Містечко Городок, листопад 1932 року. Приміщення пошти.

Дівочі пальці рівненько вискладують дрібні монети у акуратні стовпчики, що розмістилися один біля одного на дубовій ляді. Кілька таких стовпчиків уже стоять, дівочі ж пальці почали складати новий: одна монетка, друга, третя, четверта, п’ята… В той же час збоку чуються голоси двох листоношів, що розмовляють між собою. Один голос належить панові Мацьку: він грубий, трохи хриплий, говорить повільно, поважно. Володар другого голосу – Янек–молодий хлопець.

Голос пана Мацька: А чи знаєш ти, Янек, мого брата?

Голос Янека: Пана Збишка? Хто ж його не знає? Дуже поважний чоловік...

Голос пана Мацька: Зараз він працює комендантом, відповідає за безпеку колійового двірця і торів.

Голос Янека: Так, пане Мацьку, я чув…

Голос пана Мацька: То ж мій брат запитався мене вчора, чи ношу я на службу зброю…

Раптом пальці, що рахували гроші, завмерли на півдорозі…

Голос пана Мацька: Я йому відповів, що згідно інструкції нам зброю носити заборонено.

Голос Янека: І що?

Голос пана Мацька: Тоді брат мене запитав ще раз, чи ношу я на роботу зброю... І знаєш, що я йому відповів? Що у такі ідіотські часи, як настали зараз, навіть до виходка не йду без свого «штаєра».

Монети враз упали з пальців і розсипалися по ляді.

Катерина - дуже гарна молода дівчина. Вона заходилася згортати монети до купи, визбирувати їх з дубової ляди, але неслухняні пальці ніби відмовлялися їй коритися. Вона крадькома оглянулася на Янека і пана Малька, що стоять поруч із нею, поспиравшись на ляду. Пан Мацєк - присадкуватий, із закрученими довгими вусами, кашкет натягнений на самі очі, а в зубах колупається зубочисткою. Він засунув руку за пазуху і вийняв звідти пістолет, перезарядив, показує товаришу.

Пан Мацько: Я з ним, синку, війну пройшов. Скільки ж то разів він рятував мені життя, скільки раз куля, випущена он з того дула, пробивала чоло січового стрільця! І що, тепер я його маю віддати, здати на склад, аби він там припадав пилюкою? Нє! Я його чищу кожного вечора і ношу у внутрішній кишені, аби ніхто не бачив. А у тебе є зброя?

Янек виглядає років на двадцять, із відкрими рисами обличчя, кашкет збитий на саме тім’я.

Янек: Інструкція нам забороняє…

При цих словах Янек захіхікав. Лице пана Мацька лишилося незворушним.

Пан Мацько: Я тебе ще раз питаю: у тебе є зброя?

Янек підморгнув і також витяг револьвера із внутрішньої кишені.

Янек: Наган.

Пан Мацько: Заряджений?

Янек: Аякже.

Пан Мацєк: Сховай, не треба світити. Я воював, тому добре знаю одне – маєш завше бути готовим зустріти небезпеку та пальнути їй просто в морду зі свого револьвера. Я досі живий, бо завжди був готовий, розумієш?

Янек: Але ж війна давно скінчилася…

Пан Мацєк: Тільки не для мене…

При цих словах пан Мацько повернув голову убік, бачить, що Катерина, загорнена у плащ та хустку, виходить з-за ляди.

Пан Мацько: Касю, куди ти йдеш?

Катерина: Я, пане Мацьку, до аптеки. Щось мене дуже у животі болить.

Пан Мацько: Касю, я сьогодні цілий день находився із торбою листів за плечима. Мене болять ноги, спина, а горло вогнем пече. Надворі досить холодно і мокро, то ж я змерз і намочив черевики. Ти ж, Касю, сиділа нині цілий день у теплі…

Катерина: Мені треба терміново вийти…

Пан Мацько: Спочатку ти залатвиш усі справи зі мною та з Янеком, а тоді собі підеш.

Катерина: Але ж мені дуже зле, пане Мацьку. Не можу більше терпіти. Відпустіть мене хоча б на три хвилинки.

Дівчина намагається прошмигнути повз нього, але листоноша стає їй на дорозі, не даючи пройти.

Пан Мацько: Касю, сядь на своє місце, а то я тебе зараз до нього прикую кайданками.

Катерина: Пан не має права так зі мною розмовляти.

Пан Мацько: Негідна галганка! Сядь на місце і працюй як належиться!

Вона все ще намагається пройти, пан Мацько її стримує, Янек же, не можучи на це все дивитися, неквапом іде через приміщення пошти. Воно було невелике: з південної сторони були вхідні двері. Західну сторону було відведено під місце маніпулянтки Касі – Катерини, а північну – під касу. Решту приміщення займає зал.

Янек підійшов до каси аби в черговий раз позачіпатися до касирки Рузі. Вона сиділа у окремому приміщенні за масивними залізними дверима і її від решти приміщення відділяло тільки вікно. Янек стукає у віконце, відчиняє Рузя з протилежного боку.

Янек: Ти сьогодні дуже гарно виглядаєш. Може, сходимо десь ввечері?

Рузя: Відчепися, Янек, і не крути мені голову.

Дівчина відходить від вікна, бере зі стола купюри і розкладає на табуретку. Тоді кладе зверху подушку і на все це сідає.

Янек: Хочеш загріти злотими свою слічнудупку? Я б тобі ліпше загрів…

Рузя: До чого тут загріти, матолку. Купюри треба розрівняти, а то приходять такі хами як ти з пожмаканими грошима, що й до банку потім йти стидно.

Янек посміхається, хоче іще щось сказати, але вхідні двері відчиняються і заходить бабуся – клієнтка.

Бабуся: Слава Ісусу Христу.

Янек: Слава на віки Богу.

Янек пропускає жінку до каси, сам же знову повертається до Мацька, що стоїть, спершись до тої самої дубової ляди, за якою стоїть Катерина, гарячково перебираючи якісь листи і папери.

Янек: А чули сьте, пане Мацьку, же в окрузі орудує якась банда. Кажуть люди, що ті збуї пограбували в Бориславі Банк Людовий.

Пан Мацько починає закручувати свій вус ще більше.

Пан Мацько: То не прості збуї, синку. Вони з УВО. Чув?

Янек знічев’я махає рукою

Янек: Пощо воно мені? Я ся політикою не цікавлю.

Пан Мацько: Не говори дурниць, синку. Я ж тобі казав: треба завше бути готовим!

Тим часом у залі, на задньому плані, зібралося іще четверо людей, зайняли чергу до каси. Годинник, що висить на стіні, показує 4:55 по обіді.

Янек: Я хоч і не воював на війні, але раду собі з рабусями зможу дати.

Пан Мацько: Ти зараз корчиш із себе героя, та коли б ті хлопці зараз прийшли сюди зі зброєю в руках, то ти відразу насрав би в штани зі страху.

Янек: Чого б то я насрав?

Пан Мацько: Бо я знаю таких як ти, синку. У вас нема ані гонору, ані відваги. Ви тільки перед дівками вмієте хвалитися.

Янек образився.

Янек: Певно, шо ви б не всралися!

Пан Мацєк присувається ближче до нього, зазираючи товаришу просто в очі.

Пан Мацько: Не забувай, синку, я війну пройшов. Коли мені було стільки років як тобі – я воював. Мені довелося бачити стільки крові, що вона для мене стала важити менше, ніж вода. То ж якщо ті лотри насміляться показати тут свої морди, то я вийму свого револьвера і: бах, бах, бах, бах. Кожному дістанеться куля просто в чоло, а кров так хлистатиме, як зі свинеї.

Коли він говорить ці слова, на задньому плані видно, що зал починають заповнювати мужчини у сірих куртках, шапках та в масках. Захоплені своєю бесідою, листоноші їх не зауважують. Янек іронічно посміхається і відкидається на спинку свого крісла.

Янек: хтів би м би я на то ся подивити!

Раптом на ціле поштове відділення пролунав голос, що належить Зюкові:

Зюк: Увага. Ми є бійці Української Військової Організації. Прошу всіх вас зберігати спокій, і тоді нам не потрібно буде застосовувати силу… Це не розбійний напад, повторюю: не напад, а експропріація грошей для потреб УВО! Тому я попрошу всіх відійти до стіни та відчинити двері каси!

