Предмет політології, її зміст і методи. 5 страница

48. Політичне лідерство: типи лідерів та специфіка їхнього впливу. Політичне лідерство в системі владних відносин займає особливе місце. У лідерстві найбільше яскраво проявляється «видимість» влади, її наочність. Політичні лідери персоніфікують собою владу. Вони мають такий величезний вплив, що він не зрівнюється із впливом інших суб'єктів політики. Розглянемо типи лідерів, критерієм класифікації яких є їх змістовний смисл, суспільна цінність їхньої політичної діяльності. Цей критерій визначає п’ять типів лідерів. Цезаристський, тобто лідер, який зосередив усю повноту влади у своїх руках, має необмежену свободу прийняття рішень, а також можливість для величезного впливу на оточення. Цьому типу лідера притаманний диктаторський стиль володарювання, який передбачає досягнення ним своїх цілей через страх покарання підлеглих, ставлення до яких з його боку позначене негативною позицією. Плутократичний тип лідера репрезентує найбагатші верстви і передбачає користування всією повнотою державної влади. Тут можуть володарювати переважно нувориші, тобто люди, які швидко розбагатіли у нетрудовий спосіб, бага- тії-вискочки, які не мають усталених соціальних зв’язків і культурних навичок для спілкування у новому для них владному середовищі і зобов’язані своїм лідерством лише силі грошей. Популістський тип лідера відрізняється прагненням “показності” під час виконання ролі виразника інтересів народу, він заграє з масами, багато чого обіцяє, улещує “пересічного громадянина”, проголошуючи пріоритет волі народу над політичними рішеннями, висловлюючи недовіру тим, хто монополізував владу. По суті, це диктаторський стиль лідерства, завуальований іноді доброзичливими патерна- лістськими мотивами. Харизматичний - це такий лідер, який над усе цінує відданість особисто йому. Оточення сприймає такого лідера як наділеного надзвичайними властивостями, недоступними підлеглим. Хоча він і не пов’язаний ні формальним правом, ні священною традицією, але вимагає й отримує послух через свою уявну богообраність. Харизма - це особливий дар, властивість особистості, що обдаровує її магічною силою. Професійний - це лідер постіндустріального суспільства, повага й довіра до якого базуються на його компетентності та особистій поведінці. Він органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати й сприймати нові ідеї. Стиль його діяльності демократичний.

49. Політичні партії в демократичному суспільстві. Функції партійних програм у електоральному процесі. сучасну демократію неможливо уявити без політичних партій. саме через цю інституцію виражається воля різних верств громадян в органах влади, досягається відповідальність урядових структур перед народом. у демократичних країнах є багато різновидів груп, залучених до політичної активності. головна риса, що відрізняє політичні партії від усіх інших організацій, — це прагнення до заміщення державних посад своїми представниками. партії є тим містком, який з’єднує різні елементи суспільства та окремого громадянина з владними структурами [1, с.323]. генезис ліберальної демократії нерозривно пов’язаний із зародженням політичних партій. в сучасному розумінні перші політичні партії з’являються у дру-гій половині XIX ст. як наслідок буржуазних революцій, обмеження або ліквідації абсолютних монархій, утвердження конституціоналізму, посилення ролі представницьких органів влади, розвитку робітничого руху. Бурхливий розвиток політичних партій у XX ст. був обумовлений насамперед поширенням загального виборчого права, формуванням органів влади через вибори. під впливом цих факторів партії стали організаційними засобами артикуляції та політичного просування інтересів різних груп виборців, їх політичної мобілізації, важливою формою рекрутування та добору політичної еліти. в свою чергу, політична та ідеологічна боротьба партій сприяла розвиткові плюралістичного характеру ліберальної демократії.

