріплено Канів, засновано Черкаси, Кременчук, Мишурин Ріг, а також митницю на острові Тавань.

У стягненні мит широко застосовувався вироблений упродовж століть звичай. Порядок стягнення та особливо розмір мит на кожній митниці встановлювався місцевим звичаєм, який залежав від найрізноманітніших умов. Тому традиційно великі князі литовські (господарі) підтверджували привілеї своїх попередників, включаючи положення про сплату мита. Але на практиці господарських приписів часто не дотримувалися, що викликало численні звернення з місць до великого князя. Так, 1492 р. великий князь Олександр підтверджував права віленських купців не сплачувати внутрішні мита, даровані їм привілеєм Жиґимонта Кейстутовича від 22 вересня 1432 р. і підтвердженого Казимиром Ягеллончиком у 1440 р.

Особливістю практики митних зборів у Великому князівстві Литовському були митні округи. За Казимира(великим князем литовським був у 1440–1492 рр., польським королем – у 1447–1492 рр.) та Олександра(1492–1506) їх меж не завжди суворо дотримувалися. Пізніше, за ЖиґимонтаСтарого(великим князем литовським був у 1506–1544 рр., польським королем – у 1506–1548 рр.), митні округи набули стійкішої форми.

У Київському окрузі комора розташовувалася в Києві, прикоморки – у Вишгороді та Житомирі. Певний час діяли Таванський, Звягольський прикоморки. Мито також стягували в Чуднові, Путивлі, Чорнобилі, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Вишгороді, Острі, Білогородці та Глевасі.

У 1349 р. втратила незалежність Галичина, яка перейшла в особисте володіння польського короля Казимира ІІІ Великого. Після смерті остан-нього вона недовго (1370–1382) була під суверенітетом Людовика Угорсь-кого, а згодом – його дочки Ядвіги, з 1384 р. – королеви польської. Її чоловік Владислав ІІ Ягеллон, щоб спростити своїм синам шлях до польського престолу, 1430 р. включив Галичину до складу Польської держави, вивівши її зі своїх доменіальних володінь. У першій третині XV ст. Польща поширила свою владу і на Західне Поділля. У 1434 р. тут було утворено два воєводства – Руське з центром у Львові та Подільське зі столицею в Кам’янці; 1462 р. до них додалося ще Белзьке воєводство, утворене з колишнього удільного княжіння.

На західноукраїнських землях діяла низка митних пунктів. Уже в середині XIV ст. комора функціонувала в Холмі, маючи власний тариф. Протягом XIV – початку XV ст. відбувся поділ комор на митні та цельні. Останні створювалися поблизу державних кордонів або на перехресті великих торговельних гостинців, якими здійснювався жвавий міжнародний товарообмін. Цельні комори діяли в Городку, Львові, Буську, Холмі, Городлі, Ярославі, Красноставі, Перемишлі, Раві.

На землях Польської держави з XIV ст. застосовували два способи використання цельних комор (прикордонних головних митниць): передача в оренду та віддання на комісію. Останній спосіб, характерніший для комор, де здійснювався кращий контроль, полягав у тому, що управитель цла (прикордонного мита) мав надати власникові цельної комори детальний звіт про рахунки. На комісію віддавались передусім ті комори, що містилися в торгових осередках. Для провінційних комор характернішою була система їх передачі в оренду, за якої орендар мав сплатити затверджену суму.

Управління окремими цельними коморами перебувало в руках цельників. Історичні джерела називають їх theloneator, або thelonearius [2]. Цельник мав заступника, щодо якого вживався термін vicethelonearius або conductor thelonei. Якщо цельник керував кількома митними установами, до нього застосовувалася назва curator thelonei. Основними завданнями цих службовців були визначення і збирання мита (цельних зборів); перевірка поданих митних привілеїв, якщо купці користувалися митними пільгами; нагляд за бічними дорогами, якими купці могли б оминути цельні комори, з чим пов’язано право застосування покарання до порушників, включаючи конфіскацію товарів.

Закарпаття потрапило під владу Угорщини, а з 1526 р. було у складі одного з її уламків – Семиграддя – Мукачеве, Берегове, Савлюш (Виноградів), Хуст, Тячеве (Тячів), та Австрії – Ужанський комітат. Південноукраїнські землі належали Османській імперії та її васалам – Молдавському князівству і Кримському ханству.

