Професійна культура юриста — складова культури його особистості

Науковий аналіз історії поглядів на професійну культуру юриста як складову культури його особистості в ракурсі нашого дослідження робить необхідним з’ясування сучасних дефініцій культури, професійної культури, правової цивілізації та культури особистості у філософсько-правовому вимірі.

Більшість істориків культури пов’язують виникнення філософської теорії культури з творчістю софістів, які розглядали культуру як «другу природу», створену людиною[194;357]. Відносини «природа – культура» в Середньовіччі витиснула інша полярність: «Бог – людина» [327], тоді як у період Ренесансу (ХІV–XVI ст.) набув популярності неоплатонізм [80] — утвердження принципу гуманізму. Філософське осягнення культури в цей час пов’язувалось з ученням про природу й людину. Не викликає сумніву той факт, що в добу Просвітництва (XVII – XVIII ст.), завдяки роботам німецького філософа Й.Г. Гердера, який визнавав серцевиною культури релігію, французьких філософів Ж.-Ж. Руссо і Вольтера, культура вже розглядалась як засіб розвитку особистості [223]. У подальшому значно збагатили розуміння змісту культури представники німецької класичної філософії. Якщо сенс культури, за І. Кантом, — певна система моральних норм і правил [131], що виводить людину на нові рубежі свободи й вільної творчості, то для Г. В. Ф. Гегеля, — процес історичного розвитку людства — ступені пізнання «абсолютного духу» [69]. Цей основоположний принцип сформував його погляди на культуру. Протестуючи проти надмірної раціоналістичної гармонізації світу, домінування загального над індивідуальним, романтики ХІХ ст. визнавали культуру як категорію, засновану на індивідуальній свободі, природності, творчому натхненні [358]. Заслуговує на увагу й розгляд культури у ХХ ст. як антропосоціогенної реальності [29; 181; 237]. У сучасних дослідженнях українських учених [72; 182; 189; 195; 362] українська культура, насамперед, пов’язується з процесами її відродження. Думаємо, що відроджена українська національна культура повинна характеризуватися, перш за все, відданістю національним духовним ідеалам, патріотизмом, пріоритетом сімейно-шлюбних стосунків, упровадженням у суспільне життя морально-правових засад, заснованих на звичаєвому праві.

Ураховуючи зазначені вище історичні концепції, різноманіття сучасних дефініцій культури може бути зведене до таких основних значень: фундаментальна структура історичного буття людства (антична, арабська, китайська культури); структурований масив суспільного життя (духовна й матеріальна культури); якісна характеристика людського буття. Отже, у філософсько-правовому вимірі культура — фундаментальна структура історичного буття людства, різноманіття форм якої є одночасно засобом, метою й характеристикою креативної діяльності людини та сукупністю цінностей, норм і ідеалів, що виконують як конструктивну, так і регулятивну роль у тому чи іншому конкретному суспільстві.

Відомо, що важливою складовою культури є професійна культура. Узагальнюючи різноманітні аспекти уявлення щодо її суті, — аналіз професійної ідентифікації особистості (В.О. Болотова [51]), смисло-життєві проблеми людської буттєвості (Г.І. Горак [72]), культура праці як культурний сценарій трудової діяльності (П.С. Гуревич [87]), психологічні аспекти професійної культури (М. Коул [171]), можна стверджувати, що професійна культура юриста характеризує, перш за все, ефективність професійної людської діяльності, шляхи та способи її вдосконалення, належний вплив на ці процеси як суспільства, так і особистості.

У свою чергу, професійна людська діяльність, в основі якої лежать загальнолюдські цінності, слугує розвитку цивілізації, що є конкретно історичним буттям культури. Під кутом зору цієї наукової розвідки заслуговує на увагу окреслення взаємозв’язку між культурою й цивілізацією С.С. Сливкою. Учений переконливо доводить, що культура потребує цивілізації, як душа потребує тіла, оскільки вони розвиваються за одними законами. Цивілізація є результатом культури, її продуктом, вона виникає в процесі засвоєння досягнень однієї культури іншими культурами. Вважаємо слушною думку вченого й про те, що людське буття неможливе без культури й цивілізації [315, с. 17–18]. Щодо терміна “цивілізація” (від лат. сivilis — громадянський, державний) зазначимо, що його запровадив французький учений-культуролог В. Мірабо (1757 р.) для періодизації історії та позначення вищої, після дикості й варварства, епохи [360, с. 645]. Ґрунтовними є праці, у яких цивілізація розглядається як багатоцільова соціальна система, головним призначенням якої є забезпечення розвитку культури [41; 252; 258]. Виокремимо також і твердження В.Д. Ісаєва, який небезпідставно вказує на те, що саме культура зберігає цивілізацію від самознищення [195, с. 92 – 108]. Вивчення вищенаведених наукових розробок дає змогу стверджувати, що з цивілізацією пов’язані такі поняття, як порядок, право, держава, влада, справедливість, соціальність, обов’язок, дисципліна, а з культурою — духовність, моральність, істина, гармонія, краса, любов, досконалість, свобода. З іншого боку, цивілізація здатна до саморегуляції й самовдосконалення, здійснює постійні зусилля щодо блокування існуючих небезпек деструкції й хаосу. Напрями її організаційних, нормативно-регулятивних зусиль різноманітні, оскільки джерелом небезпеки для неї можуть ви­ступати різні сили — від об'єктивних інволюційно-деструктив­них процесів в економічних і соціально-політичних сферах до окремих індивідів, одержимих руйнівними афектами й небезпечними для оточуючих пристрастями.