50. Групи інтересів: поняття, функції, типологія. Група інтересів — це свідоме об'єднання людей на ґрунті спільності потреб та інтересів, що прагне впливати на владу задля відображення своїх інтересів у курсах державної політики. Функції груп інтересів Артикулювання інтересів - перетворення соціальних емоцій і очікувань, почуттів і незадоволеності або солідарності громадян у певні політичні вимоги; Агрегування інтересів - узгодження приватних потреб, встановлення між ними певної ієрархії і виробленням на цій основі общегруппових цілей. Ця функція передбачає відбір не тільки найбільш політично значущих вимог, але і тих, що мають найкращі шанси для практичного втілення; Інформування - групи інтересів доводять до органів влади відомості про стан тієї чи іншої проблеми суспільного життя, тобто трансляція громадської думки; Формування політичних еліт - мають можливість пропонувати своїх членів для роботи в держорганах, підтримувати певних діячів в урядових та інших структурах, впливати на добір кадрів, що беруть участь в процесі прийняття рішень. Типологія груп інтересів З точки зору походження і ступеня організованості: Анемічні - об'єднання, що виникли стихійно як спонтанна реакція на ту чи іншу ситуацію. Відсутня постійна організація; Інституційні - формальні об'єднання з певною організаційною структурою, усталеними функціями і професійним кадровим апаратом. За спеціалізацією діяльності: Неассоціатівное - неформальне і недобровольное об'єднання людей на спорідненої, релігійної, соціокультурної основі (студентські товариства і т. д.). Діяльність непостійна; Асоціативні - добровільні об'єднання, що спеціалізуються на представництві інтересів і націлені на вирішення певних завдань (профспілки). За характером діяльності: Одноцільових - прагнуть забезпечити прийняття якогось певного законодавчого акта в парламенті, складаються і існують тільки у зв'язку з досягненням цієї мети. Після її досягнення розпадаються; Багатоцільові - багатопрофільна діяльність, не обмежена специфікою завдань того чи іншого роду. За сферами управління суспільством, територіальними ознаками, рівнем і масштабами діяльності. організовані групи в економічній сфері та у сфері трудових відносин (підприємницькі асоціації, спілки споживачів, профспілки); організовані групи в соціальній сфері (об'єднання ветеранів, товариства інвалідів, благодійні спілки); організовані групи у сфері релігії, науки і культури (церкви, секти, наукові асоціації, спілки художників, письменників, артистів і т.д.); організовані групи у політичній сфері (екологічні руху, руху за мир, за права жінок, молоді, національних меншин і т.д.).

51. Громадські об’єднання і рухи: поняття, зміст і особливості діяльності. Громадські об’єднання - це добровільні формування, які виникають в результаті вільного волевиявлення громадян, об’єднаних на основі спільності інтересів. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян. Структура громадських об’єднань може бути такою: громадські орга­нізації, громадські органи, політичні і суспільні рухи. Громадські об’єднання створюються з метою розвитку суспільно-полі­тичної активності та самодіяльності громадян, їх участі в управлінні дер­жавними і суспільними справами, захисту громадянських, соціально-економічних, політичних, культурних прав і свобод людей, задоволення їх професійних, соціальних інтересів та ін. Громадські організації — це масові об'єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою. Громадські рухи — це структурно неоформлені масові об'єднання громадян і організації різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації. Для громадських рухів характерна відсутність чіткої організаційної структури. До них можуть належати люди різнобічних соціальних і світоглядних позицій. Громадські рухи розрізняються: за формами діяльності, порядком утворення та розпаду; за кількістю їхніх членів; за соціально-правовим статусом (легальні та нелегальні); за соціальною цінністю (прогресивні,консервативні, реакційні). Особливістю громадських рухів є те, що вони реалізують громадянську ініціативу, яка ґрунтується на соціальній мобілізації громадян, соціальний солідарності та боротьбі з політичними конкурентами за вплив на громадську думку. Громадські рухи, залежно від того, який вид діяльності вони обирають або що ставлять за мету, поділяються на ті, які мають тривалий характер існування, і ті, які існують протягом короткого періоду. Як правило, після того, як певної цілі досягнуто, такі рухи зникають. Зазвичай це відбувається у такий спосіб: громадські рухи трансформуються у стійкіші та складні форми організації; громадські рухи розпадаються, не утворюючи ніяких соціальних організацій. Поняття громадської організації не охоплює релігійних, господарських та інших об'єднань громадян, порядок і діяльність яких визначаються відповідним