Наука і суспільство. - 1983. - №№ 5-6.

ГОРИ ДОЛІ

 

 

У контрольній вежі астропорту Джонвіль спалахнула червона лампочка й задзеленчав дзвінок. До Офіру II наближався зореліт. Бент Андерсон відклав книжку, яку ліниво гортав, - квапитися не було куди, - й крутнувся разом з кріслом до пульту управління.

- Увага, хлопці, по місцях!

Джон Кларк підвів голову від шахівниці й відповів, тримаючи пальцями туру:

- Постривай, ще с час. Дай нам скінчити.

Але Чунг уже встав і зайняв своє місце праворуч від Андерсона.

- Скінчимо потім, - мовив він. - До того ж тобі однаково мат через три ходи!

Кларк кинув на маленького корейця нищівний погляд, знизав плечима й теж сів на своє місце біля пульту. Екран засвітився, на ньому з’явилось обличчя капітана зорельота.

- Викликає “Денеб”, змішаний вантажовоз “Денеб” компанії Міжпланетних перевезень. Прошу дозволу на посадку. Мені треба висадити двох пасажирів. Точніше - одного з половиною.

- Що це означає?

- Побачите самі. Який квадрат ви мені даєте?

- Будь-який на ваш вибір. Астропорт вільний. А втім, який у вас тоннаж?

- Дванадцять тисяч шістсот тонн.

- Тоді сідайте в дев’ятому квадраті. Ми вас поведемо.

 

- Заспокойся, Лео! Залишайся в кріслі. Я не дуже вірю в надійність інертонів цієї старої тарадайки! Я піднімусь у кабіну управління. Капітан виявив мені честь: запросив до себе перед посадкою.

Паралев обернув до Тераї Лапрада свою велетенську голову, примружив жовті очі й позіхнув.

- І це все, що ти мені можеш сказати, Лео? Гаразд, бувай!

Тераї мусив нахилитись і боком протиснутися крізь вузенькі двері каюти, не передбачені для такого велета, як він, - два метри десять сантиметрів нечасто зустрінеш навіть серед олімпійських атлетів. Йому довелося скоцюрбитись і в ліфті, яким піднімався до кабіни управління.

- Ну от і ви, Лапраде! Сідайте, чемпіоне. Місця тут доволі відтоді, як пани з дирекції вирішили, що на цих чортопхайках типу “Зоря” можна обходитись без третього пілота й навігатора. Ми прибудемо через п’ять хвилин. Ось уже астропорт, і навіть видно вже передавач матерії. Коли років двадцять тому винайшли цю штукенцію, я думав, що залишусь без роботи. Але, на щастя, все, що вони передають, прибуває на місце у вигляді дрібнесенького порошку. Мінеральну сировину ще якось можна таким чином переправити, а от машини, товари - ха-ха! Я вже не кажу про людей і тварин: навіть сосискового фаршу не виходить. Отож поки що без нас та без наших кораблів не обійтись, голубе!

І капітан Лутропп зареготав, відкинувшись на спинку свого сидіння.

Тераї окинув поглядом решту членів екіпажу - Мак-Нейша та Ямомото. Разом з механіком Байлом, який сидів тепер у машинному відсіку, це були єдині його супутники протягом трьох довгих тижнів перельоту. Звісно, вони далеко не генії, хоча в галузі математики та астрономії могли б посуперничати з багатьма вченими Землі. Невдовзі вони зникнуть з його життя, як зникли вже решта інших, що залишилися позаду за мільярди кілометрів. Або ті, кому вкоротила віку смерть. Як його батькові й матері. Перед очима Тераї знову замиготіли язики полум’я, в якому загинула батькова лабораторія, підпалена бомбами фанатиків-фундаменталістів. Відчайдушно й марно шукав він тоді батьків в охопленому вогнем будинку; Лео, ще зовсім маленьке левеня, стрибнув йому на руки; в ліфті, що застряв, обвуглилися трупи двох асистентів: один палій загаявся, і він скрутив йому в’язи - втім, кого це обходило? - дах упав, і вони з Лео врятувалися тільки дивом... Пропади вона пропадом, ця Земля, з усіма її божевільними фанатиками!

“Денеб”, якого вів спрямований промінь, опустився на гравітронах і торкнувся бетону.

- Що ж, Лапраде, хай вам щастить! Не уявляю, чим може привабити ця забута богом планета таку людину, як ви... Мовчу, мовчу, мене це не стосується! Цілком імовірно, що ми ще колись побачимось, еге ж? Світ тісний, це кажу вам я, капітан Лутропп, старий космічний вовк! Зараз вивантажимо ваш багаж і вирушимо далі. Ми ж через оцей гак згаяли чимало часу, а час для компанії - гроші, правда ж?

Тераї потиснув руку капітанові, Мак-Нейшеві й Ямомото.

- Дякую, друже, за уроки карате!

Механік Байл чекав на нього біля дверей, не наважуючись через Лео зайти.

- Ваші речі вже внизу. Я за всім простежив. До побачення, Лапраде! Пасажири в нас іноді бувають, але такий, як ви, перший. А шкода...

- Ходімо, Лео, дай я тобі одягну нашийник. Авжеж, ти цього не любиш, але ж не всі знають, що ти - надлев, а не звір, який утік з цирку. А що, коли хтось з переляку почне стріляти, побачивши тебе на волі? Звісно, я одразу ж його вколошкаю, але це тебе не воскресить.

З незадоволеним виглядом Лео дозволив одягти на себе нашийник, покірно пішов за Тераї в пасажирський ліфт, і вони разом вийшли на трап.

Цієї миті службовець другого класу Луїджі Тачіні, що сидів у вежі астропорту, поглянув на екран телетайпу й мимоволі вигукнув:

- Оце так! Знаєш, дядьку, хто до нас прибув на “Денебі”? Лапрад, тричі рекордсмен світу, олімпійський чемпіон!

- Не мели дурниць, малюк, - озвався Тачіні Старший, начальник астропорту. - Лапрадів у Франції сотні.

- Тераї Лапрадів?

- Тераї? Тоді це, мабуть, справді він. Але чого йому тут треба?

- Згідно з документами він геолог. У нього контракт з Міжпланетним металургійним бюро. І з ним ще якийсь Лео.

- Лео, а далі?

- Просто Лео. Більше нічого. А ось і вони!

З люка на трап вийшов високий юнак, за ним поважно ступав лев.

- Подумати тільки, зустріти його тут, а може, навіть поговорити з ним!

Голос Луїджі тремтів од захоплення.

- Подумаєш, така сама людина, як і всі.

- Така сама, як і всі? Ви чуєте? Три світових рекорди за два дні останньої олімпіади - така сама людина, як і всі? Ні, дядьку, ти просто нічогісінько не тямиш у спорті!

- Гаразд, головне, не підходь близько до його приятеля.

Задзвонив телефон. Тачіні Старший узяв трубку:

- Говорить Старжон, директор ММБ на Офірі II. На “Денебі” повинен прибути один з наших геологів, пан Лапрад. Негайно доставте його до мене й не морочте йому голови всякими нісенітницями. Зрозуміли?

- Так, пане Старжон. Виконаємо, пане Старжон.

Той мовчки поклав трубку.

- Луїджі, ось у тебе є нагода познайомитися з Лапрадом. Відвезеш його до міста. А зараз я повинен звільнити твого кумира від формальностей. Чув, що сказав пан Старжон? Коли хочеш тут чогось досягти, пам’ятай, Луїджі, що вся ця планета належить ММБ.

Незвичайні пасажири зайняли місця у відкритому глайдері. Луїджі відчув на своїй потилиці гаряче дихання й оглянувся. За кілька сантиметрів від нього була величезна морда Лео.

- Пане Лапрад, скажіть своєму звірові, хай він не дихає мені в потилицю. Мене це... відволікає.

- Йому не слід повторювати. Він уже зрозумів, пане...?

- Тачіні. Луїджі Тачіні.

- Так от, Тачіні, Лео не простий лев! Це паралев або, як пишуть газетярі, надлев. За допомогою спрямованих мутацій удалося створити істоту, розум якої рівнозначний розумові семирічної дитини. Він уже не звір! Бачите, який у нього могутній випуклий лоб? Лео розуміє просту мову й може по-своєму відповідати.

Надлев видав напівзрозуміле ритмічне рикання.

- Він з вами привітався.

- Приголомшливо! Хто ж таке створив?

- Мій батько і його друзі. Вони загинули. І разом з ними моя мати.

- Що ж, ці надлеви... збунтували?

- О ні. Десятки психопатів закидали лабораторію запалювальними гранатами. Пощастило врятуватися тільки нам з Лео.

- Але ж чому?

