Чи культурна наша культура.

У сучасному світі головним пріоритетом людської діяльності є якість.
Не кількість на душу населення землі, металу, вугілля, нафти, хліба і м’яса, не кількість вироблених товарів, наданих послуг, хоча і це немаловажно, а їх якість. Не від кількості, а від якості людських відносин, інтелекту, духовності залежить якість сукупного національного продукту – якість життя.
У передових країнах нині судять про людину не по тому, яку саме роботу та в якій галузі чи творчій сфері вона виконує і скільки важить вироблена нею за день продукція, а передусім по тому, яка якість її праці.
Коли в народі ігнорується чи з певних причин занехаюється розуміння значення якості, то настає занепад тих сил, без яких нема поступу. В Україні, звісно, нерідко точаться розмови про культуру, але стосуються вони переважно традиційної художньої народної творчості або поведінки людини в побуті. Ми, українці, наче й не усвідомлюємо, наскільки таке розуміння культури далеке від вимог часу. Може скластися враження, ніби сучасна культура нам не конче й потрібна.
Дуже слабке в нас усвідомлення поняття культури державної, соціальної, економічної, політичної, правової, наукової, технічної, культури виробництва і праці. Усвідомлення етичного ставлення до особи, громади, обраного нами ж Президента, до рідної країни, сусідніх країн і світової спільноти.

Провал культурної пам’яті

Як засвідчує історичний досвід, переважна більшість постколоніальних країн, ставши раптом незалежними, зазнали обвальної кризи в усіх сферах буття – в економічній, культурній, моральній. Це сталося і з Україною. Доки наш народ скнів у суворих режимних шорах російського імперіалізму, він рад не рад змушений був дотримуватися в повсякденні законів радянської „табірної зони”. Як тільки ці шори спали, стався цілком об’єктивний обвал і прогин рівня загальної культури. Віками уярмлене українство спонтанно відчуло потребу звільнитися від ярма чужої культури в усіх сферах навіть за умови, що та культура не скрізь була недоречною. Люди просто вирішили трохи відпочити від її мульких вимог, від осоружної „усвідомленої необхідності”, а дехто, найпринциповіший, навіть від праці взагалі...
Це чітко проглядається з позиції нинішнього села. Доки існували колгоспи, в селах таки була сяка-така культура рільництва, механізації робіт, сівозмін, сортооновлення, племінної справи, захисту рослин. З розвалом колгоспів усе це наче крізь землю провалилося. Ніби стався провал в пам’яті людей, які самі ж це практикували. На наші поля знову повертаються давно забуті гужовий транспорт, плуг на кінній тязі, сапка, „гайдамацька коса” і бур’яни, ми знову сіємо пшеницю невідомо якої репродукції, вручну тягнемо за гичку буряки...
Стає очевидним, що ми, віками бездержавні, не вміємо будувати державу, не можемо дати собі ради, а тому не поважаємо, ненавидимо самі себе за власну ж недолугість. Здавалося, маємо нарешті волю, тож зберімося разом, за рік-два ухвалімо необхідні закони та берімося, браття, до праці – розбудовувати державу, націю, економіку, культуру, як це нині роблять чехи, поляки, прибалти. Але ж ні! Ми набурмосено розповзлися по „самостійних” закутках, подрібнилися на партійні кубла і, як ті павуки в банці, гриземося між собою, обпльовуємо все довкола: нині – ворогів, завтра – друзів. Ледве з ласки Божої дочекалися порядного Президента, як він опинився в облозі опозиції, проти якої негайно кучкується ще якась опозиція, котра декларується в опозиції до всіх інших опозицій – аж до опозиції проти незалежності, проти власного народу. І тому безголів’ю не видно кінця.
Дехто пояснює це приходом демократії. Але демократію можна „впускати” до країни лише на окультурений ґрунт. Коли культури бракує, демократія обертається анархією.
Якщо народ віками переймав відлуння світової цивілізації від своїх, м’яко кажучи, не вельми цивілізованих сусідів і сам був лише в силі сяк-так засвоювати його, а потім, тільки-но вичах зовнішній вплив, він зупинився в стагнації, то треба чесно визнати: перед нами спільнота, здатна ще якось засвоювати набутки культури, але не здатна активно творити їх.
Потрібна буде нелегка праця кількох поколінь, аби Україна змогла зліквідувати цей постколоніальний обвал, вирівняти „лінію прогину” й на рівних правах прилучитися до світового поступу.
Та от дивина: жоден президент, прем’єр, спікер парламенту, віце-прем’єр з гуманітарних питань, жоден міністр культури, освіти і науки, академік, ректор чи письменник за роки незалежності не виступив з програмою розвою української культури в її сучасному розумінні та значенні. Ба навіть не порушив цієї проблеми в жодному публічному виступі. Даруйте, але я маю сумнів, щоб вони бодай усвідомлювали глибинну суть проблеми, її значення для майбутнього країни. Руки не доходять? А може, голови?..
Ставлення до культури передусім як до художньої самодіяльності й стилю поведінки особи в побуті притаманне переважно селянській ментальності. Чи не цим пояснюється той феномен, що еліта держави – політична, економічна, науково-технічна, освітянська, мистецька etс ще не звільнилася від селянської психології? Відомо ж бо: перебравшись до міста, селяни позбуваються своєї ментальності аж у третьому поколінні. Це означає, що вийти на рівень сучасної культури і етики зможуть лише внуки-правнуки наших президентів, міністрів, академіків, ректорів, народних артистів, котрі в більшості своїй колишні сільські парубки...