Народна картина світського змісту

 

Говорячи про загальні підвалини розвитку української культури і мистецтва другої половини XVII-XVIII ст. слід наголосити на таких своєрідних явищах української історії, як козацтво й Запорізька Січ, що відігравала велику роль у визвольній боротьбі й розвитку національної свідомості народу. Ця козацька стихія, козацький дух позначились і на світогляді, житті й побуті народу, на його моральних принципах та ідеалах, а також і на мистецтві того часу, зокрема це яскраво відбилося в піснях і думах та в народному живописі. Про надзвичайну роль бандури й пісні, які пройшли героїчний шлях самоствердження України, особливо за часів козаччини, свідчать численні зображення зі стилізованим образом козака Мамая. Кобзарство передусім пов'язане зі способом життя періоду козаччини. Воно просто не могло не розвинутися до свого високого художнього й громадського звучання за тих непересічних героїчних обставин.

Світська народна картина формується в часи, коли в українському мистецтві послідовно змінюються стильові форми бароко, рококо, раннього класицизму й романтизму. Тому в ній зустрічаються іноді ті чи інші елементи цих стилів, які, проте, ніколи не визначали народної картини в цілому. Стиль її завжди залишався реалістичним з героїчними, епічними та ліричними елементами, властивими народному малярству.

В українській народній картині XVIII ст. завжди глибоко сконцентрований зміст, велика сила узагальнення, звідси й монументальність образів. Усі художні засоби її підпорядковані саме такому розумінню художнього твору. У народній картині немає нічого зайвого чи випадкового. Цьому високому лаконізмові мистецького вислову відповідає лаконізм художньо-технічних засобів та прийомів народного малярства. Художники дуже обмежено використовували засоби перспективи, закони світлотіні та рефлексів, вони не володіли умінням анатомічно побудувати постать, дати її в ракурсі. Все це народні мистці вирішували спрощено, примітивно, але від цього їхні твори не втрачають своєї емоційної сили та глибокої характеристики у типах облич, одягу, антуражі. У народній картині XVIII ст. своєрідними художніми засобами народного реалістичного примітиву стверджується ідея соціальної та етичної гідності простої людини, глибока патріотична свідомість, любов до свого краю та своєї історії. Народній картині притаманні простота, дохідливість й переконливість образу, вона протистоїть пишній імпозантності творів церковного та портретного живопису XVIII ст. Географія розповсюдження світської народної картини XVIII ст. охоплює майже всю територію України, але найбільшого поширення вона набула на Лівобережжі, зокрема на Чернігівщині, Полтавщині, Харківщині.

Найулюбленішим сюжетом народного малярства була картина відома під назвою “Козак-бандурист” або “Козак-Мамай”, становлення композиції, стилістики, художнього образу якої проходить три етапи розвитку. Кінець XVII-перша половина XVIII ст. — це початкова стадія розвитку образу картини "Козак-бандурист", коли він ще зберігає безпосередній зв'язок з натурою. На цьому етапі в картинах відтворюються різні, індивідуальні образи, відсутній улюблений усталений тип, аксесуари нечисленні. Ще відсутній супроводжуючий картини віршований текст, жоден з "козаків" раннього етапу не має імені. Об'єднує образи лише характерна "східна" поза козака з бандурою в руках. У 50-60-х рр. XVIII ст. в картину входить гайдамацька тема. На основний елемент картини – сидячу постать козака з бандурою нашаровуються нові компоненти (гайдамацькі сцени, предмети озброєння, похідного спорядження). З’являються пояснюючі написи та назва картин “Козак Мамай”, “Мамай – сильний козак”. В кінці XVIII ст. остаточно складається найпопулярніший, “класичний” ліричний варіант картини козак-бандурист в оточенні багатого речового стафажу. У такому варіанті ця картина проходить все XVIII, ХІХ та початок ХХ ст. Поява такого урочистого, елегійного образу пов'язана з ліквідацією Запорізької Січі. В цей період фігура козака набуває композиційної завершеності, пірамідальної побудови з спокійними та врівноваженими пропорціями. Обличчя втрачає індивідуальні риси, типізується та узагальнюється. Значно збільшується кількість аксесуарів, пов'язаних з його образом, обов'язкові деталі – вороний кінь, дерево, зброя та предмети побуту на дереві та землі. Картини супроводжують усталені віршовані монологи. Іноді в картинах з'являються додаткові персонажі як реакція на різні явища життя ("З ляхом разговор”, “Козак і дві дівчини”, “Козак біля корчми” і т.д.).