 

Янек і пан Мацько повернули голови. Перед ними стояв бойовик у масці (Терен) і наставив пістолет, затиснувши його у двох руках.

Терен: Руки вгору, панове. Вгору, я сказав! Відійшли до стіни, повернулися! Я сказав: руки на стіну, так, аби м їх бачив, а то в мене шось з нервами не в порядку останнім часом!

Листоноші переглядаються, а тоді виконують накази: відходять до стіни, обертаються поволі. Бойовики Білий і Зюк рушають до каси.

Зюк: На землю! На землю я сказав!

Люди відступаються від віконця каси, тиснуться до стіни, дехто і справді сідає на підлогу, наляканий револьвером.

Бойовик Білий тут же, розштовхуючи людей, поперся до дверей каси, натиснув на клямку, але двері виявилися зачиненими. Хлопець постукав у віконце.

Білий: Тук, тук. Відчиняйте, слічна пані: інкасація!

 

Зюк стоїть посередині, Данило ж підійшов до ляди, за якою сиділа маніпулянтка, обрізає ножем телефонні дроти. У руках бойовиків були револьвери. Наляканий до смерті Янек поглянув на пана Мацька, то же розпливається у посмішці?

Пан Мацько: Ти зі мною синку? Чи таки засранець з тебе?

При цих словах пан Мацько поволі запхав руку за пазуху, не перестаючи посміхатися. Янек занімів від страху.

Білий ще раз стукає у двері каси, Данило спритно перескакує ляду, опиняючись поруч із Катериною, починає нишпорити по полицях, розкидаючи папери та згортаючи до кишень дрібні копійки. Тим часом Катерина перелякано відступає. Листонош продовжує пхати руку за пазуху, Терен це бачить.

Терен: Гей ти, старий, не роби дурниць – і спокійно собі підеш на емеритуру!

Раптом Катерина не витримує

Катерина: У них – зброя!

Терен краєм ока кинув на дівчину, тоді на пана Мацька, що вже обернувся.

Мацько: Проклята курва…

Листоноша криво посміхається, а тоді рвучко виймає з-за пазухи пістолет. Терен швидше натискає на курок, але його «гассер» дає осічку. Тоді ще одну. Тим часом листоноша стріляє спочатку у Терена, потім в Катерину. Вони обоє падають на підлогу, пан Мацько ж цілиться у Данила, однак той рвучко розвертається і стріляє першим. Куля прошиває охоронцеві груди, відкидує його до стіни, одначе Мацько все ще стоїть на ногах. Продовжує цілитися. Данило випускає у нього ще три кулі, вони зрешечують Мацька, однак той все що стоїть, хоча рука його й опустилася.

Мацько: Кляті кабани, псякрев!

Тут Данило стріляє знову, у голову, вибиваючи з листоноша мізки.

Западає гробова тиша. У Данила димить розряджений пістоль: він висадив у Мацька цілу обойму. Янек дивиться на все великими очима. Раптом вихоплює і свого револьвера, стріляє, влучаючи одній із клієнток у горло. Одночасно кулю випускає і Зюк, вбиваючи Янека. Закривавлене тіло жінки падає просто серед залу, зчинається страшний вереск. Касирка Рузя, чуючи постріли і крики – мліє, так і не відчинивши двері каси. Зюк випускає дві кулі у стелю.

Зюк: Тихо!

До смерті нажахані клієнти падають на підлогу, охоплюючи голови руками. Данило кидається до пораненого Терена, той ще дихає, простягає до Катерини скривавлену руку, та слова з себе видушити не може. Катерина лежить поряд: мертва з розплющеними очима. Данило оцінює ситуацію, тоді підхоплює Терена і тягне за собою, той же і далі продовжує простягати до мертвої дівчини руку. Зюк кидається до вхідних дверей, виглядає крізь них, тоді гукає товаришам.

Зюк: Рухом!

Налякані клієнти ще сильніше закривають голову руками, смертельно поранена жінка продовжує лежати серед залу, випускаючи з рота кров. Білий стукає рукояттю пістолета об двері каси.

Білий: Відкрий, кажу!

З іншої сторони касирка лежить непритомна. Тоді Білий вибиває віконце і застрибує спритно через нього у касу. Білий бачить зомлілу касирку, обливає її водою, що стоїть на сейфі у вазі, б’є по щоці. Далі він заглядає у розкритий сейф, вивертає шухляди – але там сама дрібнота. Він ховає купюри по кишенях, дивиться на Рузю, яка починає приходити до тями.

Білий: де гроші, я тебе питаю!

Рузя дивитьсяса на крісло із покладеною зверху подушкою, але від страху не може ні рушитися, ні сказати слова. З залу чується голос Зюка:

Зюк: Білий, відходимо!

Білий вискакує з каси через те саме віко і біжить до дверей. Перед ним ідуть Данило з Зюком, підтримуючи пораненого Терена.

 

Приміщення суду.

 

Судовий зал ущерть заповнений людьми. Люди сиділи на лавах, а також стояли у проходах. Присутніх було так багато, що просторий зал видавався вузенькою комірчиною. У перших рядах були кореспонденти із блокнотиками у руках, а також фотографи із допотопними фотоапаратами. Окремо розмістилися лава підсудних і лава присяжних, суддя сидів зі своїми помічниками навпроти людей.

На лаві підсудних сиділи Білий і Данило. Одягнені вони у білі сорочки, на руках – наручники, на обличчі видно шрами від недавніх побоїв. Поруч із ними розмістився адвокат у піджаку та вишиванці, за спиною вишикувалися поліціянти, чоловік десять.

Суддя - дуже старий пан, розглядає через окуляри якісь папери. Тоді починає говорити повільно і невнятно, ніби жує клоччя.

Суддя: Отож, з матеріалів справи та свідчень учасників, нам стало зрозуміло, що напад на поштове відділення був спланований і організований з метою пограбування, і тільки завдяки мужності листоношів та касирки нападникам не вдалося заволодіти грошовими коштами. А от завдяки мужнім діям місцевих жителів, які самотужки затримали бандитів, Білас і Данилишин сидять сьогодні тут, на лаві підсудних. Тут, як на мене, все очевидно. Проте, якщо котрась зі сторін має щось додати, то прошу. Пане адвокат…

Підвівся Адвокат, вийшов, а тоді став навпроти публіки, боком до лави присяжних.

Адвокат: Високий суде, шановне панство. Я, як адвокат підсудних, хотів би звернути вашу увагу на те, що стрілянину у приміщенні пошти відкрили саме листоноші – колишні військові, яким інструкція забороняє носити зброю. Принаймні, так зазначають свідки. Тому, провина за загибель цивільних лежить частково і на них. Що ж до підсудних, то вони прийшли до Городоцької пошти не як грабіжники та вбивці, а як члени політичної організації, котрі прийшли не грабувати, а здійснити політичний акт. Нагадаємо, що УВО - це є саме політична організація, яка бореться за відновлення Української держави…

Тут у залі починають вирувати пристрасті. Один за одним підводяться з крісел мужчини, а за ними і жінки, вигукують з місця.

Мужчина 1: То є скандаль! Смерть бандитам!

Мужчина 2: На шнурок їх, псякрев!

Жінка 3: Слава Героям!

Мужчина 4: Волю Україні! Геть окупантів!

Мужчина 3: На шнурок бандитів!

Мужчина 5: Слава Україні!!!

Тут усі нараз люди в залі починають кричати, розмахувати руками, штовхатися. Суддя стукає молоточком по столі, намагаючись заспокоїти присутніх, адвокат, активно жестикулюючи розмовляє із присяжними, поліціянт свистить у свисток. Ситуція розгоряється все сильніше: люди у залі продовжують чубитися, кричати, штовхатися, одні з одних зривають капелюхи і викидують геть. Суддя із приставом намагаються все це заспокоїти, та дарма. І тільки Білий із Данилом незворушно сидять на лаві. Тут фотограф швиденько розкидає триногу свого апарату, готується – і з апарату вискакує спалах, увіковічнюючи цю подію.

 

А як усе було насправді…

Приміщення львівської кав’ярні, кілька місяців раніше.