- Хто знає, що коїться в головах деяких так званих людей! Певне, вони просто збожеволіли зі страху. Але, Луїджі, Лео нервує. Йому не до вподоби, коли про це говорять. Мені теж.

- Даруйте, пане Лапрад... А скажіть, який ваш найкращий результат на півтори тисячі метрів?

- Три хвилини п’ятдесят. Для мене це важка дистанція, як і для всіх спринтерів. На коротші я біжу швидше, а на довгих наприкінці не вистачає дихання. Втім, ось уже чотири роки я не беру участі в змаганнях.

- Чому? Адже вам зовсім небагато років!

- Еге ж, двадцять чотири. Однак мені треба було писати дисертацію. Наукові дослідження й великий спорт навіть сьогодні важко поєднувати. Я ж лише олімпієць, а не надлюдина, Луїджі.

- Ви француз?

- Ні. В моїх жилах тече кров полінезійців, китайців, європейців і індіанців. Здається, ми вже приїхали. Дякую вам, Луїджі.

- Якщо вам щось треба буде, поки ви тут, то я завжди...

- Дякую. І одна порада, Луїджі: вдосконалюйте своє тіло, але не забувайте, що людиною бути важливіше, ніж чемпіоном!

Високий, атлетичної будови Тераї не сподобався Старжонові з першого погляду. Директор не любив людей вищих і міцніших за себе, тому й зустрів геолога холодно.

- Нам рекомендували вас університети Парижа, Чікаго й Торонто. До того ж я прочитав вашу дисертацію про Баффінову Землю та інші північні острови. Непогана робота. В нас тут чимало блискучих розвідувачів, але жодного справжнього геолога. Ви нам підходите, незважаючи на молодість. Для початку займіться складанням карт. Ми надамо вам усі необхідні кошти, звісно, в межах можливого, але вимагатимемо відповідної віддачі. І ще одне: цей ваш звір. Він заважатиме вам і може виявитися небезпечним. Раджу позбутися його, поки не трапилось якогось лиха.

Тераї підвівся.

- Лео включено до підписаного контракту. Він супроводжує мене скрізь. Якщо ви не згодні, то я розірву контракт і негайно полечу звідси. “Денеб” ще тут.

- Не гарячкуйте! Я піклуюсь про ваші ж інтереси, але коли ви дивитесь на це так... Одне слово, ваш звір цілком на вашій відповідальності, розумієте?

- Розумію. Ви не можете порекомендувати мені готель?

- У Джонвілі нема готелів. Ми тут усі піонери, пане Лапрад, не забувайте! До речі, тут чимало таких богатирів, яких не злякають ні ваші м’язи, ні ваш лев. А хижка для вас ще будується. Ми гадали, що ви прилетите на кораблі нашої компанії, цебто не раніш, ніж через місяць. А поки що є тільки невеличкий готель при кав’ярні, можливо, там знайдеться для вас кімната. Не знаю тільки, чи в готелі приймуть вашого звіра...

- Спробую щастя...

- Ага, ще одне, Лапраде! Якомога менше водіться зі стеками.

- Зі стеками?

- Це аборигени. Так їх називають розвідувачі: “стеки”, палиці. Вони схожі на палиці. На щастя, стеки не належать до гуманоїдів і в нас тут нема ніяких історій з їхніми жінками. Адже, подейкують, на інших планетах чоловіки... Гаразд, машина відвезе вас з вашим багажем до готелю. Завтра чекаю вас з доповіддю в дирекції рівно о восьмій. До речі, купіть собі офірський годинник - вони продаються в крамниці компанії. Тут, на Офірі, доба складається з двадцяти п’яти земних годин і дванадцяти хвилин, а я звик до точності, пане Лапрад.

Кав’ярня-готель виявилася приземкуватим складеним з колод двоповерховим будинком, що стояв у кінці вулички, яку утворювали хижки розвідувачів, робітників та інженерів. Утримувала цей заклад ще молода вдова, пані Сімпсон, їй допомагала її сімнадцятирічна донька Анна. Незважаючи на побоювання Старжона, Лео тут прийняли добре. Пані Сімпсон зачитувалася журналом “Райдер дайджест”, а якраз недавно з’явився скорочений виклад книжки знаменитого Джо Діксона “Божі створіння”, в якій цей журналіст спробував донести до широкої публіки суть складних біохімічних і генетичних дослідів Анрі Лапрада. Тераї насилу стримався, коли люб’язна пані Сімпсон, сповнена гордості, що в неї поселиться син прославленого вченого, згадала цю книжку. Адже саме криклива назва книжки викликала гнів у американських фундаменталістів, усе ще впливових в окремих штатах, і призвела до трагедії. Анна ж тільки мовчки зашарілася, що дуже пасувало її личку повненької білявки.

- Обід через дві години, пане Лапрад, - мовила пані Сімпсон. - А поки приготують вашу кімнату, можете посидіти в сусідньому барі. Він теж належить нам, пиво там чудове, та й вибір напоїв непоганий.

Тераї зайшов до бару й сів у кутку, Лео розлігся біля його ніг. Безбарвна покоївка спитала, що їм подати.

- Для мене пива. Для Лео кока-коли у великій мисці.

- Кока... для цього звіра?

- Нічого не вдієш, щодо напоїв у нього інший смак.

- Ви що, глузуєте?

- Принесіть і самі побачите!

Відвідувачі з’юрмились довкола них, чекаючи з цікавістю, що буде далі. Роздосадуваний Тераї підвівся:

- Послухайте, друзі! Я тільки-но прилетів, а тому ставлю питво для всіх. Ви, певне, працюєте на ММБ? Я теж. І хочу лише одного: жити в злагоді з усіма. Але я не бажаю, аби мене роздивлялися, наче якесь чудовисько, тільки тому, що я олімпійський чемпіон і зі мною Лео. Лео - паралев, його розум штучно розвинутий. От і все. А щодо решти, то він звичайнісінький лев. Він дуже лагідний, коли йому не докучають і не загрожують. Але в противному разі... Ви знаєте, на що здатен розлючений лев? Ну так от, Лео здатен на більше!

- Ми не хотіли тобі заважати! - озвався високий розвідувач. - Але згодься, не часто доводиться бачити, як лев п’є кока-колу!

- Гаразд, дивіться, а потім дайте нам спокій. Я тут буду не менше року, ви ще встигнете надивитись на нас.

Покоївка повернулася з бляшанками пива й кока-коли, поряд на таці стояли склянки й невелика супова миска. Тераї розкрив бляшанки, вилив кока-колу в миску, й Лео під захопливі вигуки глядачів вихлебтав свій напій до дна.

- Ну що, подивилися? А тепер дайте йому спокій! Я вже сказав: сьогодні всім по склянці за мій рахунок!

Так Тераї вперше зустрівся з тими, хто мав стати його товаришами по роботі. Тут були найрізноманітніші люди: дипломовані геологи-розвідувачі й розвідувачі-практики; європейці, американці, росіяни, китайці, кілька африканців і навіть один малаєць. Усі вони перемовлялися англо-російським жаргоном або - залежно від культури кожного - більш чи менш правильною англійською чи російською мовою, які давно стали мовами космосу.

Коли Тераї пояснював уже вдесяте, чому він прилетів на Офір II, до бару зайшов чоловік, і всі, побачивши його, стишили голоси. Низенький механік-парижанин, що сидів ліворуч від Тераї, підвівся навпочіпки й прошепотів йому на вухо:

- Це голландець! Дивись не зв’язуйся з ним...

Лапрад обернувся, зміряв прибульця оцінливим поглядом. Майже такого самого зросту, як і він, але ширший у плечах, важчий, з уже окресленим животом. Років тридцяти п’яти. На вузькому обличчі близько до зламаного носа глибоко посаджені світло-голубі очі. Могутня щелепа й довгий шрам на лівій щоці. Він попростував до геолога.

- Це ви новий бос? Одразу з дитячого садка? Скажу вам, зі мною поводьтеся якнайтихіше. Я - Ван Донган! Мені начхати на всяких ваших покровителів: я не дозволю, щоб мною командував якийсь шмаркач. Затямте собі це, більше повторювати не буду!

Він різко обернувся і, подавшись у дальній кінець бару, сів там осторонь від усіх.

- Що це за суб’єкт? - спитав Тераї сусіду.

- Він відкрив рудник Магрет, поки що найбагатший. До вашого приїзду вважався великою жабою в нашій маленькій калюжі. І постарається нею залишитись.

- І може домогтися успіху?

- Атож, хай йому біс! На жаль, може.

- Здається, ви вже надто його тут шануєте.

- Ніхто його не шанує, цього негідника. Він дужий, як бугай, і немилосердно б’є всіх, хто не кориться йому. Бачу, ви теж не з слабеньких, але навряд чи маєте такий досвід, як він. Головне, для голландця немає заборонених прийомів. Точніше, він тільки й вдається до заборонених!