Таким чином, ключовим принципом цивілізації як системи є принцип со­ціального порядку. Головна її вимога до власних підсистем і елементів — підкорятися існуючим нормам і законам, відповіда­ти заданим зразкам і поведінковим стереотипам. Цивілізаційній системі необхідне педантичне відтворення наявного порядку, аби успішно виконувати свою репродуктивну функцію.

Важливою складовою цивілізації є правова цивілізація. Розглядаючи філософсько-правові погляди на правову цивілізацію, виділимо праці, у яких розкрито: сутність правової цивілізації як комплексу правових систем (В.А. Бачинін, В.С. Журавський, М.І. Панов [42]), філософсько-правові концепти давньогрецького суспільства (Д. Томсон [352]), взаємозв’язок культури, цивілізації, права та релігії (С.І. Франк [368]). Знайомство з указаними вище працями робить можливим такі міркування.

Саморегуляцію цивілізації уможливлює її елемент — правова цивілізація. Не викликає сумніву той факт, що виникнення правових цивілізацій — греко-римської, конфуціанської й мусульманської (ісламської) — мало надзвичайно важливі соціокультурні наслідки для величезних регіонів і народів, які їх населяють. Пов'язані з традиціоналізмом звичаєвого права, вони перетворили його практично-духовний досвід у якісно нові форми цивілізованої нормативності, які здатні до саморозвитку. Динаміка їхньої іс­торичної еволюції багато в чому визначалася географією ареа­лу. Так, правові цивілізації Сходу (конфуціанська і мусульман­ська) розвивалися досить уповільнено і на цей час багато в чому традиційні й навіть архаїчні. Греко-римська правова ци­вілізація з властивими їй ознаками західності еволюціонувала надзвичайно динамічно й породила дві споріднені правові ци­вілізації — романо-германську та англо-американську, якими охоплена значна кількість сучасних держав. Кожна з правових цивілізацій містить такі компоненти: 1) культурні традиції практичного й духовного життя, усталені психологічні, ментальні та світопояснювальні стереотипи, архетипові форми колективного несвідомого; 2) сукупність норма­тивів звичаєвого права; 3) релігійні уявлення й вірування; 4) мо­рально-етичні погляди, типові моделі належного, укорінені в суспільній свідомості; 5) філософсько-правові концепти, які ви­роблені інтелектуальним авангардом та ввійшли в духовний ба­гаж народів; 6) актуальні ідеологеми, які відповідають насущ­ним потребам сучасних держав. Таким чином, правові цивілізації — великий комплекс правових систем, які мають загальні, глибокі культурно-історичні корені, давні, серйозно й усебічно опрацьовані релігійні, етичні й філо­софські засади, споріднені нормативно-ціннісні структури й по­дібні юридичні ознаки. Розгляд їх сутності підкреслює важливість впливу таких категорій, як духовність, моральність, національна ментальність, на формування сучасних правових систем взагалі та професійної культури юриста зокрема.

Заслуговує на увагу й низка робіт, у яких розглядаються деякі аспекти проблеми професійної культури юриста як складової культури його особистості. Це, перш всього, наукові розвідки, у яких висвітлено: концепцію професійно-правової культури юриста та ідею професіограм юридичних професій (О.М. Бандурка, О.Ф. Скакун [36]), правове людинорозуміння як філософсько-правову проблему (В.С. Бігун [46]), взаємозв’язок культури особистості юриста з його професійною культурою (В.О. Лозовий, О.В. Петришин [193]), проблеми спілкування і творчості в контексті політичної діяльності (В.В. Макеєв, Г.С. Працко [199]), трансформацію культурного потенціалу особистості в контексті глобалізаційних парадигм (І. Ф. Надольний [222]). Знайомство з вищеокресленими дослідженнями дає можливість стверджувати, що креативність правової цивілізації як частини й цивілізації як цілого багато в чому залежить від таких категорій, як «культура особистості» та «професійна культура юриста». Важливе значення для нашого наукового пошуку має й той факт, що більшість учених слушно наголошує на згубності відриву особистості від рідної культури [87; 88; 171; 199]. Розглядаючи окреслення призначення культури особистості в наукових розробках [51; 72; 46; 247], можна виділити такі функції культури особистості: освітньо-виховну, інтегральну, регулюючу, пізнавальну, світоглядну, комунікативну, оціночно-нормативну, людинотворчу (гуманістичну), нормативну, семіотичну (знакову), ціннісну (аксіологічну), інформативну. Заслуговує на увагу слушне твердження В.О. Лозового, що діяльнісно-видовий зріз аналізу культури особистості передбачає виявлення різних її видів на основі відповідних, аналітично диференційованих форм діяльності. Він обґрунтовано виділяє як головні характеристики соціально­го індивіда культуру професійну, політичну, правову, фізичну, інтелектуальну, моральну, естетичну, економічну, екологічну, культуру спілкування, почуттів та інші види культури особистості [193, с. 29–32].