Кав’ярня мала естраду і всього кілька простих дубових столиків, із яких були зайняті майже всі: там де-не-де по двоє, а десь і цілими компаніями порозсідалися львівські пани і панянки. На естраді розмістилися музиканти, одягнені в чорні костюми: один з них виконував пісню приємним голосом.

На улиці Первомая,

фай дулі – фай дулі – фай

Била баба поліцая

фай дулі – фай дулі – фай…

Біля естради стоїть п’яний Юрек і диригує музикатам, а тоді виймає банкноту й кидає їм до футляра. Тим часом піаніст спритно перебирає пальцями по клавішах, інший грає на контрабасі, а третій – на скрипці. Соліст же продовжувати бити у бубенчик та співати:

Раз по морді, раз у яя,

фай дулі – фай дулі – фай

Так ся біє поліцая!

фай дулі – фай дулі – фай!!!

Продовжуючи махали руками, немов диригент, Юрек повертається за свій столик, де його вже чекають дві панянки. Він сідає на крісло, цілує панянкам ручки, ті ж взагалі у захваті від нього.

Панянка 1: Але ж тебе зух, Юрку…

Юрек: Аякже. Гей, гарсон (до офіціанта), дамам - шампана і андрути, а мені – гари і ше одного карменадля!

Панянка 2: Але ж Юрцю, може вже досить з тебе! Ти ж нам обіцяв спацер Погулянкою.

Панянка 1: Так так, кавалєр має своє слово тримати!

Юрек: До дябла парк. У мене дім у Лондоні, колись я вас там запрошу у гості. Та поки що їдьмо як завше до моєї халупи на Сихові. Там я вам покажу такого звіра, що навіть в лісі ніколи не зобачите, не то що в парку.

Панянки пирснули зі сміху.

Панянка 2: Тримаєш, пане Юрцю, вдома когута?

Юрек п’яно махнув рукою.

Юрек: Мій когут завше при мені!

Офіціант приносить замовлення: шампанське і вафельні тістечка для дівчат і карафку горілки і котлету на тарелі для Юрка. Він тут же береться за пляшку, наливає.

Юрек: Випиймо, мої слічні пані за те, щоб когут завше кукурікав!

Панянка 1: Аби він не проспав!

___________________________________________________________

1. Андрути - вафлі

2. Ѓара - горілка

3. Карменадля - котлета

 

Панянки знову хіхікнули, Юрко ж випив, підвівся, став, хитаючись.

Юрек: Мої пані, мої смачненькі андрутки! Амур пробив моє серце своєю безжальною стрілою кохання, так що воно калатає в грудях як той стальний поршень! Любов грає на струнах душі, а труба кличе до смертельного бою, бо в коханні як на війні: перемога – або погибель. І скільки я вже воюю на всіх фронтах цієї війни – ніколи ще не знав я поразок, завжди зі мною була Вікторія! А той Амур – капосний маленький гівнюх, не раз цілив мені в серце: колись його стріли були гострі як лезо, колись же – тупі як срака! Та я вистояв! Навіть сам Юпітер, курва його мать, не може похвалитися такими подвигами, як я. Тому не кажіть мені ніколи, що колись я зазнаю невдачі у жорстокому мелеві війни, що зветься коханням, що порвуться струни, затупиться наконечник, не прокинеться когут, закінчиться порох, а годинник впаде на пів шостої. Я, мої пані, завше готовий до бою!

Панянка 2: шкода, що з пана такий суворий воїн, а то ми хотіли взяти тебе у полон…

Юрек: Беріть мене, мої пані і робіть зі мною що хочете. Тільки найперше мені треба сходити до виходка, а то міхур зараз трісне!

Тут до Юрка підходить офіціант, несучи на підносі рахунок. Юрек недбало кидає йому гроші, тоді плескає по щоці. Панянки підводяться, Юрек обіймає їх за талії, а тоді щипає за сідниці. Панянки пищать, відштовхують Юрка і в тій колотнечі одна з них зачіпає чоловіка у капелюсі та чорному плащі. Це – Зюк. Він – високий, худорлявий, із колючими очима. Він знімає капелюха.

Зюк: Перепрошую, пані.

Панянка кидає на Зюка зацікавлений погляд, Юрек же витріщається на нього.

Юрек: Гей ти, гевале, ану ходь ту! Ти, ти, тумане француватий!

Зюк спокійно дивиться йому в очі.

Зюк: Не треба до мене пискувати! Я тобі не оферма із загомінку, аби ту галікати до мене!

Юрек (впритул підходить до Зюка): То ти мене страшити надумав, заволоко? Чогось прийшов до кнайпи? Певно, аби шось загаманити? То ж знай, шо ми, батяри з Погулянки, таких кіндерів прали, перемо і будемо прати, аби сте тут не швендяли.

Зюк продовжує дивитися сміливо Юреку в очі.

Зюк: Тут кікс вийшов, шановний. Прийшовім сюди, не для того, аби шось заіванити, а шоби випити сигальбу старого лягера. Я тобі не хатрак, не бухач і не хірус. Таких я сам гаратаю де тільки допаду. Для того і мейхера в кишені ношу. То ж відфастригуйся від мене, аби не вийшло зара карамболів.

Ці слова трохи попускають Юрка. Він відступає і говорить, наставивши на Зюка палець

Юрек: Тобі фартить, фраєре, шо дві мамці зі мною! Але я тебе не забуду - твій циферблат вже в мене змальований. А ще тобі пораду дам: сходи до фризиєра!

Зюк продовжує дивитися на Юрека, того ж забирають панянки і ведуть до дверей кнайпи. Зюк проводить їх поглядом, тоді йде собі і сідає за столик, де вже сидять двоє чоловіків: Дзвін і Скиба. Одягнені вони і непримітні сірі плащі, капелюхи натягнені на очі. Перед ними на столі стоять три гальби з пивом: одна повна, дві інші чверть надпиті.

 

 

----------------------------------------------------------------------------------------------------

1. Оферма із загомінку (тут і далі переклад з львівської гвари) – невдаха з околиці

2. Загаманити, заіванити – вкрасти

3. Кікс – помилка

4. Лягер – настояне пиво

5. Хатрак – поліцейський агент

6. Бухач – злодій

7. Хірус – пияк

8. Гаратати – бити

9. Мейхер – ніж

10. Відфастригуватися – відчепитися

11. Карамболі – проблеми

12. Циферблат – обличчя

13. Фризиєр - парукар

Зюк: Слава Україні.

Скиба: Героям слава.

Вони тиснуть один одному руки.

Дзвін: Знайомтеся: Зюк, Скиба.

Скиба: Багато чув про тебе. Дзвін каже, що ти один з найкращих наших бійців.

Дзвін: Так воно і є. Чого хотів той прощелига?

Зюк: Нічого. Звичайний батяр, а з ними у мене розмова коротка. Не бійтеся, тут безпечно, поліцаї і хатраки сюди заходити бояться. Ну, кажіть, чого кликали.

Дзвін: УВО планує ще один екс. Ти з нами?

Зюк: Після нашої бориславської акції поліція посилили охорону банків.

Дзвін: Того разу вдаримо на пошту. Охорони там нема, а грошей збирається багато.

Скиба (напористо): Ті гроші ми зможемо використати для просвітницьких цілей. Останнім часом окупаційний уряд дуже посилив тиск на українські організації. Вони проводять експропріації наших книг, газет, листівок, а ми заберемо їхні гроші, аби видати нові. Поліцаї людей б’ють, процесій церковні розганяють, закривають читальні… Досить терпіти окупантів на своїй землі: час братися за зброю, і або здобути волю, аби згинути в боротьбі за неї. То ж ти з нами, брате, чи ні?

Зюк дивиться на Степана своїм колючим поглядом.

Зюк: Не треба мені говорити, брате, що вони виробляють: у мене цілі плечі вкриті шрамами від поліцейських палиць. Та Бог з ним – звик вже.

Дзвін: Нам стане у пригоді твій досвід. То як?

Зюк: Я член УВО як і ви, то ж підкоряюся наказам.

Скиба: Ми не можемо тобі наказувати. Це справа добровільна, і має виходити з середини, від серця. Якщо боїшся, чи вагаєшся – ліпше відступи: справа надто важлива і небезпечна.

Зюк холодно всміхається.