Тераї знизав плечима: поживемо, побачимо.

До бару зайшов старий з червоним носом і посоловілими очима. Його колись чудовий комбінезон розвідувача зовсім вицвів і витерся до дірок, кожна з яких свідчила про убозтво господаря... або про повну байдужість до всього на світі.

- А це хто?

- Старина Мак-Грегор. Пиячить. А шкода. Адже це він перший висадився тут двадцять років тому й відкрив великі поклади. Чудовий інженер, перший тутешній директор. І ось тепер...

Механік замовк, відтак повів далі:

- І все ж таки він прекрасна людина, а коли тверезий - справжня скарбниця найрізноманітніших відомостей про Офір. Він єдиний знає мову стеків, єдиний може з ними вільно спілкуватися.

- Чому він так спився?

- Ніхто не знає. Одні кажуть, що він не може дивитись, як компанія поводиться зі стеками, інші - що він зламався через любовну драму, а ще дехто твердить, ніби в горах з ним сталась якась дивна історія, після неї він трохи схибнувся. ММБ далі виплачує йому платню, бо ніхто краще за нього не знає Офір. Але останнім часом він дуже напивається, тож навряд чи це триватиме довго.

Мак-Грегор замовляв собі віскі. Будучи вже добре напідпитку, щоразу довго дивився на свою склянку, потім різко підносив їі до рота й залпом випивав до дна. Ніхто, здавалося, не звертав на нього уваги. Лапрад знову заговорив з сусідами, намагаючись з їхніх розповідей скласти собі уявлення про умови роботи, про небезпечних тварин і рослин, дізнатися про важкопрохідні стежки. Мак-Грегор підійшов до стойки замовити ще склянку віскі. Він побачив Тераї, уважно придивився до нього й пробурчав:

- А-а, це ти, той самий? Отже, мені залишилось уже недовго...

І він, погойдуючись, рушив до свого столу.

- Що він хотів сказати?

- Та так, нічого, - відповів механік. - Просто він дивакуватий. Каже, що точно знає день своєї смерті. Особливо коли вип’є, як сьогодні...

Механіка урвав глухий удар і крик, що пролунав услід за ним. Тераї обернувся. Мак-Грегор лежав на підлозі із закривавленим обличчям, а над ним із стиснутими кулаками схилився голландець.

- Що, отримав своє, клятий п’яничко? Може, хочеш ще? - Голландець випростався з холодною посмішкою. - П’яний вепр штовхнув мене, ось я й провчив його. Хтось, може, проти цього?

Озвались невиразні голоси, почулось глухе ремствування, яке швидко затихло. Лап-рад знизав плечима. Врешті-решт це його не стосувалося.

Проте він підійшов до Мак-Грегора, щоб допомогти йому підвестись.

- Ей, ти! Не чіпай його!

- А якщо зачеплю?

- Я тебе відучу тицяти свого носа куди не слід!

Тераї раптом відчув смертельну втому. “Тільки тому, що я олімпієць і на дві голови вищий за інших, - подумав він, - усякі негідники скрізь затівають зі мною бійку, аби пересвідчитися, що вони не слабіші і я не являю для них небезпеки. Це було вже стільки разів, що здається, ніби без кінця повторюється одна й та сама сцена. Гаразд, так цьому й бути!”

- Що ж, спробуй, відучи. Лео, ні з місця!

І враз голландець так несподівано ударив юнака ногою, що Тераї не зміг ухилитися. Він устиг лише вивернутися, й удар дістався йому в ребра, а не в живіт. Незважаючи на біль, Тераї зумів відстрибнути назад і в такий спосіб пом’якшити прямий у щелепу, який ковзнув по його лівій вилиці. Він відступив, аби не спіткнутись об Мак-Грегора, що далі лежав непритомний. Ван Донган одразу ж кинувся в атаку, але тепер Лапрад зупинив його різким прямим у підборіддя. Після цього Тераї тільки парирував удари противника, спокійно вивчаючи його й вичікуючи слушної миті. Нарешті така нагода трапилась і йому вдалося завдати подвійного удару: лівий гак у печінку й одразу ж - прямий у сонячне сплетіння. Обидва удари глухо пролунали майже водночас. Ван Донган зігнувся в три погибелі, впав на коліна, а потім повільно звалився набік під захоплені крики приголомшених глядачів. Один з них підбіг до Тераї й вигукнув:

- Ей, юначе, тепер ти можеш просити в старого Жюля, що хочеш! Цей мерзотник украв у нас дві заявки, а коли ми з Дугла-сом спробували подати голос, він обох нас уклав у лікарню. Я вірив, що колись йому продірявлять шкуру, але навіть не мріяв, що хтось за всіма правилами наб’є йому морду! Де ти навчився так битись?

- Де там битись! Так, займався трохи боксом. А потім сутички з матросами на островах...

- Трохи боксом! Боже мій, від твого прямого звалиться й чемпіон, рука ніби сама б’є.

- Отже, Луїджі правду казав? Ти той самий олімпієць... Бережись!

Руде тіло майнуло в повітрі й збило його з ніг. Пролунав короткий зойк.

- Назад, Лео! Я тобі наказав...

- Він урятував тобі життя, твій лев, - мовив Жюль. - Голландець ледь не встромив тобі ножа в спину!

Тераї схопив за гриву лева й щосили потяг його назад. Лео заревів, обернув голову із закривавленими іклами, але побачивши, що це Лапрад, заспокоївся, сумирно всівся в кутку й заходився облизуватись, як кішка.

- Лікаря! - крикнув хтось.

- Якого лікаря? Він своє отримав!

Голова Ван Донгана була дивно деформована, скальп зірваний, права рука все ще стискала ніж. Розвідувачі зблідши, перезирнулись.

- Знаєш що, голубе, - мовив один з них, - ти й твій лев... Краще вже бути вашими друзями!

- Я займусь Мак-Грегором. Якщо поліція шукатиме мене...

- Поліція? - в натовпі почулося іронічне хихикання. - Ти хочеш сказати директор? Він сам тут і суд, і поліція. Звісно, Старжон розгнівається. Голландець - його найближчий підручний. Але ти не хвилюйся. За тебе свідчитимуть стільки людей, скільки треба буде, навіть ті, хто нічого не бачив!

Тераї схилився й підняв Мак-Грегора.

- Де його хижка?

- Ходімо, я тебе відведу, - озвався Жюль. - А ти, Лоуренсе, біжи по лікаря.

Від кав’ярні до хижки Мак-Грегора було метрів з двісті. Вже настала ніч, перша ніч Тераї на цій планеті. Все здавалося йому незвичним: повітря, що трохи відрізнялось від земного, запахи, крики нічних тварин. У незнайомому небі переслідували один одного два місяці. Лео, що біг за господарем, раз у раз зупинявся, принюхуючись до вітру. Раптом відкілясь зліва долинув пронизливий несамовитий свист, лев відповів погрозливим риком і присів для стрибка.

- Заспокойся, друже! - посміхнувся Жюль. - Ніякої небезпеки! Звір, що так гучно свистить, - це лише жаба завбільшки з кулак. Тут нема небезпечних тварин. Ну ось ми й прийшли.

Лапрад зайшов до кімнати й поклав Мак-Грегора на незастелене ліжко. В будиночку з колод була тільки одна кімната з великим почорнілим каміном - очевидно, взимку тут холодно. Стіл, криві табуретки й сила-силенна обшарпаних книжок - от і вся обстановка. Поки Жюль змивав кров з обличчя шотландця, Тераї переглянув кілька томів - твори з практичної геології та рудної справи, романи - і все це п’ятьма чи шістьма мовами.

- Мак розмовляє цими мовами?

- Так, і ще мовою стеків. Він тут єдиний добре володіє їхньою мовою. Я можу зв’язати лише кілька слів. Надзвичайно важка мова!

Мак-Грегор, безперечно, був освіченою людиною.

- Ти сказав, що він інженер?

- Еге ж, і він був першим директором, до Старжона, перед тим, як запив.

- Як він себе почуває?

- Скоро опритомніє. У Ван Донгана вкрай підлі удари... Були, на щастя! Як чудово, що про нього можна говорити в минулому часі!

- Невже ви його так ненавиділи?

- Він був негідником. Мерзенним негідником на службі в людини, яка не знає жалю й думає лише про прибутки. Ти сам переконаєшся. Навіщо ти прилетів сюди, Лапраде?

- На Землі надто багато божевільних. Я ситий ними по самісіньке горло.

- Божевільних ти знайдеш і тут. На скільки в тебе контракт?

- На рік, з правом продовження.

- Лише на рік? Мабуть, їм конче потрібен добрий геолог, якщо вони згодились на такий короткий строк. Працювати на ММБ - не мед. Усе, що вони друкують у своїх рекламних проспектах, - брехня! Девіз ММБ: “Іди або здохни”, а точніше: “Іди й здохни”.