законодавством. Профспілки належать до громадських організацій. Особливості правового статусу їх регулюються Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Держава сприяє розвиткові активності та творчої ініціативи громадян, створює рівні умови для діяльності всіх громадських організацій. Спільними для всіх громадських організацій ознаками є принципи добровільного членства, рівноправності, самоврядування, законності і гласності. Громадські організації вільно обирають напрям своєї діяльності. Разом з тим належність чи неналежність до тієї чи іншої громадської організації не може бути приводом для обмеження прав і свобод або надання державою будь-яких пільг та переваг. Залежно від територіальних меж діяльності створюються громадські організації із загальноукраїнським, місцевим та міжнародним статусом. Усі вони можуть також на добровільних засадах створювати або вступати у спілки (асоціації тощо), укладати між собою угоди про співробітництво та взаємодопомогу 52. Поняття і типи партійних систем. Проблеми функціонування політичних партій в Україні. Партійна система — це частина (підсистема) політичної системи, яка в свою чергу є у своєму широкому розумінні певною єдністю існуючих у суспільстві політичних інститутів, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв"язків політичних інститутів між собою та з зовнішнім середовищем політичної системи), а у вузькому, суто інституційному розумінні — систему політичних інститутів, що беруть участь у здійсненні політичної влади. Виходячи зі специфіки загальносистемних (тобто суто системних, не політичних) характеристик політичних систем, можуть бути запропоновані такі групи класифікацій цих систем: 1) стабільні та нестабільні; 2) здатні зберігати цілісність та такі, що розпадаються; 3) функціонуючі у нормальній та у надзвичайній обстановці; 4) поляри-зовані (точніше -- біполярні), багатополярні та атомізовані; 5) альтер-нативні (з визначенням принципу допустимості ротації, зміни правлячих партій) та неальтернативні; 6) молоді та такі, що мають досить тривалу історію і базуються на сталих традиціях; 7) партійні системи, що знахо-опартійності”, тобто відсутності партій як таких, але виникнення двох або кількох чітко виражених, але ще недостатньо структурованих політичних блоків, що протистоять один одному), та такі партійні системи, що перебувають на стадії успішного розвитку або увійшли в період свого занепаду і саморуйнування; 8) наднаціональні, загальнонаціональні (ті, що відносяться до конкретної країни), регіональні та локальні (місцеві) партійні системи тощо.

53. Місце і роль політичних партій в українському суспільстві. Місце і роль політичної партії, характер її діяльності визначаються, по-перше, мірою її вростання в політичну систему суспільства, тривалістю її існування, зміною її назви і порушенням організаційного статусу, а також місцем і роллю фракції в уряді, тобто керівництво урядом або проста в ньому участь. Дуже важливий і національний аспект політичної партії. Якщо рівніше представлена партія в національних регіонах, то і вище її урядовий статус, а також підтримка її на виборах. Політична партія, джерело якої є поза законодавчими органами, нижча за своїм статусом, аніж та політична партія, джерела якої представлені у владних структурах суспільства. По-друге, місце і роль політичної партії визначаються соціальною підтримкою, тобто йдеться про підтримку соціальними класами, соціальними шарами, групами, різноманітними суспільними і релігійними рухами, етнічними спільностями, міським і сільським населенням, окремими громадянами. По-третє, політичною орієнтацією політичної партії, наприклад, у ставленні до власності на засоби виробництва, про роль держави в економічному регулюванні, перерозподілі суспільного багатства, соціальному захисті громадян, секуляризації (тобто перетворенні в світські) суспільства, входження в блоки, понаднаціональні інтеграції, у ставленні до виборчих громадянських прав тощо. Мета орієнтації: або відкрите суперництво політичних партій, або обмежене суперництво з боку інших політичних партій; підрив усієї політичної системи суспільства або її модернізація. По-четверте, одним з принципів, що визначають місце і роль політичної партії в суспільстві, є структурна незалежність, тобто ступінь автономності політичних партій, життєве забезпечення її (джерела прибутків, рекрутування, поповнення членів партії, джерела поповнення рядів політичних лідерів, зв' я-зок з іншими політичними партіями, відносини з зарубіжними політичними партіями і рухами). По-п 'яте, внутрішньою структурою, організаційною побудовою політичної партії, інтенсивністю відповідних зв' язків, географічною розкиданістю і густотою первинних партійних осередків (організацій), частотою зібрань, нарад, різноманітних семінарів тощо на місцях, зібрань і з' їздів у масштабах