Зюк (іронічно): У той день, коли я давав клятву на вірність Україні, я викинув зі свого серця страх і вагання. Я з вами був і буду, то ж не задавайте мені дурних питань, а кажіть, що треба робити.

Скиба і Дзвін переглянулися, Скиба задоволено кивнув, тоді каже

Скиба: Ми розробили план ексу на пошті одного з містечкох. Якого саме – ви дізнаєтеся в останній момент. Охорони там нема, самі маніпулянтки і листоноші, які не мають права носити зброю. У відділенні працює наша людина, то ж інформація перевірена. Готівки там назбирується в кінці місяця досить багато, ми розраховуємо на 50 тисяч злотих. Важлива і політична складова: про УВО в черговий раз мають закричати всі газети! Не забуваймо, що головною метою нашої організації є виховання молоді у патріотичних настроях, що буде використано у майбутній війні за незалежність нашої держави. Надзвичайно важливо, щоби екс пройшов без насильства! Повторюю, ніхто з мирних людей не повинен постраждати! Тому пропоную іти на акцію без зброї, а лише з муляжами…

Зюк не погоджується

Зюк: Я не можу ризикувати своїми людьми. Якщо піде щось не так і надбіжить поліція – її муляжами не налякаєш.

Скиба: Добре, це питання ми ще лишимо відкритим…

Зюк: Ніяких відкритих питань. Якщо я відповідаю за успіх акції і за безпеку хлопців, то ми підемо на екс із зарядженими пістолями, інакше діла не буде.

Дзвін: Я підтримую тебе, Юрку. Наладована зброя додає впевненості, а коли добре все розрахуємо – справа піде як по маслі. Тому вирішемо так: зброю берете, але стріляєть тільки у крайньому разі, і то тільки по ногах.

Схоже, така пропозиція сподобалася всім учасникам розмови. Саме поруч проходить офіціант, то ж вони беруться за гальби з пивом, потроху надпивають.

Дзвін: Всього вас буде семеро чоловік. Інші учасники, як і ти – студенти, освідчені люди із достойних українських родин, перевірені члени УВО, котрі вже не раз брали участь у наших акціях. Ви з різних місцевостей, не знаєте один одного, вам заборонено називати свої імена та прізвища, аби поліція не могла натрапити на наш слід. Тебе призначено командиром цієї групи. Комендантом, що буде відповідальним за забезпечення, буде хлопець на псевдо «Терен». Він зустріне кожного з вас на місці призначення, видасть зброю, одяг, маски і все решту. У нього буде схема приміщення…

Зюк замислився, вникаючи у кожне слово, сказане Дзвоном. А тим часом бенд і далі продовжував грати і співати на естраді:

Моя мила задрімала, я заспав.

А мені хтось з – під капеля п’юрко вкрав!

П’юрко, п’юрко, п’юречко, шо ми дала стародавня коханечка!

 

Львів. Холостяцька квартира Юрка.

Квартира і справді холостяцька – в одному кутку ліжко, у другій – бамбетель (твердий диван), між ними – стіл, а під вікном – накаслик (типу комоду). З іншої сторони кімнати в одному кутку – креденс (шафа для посуду), а з іншої притулився кафлевий п’єц (піч). Всюди по квартирі легенький бардак: стіл закладений якимись мисками, на бамбетлі валяється одяг, ліжко не застелене. Лямпа стоїть на накаслику, Юрек запалює сірник, тоді лямпу, накриває її склом. Позаду стоять дві панянки.

Панянка 1: О, як тут романтично…Ти, Юрцю, привів нас до справжнього салону!

Панянки сміються.

Юрек: То є моя барлога, курва мать. Зараз я тут трохи приберу, і ми продовжимо нашу забаву!

Юрек збирає брудний посуд, пхає його до креденсу, йому падають ложки, вилки, він злоститься.

Юрек: Курва мать!

Зрештою йому, п’яному, взагалі все падає з рук, лишається тільки пляшка шампанського..

Юрек: Ку-р-р-рва!!!

Юрек махнув рукою, обережно поставив шампанське на креденс, тоді з-під лахів на бамбетлі витягає патефон, ставить його на стіл, наставляє пластинку, починає грати музика.

 

Моя мила задрімала, я заспав.

А мені хтось з – під капеля п’юрко вкрав!

П’юрко, п’юрко, п’юречко, шо ми дала стародавня коханечка!

 

Він починає якось дико танцювати. Панянки перезирнулися і пирснувши сміхом пішли і собі у танок, топчучи побиті тарелі і філіжанки. Вони у трьох танцюють свій дивний танець, вкладаючи у нього всю душу. У якийсь момент Юрек бере шампанське, починає пити з горла, тоді дає пити 1 Панянці, а далі бере і обливає її тим шампанським, вони регочуть ся, штовхають його на ліжко, він же їх тягне за собою. Там вони починають борюкатися, регочуть, по цілій кімнаті розлітається їхній одяг.

 

Та ж хата, ранок.

Юрек прокидається, ледве можучи розплющити повіки з перепою. Він приплямкує губами, кривиться, крутить головою, аби зрозуміти, де він знаходиться: лежить на ліжку у одних підштанниках. Хоче смикнути рукою, та раптом відчуває, що рука його прив’язана.

Юрек: шо за холєра?

Він дивиться вгору і бачить, що його руки прив’язані до бильця ліжка жіночими панчохами.

Юрек: Шо за холера?

Раптом він здригається, починає смикати руки, але вони зв’язані надто сильно.

Юрек: Прокляті курви!

Він робить ще одну спробу, смикається так, що ліжко колишеться в різні боки, але все намарно. Він тяжко видихає, тоді починає розглядатися, аж доки не зауважує ніж під столом. Він сяк так, копаючи ногою різні коробки, що там лежать і йому заважають, пропихає ногу під стіл і пальцями бере ніж за лезо. Тоді виймає акуратно, піднімаючи високо ноги, заносить ніж до своєї руки, бере його і починає різати панчохи. Нарешті Юрек звільняється і чим душ вибігає з кімнати, аби справити нужду, то ж чути, як десь там ллється вода. Видихнувши з полегшенням, Юрек повертається у свою кімнату, чухаючи голову. Раптом його погляд застиг на столі.

Юрек: Курва мать, а де мій патефон? Не може того бути – дурні шльондри бухнули мій патефон!

Раптом він кидається до свого креденсу, відчиняє, починає висмикувати всі шухлядки, щось у гарячці шукаючи. Не знайшовши, сідає безсило на підлогу. Тоді встає, підходить до вікна, відчиняє створу, виглядає, когось починає кликати.

Юрек: Юзик! Юзик!!! Юзьку, курва твоя мать! А, день добрий, пані Марисю. А де ваш Юзик?

Голос пані Марисі: А нашо тобі мій син, ти дзяде вошивий! Знов хочеш мені хлопця забрати і напоїти? А шляк би тебе трафив, ти, капралинцю француватий!

Юрек ( напівголосно): та не кричи вже на мене, дурна бабо, з самого рана! І так голова болить.

Голос пані Марисі: Як ше раз мені хлопця з хати витягнеш, то я тобі всі зуби виб’ю, ти, гімнєку. Но ми прилізь до нашої хати, то так тя пальну межи очі, шо пукнеш як сливка по дощі! Дивися на нього: гімно засране!

Юрек:(істерично кричить): Та чого вже стільки кричиш на мене, стара курво! Стули вже свій писок, ти, мавпо дика!

Голос пані Марисі: А кров би тебе залєла нагла, а би сь вже сконав! А би сь здох у страшних муках, ти, дідьку лабатий! А ше раз скажеш, шо я курва, то я тобі леб розвалю. То твоя мама була курва, шо тебе, хамуню, на кропиву висцяла! Та бодай ти згорів, бодай до вечора не дочекав…

Юрек: Поцілуй мене в сраку!

При цих словах Юрек закриває вікно на глухо. Тут же в його кімнату входить ЮЗИК.

Юзик: Честь, Юрцю!

Юрек: Чолом Юзю. Тільки во шо говорив з твоєю маман. Ти знаєш, вона трохи переживає за тебе.

Вони присідають обоє, закурюють папіроски.

Юзик: Так, то правда. Всі мами однакові, тільки ти неї дуже не зважай.