На картинах, що за традицією носять узагальнюючу назву "Мамаїв" і зображують козака з бандурою у характерній сидячій "східній" позі, часто трапляються масиви віршованих текстів, інколи настільки значні за розмірами, що наближаються до обсягів невеликої поеми. В цих випадках зміст написаного не лише розширює, але й у значній мірі змінює сприйняття пластичного образу. Фактично, паралельно із зоровим виникає вербальний образ, причому ці два образи не завжди тотожні поміж собою, а вступають у складний дискурсивний взаємозв'язок. Аналіз фрагментів поетичного супроводу на картинах показує, наскільки важливу роль в інтегральному сприйнятті "Мамаїв" грає поєднання зорового та вербального образів. При цьому сміхове начало виникає на фоні серйозного контексту, який стосується численних історико-побутових та світоглядно-релігійних реалій епохи козаччини. Тому цей сміх є надзвичайно глибоким за своїми філософсько-пізнавальними функціями, будучи не лише яскравим свідченням стилю епохи вітчизняного бароко, але й важливим проявом українського національного характеру, на формування якого надзвичайний вплив мали культура та менталітет козацького середовища.

Історична тема в українському народному малярстві XVIII ст. знайшла своє вираження в своєрідній галереї гострохарактерних образів ватажків гайдамацького руху (портрети І. Гонти, М. Залізняка, “Хома – осавул житомирський”, “Бондаренко”). Окреме місце в народному історичному малярстві належить оригінальному твору з умовною назвою "Богдан з полками", що не має аналогій в українському живописі та позначений простотою, щирістю, які поєднуються з глибоким патріотичним задумом й оригінальною композицією.

В кінці XVIII ст. в народній картині формується побутовий жанр, з'являється образ селянина-трудівника (“Селянська біда ”), що за композиційним вирішенням наближений до "Козака-бандуриста". Головне — внутрішня спорідненість обох образів, їх глибинна монументальність та ліризм.

Народні мистці XVIII ст. вміють подати не тільки серйозне, величне (як в образі "Козака-бандуриста"), героїчне (як в портретах гайдамацьких ватажків), ліричне (як в образі "Бондарівни"), їм доступний сарказм та іронія, з неперевершеною виразністю й дотепністю вони вміють затаврувати і зло свого життя, що можна бачити в образах панів, крамарів, селян, що вийшли з під їх пензля. Українська народна світська картина XVIII ст., подібно до поезії, дала глибоке відтворення життя й історії народу, розкрила його соціальні, естетичні та етичні погляди, активно ствердила суспільні прагнення та ідеали.

 

Мистецтво гравюри

Друга половина XVIII — XVIII ст. — період небувалого розвитку українського граверства. В цей час формуються великі школи граверів. Працюють друкарні у Києві, Львові, Чернігові, Почаєві та інших містах. Найвизначніша — друкарня Києво-Печерської Лаври. Гравери доби бароко поєднують місцеві та західноєвропейські традиції. Текст щедро ілюструється сторінковими і текстовими гравюрами, сюжетно-орнаментальними заставками, кінцівками, ініціалами та іншими декоративними елементами. Гравери використовують великий арсенал символів, емблем, алегорій, геральдики. Одночасно з книжковою розвивається станкова гравюра — естамп. Набувають популярності так звані панегіричні гравюри — складні композиції з портретами і текстовою присвятою визначній особі. Ними прикрашають тези або програми академічних виступів. Цей вид гравюри найбільше поширення отримав у Київській академії.

Основні періоди розвитку барокової графіки:

1. друга половина XVIII ст. В цей час гравери продовжують використовувати техніку гравюри на дереві (ксилографія або дереворит). Найвищого рівня вона досягає в творчості гравера А. Федора (мініатюрні гравюри до "Толкової Псалтирі").

2. Остання чверть XVII — перша чверть XVIII ст. В цей час техніка деревориту змінюється технікою мідьориту (гравюра на міді). Видатні майстри мідьориту доби бароко: Олександр Тарасевич ("Портрет князя Голіцина", "Портрет К. Клокоцького"), Леонтій Тарасевич (гравюри до "Патерика Печерського"), Інокентій Щирський (тези на честь П. Колачинського, Ф. Захаржевського), Никодим Зубрицький ("Оборона Почаївського монастиря від турків", алегоричні гравюри ("Совість").

3. друга чверть XVII — середина XVIII ст. Найвищий етап розвитку барокового граверства, представлений творчістю Григорія Левицького (панегіричні гравюри та тези на честь Романа Копи, Рафаїла Заборовського), Оверкія Козачківського (релігійні тематика, "Св. Варвара", "Цар Давид").

В західній Україні, зокрема у Львові видавнича справа і мистецтво гравюри помітно занепадають.