Соціальна держава. Соціальна політика держави

Тема 10. Економічна роль держави.

Корпоративне та громадське регулювання економіки

Економічні функції держави. Державне регулювання економіки

 

 

 

 

 

Форми, методи та моделі державного регулювання економіки

Соціальна держава. Соціальна політика держави

Соціальна держава має п'ять головних рис: 1) конкурентний ринок є базовим механізмом координації господарської діяльності; 2) ефективна система регулювання економіки, що поєднує державне, корпоративне та громадське регулювання (які спрямовані, зокрема, на соціальне вирівнювання); 3) висока ефективність господарської системи; 4) приблизний баланс соціально-економічних сил у суспільстві; 5) досить висока здатність суспільства нав’язувати бізнесу принципи нееквівалентної справедливості.

Соціальна політика держави в ринковій економіці має бути дуже тонким, ювелірним інструментом. Адже, з одного боку, вона покликана сприяти соціальній стабільності і зниженню соціального розшарування та напруженості, а з іншого боку – не повинна підривати стимулів підприємництва і високоефективної найманої праці. Тобто потрібна оптимально допустима, нормальна, а не надлишкова економічна нерівність.

Державна політика доходів спрямована на запобігання невиправданим диференціації доходів населення та поляризації суспільства, на зняття соціальної напруги, боротьбу з бідністю, вирішення конфлікту між економічною ефективністю і соціальною справедливістю.

Головне завдання соціальної політики – соціальне вирівнювання, яке охоплює:

1) Вирівнювання стартових можливостей індивідів:

- надання рівних економічних, політичних та соціальних прав;

- боротьба з трудовою та соціальною дискримінацією;

- забезпечення рівного доступу до освіти, охорони здоров’я.

2) Вирівнювання рівнів споживання:

2.1) Зменшення добробуту багатих (через систему податків);

2.2) Збільшення добробуту бідних (пенсії; стипендії; соціальна допомога тимчасово безробітним, вагітним, багатодітним сім’ям; безкоштовні освіта та медична допомога тощо);

2.3) Перерозподіл всередині середнього класу для максимізації корисності (збирають податки, а потім повертають в іншому вигляді, наприклад, у вигляді безоплатних послуг освіти, медицини,благоустрою, допомоги по безробіттю, пенсій, допомоги непрацездатним та ін.)

В різних країнах світу застосовують різні підходи до поліпшення матеріального і духовного становища громадян:

1) Країни азійського й тихоокеанського регіону з економікою «наздоганяючого» розвитку (Китай, Індія, Філіппіни, Тайвань, Малайзія, Таїланд та інші) пріоритетом мають мінімізацію оплати праці та собівартості своїх товарів заради економічного зростання, залучення інвесторів. Частка заробітної плати у ВВП значно менше, ніж в розвинених країнах.

Деякі країни (зокрема, Японія та Південна Корея) спочатку використовували цю модель, «принесли у жертву» добробут двох-трьох поколінь, розбудували високоефективну економіку і тепер перейшли до моделі, притаманної розвиненим країнам.

2) Розвинені країни мають за пріоритет підвищення доходів громадян. На його основі збільшується внутрішній попит та якість робочої сили, що, у свою чергу, стимулює економічний розвиток.

Соціальна справедливість – це узагальнена моральна оцінка суспільних відносин, сукупність уявлень про належний стан речей, про те, як має бути, передовсім у питаннях розподілу доходів, соціального статусу, добробуту тощо.

Основні сучасні концепції розподільної справедливості:

1) Егалітарний підхід – передбачає рівний розподіл благ між індивідами.

2) Роулсіанський підхід – виправдовує такий перерозподіл, який максимізує корисність найменш забезпечених осіб.

3) Утилітарний – перерозподіл має здійснюватися на користь тих, хто здатний отримати від споживання благ найбільшу користь;

4) Ринковий – справедливість встановлюється ринком, який визначає внесок кожного і належну йому винагороду; необхідність перерозподілу заперечується.