- Що ж, побачимо!

- Бачу, ти вмієш за себе постояти, олімпійцю, одначе... Ага! Мак опритомнів і знову з нами.

Старий спробував підвестись на ліжку, але Жюль стримав його.

- Де я? Що зі мною? О, моя голова!..

- Ти випадково штовхнув голландця, і він тобі всипав, розбив довбешку. Коли Лапрад хотів заступитися, він намагався і йому всипати. Але трохи прорахувався й сам ураз опинився на підлозі! Тоді йому забаглося погратися з ножем, і Лапрадів лев його порішив.

- Порішив? О так, Лапрад. Олімпієць. Людина долі! Я знав, що ти маєш прийти, але не знав коли. В житті всього не запам’ятаєш. А тепер мені лишилося півроку життя і заплатити один борг... Гори Долі! Пухі, або стеки, як ви їх називаєте, знають Про це. І від цього помирають. Голос мені все пояснив...

Він знову впав на постіль і замовк. До хижки квапливо зайшов лікар.

- Що скоїлося? Знову жартики Ван Донгана? Коли це скінчиться?

- Вже скінчилось, лікарю. Вам більше не доведеться лікувати жертв цього мерзотника. Познайомтесь, Лапраде, це лікар Вертес, друг бідних розвідувачів.

Лікар Вертес був високий і худий, клинцювата борідка й пронизливий погляд надавали йому майже мефістофельського вигляду. Він утупився в Тераї.

- Хм, чудовий зразок! Метис, чи не так?

- Еге ж, і цим пишаюсь.

- Тут нема чим пишатися й чого соромитись. Нумо подивимось краще нашого потерпілого. Коли б він не пив, як свиня, прожив би до ста років без жодних геріатрів! Можете йти собі, я сам ним займусь.

Коли вони повернулись до бару, хвилювання ще не вщухло. Труп голландця прибрали, але на підлозі ще видно було темно-коричневі плями. Тераї зустріли криками “ура”, дружними попліскуваннями по плечу, запрошеннями випити. Викликана на підмогу Анна стояла за стойкою, не зводячи з Тераї захопливих очей. Від усього цього він ніяковів.

- Послухайте, друзі! Я хотів би пообідати спокійно. Я голодний і стомлений. Отож будьте добрі, облиште мене. Ми ще побачимось.

Він пообідав разом з Лео в маленькій кімнатці. Анна подавала йому, шаріючись щоразу, коли він звертався до неї. Лео недовірливо обстежив її й нарешті влігся впоперек порога.

- Що, Лео, побоюєшся? Можливо, ти й маєш рацію, хоча не думаю, що сьогодні нам іще щось загрожує. Завтра чи згодом будь-що може трапитись, коли, звісно, все те, що мені розповіли, правда.

Наступного ранку Старжон прийняв Тераї більш ніж холодно.

- Отже, тільки-но з’явившись, ви зі своїм левом убили одного з моїх найкращих людей! Так, я знаю, що він учинив неправильно, завадивши вам підвести цього алкоголіка. Вчинив він неправильно й тоді, коли схопився за ножа. Ваше щастя, що стільки людей свідчать на вашу користь, Лапраде. Інакше ви вже сиділи б за ґратами, чекаючи найближчого зорельота рейсом на Землю. А втім, облишмо це: що з воза впало, те пропало. Зараз ви повинні негайно зайнятися картами. Досі без справжнього геолога ми працювали, покладаючись лише на досвід розвідувачів, які обстежили тільки поверхневі рудні виходи вздовж схилів плато Віра й каньйону річки Берое. Тут, тут і тут.

Він вказав точки на карті, що висіла на стіні.

- У вашому розпорядженні буде карта, складена за даними аерофотозйомки й доповідями розвідувачів. Добре вивчіть її, там багато даних, але їх слід уточнити й дати правильне тлумачення. Я хотів був дати вам у помічники Ван Донгана, але ви його вбили! Отож тепер і виплутуйтесь самі, як знаєте.

- Я візьму Жюля Тібо. А яка ваша система? Я думав, що всіма розвідуваннями займається тільки ММБ, та вчора мені сказали про якісь індивідуальні заявки.

- Он як! Ніяких індивідуальних заявок насправді немає. Коли окремі розвідувачі знаходять по-справжньому цінне перспективне родовище, вони ставлять заявочні стовпи від свого імені, а після ретельної перевірки отримують від нас додаткову винагороду, іноді досить велику. Це вони й називають індивідуальними заявками.

- Ясно. Розумію. Який штат буде в мене?

- Три креслярі-картографи. Що ж до розвідувачів, беріть, кого хочете. Єдине, що мене цікавить, - це результати. Ваша кімната номер шістнадцять, у кінці коридора. Але щоб ваш лев не плутався в мене під ногами!

Протягом довгих тижнів Тераї працював як одержимий і навіть вечорами брав матеріали до себе, в збудовану з колод хижку, що тепер правила йому за житло. Житло просте, але цілком комфортабельне, з робочим кабінетом, спальнею, ванною й кухнею, якою він, однак, майже не користувався, воліючи столуватися в кав’ярні. Він уже познайомився майже з усіма членами земної колонії, що було, до речі, зовсім неважко, бо вона не налічувала й трьохсот душ; в основному чоловіків; окрім них, було тут кілька незаміжніх жінок та кілька подружжів з дітьми. Лео душе швидко заприязнився з юними колоністами, а коли на десятий день свого перебування на планеті він наздогнав і вбив гірського вовка, що спустився з плато, то нажив собі друзів і серед їхніх матерів.

Цей вовк був першим великим звіром, якого Тераї побачив на Офірі II. Він і справді віддалено скидався на вовка, хоча шкіра в нього зовсім гола й лише на черепі стримів жмуток жорсткої шерсті.

- На плато їх чимало, особливо поблизу Гір Долі, - пояснив йому Жюль Тібо. - На щастя, вони рідко збираються в зграї, бо тоді справді були б небезпечні для розвідувачів-одинаків. Малюкові пощастило, що твій лев надбіг вчасно.

- Як він себе почуває?

- Укус глибокий, але лікар Вертес каже, що все минеться.

- Гори Долі! Звідки така дивна назва?

- Це Мак-Грегор так їх назвав. Він твердить, ніби це точний переклад туземної назви. Скажу відверто, я ніколи не замислювався, чому їх так називають. їх скоріше можна було б назвати “Мертві Гори” або “Гори Розпачу”.

- Невже там так погано?

- Сам побачиш, якщо підеш зі мною наступного разу. Час зайнятися розвідкою в новому районі. Відроги плато Віра вже досить вивчені.

 

- Поглянь, - мовив Жюль, - он там, унизу, поселення стеків. Я знайомий з їхнім вождем. Хочеш, навідаємось до нього?

Село, скоріш хутірець, причаїлось у вузькій долині, оточеній з усіх боків палісадом і ровом. У ньому було з півтора десятка будиночків, точніше глиняних і кам’яних халупок, укритих широким листям, укладеним немов черепиця. На майдані посеред села видно було кілька незвичних, тонких, високих постатей.

- Власне, Старжон заборонив мені з ними спілкуватися, але вважатимемо, що в мене погана пам’ять. Спустимося до них, Жюлю!

Коли вони наблизились до села, вузенький місточок був квапливо піднятий, а в землю перед ними вдарило кілька стріл.

- А, хай йому біс! Це через твого лева! Я зовсім забув. Зачекай мене тут.

Жюль спокійно рушив уперед, викрикуючи якісь слова місцевою мовою. Стріли перестали свистіти, над палісадом з’явилась голова. Тераї взяв бінокль, щоб краще її роздивитись. Голова була ніби карикатура на людину, з кущиком зеленуватого волосся, двома глибоко посадженими очима, довгим вузьким носом, щілиноподібним ротом і підборіддям калошею. Вона радше скидалася на відображення людської голови у викривленому дзеркалі з кімнати сміху - така неймовірно вузька й витягнута.

Жюль покликав Тераї:

- Можеш спуститися, все гаразд. Тільки залиш Лео за палісадом, хоч би цього разу!

Щоб пробратися крізь низеньку брамку, Тераї довелось нахилитись. Жюль стояв у натовпі туземців, і Лапрад одразу ж зрозумів, чому розвідувачі прозвали їх стеками: вони й справді були схожі на палиці або скорше на тих земних комах, яких називають богомолами. Прямі тендітні ноги спирались на вузькі ступні, тіло звужувалось до голови, немов шийка пляшки, тонкі руки закінчувалися худими, немов у скелета, долонями з шістьма довгими пальцями. Стеки були вдягнені в коротенькі спіднички й озброєні луками та стрілами з вправно відшліфованими кам’яними вістрями. Дехто мав металеві ножі, що перетворилися від тривалого користування й багаторазового точіння на своєрідні плоскі стилети. Тераї одразу ж упізнав їх - такі ножі постачали за безцінь Земля й Нью-Шеффілд, аби тільки спекатися своїх надлишків. Найвищий серед туземців ледве сягав Тераї грудей.