Юрек: Та як я буду не зважати? Ти ж знаєш як я її люблю. Так, часом ми сваримося, часом любимося, але я зажди мав до неї шацунонок, респект, розумієш, Юзю. Я ж тебе і твою маму знаю ше від отакого…

Юзик: Так, ми вже з тобою знаємося певно з тисячу років. І моя мамуня ніколи не була в захваті від нашої дружби.

Юрек: Так, брате, то правда. Ми з тобою завше були найліпші кумплі, нє? Як Низ, курва, і Евріал. Колись я кожної неділі приходив до вас на росіл (в значенні – бульон). Ах, який добрий росо лик колись готувала твоя маман.

Юзик: Вона і зараз би зварила, тільки треба курку.

Юрек: О, тоже мені клопіт – на селах тих курей повно: одну ніч не поспав – і маєш курку. Хамом буду, як не принесу твоїй мамуні великого, молодого жирного когута, щоб зварила нам ще такого росолу. До речі, і їй буде корисно такого з’їсти на її хоре горло.

Юзик: Може, ти і маєш рацію. Слухай, а в тебе тої ночі знову кобіти верещали. Бачу, добре сте погуляли.

Юрек: Добре. Ті дурні курви заіванили мій патефон. А ще двісті злотих, шо мавім віддати моєму вуйцьові.

Юзик: Курва мать. І шо, тепер треба буде знайти тих курвів і відібрати гроші!

Юрек: Де ж ти їх вже знайдеш, Юзю? Та й не хочу я, аби слава про мене пішла погана: шо то за батяр, шо його курви обчистили. Стид – ганьба. Мені тоді не буде чого й виходити на Погулянку, розумієш? Та й що ти їм докажеш – висміють тільки, а ще всім роскажуть, що когут мені не встав!

Юзик: Фію-ю-ю. Тобі, хлопе, не став когут?!

Юрек: Та до чого тут когут, ти, тумане вісімнадцятий! Мені вуйцьові гроші треба віддати, розумієш?

Юзик: Я би м ти позичив, але не маю.

Юрек: Та ти ніколи ніц не мав! Добре, шо ше маєш чим дихати. Слухай, ти казав, шо є якийсь фацет, котрий може дати орієнтацію на хлопську касу.

Юзик: Так, є такий. А шо?

Юрек: То їдьмо до нього – треба буде ту касу обчистити, бо мені дуже гроші потрібні.

Юзик: То їдьмо: Можна на поїзді, а як нє, то роверами…

Юрек докурив свою папіроску і загасив просто до стола.

Юрек: Давай на роверах, бо навіть на білета не буду мати.

Юзик: У мене там ше є якісь гроші.

Юрек: Купиш гари, бо мені треба здоров’я поправити.

 

На природі. Околиця Городка.

 

Сутеніє. З над Городоцького става, берег якого вкритий верболозом, підступає мряка. Знімається вітер, що гонить чорну хвилю каламутної води до берега. Десь тріснула суха гілка – по болотистій стежині, обабіч оброслій сухими бур’янами, ідуть троє чоловіків, високо піднявши коміри плащів, аби захиститися від холоду та вітру. Попереду крокує Терен, за ним – Білий і Данило. Із них тільки Данило виглядає трохи старшим, Терен – високий і плечистий, Білий – навпаки – більше в’юнкий. Вони сторожко оглядаються, Терен свистить сойкою і коли чує такий же свист у відповідь, - спускаються у видолинок, на дні якого зібралися інші люди. Горить невеличке багаття, навколо якого стоять колоди. Під берегом змайстроване щось схоже на шалаш.

Зюк сидить на чільному місці, на колоді, спершись плечима до дерева, біля вогнища гріють руки Джура і Бомба, Комар стоїть вище на варті. Чуються кроки скоро підходять Терен, Білий і Данило.

Терен: Ласкаво просимо до нашого мотелю.

Білий: Дай Боже здоров’ячко!

Бомба: Дай Боже.

Зюк: Щось ви довго.

Білий: Данилові привидівся хатрак, то ж мусили здійснити вицєчку навколо Городка.

Данило: Обережність не пошкодить.

Зюк: Чого так голосно ходите? Не навчили вас у «Пласті» по лісі пересуватися безшумно? Чути вас за милю, як польську кавалерію.

Данило: А ти, певно, за старшого….

Зюк підвівся, подав руку.

Зюк: Зюк.

Данило: Данило.

Далі хлопці подають один одному руки, починають знайомитися.

- Білий

- Данило

- Комар

- Бомба

- Терен

- Джура

Сідають.

Білий: От і познайомилися, шкода, що на сухо. Думаю, буде ще нагода по келишку випити.

Бомба: А я не думаю. Після ексу наші дороги розійдуться і ми можемо більше ніколи один одного не побачити.

Білий: Чого ж, може, коли у Трускавці побачимося…

Зюк: Не треба називати жодних міст, адрес чи імен. Рано чи пізно, але колись будь – хто з нас може потрапити поліцаям до рук, а там вже знають, як вирвати інформацію.

Білий: А хіба ж назвав свою адресу, чи сказав, звідки я родом?

Зюк: Ти назвав Трускавець.

Білий: Так, назвав. Але туди я їжджу у санаторій: відпочити, «нафтусі» попити. Хто ж із нас не був у Трускавці?

Терен: Я не був, і що? Не для мене такий відпочинок: лежиш на ліжку і мінеральну воду сьорбаєш.

Данило: Чого ж тільки воду: можна і пивця і горівоньки. Головне, щоби вонтроба позволяла і гаман був тугий.

Терен: Все одно – не то. Для мене найліпше – то поїхати на нарти взимі до Розлуча.

Білий: Чи ж я дітвак на нартах і санах возитися?

Бомба: Хіба ж спорт тільки для дітей? Я і сам люблю на нартах повозитися чи бальона поганяти. Але після того можу си і пиво випити.

Білий: А кобіту?

Усі посміхаються.

Бомба: Кобіта – то не завше відпочинок: часом то є тяжка робота. От як із Дарцею гратися – то саме задоволення, а як із її мамою – цьоткою Стефкою, що тримає кнайпу у нашому селі – то є каторжна робота.

Усі регочуть. Тим часом геть вечорі, Білий змерз, кутається щільніше у плащ.

Білий: Треба було знайти якусь хату, чи бодай стайню…

Терен(напівжартома): Не страшна їжакові гола дупа, а революції - зима!

Білий: Та ви, хлопці, не думайте: нам у лісі ночувати не вперше, просто болото тут кругом – а я терпіти не можу ходити у брудних черевиках, як той шмаровоз.

Бомба (задумливо): А я перед кожним ексом голюся і беру чисту сорочку.

Д анило: Головне перед ексом до виходка сходити. У мене було раз так, що довго стояв на морозі, руки задубіли на кість. А тут живіт скрутило. Ледве – ледве зумів розшпилити проклятого ґудзика на портках. То ж правду мій дід казав: нема гіршої муки, як хочеться срати, а зимно в руки.

Всі знову реготнули.

Зюк: Добре, що ми познайомилися, думаю, саме час поговорити про справу. Та найперше розкажіть мені, що там на колії чувати?

Данило: Ніби спокійно, не перевіряв ніхто. Ми вже взяли білети назад на завтра, на вечір.

Зюк: Добре. Присувайтеся ближче, треба обговорити ситуацію. Джуро, ти стань на варту.

Джура пішов.

Білий: Я б спершу щось погамав, бо голодний як вовк. Чую, бульбою печеною пахне…

Зюк: Спершу справа. У нас є план. Доки ми на вас чекали, то встигли його трохи обговорити. Отож, ви вже знаєте, що напад ми плануємо на завтра…

Данило: Вівторок – добрий день.

Зюк: Із самого ранку Джура піде на став і підпалить там ститру соломи, котру ви могли бачити по дорозі. Пожар відтягне на себе увагу поліції. Тоді ми з трьох різних сторін підходимо до пошти і забігаємо одночасно у неї. Двоє лишаються для прикриття: Бомба при дверях, Комар ззовні. Решта заходимо всередину. Ми з Тереном беремо на себе працівників та клієнтів. Данило – переріжеш телефонні дроти, тоді допомагаєш Білому: берете на себе касу. Треба буде заставити касирку відчинити двері, а тоді почистити сейфи, скласти гроші у мішок. Питання?