країни, інтенсивністю пропаганди, постановкою науки і освіти в політичній партії, ступенем підконтрольності внутрішньопартійних груп, осередків, централізованістю влади всередині партії; наявністю і поєднаністю фракції, активність членів політичної партії в її діяльності, вимогливістю до партійців, вірністю ідеалам і інтересам, що відстоюються партією, особистою відданістю справі політичної партії тощо. 54. Виборчі системи: типи, значення у політичному процесі. Ви́борча с исте́ма — сукупність правил і законів, що забезпечують певний тип організації влади, участь суспільства у формуванні державних, представницьких, законодавчих,судових і виконавчих органів, вираження волі тієї частини населення, яка за законодавством вважається достатньою для визначення результатів виборів легітимними. Існує три розуміння цього поняття: Мажоритарна система (фр. majorite — більшість) — система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними. Мажоритарні системи можуть бути: а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (більшість країн світу); б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії); в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ¾). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату. Пропорційна система (лат. proportio — співрозмірність) — система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті. За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорсткими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками. При застосуванні жорстоких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетені вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна). Система префенцій (лат. praeferre — перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того кандидата від цієї партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у цілому, так і визначати префенції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія). Змішана виборча система (Комбінована виборча система, Пропорційно-мажоритарна виборча система) — виборча система, за якої частина мандатів представницького органу (перважно половина) обирається за мажоритарною виборчою системою, а інша частина - за пропорційною виборчою системою. Такий тип виборчої системи діє в Україні, Німеччині, Польщі, Литві, Росії. В Австралії палата представників формується за мажоритарним принципом, а сенат – за пропорційним. Вона діє у майже 20 державах світу, особливо тих, де триває пошук найефективніших виборчих систем відповідно до національних та інших особливостей. Пропорції сполучення мажоритарного та пропорційного компонента при цьому може бути різними: врівноваженими — 50/50 (Росія донедавна, Україна) або з домінуванням одного з компонентів — 3/2 (Японія, Мексика). Виборчими системами, що надають перевагу мажоритарному методу голосування при застосуванні й пропорційного голосування, є такі мішані системи: Система з єдиним голосом, що не допускає його передачі. Суть її у тому, що в багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за список кандидатів від партії (Японія, Китай, інші держави); Обмежене голосування передбачає обрання виборцями кількох кандидатів з одного бюлетеня, проте їх має бути менше, ніж кількість місць для заповнення; Кумулятивне голосування. Суть його у тому, що виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі. Виборець може їх розподілити між усіма кандидатами, а може віддати свої голоси лише за одного з кандидатів.

55. Пропорційна виборча система: поняття, основні характеристики, переваги та недоліки застосування. Пропорційна система (лат. proportio — співрозмірність) — система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті. За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорсткими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками. При застосуванні жорстоких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетені вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна). Система префенцій (лат. praeferre — перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того кандидата від цієї партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у цілому, так і визначати префенції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія). Недоліки в Україні. В Україні запроваджено варіант пропорційної виборчої системи, коли суспільство ніяким чином не може впливати на виборчі списки політичних сил, склад яких залежить від тієї чи іншої партії.[1]. Наявна виборча система на основі закритих списків не в змозі задовольнити потреби демократичного розвитку та унеможливлює в повному обсязі реалізацію принципу народовладдя[1]. Формування партійних списків таким чином призвело до спотворення конституційної природи рад, представниками якої виявилися не стільки територіальні громади, скільки політичні партії В Україні виборець голосуючи за певну політичну силу одночасно не голосує за конкретну людину.