Жюль говорив, невпевнено вимовляючи шиплячі та ляскучі слова.

- Я силкуюсь їм утовкмачити, що твій лев - друг, - пояснив він, - але, як на те, він дуже скидається на одного з тутешніх хижаків. Щоправда, тепер у цих краях їх немає, але зображення цього звіра зберігається в їхньому храмі. Вони кажуть, що Лео - це чуїнга-гха, і спробуй довести їм, що це не так!

До двох десятків туземців невпевнено приєднались і жінки, а потім з усіх боків висипали й крихітні діти, рухливі й верткі, наче зелені ящірки, що підвелися на задні лапки. Одне маля стало перед Тераї, зміряло його очима з ніг до голови, завертілося на місці, засміялось вартим подиву людським сміхом, а потім викрикнуло пронизливим голосом щось таке, від чого розвеселилася вся юрба.

- Що він сказав? - спитав Тераї.

- Я не зовсім зрозумів. Адже я знаю лише кілька їхніх слів. Та, здається, він сказав, що ти найбільший звір, яких він бачив у своєму житті!

- Хм... Ти не знаєш, хто їм дав ці ножі?

- Ми, розвідувачі. Стеки - славні істоти й іноді йдуть до нас провідниками. Вони живуть з полювання, до того ж ще щось вирощують. Вимираюча раса, але цього разу земляни тут не винні. Стеки повернулись до кам’яного віку, і повернулись задовго до того, як ми прийшли на цю планету. їх залишилося небагато, вони зовсім сумирні, а що ніхто не збирається колонізувати Офір II, то вони поволі зникнуть самі, без будь-яких трагедій.

- Але чому вони вимирають? Поглянь, скільки дітей і всі живі, дужі на вигляд!

- Вони часто помирають, не досягши повноліття. І ніхто не знає чому. Цей світ належить ММБ, а компанія аж ніяк не цікавиться інопланетянами. її хвилюють тільки прибутки. Стеків ніхто ніколи не вивчав. Мак-Грегор каже, що невдовзі після обряду посвячення вони вдаються до масових самогубств. І він зізнався, що знає причину. Спитай його сам. Якщо є на цій нещасній планеті фахівець, який добре знає стеків, то це він. Але подивись на дорослих!

Поряд з веселими жвавими дітьми чоловіки й жінки зі своїми витягнутими обличчями та втомленими нечастими рухами здавались особливо сумними й малорухливими.

- Хвороба?

- Невідомо. Лікар Вертес намагався знайти збудники, та дарма. До того ж він не має необхідних приладів, а Старжон дивиться на такі дослідження скоса. Каже, зайве марнування часу.

- Гаразд. Я спитаю Мака. І попрохаю навчити мене їхньої мови. Цей народ мене зацікавив. Багато їх залишилось?

- На дослідженій частині континенту ми знайшли з десяток поселень. І куди більше покинутих міст. В інших місцях їх не бачили. Але колись це була велика раса. Вся планета вкрита руїнами. Ти сам побачиш руїни величезного міста на плато Віра. Ми будемо там завтра.

Жюль сказав на прощання кілька слів, на які стеки не відповіли, й вони вийшли через низеньку брамку із села. Лео зустрів їх незадоволеним широким позіхом, а тоді підійшов до брамки й зухвало окропив стовп.

- Лео! - обурено крикнув Жюль.

- Він образився, що ми залишили його за палісадом, - пояснив Тераї, засміявшись. - От і поставив свою мітку, аби знали, що тепер і це поселення входить у його мисливську територію!

Наступного дня з верхівки пагорба побачили стародавнє місто. Воно лежало в низині на східному березі великого синього озера. Руїни вкрилися заростями, але подекуди над буйною зеленню ще височіли башти. “За земними нормами, - подумав Тераї, - в цьому мертвому місті могло жити від трьохсот до п’ятисот тисяч жителів”.

Вони спустилися в низину й пробралися до міста, прорубуючи собі дорогу мачете. В центрі, біля самого озера, бруківка виявилась зробленою так майстерно, що навіть через стільки століть рослини майже ніде не змогли пробитися між бруком.

З десяток вулиць збігалися до напівкруглого майдану, що виходив на набережну, від якої протяглися в озеро численні моли та причали. Два маяки, майже не зачеплені часом, стерегли гавань.

- Ночуватимемо в лівій башті, - сказав Жюль. - Я тут частенько зупинявся. Там є сухі кімнати, і стелі ще міцні. Стародавні стеки вміли будувати...

І справді каміння в стінах було так щільно підігнане, що інколи неможливо було розрізнити швів.

- Чи відомо хоч приблизно, скільки років цьому місту?

- Так. Коли Мак був директором, він надіслав зразки дерева на Землю для радіо-вуглецевого аналізу. Місто не таке вже давнє - йому від чотирьох до трьох тисяч двохсот земних років. Цікаво інше: видимо, це було перше покинуте стеками місто. Чим далі звідси, тим пізніший час запустіння міст, ніби саме з цього місця виходило якесь смертоносне випромінення. На північному материку, наприклад, міста були заселені ще дві з половиною тисячі років тому. Так чи інакше, скінчилося все швидко: на всій планеті цивілізація стеків загинула за які-не-будь шістсот років. Коли в Ксенологічному бюро Об’єднаних Націй дізналися про це, сюди хотіли надіслати наукову експедицію, однак ММБ запротестувала. В них необмежені права, ця планета цілком у їхній владі ще на сорок років!

Поки Жюль влаштовувався на ночівлю, Тераї з Лео оглядали руїни. Лапрадові хотілося визначити рівень зниклої цивілізації. В одному з уцілілих будинків стіни були прикрашені розписом і барельєфами. На зображеннях не було складних машин, але стеків скрізь оточували домашні тварини, верхові або в’ючні, схожі на коней та биків. Траплялись і деякі подоби собак у сценах полювання на шуїнга-гха - цих хижаків Тераї впізнав одразу ж, вони справді скидались на коротколапих левів. Стеки були озброєні луками, списами й своєрідними арбалетами з прицільною рамкою. Дехто мав щити на зразок нагрудних панцирів.

“Неодмінно треба провести розкопки, - думав Тераї. - Але я ладен іти на парі, що вони не поступалися перед європейцями чотирнадцятого століття. Судячи з намальованої на стіні карти, вони вже плавали всіма морями. Що ж сталося з цією могутньою цивілізацією, що її зупинило? Три тисячі років! Вони явно випереджали нас. Три тисячі років тому в нас тільки починався залізний вік! Мої галльські предки воювали між собою, мої китайські предки лише вчились філософствувати, мої предки маорі ще не вийшли з Азії, що ж до моїх індіанських предків, то тільки великий Маніту знає, що вони тоді робили!”

Він повернувся до табору й розповів Жюлеві про свою знахідку.

- Авжеж, я знаю цей будинок. Там є й інші, де збереглись навіть дерев’яні балки й двері. Вони все робили зі стовбурів гаю, а цю деревину жодна гнилизна не бере. Ми її застосовуємо для кріплень у шахтах. А черепиця? Ти бачив, як вона в них щільно підігнана? Навіть ураган не може її зірвати. Муляри вони були чудові й працювали на віки, як наші єгиптяни або будівельники середньовічних соборів. Але про стеків ми не знаємо нічого, або майже нічого.

Ніч вони провели спокійно в башті, в сухій, добре зачиненій кімнаті зі стрілчастим склепінням, і на світанку покинули місто. Тепер для Тераї почалося справжнє знайомство з Офіром.

Спершу тягся ліс, потім - велика зелено-руда савана, далі пішли глибокі каньйони, в які річка Ото-Ото спадала мальовничими водоспадами. Сонце безліччю веселок розквітчувало водяний порох, що зависав над ними. Подекуди вздовж давньої напівзарослої дороги траплялись руїни окремих ферм або сторожових веж. Ночі, коли місяці гнались один за одним, відкидаючи численні рухливі тіні, були такі гарні, що інколи подорожні не могли заснути, незважаючи на втому. Вдень часто здіймались грози, тоді виходили з берегів - ні перейти, ні переїхати! - річки й доводилось вичікувати, коли спаде вода. А потім почалося сходження через праліс до підніжжя Гір Долі. Одначе звідси вони повернули назад долиною річки Берое, перетнули каньйон Мерця (тут колись знайшли труп розвідувача, наполовину обгризений хижаками). Нарешті вони піднялись на плато Віра, де на них уже чекав вертоліт, щоб відвезти назад до Джонвіля.