Білий: А вона молода, чи якась дрипця?

Зюк: Молода. Тільки зроби так, аби вона не верещала. Я буду здійснювати загальний нагляд. Шляхи до відступу ми вже обговорили. Після ексу сходимося тут, а вже звідси розходимося у двох напрямках: ми – у бік Львова, ви (це до Білого і Данила) – на південь. Ідете до ГлинноїНаварії, а там сідаєте на потяг. Дорогу вже знаєте, квитки маєте. У вас буде алібі?

Білий: Десятки людей готові підтвердити, що бачили мене у той день біля дому! У нас своїх не продають!

Зюк: Добре. Тепер – схема.

Зюк розкладає папірець, усі зближаються, заглядають.

Зю к: Нам треба перекрити виходи з будівлі тут і тут, каса – ось, відходимо сюдою. Все зрозуміло? Добре. Тепер слово коменданту: показуй, що ти для нас маєш.

Терен пішов до невеличкого палаша, що розмістився збоку, взяв звідти якісь лантухи, приніс. Тоді кожному почав роздавати по наплічнику.

Терен: Почнемо з одягу. Кожен будемо мати сіру куртку і спортивні, лижні черевики – для зручності бігу. На голову – спортивна шапочка, до якої можна легко прикріпити маску. Також кожному буде видано пакет із перцем – щоби висипати його на свої сліди й збити зі сліду собак і цитрина – аби втамувати спрагу. Тепер – зброя.

Терен приніс іще один лантух, почав розв’язувати вузлики, яких там було досить багато – зброя була замотана надійно, аби не відсиріти. Це були пістолети і револьвери: «штаєри», «нагани» і один «гас сер». Терен тут же взяв собі «штаєра», зважив у руці, тоді заткнув за пояс. Інші також розібрали, перевірили, перезарядили і поховали по кишенях. Лишився єдиний револьвер, що лежав на обрусі. Данило, сидячи спокійно, дивиться на зброю, не наважуючись простягнути до неї руку. Зюк бачить це, бо сидить саме навпроти нього.

Зюк: В чому справа?

Данило: Це «Гассер».

Зюк: Так, я бачу. То є добрий австрійський, восьмизарядний револьвер. Що не так?

Данило: Ти ж знаєш, брате, що наші хлопці ніколи не беруть «гас сери», коли ідуть на екс! Це нещаслива зброя.

Зюк: Зброя несе смерть, тому вся вона нещаслива. Всі ці пістолі перевірені, їх приніс надійний чоловік.

Данило не збирається поступатися.

Данило: Хлопці, які ішли з «гас серами» на екс, уже лежать на два метри у землі. Я його до руки не візьму.

Білий: Невже не можна було дістати того, що ми просили?

Зюк тут же перервав Білого на півслові.

Зюк: Говорите так, ніби доброго пістоля можна на дорозі знайти! Що змогли дістати – те і маємо. До того ж під кулі вас ніхто вести не збирається: заберемо гроші - і розбігаємося до курвої мами. Стріляти можна тільки у крайніх, повторюю: крайніх випадках, і то по ногах. Ніхто з мирних людей постраждати не повинен!

Комар: А якщо вони перші почнуть стріляти? Або поліція прилетить? Що нам тоді робити: чекати твоєї команди, чи як?

Зюк: зрозумійте одне: ми йдемо не просто відбирати гроші, а вчинити політичну акцію. Гроші тут – другорядне! І від того, як ми ту акцію проведемо, буде залежати, що про нас скажуть люди у світі!

Білий: Я не хочу, щоби про мене сказали в світі, що я небіжчик. Тому, якщо якийсь мочиморда наставить на мене зброю, то я не буду чекати команди, а всаджу йому кулю в чоло! А якщо для вас гроші другорядні, то я їх заберу собі і накуплю за них продуктів для східних українців! Вони цілими табунами переходять Збруч і ходять по селах та випрошують бодай щось поїсти. Там у них голод, люди на раз хліба не мають, а ви тут радитися як би то делікатніше обійтися з окупантом! До біса окупантів: і наших, і тамтих, совєцьких. І якщо мене оточать поліцаї – я стрілятиму в них, поки набої не скінчаться!

Терен: Я також живим поліції в руки не дамся.

Бомба: А в мене батьки старі, то ж я не збираюся ані в тюрму, ані в могилу.

Зюк: А я собі чоботи нові у шевця замовив і збираюся у них піти до дівки! Тому я тут зараз не хочу чути ані про смерть, ані про тюрми!

Западає мовчанка. Данило сидить мовчки, дивлячись убік. Зюк виймає свій револьвер – «ортгіс», ставить перед ним на плахту.

Зюк: Бери собі мого, раз такий перебірливий.

Терен: Чекай, отамане. Ти відповідаєш не тільки за себе, а й за нас всіх. Бери собі мого, а я візьму «гас сера»

На плахті лежать три пістолі, Данило бере собі «оргтіс», Зюк «штаєра», а Терен – «гас сера».

Білий: Ну, тепер, думаю, можна і погамати.

На обрус, де щойно лежали пістолі, ставлять хліб, сало, цибулю, печену картоплю і квашені огірки. Крім того Комар ставить на стіл пляшку, яку Зюк тут же забирає і ховає.

Зюк: Козаки перед боєм не пили, січові стрільці теж. То ж і ми не будемо.

Білий: А я б зараз борщику похлебтав.

Бомба: А ти знаєш, брате, як москалі кажуть на борщ?

Білий: Як?

Бомба: Щі.

Б ілий: Фу, повбивав би…

Йому ніхто не заперечує, починають мовчки їсти. Вони їдять смачно, раптом Зюк кидає ложку і перестає їсти.

Терен: Що, отамане, не смакує?

Зюк: Чого ж. Давно я не їв отак смачно, на природі. Просто, Білий про східняків згадав. Я бачив тих людей, що якимось дивом змогли перебратися через границю і пішли в наші села. Вони готові були свою душу віддати за шматок хліба та кошик бульби. Ішли: обдерті, сухі, із худющими дітьми, котрих вели за руку…І ті голодні очі та простягнуті руки…Там, на Україні, страшний голод, браття, так що люди печуть уже хліб з лободи, а скоро і одні одних будуть …

Усі перестають жувати.

Комар: То чого ж їм ніхто не поможе? У мене бульба того року вродила, я б передав…

Терен: А в них також вродило…

Бомба: то чого ж голодають?

Терен: Бо Сталін наказав хліб у людей відбирати, балватунцю…

Білий (облизуючи пальці та знову беручи картоплину): від того, що ви не будете їсти, східнякам легше не стане.

Терен: Як же їм помогти? Скажи, раз такий мудрий?

Білий: Дуже просто: візьму пістоль, припильную у Львові совєцького посла і пущу йому кулю в лоба! А коли спитають: «за що?», відповім: «за голод на Україні». От після того ексу так і зроблю – нехай цілий світ знає, що ті кати там виробляють.

Інші дивляться то на нього, то на Зюка.

Зюк: Щось у тебе, братику, дуже просто все виходить.

Білий: А я з окупантами панькатися не вмію. Раз прийшли до нас із мечем, нехай від кулі і здишуть.

Бомба: А що, Білий правду каже.

Після тих слів усі знову взялися за харчі, і тільки Зюк сидить, замислившись, тоді встає.

Зюк: стану на варту.

Зюк встає на варту, відпускаючи Джуру «до столу». Інші продовжують їсти, тоді одні лишаються сидіти, інші лягають на приготовані заздалегідь лежанки із гілля ялини й сіна.

Раптом чується свист сойки. Зюк, що стоя на варті, спочатку не звернув на це уваги. Тоді свист чується ще раз, так що Зюк стрепенувся, тоді й собі свиснув у відповідь. До нього із темряви, яка вже добряче окутала околицю, вийшла дівчина – Катерина.

Зюк: Ти хто?

Катерина: Гасло.

Зюк (здивовано): Слава Україні.

Катерина: Героям слава.

Вона підійшла до нього.

Зюк: Хто ти, дівчино?

Катерина: Прийшла м попередити, що завтра нападати на пошту не можна…

Зюк: Що?

Катерина: У директора помер батько, то ж ми всі підемо на похорон: пошта буде закрита.

 

Вони удвох стоять вже серед товариства. Хлопці попідводилися і оточили новоприбулу.