56. Мажоритарна виборча система: поняття, основні характеристики, переваги та недоліки застосування. Мажоритарна система (фр. majorite — більшість) — система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними. Мажоритарні системи можуть бути: а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (більшість країн світу); б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії); в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ¾). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату. Переваги: виборці обирають особу конкретного кандидата, зв'язок із виборцями свого округу у вирішенні місцевих та їх особистих законних інтересів, краще знає нагальні проблеми свого регіону, представляє його інтереси. Недоліки: відсутність політичної відповідальності партії за тих кого обрали виборці, простіше “захопити” виборців одного округу, регіону і забезпечити власні корисливі інтереси. 57. Виборча система і форма правління. Пошуки ефективного поєднання. Ви́борча с исте́ма — сукупність правил і законів, що забезпечують певний тип організації влади, участь суспільства у формуванні державних, представницьких, законодавчих,судових і виконавчих органів, вираження волі тієї частини населення, яка за законодавством вважається достатньою для визначення результатів виборів легітимними. Існує три розуміння цього поняття: Мажоритарна система (фр. majorite — більшість) — система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними. Мажоритарні системи можуть бути: а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (більшість країн світу); б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії); в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ¾). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату. Пропорційна система (лат. proportio — співрозмірність) — система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті. За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорсткими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками. При застосуванні жорстоких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетені вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна). Система префенцій (лат. praeferre — перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того кандидата від цієї партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у цілому, так і визначати префенції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія). Змішана виборча система (Комбінована виборча система, Пропорційно-мажоритарна виборча система) — виборча система, за якої частина мандатів представницького органу (перважно половина) обирається за мажоритарною виборчою системою, а інша частина - за пропорційною виборчою системою. Такий тип виборчої системи діє в Україні, Німеччині, Польщі, Литві, Росії. В Австралії палата представників формується за мажоритарним принципом, а сенат – за пропорційним. Вона діє у майже 20 державах світу, особливо тих, де триває пошук найефективніших виборчих систем відповідно до національних та інших особливостей. Пропорції сполучення мажоритарного та пропорційного компонента при цьому може бути різними: врівноваженими — 50/50 (Росія донедавна, Україна) або з домінуванням одного з компонентів — 3/2 (Японія, Мексика). Виборчими системами, що надають перевагу мажоритарному методу голосування при застосуванні й пропорційного голосування, є такі мішані системи: Система з єдиним голосом, що не допускає його передачі. Суть її у тому, що в багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за список кандидатів від партії (Японія, Китай, інші держави); Обмежене голосування передбачає обрання виборцями кількох кандидатів з одного бюлетеня, проте їх має бути менше, ніж кількість місць для заповнення; Кумулятивне голосування. Суть його у тому, що виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі. Виборець може їх розподілити між усіма кандидатами, а може віддати свої голоси лише за одного з кандидатів.

58.Особливості президентської виборчої кампанії в Україні у 2010 р.: її результати та наслідки. Вибори Президента України 2010 — чергові вибори Президента України. Спочатку були призначені Верховною Радою України на 25 жовтн 2009 року, але ця дата була оскаржена чинним Президентом України Віктором Ющенком у Конституційному Суді[2]. Після того, як Конституційний Суд визнав таке рішення протиправним, Верховна Рада призначила вибори на 17 січня 2010 року[3]. На виборах використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. У 2-му турі для перемоги досить було набрати голосів більше, ніж у суперника. Вибори Президента України 2010 року коштували державному бюджету України 1 млрд. 532 млн грн. 18 кандидатів, які були зареєстровані Центральною виборчою комісією України. 14 лютого 2010 року ЦВК оголосила офіційні результати виборів президента України, згідно з якими лідер Партії регіонів Віктор Янукович переміг і став наступним президентом країни.