 

А потім потяглись довгі дні: обробка записів, уточнення карт, аналіз зразків, попереднє оконтурювання родовищ та інша лабораторна рутина. Скидалося на те, що Гори Долі багаті найрізноманітнішими рудами, і Тераї вирішив зосередити розвідування в цьому районі. Але він не забув про таємницю стеків і якось увечері пішов до Мак-Грегора. Старий читав за столом. Тепер він не пив і майже не виходив зі своєї хижки.

- А, от і ви! Що ж, вам перше слово. Я вже не пам’ятаю, хто кого мав був навідати, ви мене чи я... Всього не запам’ятаєш! А втім, дарма. Ви прийшли навчатися мови стеків, чи не так?

- Як ви здогадались?

- Я про багато що здогадуюсь, Лапраде, багато знаю, але волів би цього не знати... або забути! Нам залишилося тільки чотири з половиною місяці, а мова пухі важка. Одначе я встигну дати вам основи, далі ви зможете вивчати її самі... коли мене не стане. Де ви були останнім часом?

- Ходив на розвідку з Жюлем до Гір Долі. Здається, там багаті родовища.

- Атож, дуже. Я сам був там і заходив ще далі, за перший гірський хребет і навіть за Бар’єр! До безіменної притоки річки Фаво, яка південніше впадає в Сарро. Краще б я тоді поламав собі ноги!

- Але ж чому? І чому ви не залишили свої записи в конторі, якщо вже побували там? Адже ніхто інший ще не обстежував цей район...

- Дарма ви мене питаєте про це, Лапраде! Я вам не відповім. Краще займемося мовою пухі, заради якої ви прийшли до мене. Для початку, в ній сім часових форм...

Це були справді дивовижні уроки! Тераї був здібний до мов, - він володів сімома земними мовами - проте мова пухі виявилася вкрай важкою. До того ж Мак-Грегор був дивним учителем. Інколи він міг годинами пояснювати якийсь складний граматичний час, але частіше віддавався спогадам про свої геологічні розвідки на Офірі II або на інших планетах. Тераї не шкодував, бо черпав з його розповідей чимало корисних відомостей. Хоч Мак-Грегор не дуже знався на сучасних теоріях, він лишався неперевершеним у всьому, що стосувалось практичної геології. Іноді він раптом замовкав на половині фрази й довго дивився перед собою в порожнечу, відтак спохоплювався й вів далі розповідь, ніколи не плутаючись і не помиляючись. Але якось, отямившись після такої паузи, він вилаявся й сумовито сказав:

- Бачиш, хлопче, я знаю, що помру 17 січня 2224 року рівно о восьмій годині двадцять п’ять хвилин, але не знаю, як це станеться. І це справжнє пекло! Він міг би мені сказати, негідник! А може, він сказав? І я просто забув?

- Хто? - спитав Тераї,

- Цього я тобі не скажу! Ти збожеволієш, якщо теж захочеш дізнатися. В цьому є щось страшне, чаклунське... Послухай мене, лети звідси, тільки-но скінчиться твій контракт. У небі безліч інших планет!

Так Мак-Грегор передостаннього разу згадав про свою долю, яка чекала його.

 

Настав день, коли Тераї відчув, що він досить добре оволодів мовою, аби самому відвідати село пухі. Під приводом якоїсь перевірки він вирушив до них на вертольоті, залишивши Лео на опіку Анни. Паралев і дівчина встигли здружитися, і Лео часто з настанням ночі супроводжував її.

Вертоліт не налякав пухі. Декому з них уже доводилось літати в ролі провідників на гвинтокрилій машині. Але Тераї прийняли недовірливо. Недовіра розсіялась, коли він сяк-так розтлумачив, що прийшов од Мак-Грегора. Тоді його запросили до халупки. Поки він сидів біля центрального вогнища й курив свою люльку, господарі меланхолійно жували листя шамбали.

Тільки під час другого гостювання, відчувши, що він уже досить вільно розмовляє й що туземці ставляться до нього приязніше, Тераї зважився задати вождеві запитання, яке давно його мучило:

- Скажи, Іхен-То, якщо це не суперечить вашим звичаям, чому на противагу вашим радісним і щасливим дітям ви такі сумні? Це через недугу?

Вождь довго мовчав, а потім відповів:

- Їхня доля ще не прочитана!

- Прочитана? Ким?

Іхен-То, схиливши голову, тричі торкнувся грудей довгим гострим підборіддям, відганяючи злих духів.

- Ти не нашого закону. Ти не пройшов випробування. Послухай мене, не ходи більше в гори, де заходить сонце, не ходи в Гори Долі! Не перетинай Бар’єру!

Тераї знав, що Бар’єром називають стрімкий хребет, звідки починається Берое; він здалеку бачив цю кам’яну стіну під час своєї експедиції з Жюлем Тібо. За даними повітряної розвідки, за Бар’єром з півдня на північ тяглася глибока долина з тією самою безіменною притокою Фаво, про яку казав Мак-Грегор. За нею було ще одне пасмо, від якого до кінця материка простягалась західна рівнина. Мак-Грегор перетяв Бар’єр і от каже, що знає день і годину своєї смерті. А тепер Іхен-То пояснює безтурботність дітей племені тим, що доля їхня ще не прочитана, і закликає Тераї, який “не пройшов випробування”, ніколи не перетинати Бар’єру. В цьому було щось дивне, навіть зловісне. Але Тераї знав, як насторожуються люди коли справа стосується їхніх вірувань, і тому цього разу більше нічого не розпитував.

Фатальна дата, 17 січня 2224 року, наближалась, і Тераї чекав її з тривогою й цікавістю: чи здійсниться пророкування Мак-Грегора? Він ще не раз бував у селі пухі, але так і не розгадав їхньої таємниці. Туземці були гостинні, звикли навіть до Лео, але одразу ж замикались, тільки-но мова заходила про Гори Долі або взагалі про те, що лежало на захід від їхнього плато. Однак з уривків розмов Тераї вияснив цікаву річ: досягши певного віку, всі без винятку підлітки здійснюють своєрідне паломництво в гори, та через кілька днів повертається лише частина з них.

Шістнадцятого січня, коли по обіді Тераї повернувся до себе, він почув стукіт у заднє вікно, що виходило на зарості чагарника. На його превеликий подив, це був Луїджі.

- Ти що, забув, де двері?

Юний Луїджі, щирий шанувальник олімпійця, частенько зазирав до нього,

- Тс-с-с! Чи можна мені влізти у вікно?

- Звичайно. Але навіщо така таємничість?

Одним стрибком Луїджі опинився в кімнаті і, пересвідчившись, що знадвору його не помітно, сказав:

- Мене послала Анна! Вона кохає вас, і... Знаєте, якби це були не ви, я б ревнував!

Анна й Луїджі недавно заручились.

- Для ревнощів у тебе нема жодних підстав. Але чого хоче Анна?

- Попередити вас. Сьогодні вранці вона підслухала розмову двох чоловіків. Старжон наказав пристрелити Лео.

- Пристрелити Лео? Чому?

- Не знаю. Можливо, для того, щоб примусити вас полетіти звідси. Або, якщо ви захищатимете Лео, - а ви ж так і зробите! - скористатися з нагоди й убити вас теж. Люди подейкують, що директором маєте бути ви, а не він!

- Ну, це вже ти вигадуєш, Луїджі! Я не відчуваю до Старжона симпатій, і він не відчуває їх до мене. Та через це вдатись до злочину? Адже ти знаєш, Лео, як і людина, перебуває під охороною Закону про права розумних істот від 2080 року! Щоправда, цей закон порушували: взяти хоч би Тікану - найманці ММБ убивали там безкарно. Та в нашому випадку - я просто не бачу причини!

- Анна дещо розчула. Здається, це пов’язане з вашими планами почати розвідку в Горах Долі.

- Ось як? Цікаво. І хто ці люди?

- Вона їх ніколи раніше не бачила. Каже, чужі.

- Звідки вони взялись? Ти ж сам чергуєш у астропорту й знаєш, що вже два місяці не було жодного зорельота.

- Вони могли спуститися в іншому місці й дістатись сюди пішки або на вертольоті. Вчора вилітали й повернулись три вертольоти.

- Так, це вже серйозно, Луїджі. Анна може показати їх мені або описати? І коли вони збираються нас порішити?

- Завтра! Але вона не знає точно, коли йде.

- Гаразд, а зараз біжи звідси! Дивись, щоб ніхто тебе не помітив. Коли все, що ти сказав, правда, - ти ризикуєш не менше за мене. Дякую тобі! Сьогодні вже пізно, але завтра я постараюсь раненько зустрітись з Анною наодинці. Якщо застанеш нас в якомусь відлюдному місці, будь ласка, не стріляй!