Данило: Всі наші плани пішли коту під хвіст. А ти що, дівчино, і є той самий зв’язковий із пошти?

Терен: Вона – член УВО, як і ти.

Данило: Я на справу звик ходити із мужчинами. Скажи, дівчино, а чому ти нам про це говориш тільки тепер?

Катерина: Ми мали працювати. Рішення про закриття відділення прийняли в останню мить.

Данило: Тоді нема про що говорити: розходимося.

При цих словах Данило обертається.

Зюк: Чекайте. Нам відступати нема куди: якщо пошта буде закрита завтра – зробимо екс на наступний день.

Данило щиро посміхнувся.

Данило: Після завтра? Ти хочеш сказати, що напад буде у середу? В середу так?

Зюк: Як не можна у вівторок, то зробимо в середу.

Данило: Чорта лисого – середа найгірший день, щоб робити такі справи!

Зюк: Ми не на базарі, Даниле, аби торгуватися. Організація поставила перед нами завдання, яке ми мусимо виконати, інакше на що ми давали присягу?Ти ж, Даниле, готовий поставити під удар нашу справу тільки через те, що не любиш середу?

Данило: До чого тут це? На дворі – листопад, а не май! З дня на день можуть піти дощі, почнеться слота! Як ти хочеш запалити стирту, аби вона розгорілася? У містечку кишить поліцаями, біля пошти живе достобіса старих вояків, котрі ще з часів війни полишали собі кріси та револьвери. Так, я давав присягу на вірність УВО, на вірність Україні, але я не збираюся своїм життям виправляти помилки керівництва, яке сиднями сиділо стільки часу, думало гузицею, а не головою, а на кінець листопада запланувало собі кинути нас у саме пекло! Ви як хочете, а я – пас! Коли справа буде організована відповідно – тоді кличте.

Зюк: А може, Даниле, ти просто злякався?

Данило підійшов до Берези, зазирнув йому в очі.

Данило: У мене за плечима десятки акцій. І вийшов я із них живим тільки через те, що добре собі їх спланував. А ти, Зюк, скільки раз у тебе летіли кулі осатанілих поліцаїв?

Зюк: Не рахував. Знаю тільки одне - мені, братику, двічі не вмирати.

Данило: То й вмирай, а я своє життя так дешево віддавати не збираюся!

Зюк: Тоді йди, я тебе не тримаю…

Данило обернувся, кинув собі на рамено наплічник.

Зюк: Хто іще хоче піти?

Всі залишилися стояти, Терен підійшов до Зюка.

Терен: Я з тобою.

Данило (всміхнувся): Ходи, Білий, нам пора.

Білий підводиться із лежанки, потягується.

Білий: А знаєш, нанашку, я, певно, також лишуся.

Данило (здивовано): Що?

Білий: Коли я йшов у організацію, то знав, що життя моє буде недовгим. То слизька дорога, котра не знати коли і де обірветься: чи куля поліцая, чи ніж батяра, чи катівська петля… Якби я боявся старої з косою, то сидів би у своїй шевській майстерні та латав людям чоботи.

Данило: Що ти мелеш, нерозумний! Я ж обіцяв твоїй матері, що пильнуватиму за тобою!

Білий: Мені, нанашку, матері шкода найбільше. Та коли моя смерть допоможе Україні, то я готовий хоч зараз свою голову покласти.

Данило зі злістю кидає на землю свого наплічника. Зюк повертається до Катерини, котра продовжує все ще стояти у стороні.

Зюк: Скільки грошей назбирається в середу і хто з людей буде всередині?

Катерина: Біля п’ятої, можливо, не буде вже нікого. Хіба що хтось із запізнілих клієнтів та поштарі. Двоє. Янек – зовсім молодий хлопець, і – пан Мацько. Колись він воював проти наших, але зараз він вже підстаркуватий і повільний.

Данило: Попереджаю: тільки котрийсь із них сіпнеться – відразу дістане кулю межи очі!

Катерина: Не треба. Вони ж також люди…

Данило люто кидає ще й своїм картузом до землі.

Данило: От чого я не люблю мати справи з дівками, коли йду на справу!

Данило лишається стояти біля дерева, Зюк, Терен і Катерина скупчилися, Бомба сидить на колоді, переводячи погляд з Зюка на Данила – і назад. Комар же продовжує сидіти «за столом», сверлячи очима білий обрус, на якому холоне вечеря. Білий раптом сідає на колоді, бере із ватри запалену скибку, у рота пхає люльку, прикурює, видихає дим уверх і, дивлячись на небо, затягає пісню:

За Сибіром сонце сходить,

Хлопці, не зівайте!

Ви на мене, Кармелюка,

Всю надію майте!

Данило (посміхаючись): Теж мені, Кармелюк засраний!

Тут один за одним присутні почали сміятися, так що той сміх перейшов у регіт. Сміялися всі чоловіки, навіть Зюк, Данило посміхається, Катерина дивиться на це все великими очима. Коли трохи заспокоїлися, Терен звернувся до Данила:

Терен: А тобі ж, Даниле, про кого мама казки читала?

Данило (раптово перестаючи сміятися): Про Червоного Каптурка. Тільки мені Сірого Вовка завше було шкода.

Тут всі знову реготнули.

Терен (крізь сміх): Не срай хріном, Сірий Вовче, того разу наша буде зверху…

Доки мужчини сміються, Катерина поволі підходить до «виходу».

Катерина: Мені вже час, піду.

Терен: Я проведу.

Вони виходять.

 

 

Сіновал на околиці міста. Той самий вечір.

На свіжому, пахучому сіні лежать Катерина і Терен. Туляться одне до одного.

Катерина: Гріх великий маємо: не можна було того робити до шлюбу.

Терен: Хіба ж при нашому житті думати про весілля? Не сьогодні – завтра за мною можуть прийти, закувати й повести до криміналу. Що тоді буде з тобою, хто захоче собі взяти солом’яну вдову? А за гріх не бійся, замолимо.

Катерина: Це не оправдання. Прости нам, Господи, цей гріх. Ми такі молоді, нам хочеться жити…

Вони обіймаються і цілуються, міцно пригортаються одне до одного…

 

Поле. Грунтова дорога. Збоку видно невеликий перелісок. Попереду розкинувся мальовничий вид на село. Юрек і Юзик дивляться на той краєвид, підтримуючи велосипеди.

Юрек: Не можу повірити, що ми вже приїхали.

Юзик: Тобі, Юрцю, треба більше займатися спортом, а менше заглядати до бутельки.

Юрек: До чого тут бутелька, камараде: диви які дороги! Як можна їхати по тих ямах і не скрутити собі голови!

Юрек бере флягу, розкручує корок і потягує з неї.

Юзик: Менше потягуй, а то впадеш з ровера і мені прийдеться шукати фіру, аби тебе забрати.

Юрек: Чого б тоя мав падати? Ти ж знаєш, Юзю, як я потрафлю їздити на ровері? Ще м ходити добре не вмів, а на ровері вже м гонив як вітер. Татарин, курва, виріс на коні, а я – на ровері! Що, не віриш? Давай на перегонки! Ну, хто скоріше до села!

Не чекаючи відповіді товариша, Юрек вискакує в сідло і починає спускатися болотистою ґрунтовкою вниз, у бік села. Юзик намагається щось сказати, але пізно – Юрек вже полетів.

Юрек: Давай! О, курвамать!

При цих словах він тратить рівновагу і летить шкереберть разом з ровером у болото.

 

 

Сходова клітка поштового відділення у Городку. Через два дні.

Швидким кроком, майже бігом, бійці УВО підіймаються дерев’янимисходама догори. Навкруги – напівтемрява. Перший з них – Зюк. Тримаючись за ковані перила, він одягає на ходу маску, виймає пістолет і вискакує на сходову клітку перед масивними дверима, що ведуть у відділення. Позаду нього – Терен, далі – Білий і Данило. Усі також уже в масках.

Данило: Щось диму не було видно – клята стирта так і не розгорілася.

Т ерен: Нічого, прорвемося. Головне, щоб чорт поліцаїв не приніс.

Данило: Як принесе, то гарячо буде.

Білий: Обіцяю, як вийду звідси живим, то куплю мамі нову хустку.

Зюк: Готові? Заходимо.