На українських землях, що у XV ст. входили до складу Молдавії, митниці були в Сереті, Чернівцях, Дорогої (Дорохові) та Хотині. У Тягині (зараз Бендери) з 1408 р. установлено прикордонну митницю. Грамоти молдавських господарів 1408, 1456 і 1460 рр. установили розмір мита в Тягині та Білгороді по піврубля від 12 кантарів вантажу. З місцевих товарів (шкір, вовни, овечих шкур) у Сереті мали платити половину від того, що платили в столиці князівства Сучаві, у Чернівцях – від німецького воза чотири гроші, а від вірменського воза шість грошів. Вивозячи місцевих або угорських коней, на обох митницях належало сплатити по два гроші. Від прогону худоби мито платили в Чернівцях: від “скота” (очевидно, великої рогатої худоби) один грош і стільки ж від десяти свиней чи десяти овець. Грамота 1408 р. встановлювала, що мито від прогону коней через Дорохів і Хотин сплачували таке ж, як у Чернівцях.

УБілгороді(Аспрокастро, Монкастро), що певний час належав Генуї, теж існувала митниця. На південному узбережжі Криму митниця була в Кафі (Феодосії), що також з дозволу монгольського хана перейшла до генуезців. Зокрема, з 1351 р. усі раби, яких купували італійці та араби і вивозили з Північночорноморського регіону, підлягали централізованому оподаткуванню в цьому місті. Для сплати податку (tractus) усі судна мали заходити в порт Кафи та проходити там огляд і відповідну реєстрацію. Подальше транспортування рабів дозволялося лише на спеціальних генуезьких суднах Кафи. Відповідно до договору генуезців з ханом Тохтамишем від 27 листопада 1380 р., перші погоджувалися на присутність у Кафі ханських чиновників (даругів) для збирання мита з товарів, які привозилися чи вивозилися. На користь хана надходило 3 % вартості товарів, що продавалися. Генуезькі власті прагнули усунути будь-які приводи до непорозумінь з татарськими митниками. Через страх зіткнень статутом 1449 р. мешканцям Кафи заборонялася будь-яка участь у збиранні мита, що стягувалося татарами. Діяла митниця в найбільшому порту півострова й після переходу південного узбережжя під владу Османської імперії (з 1475 р.). Наприкінці XV ст. до останньої відійшла й Південна Бессарабія. Тут митниці функціонували в Кілії та Акермані (Білгороді).

У Великому князівстві Литовському, для того щоб купці не оминали встановлених митниць і не уникали сплати мита, широко застосовувався дорожній примус та право складу, практика яких остаточно оформилася ще в середньовічній Європі та Візантії. Дорожній примус означав, що купці мали пересуватися лише встановленими дорогами; відхилення від них загрожувало ув’язненням, конфіскацією товарів і навіть стратою порушника. Право складу вимагало, щоб купці зупинялись у складських містах і протягом певного часу оптом продавали свої товари місцевим купцям і шляхті. Лише після цього вони могли рушати далі. Право складу передусім мало забезпечити надходження до скарбниці та протекцію місцевому торговому люду. У тих, хто намагався уникнути сплати мита й соляного збору, конфісковували весь наявний товар. Половину конфіскованого належало передати до скарбу, а іншу половину залишали у винагороду митникові, який запобіг порушенню. Аналогічна норма діяла й на території Корони. Винагорода митників половиною від конфіскованої контрабанди пізніше була закріплена Богданом Хмельницьким в універсалі про стягнення мита з імпорту й експорту товарів від 21 квітня 1654 р.

Львову право складу було надано в 1370-х рр.: усі іногородні купці – місцеві та іноземні – не могли обминути місто й мусили заїжджати до нього та викладати товар на продаж упродовж 14-ти днів. Уперше право складу на Волині згадується в документі 1379 р. Складськими містами тут названо Луцьк і Володимир. Але пізніше користувався складським правом тільки Луцьк. У середині – другій половині XV ст. право складу мав і Київ. Окремо існували соляні склади, які вже в XIV ст. були в Острозі, Володимирі, Луцьку та Львові.

 

[1] У монголів ордою називали кочову ставку хана, а сама держава звалася улусом. Уламки улусу Батия з XV ст. почали іменуватися ордами – Великою, Заволзькою, Ногайською тощо. Поняття Золота Орда з’явилося в руських середньовічних джерелах лише з другої половини XVI ст., ймовірно, як синонім назви пишно оздобленої золотом парадної юрти хана (арабські мандрівники теж називали її золотим шатром).

[2] Поняття походить від давньогрецького в основі терміна телон (τελώνης) – збирач непрямих податків (τέλη). До речі, саме цей термін Нового Заповіту в нас перекладають як “митар”, “митник”.