При зустрічі Анна підтвердила все, що сказав Луїджі, й додала чимало деталей. Напередодні в кав’ярні снідали двоє. Вони всілися у найвіддаленішому кутку, не підозрюючи, що лише дощана перегородка відділяє їх від кімнати, де дівчина саме писала листа своїм австралійським родичам. Спочатку вона не звертала уваги на їхню нерозбірливу розмову, але зненацька виразно розчула уривок фрази: “порішити цього паршивого лева”. Тоді вона прихилилася вухом до дошки й цілком ясно почула подальшу розмову:

- Не розумію, якого дідька директорові так нетерпеливиться? - дивувався один з співрозмовників.

- Не нашого розуму діло, Джо. Старжон платить, і добряче платить. А на решту мені начхати!

- Здається, з господарем звіра так просто не впораєшся. Спортсмен, олімпієць! І лев од нього не відходить.

- Таж нас двоє! Один займеться людиною, другий - звіром. Думаю, якщо ми в порядку законного самозахисту вколошкаємо Лапрада, директор на нас не розгнівається. Знатиме, як лазити по Горах Долі всупереч волі боса!

- І коли ти думаєш краще?..

- Та завтра ж удень. При першій-ліпшій нагоді.

Тут Анна почула стукіт монети об скло й поквапилася через кухню до зали, кинувши матері: “Не турбуйся, я сама візьму платню!” Вона підійшла до столу, коли двоє чоловіків уже підвелись, і, поки вони розплачувалися, встигла добре роздивитись їх.

- Один - високий, щоправда, не такий, як ви, але загалом високий, худий, чорнявий, зі смолянистими вусами, в сірому костюмі, як у туриста. Другий - нижчий, білявий, зі скрученим носом, у робочому одязі. Коли високий клав здачу в кишеню, пола піджака відхилилася, і я побачила в нього на паску пістолет, який стріляє променями, ну, ви розумієте...

- Лазер?

- Еге ж, він!

- Ти певна, Анно?

- Так. Кілька років тому - я була тоді ще маленька - тут зупинявся корабель Зоряної варти. Один офіцер показував, як воно стріляє. Я певна.

Тераї присвиснув: ніхто, крім поліцейських і військових, не мав лазерів на Землі й ніхто, крім Зоряної варти, - в Космосі. Всім іншим мати лазерний пістолет заборонялось законом: це був важкий злочин, за який засуджували на п’ятнадцять років ув’язнення. Навіть поліція ММБ не мала лазерів, у всякому разі, офіційно.

- Дякую, Анно, твоє попередження означає для мене й для Лео життя. Але прошу тебе, нікому не розповідай про це, нікому, а ви обоє, ти й Луїджі, будьте дуже обачні.

- Будьте обережні, пане Лапрад. З вигляду ці люди - справжні вбивці!

Тераї повернувся до своєї хижки дуже стурбований. Він перевірив свій револьвер, хоч і не плекав особистих ілюзій, куля проти лазерного променя - надто вже нерівна партія! Він бачив, що Лео теж нервує. Лев гасав по кімнаті, раз у раз глухо рикаючи.

- Лео, друже, кепські наші справи! Двоє джентльменів полюють на твою шкуру, певне, хочуть зробити з неї килим, на мою теж, тільки не знаю, навіщо вона їм. Не думаю, що Старжон - фундаменталіст, як ті негідники, що вбили наших батьків. Ти йому заважаєш, і я, мабуть, теж. Але чому, в чім справа? Гаразд, зробимо так... Ці двоє мерзотників навряд чи колись полювали на левів, а паралевів напевне вони у вічі не бачили, тому й не знають, на що ти здатен у заростях або в лісі. От там ми й сховаємось на кілька днів. Але передусім нам треба спорядитися для такої прогулянки й зазирнути до старого Мака. Може, він щось порадить.

Була вже восьма година, але заклопотаний Тераї зовсім забув про фатальний день і мить. Вважаючи, що двоє негідників не наважаться вбити його першого, особливо серед білого дня, - врешті-решт Старжон наказав порішити тільки лева, - він відіслав Лео обхідною стежкою в зарості чагарника, певен, що там жоден земний мисливець не зможе його вистежити. А сам подався навпростець до Мак-Грегора.

Старий сидів за столом, перед ним стояла пляшка віскі, маленький магнітофон тихесенько награвав шотландські мелодії.

- Ну, от і ви, Тераї! Сьогодні не буде уроку пухі: нема часу. Сьогодні той самий день і майже та сама хвилина. Я не знав, чи ви прийдете, голос напророкував тільки мою долю, але, здається, в кінцевому підсумку вона пов’язана з вашою! Може, й ви помрете сьогодні? А якщо ви вже прийшли сюди, то випийте зі мною! Я бачу, ви готові до походу. Чи, може, дочекаєтесь кінця? Я хотів би, щоб саме ви мене поховали, а не якийсь байдужий кретин.

- Правду кажучи, Маку, я забув про ваші сумні пророцтва. Не знаю, чи загрожує щось вам, але знаю, що моє життя в небезпеці. Як ви гадаєте, що мені робити?

Кількома словами він розповів старому про найманих убивць.

- Гм, думаю, найрозумніше буде сховатися на деякий час. Убивці, певне, підуть слідом за вами, але там, у заростях, проти вас і вашого...

Враз він схопився на ноги й витягнутою рукою щосили відштовхнув Тераї, а сам упав упоперек столу... з чорною діркою в чолі. В протилежному кінці кімнати спалахнула дерев’яна перегородка. Тераї двічі вистрілив і з несамовитою радістю побачив, що нападник підстрибнув і покотився в траву, мов заєць. Майже одразу ж після цього з кущів почувся розпачливий зойк людини й переможний рев Лео.

Хлюпнувши води з відра, Тераї загасив пожежу. Він тільки зиркнув на Мака й пересвідчився, що старий інженер може зачекати - перед ним уже була вічність. Тераї вибіг надвір. Убивця не дихав: одна куля влучила йому в спину, друга в потилицю. Це був високий чорнявий чолов’яга, що його описала Анна. Лазерний пістолет лежав за кілька кроків од нього.

- Лео! - покликав Тераї.

У відповідь він почув рик, і невдовзі розшукав свого друга за кущами: Лео облизував лапу, а перед ним лежав другий труп - білявого чоловіка з лазером у правиці. Голова його перетворилась на закривавлений коржик - наслідок удару левової лапи.

Тераї схилився, взяв лазерний пістолет, сховав його в кишеню, потім обшукав труп; знайшов запасну батарею й теж забрав її собі. В білявого на паску був і звичайний пістолет: цілком досить “зброї, знайденої на трупі”.

Лео “оповідав”, тихенько порикуючи в певному ритмі.

- Отже, ти їх побачив і пішов слідом, - мовив Тераї. - Той, хто стріляв у мене, був надто далеко, й ти почав з другого. Правильно? Ти добре зробив, Лео. Вони вбили Мака, але їм потрібен був я. Я й ти!

Звідусюди на постріли збігалися люди. Тераї подивився на годинник: була восьма година двадцять сім хвилин.

Старий Мак помер приблизно дві хвилини тому.

- Віднесіть трупи на площу й покладіть перед конторою директора, - сказав він розвідувачам, що надбігли. - Вони цілились у мене, а влучили в Мака.

Юрба загомоніла: в Джонвілі всі любили старого Мак-Грегора.

- Ходіть зі мною, треба поговорити з паном директором!

Старжон, якого вже хтось попередив, чекав їх на порозі своєї контори.

- Отже, Лапраде, ви вбили ще двох... Ви ж просто вбивця! Ей, люди, чого ви дивитесь, хапайте його!

- Даруйте, пане директор! - заперечив йому Жюль Тібо, який тільки-но прибіг. - Вас завели в оману. Це вони - вбивці! Вони вбили Мак-Грегора, а Лапрад лише захищався.

- І це ще не все, - втрутився Тераї. - Один з них мав лазер...

- Тільки один?

- Що ви цим хочете сказати, пане директор? - іронічно спитав Тераї. - Хіба недосить того, що вони мали хоч один лазер? Мабуть, у них дуже високі покровителі або ж вони належали до вельми небезпечної ватаги. А втім, можливо, ваша правда. Може, в того, кого порішив Лео, теж був лазер. Цілком імовірно, що він відлетів у кущі. Пошліть когось, хай пошукає.

- Якщо тільки ви самі його не підібрали!

- Я? - вигукнув Тераї, набравши виразу ображеної невинності. - А навіщо він мені? Хіба я не довів сьогодні, що справжній спортсмен може обійтись і без лазера?

В юрбі почувся сміх. Та Старжон не відступав.