Філософсько-правовий аналіз культури особистості має рефлексивний характер, тому допускає критичне ставлення до сумнівних тверджень і ідей. Так, розглядаючи правові аспекти культури особистості, В.А. Бачинін, В.С. Журавський, М.І. Панов зазначають: «Природно-правове мислення розглядає особистість як абсолютну цінність, яка підлягає довільним оцінним маніпуляціям … для вільної особистості неприйнятні ніяки форми насильства над нею, ніякі втручання в її особисте й внутрішнє життя. У юридичній практиці ці положення набувають статусу природного права особистості на вільне волевиявлення» [41, с.232]. Аналізуючи вищенаведене, наголосимо, що це твердження в цілому характеризується актуальністю, методологічною виваженістю й практичною значущістю. Разом з тим вважаємо, що має дискусійний характер висловлювання «мислення розглядає». Відомо, що мислення — інформаційна діяльність, яка набула якості опосередкованого, узагальненого пізнання. Отже, діяльність не може «розглядати», видається, що більш слушним у цьому випадку був би такий варіант аналізованого твердження: «У контексті природно-правової парадигми особистість конституюється як абсолютна цінність…».

Структуруючи культуру особистості за сферами її життєдіяльності, можна безпосередньо виділити професійну культуру юриста. Зробивши аналіз монографії С.С. Сливки «Професійна культура юриста» (теоретично-методологічний аспект) [315] і праць, присвячених розгляду різноманітних аспектів проблеми професійної культури юриста, у яких аналізується: гуманістичний вплив етики на професійну культуру юриста [30; 104; 112; 129; 133; 142; 209; 350; 379], залежність ефективності професійної юридичної діяльності від особистісної свідомості юриста [1; 38; 39; 82; 173; 206; 207; 234; 319; 381], професійні якості юриста в їх взаємозв’язку з виконанням його службово-функціональних обов’язків [7; 45; 49; 99; 123; 128; 190; 196; 197; 236; 244; 253; 398], головні чинники правової культури, які мають відношення до професійної культури юриста [137; 166; 176; 220; 221; 232; 257; 290; 292; 328; 343; 350; 374; 385; 388], можна виокремити, ураховуючи предмет нашого дослідження, наступне.

Професійна культура юриста — це певний різновид субкультури, формування й існування якої зумовлене особливостями професії юриста. Інакше кажучи, це субкультура, що "вбирає" в себе елементи певних видів культур, "набір" яких визначається кваліфікаційною характеристикою (ознаками) особистості юриста та його професійною діяльністю.

C.С. Сливка, розглядаючи поняття «професійна культура юриста», зазначає: «Професійна культура юриста як комплексна практико-прикладна юридична наука…» [320, с. 10]. Однак, відштовхуючись від цієї ідеї, уточнюємо, що називати культуру наукою не зовсім коректно, бо вона є якісною характеристикою людського буття, а наука — система фундаментальних знань. Викликає сумнів і таке словосполучення, як «практико-прикладна наука». Видається, що ця ідея може бути викладена так: «Юридично-професійна культурологія як комплексна прикладна юридична наука …».

На нашу думку, згадана вище наука включає в себе, щонайперше, систему знань про певні елементи різних видів культур, які необхідні юристові в його професійній юридичній діяльності (зокрема, учення про духовну, національну, правову, політичну культуру тощо). Елементи різних видів культур, які входять до складу професійної культури юриста (як субкультури), мають певну ієрархію залежно від юридичної спеціалізації та професійної діяльності, а також від конкретних завдань, які розв'язує юрист у конкретній життєвій ситуаці. З іншого боку, професійна культура юриста як його властивість, яка і є об’єктом нашого дисертаційного дослідження, передбачає засвоєння досвіду професійної діяльності попередників, знання, уміння й навички реалізації правових та інших