Двері відчиняються, бійці заходять.

 

Приміщення пошти.

На пошті були відвідувачі, що вишикувалися у черзі до каси. Катерина, бліда від страху дивиться на них великими очима. Двоє поштарів стоять біля неї, спершись на дубову ляду і теревенять про щось своє. Бойовики заходять блискавично, кожен зайнявши свою позицію. Білий підбігає до каси.

Зюк: Увага. Ми є бійці Української Військової Організації. Прошу всіх вас зберігати спокій, і тоді нам не потрібно буде застосовувати силу!Це не розбійний напад, повторюю: не напад, а експропріація грошей для потреб УВО! Тому я попрошу всіх відійти до стіни та відчинити двері каси!

Клієнти, схоже, не дуже розуміють, що робиться, то ж Зюк починає штовхати їх до стіни, бачачи, як Білий знову гримає у двері каси, а Данило перестрибує на місце маніпулянтки. Наставивши зброю, Зюк продовжує «запрошувати» клієнтів зайняти місце під стіною. Раптом чується вигук Катерини. Він рвучко оглядається, і бачить як старший поштар стріляє з пістолета у закаменілого Терена, «гас сер» якого заклинив. Тоді знову – у Катерину. Далі листоноша переводить дуло на Данила, але той починає стріляти першим. Зюк закляк. Лиш коли молодий охоронець також вихопив пістоля і вистрелив у його бік, Зюк стрельнув також, валячи його на підлогу, водночас відчуваючи, як за його плечима падає на підлогу одна із клієнток із простреленою шиєю. Враз підіймається страшний вереск, так що Зюк двічі стріляє у повалу

Зюк: Тихо!

Він кидається до вхідних дверей, виглядає крізь них: там також чути постріли.

Зюк: Рухом!

Налякані клієнти ще сильніше закривають голову руками, смертельно поранена жінка продовжує лежати серед залу, випускаючи з рота кров, але Зюк підбігає до Терена, допомагає Данилові підвести його. Білий уже в касі, звіди чути його вигук до зомлілої касирки. Навіть коли Терена вже тягнуть до виходу, він все одно простягає руку до мертвої вже Катерини.

Зюк: Білий, відходимо!

Білий вискакує з каси і біжить слідом за ними до дверей. Перед ним ідуть Данило із Зюком, підтримуючи пораненого Терена. По сходах збігають надзвичайно швидко, зупинившись внизу. Бомба стріляє крізь відчинені двері зі свого револьвера. Зюк обережно виглядає.

Зюк: Поліцаї, кров би їх спалила!

Терена обережно кладуть на підлогу, він задихається, тоді випускає кров з рота, остання судорога прошиває його тіло.

Данило: Він мертвий. Ми з ним не вирвемося звідси.

Бомба: Він же мій товариш, курва ваша мать!

Данило: Він мертвий! Його труп не вартує наших життів!

Зюк ще раз виглянув, перезаряджаючи пістоля: за деревами ховалося троє поліцаїв, за возом сидів ще один цивільний із рушницею: всі вони прицільно били по вхідних дверях. Комар стріляє у них зі своєї схованки

З юк: Відходимо городами. Каса в тебе, Білий?

Білий: Та пустий був сейф, нема каси. Ех, Катерино, Катерино!

Данило: А я знав, що так буде, я вас попереджав. Що за ідіот надумав у середу екс робити!

Зюк: Тихо. Ще раз повторяю – відходимо городами! Я вас прикрию. Готові?

Тут Зюк вискакує, присідає на одне коліно і починає стріляти. Один із поліцаїв, що ховався за деревом, тут же падає, інші починають огризатися. Товариші біжать поміж кулями у напрямку городів. Зюк підводиться і відходить останнім. Раптом його груди прошиває куля, потім друга. Він падає. Світ раптом перевертається, очі впираються у сіре, листопадове небо. Дихання важке, у голові відбивається кожен стук серця. Все навколо затихає, і тільки чується страшний гул у голові. Зюк заледве зводить голову і бачить, як до нього біжать поліцаї, гупаючи чобітьми.

Один з поліцаїв: Живим взяти. Живим, паскуду!

Зюк знову втомлено кладе голову. Тоді підводиться до скроні свого «штаєра», а палець іще знаходить силу натиснути на курок. Раптом все зникає.

 

 

Хата – читальня. Вечір.

Простора селянська хата: у одному куті піч, у іншому – вхідні двері, попри стіни - лави. Багато образів у рушниках, на чільному місці великий портрет Шевченка, замість мисника – книжкові полиці. У четвертому кутку стоїть щось громіздке, накрите білою скатертиною. Це – шафа – сейф. У стелі над дверима щось схоже на ляду. Раптом чути удари: хтось вверху б’є у ляду. Вона поволі піддається, а тоді взагалі падає. Із пролому показуються чиїсь ноги, а тоді у кімнати заскакує чоловік – Місько. За ним зі стриху опускається Юрек, а тоді і Юзик. Місько тим часом щільно зашторив вікна, засвітив лямпу. Тоді зриває білу скатертину зі сейфа. Тим часом Юрек і Юзик розглядаються.

Місько: сейф тут.

Юрек підходить, видно, що він вже трохи піддатий.

Юрек: Хіба то сейф? То так, концерва. Зараз ми його відкриємо.

Місько: Даш собі раду?

Юрек дивиться на нього презирливо.

Юрек: Хлопе…

Тоді махає рукою, зближається до сейфа, щось там копошиться біля нього, при цьому лаючись. Йому нічого не виходить.

Юзик: Та ти навіть в дзюру попасти не можеш!

Юрек: Хлопе, ти тільки ляж, а я дзюру знайду…

Юзик відштовхує його береться сам до справи. Юрек відступає, тоді зустрічається очима із портретом Шевченка. Кланяється.

Юрек: Чолом тобі, Тарасе! А що то хлопи вже замість ікон Шевченка вішають?

Місько: Тут читальня. Вони сюди по неділях читати приходять.

Юрек: О-о-о. Бачу – бачу: тут і Дюма, і Сервантес… А ти, Міську? Ти теж приходиш? Бачу, начитаний з тебе хлоп…

Місько: В дупі то маю.

Юрек: А читати хоч вмієш, тумане?

Місько: Троха…

Юрек: Ех ти, Міську – Міську, потягни мене за піську.

Місько, що стояв над Юзиком і присвічував йому, вовком дивиться на Юрка.

Місько: Відпердолься від мене.

Юрек здивовано поглянув на нього.

Юрек: Шо ти сказав?

Місько: Кажу, абись ся від мене відпердолив!

Юрек підходить до нього, бере однією рукоб за бари, Місько відштовхує його. Юрек знов кидається, починається бійка, штурханина. Раптом Юрек вихоплює ніж, починає ним страшити супротивника, та Місько блокує його удар, а сам б’є Юрка у пику. Той падає, гублячи ніж, тоді встає, вони починають битися, проте Місько переважає його силою. Втручається Юзик розтягує їх, тримає Юрка.

Юзик: Ви шо, зовсім повар’ювали!

Юрек (до Міська): Я тебе заб’ю, псякрев!

М ісько: Всраєшся!

Юзик бере Юрка за барки, трясе.

Юзик: Дай собі спокій, ти, скурвий сину! Через тебе зараз хлопи сюди позбігаються, поліція приїде!

Ті слова трохи заспокоюють Юрка, він втихомирився, сів на лавку, тримаючись за розбиту губу. Тим часом Юзик повертається до сейфа, відчиняє його, вони з Міськом починають складати гроші у полотняну торбу.

Юзик: Всьо, треба вимітатися звідси.

Юрек: Не забудь за курку.

Юзик: Шо?

Юрек: Пообіцявім курку для твої мами, аби зварила нам росолу.

Юзик: Певно шпак тобі залетів у голову і там починає вити собі гніздо…

Юрек: Шо ти сказав?

Юзик: Кажу – шпака маєш! Давай, час вилазити!

Вони удвох підсаджують Юрка через проламаний отвір, тоді й собі по – одному вилазять.

 

Пізній вечір. Залізнодорожні рейси та шпали. Дощ. Станція ГлиннаНаварія.

Відбиваючи тяжкі каплі холодного, листопадового дощу, під поривами сильного вітру колишетьс