- Я бачу, ви спорядилися до походу. Куди ви зібрались?

- На розвідку. Ви сказали, що я можу вести розвідку на власний розсуд,

- Розвідку? Сам?

- Зовсім не сам. З Лео. Це вірний друг.

- Іде?

- У Горах Долі.

- Я вам забороняю!

- Чому б це? А втім, мені й не треба вашого дозволу.

- Ви не отримаєте вертольота!

- Він мені не потрібен. Якщо я потребуватиму допомоги, то викличу по радіо Жюля Тібо або ще когось, кому довіряю. А зараз хай ніхто не наважується йти за мною! Після цієї історії Лео нервує. І я теж. Але спершу поховаємо Мак-Грегора. Вашого попередника, пане директор!

 

Уже другий день Тераї з Лео вивчали Гори Долі. Жюль Тібо довіз їх на своєму всюдиході до краю плато Віра. Попрощавшись з ним, вони подолали передгір’я й опинилися перед Бар’єром. Це було гірське пасмо не вище трьох тисяч метрів, але стрімке, складене з блискучих сланців і граніту. Тераї довго розшукував у бінокль прохід.

- Розгадка таємниці по той бік Бар’єру, Лео. Саме там побував старий Мак, саме туди ходять юні пухі. Але де ж, хай їм біс, вони пробиваються? Навряд чи через верхів’я Берое; ми знаємо, що там долина впирається в безвихідь. І вже, звісно, не на півночі: там стрімкі скелі. Лишається південь. Що ж, підемо попід Бар’єром на південь, поки не знайдемо прохід!

У високих передгір’ях, де вони опинилися, рослиності майже не було, лише хирлява трава між безформними валунами, залишками стародавнього льодовика. З півночі на південь тяглась безводна долина. Очевидно, старе русло Берое, подумав Лапрад. Нижче вона прорізувала пагорби й повертала прямо на схід. Вони спустились у долину. Там подекуди росли типові для цих висот деревця з перистим листям. Траплялося ще досить багато тварин: травоїдних - своєрідних земних гірських баранів та сарн - і хижих - на зразок “гірських вовків”. Зустрічались і інші звірі, яких Тераї досі ніколи не бачив, але всі вони не являли небезпеки ні для нього, ні для Лео. М’ясо травоїдних виявилося смачним і цілком їстівним, його треба було тільки добре виварити й додати вітамінізованих пілюль. А втім, довго ним харчуватись не слід було - в ньому надто багато важких елементів. Але поки що свіжина приємно врізноманітнювала їжу із обезводнених продуктів.

Вони простували на південь уже кілька днів, коли Лео, що завжди біг попереду, враз зупинився й заклично ревнув. Тераї кинувся до нього й побачив добре втоптану стежку, яка бігла зі сходу і впиралася прямо в скелю. Вони пішли нею й незабаром опинились перед входом до печери. Тут у вапняковому стрімчаку було безліч гротів. Вхід до печери прикривав величезний виступ, на майданчику перед печерою виднілися сліди численних багать.

- От ми й знайшли місце перепочинку молодих пухі. Тут вони зупинялися під час свого таємничого паломництва. Лишається тільки йти по їхніх слідах, і вони приведуть нас до розгадки таємниці. Що скажеш, друже Лео?

Лев коротко рикнув.

- Цебто як? Що ти хочеш сказати?

Але він і сам швидко зрозумів: тільки одна стежка вела до печери, другої, яка б виходила з неї, не було.

- Що ж, мабуть, десь неподалік стежка розгалужується. А сюди вони заходять лише для того, щоб зручніше переночувати... Знову не те?

Лео принюхався і, не відповідаючи, рушив у глибину печери. Тераї пішов за ним, і невдовзі побачив у темній ніші цілу купу смолоскипів та товстих свічок з рослинного воску, якими пухі в селі освітлювали свої халупи.

- Все ясно! Зовнішньої дороги через Бар’єр нема, отже, має бути прохід крізь гору. Сподіваюсь, ми ним проберемось. Ці пухі з тонкими кістками - вроджені спелеологи. На жаль, на відміну від нас з тобою!

Тераї дістав з мішка атомний ліхтар, і вони рушили вглиб гори. Спершу йти було легко: перед ними відкривалась довга суха галерея з мертвими білуватими сталактитами. Потім почались труднощі, й Тераї двічі довелося вдаватись до молекулярного щупа-зонда, аби розширити прохід. Нарешті вони опинились у великій залі зі спокійним підземним озером, де й заночували.

І тут вони не були першими: сміття й згорілі смолоскипи говорили про те, що паломники-пухі теж зупинялися тут.

Далі їм уже більш не траплялись по-справжньому важкі проходи: вузькі щілини були розширені, мабуть, у далекі часи металевими кирками, сліди ударів інструментів ще проступали у вапнякові, про особливо небезпечні місця заздалегідь, за десять метрів попереджали червоні знаки на стінах, а там, де зяяли глибокі щілини, тяглись примітивні бар’єри. В одному місці через безодню був перекинутий місточок, зовсім недавно укріплений колодами. Усе свідчило про те, що пухі регулярно ходили цією дорогого й намагались утримувати її в порядку.

Надвечір наступного дня вони знову вибрались на світло. Сонце схилялось над болотистою й лісистою долиною. На тому березі лінивої річки бовваніли заліснені схили третього гірського пасма, куди нижчого за Бар’єр.

Печера, з якої вони вийшли, була менша за першу й виходила прямо на захід. Тут вони й улаштувались на ніч.

При світлі догоряючого дня Тераї оглянув найближчі підступи до печери. Він трохи зійшов униз стежкою, що поросла травою й проступала не так виразно. Виявилося, що за п’ятсот метрів нижче вона зливається з іншою, ширшою стежкою, яка йде з півдня. Він повернувся до печери, певен, що мета близька.

Ніч видалася жахлива. Незабаром після заходу сонця здійнявся вітер, він завивав у деревах і зі свистом гнув до землі кущі. Потім хлинула злива, й вони мусили ховатися в глибині печери, бо біля входу хлюпало на них наче з відра. Сон Тераї часто уривався, хоча він і загорнувся в ковдру і його зігрівав своїм тілом Лео. Лев теж хвилювався й час від часу глухо ревів уві сні. Перед світанком Тераї охопило дивне почуття: мовби щось квапило його мерщій розвести багаття й приготувати вбогий сніданок до сходу сонця. Йому здавалось, хоч сам не знав чому, що має розгадати таємницю пухі якнайшвидше, неодмінно сьогодні ж. Якась незбагненна сила примушувала його поспішати, штовхала вперед, і це відчуття наростало з кожною хвилиною. Лео, либонь, відчував те саме, бо, тільки-но проковтнувши свій шматок сирого м’яса, одразу ж рушив до виходу з печери, заклично ревучи.

- Гаразд, Лео, ходімо! Не знаю, що ми знайдемо - чи свою долю, як старий Мак, або ж смерть, як знаходили її чимало пухі, але я певен, що це станеться сьогодні. Та будь я проклятий, коли розумію, звідки в мені така певність!

Дощ перестав. Жалюгідний світанок ніяіс не міг пробитись крізь хмари, що клубочились над Бар’єром. Грунт під ногами нагадував насичену водою губку, а з дерев лились на мандрівників цілі струмені. Лео враз намок, його шерсть прилипла до тіла, але це не заважало йому вперто йти вперед. Тим часом стежка, в яку вливалися все нові стежини, ширшала й ширшала. Тераї ішов за Лео з карабіном у руках і лазером за поясом, готовий до будь-яких несподіванок. Так вони простували кілька годин, не бачачи нічого, крім стежки й мокрих кущів обабіч неї. Жодної тваринки, хіба що десь якийсь жучок у шпарині нори!

Ополудні вони зупинились під виступом пісковика нашвидкуруч перекусити. Поки вони йшли, тривога, що підганяла їх, ущухла, але тепер вона знов охопила їх разом з відчуттям, що вони втрачають цінний час, що вони мусять іти, іти без упину і якнайшвидше.

О другій годині вони дістались до сорокаметрової скелі, яка перегороджувала стежку. Довкола неї не росло нічого, окрім ріденької жорсткої трави. Лео без вагань звернув ліворуч, де видно було вирубані в прямовисній скелі кам’яні сходи з високими приступками. Тераї зупинив його.

- Зачекай, Лео! Спершу я хочу подивитись, що це!

“Це” - виявилося величезною купою скелетів з тонкими кістками.

- От яка доля тих, хто не повертається, - пробурчав Тераї. - Вони кидаються з верхівки скелі. Вкорочують собі віку. Але ж чому? Чи, може, хтось зіштовхує їх униз?

Тоненький голосок обережності в глибині свідомості закликав його зупинитись і якнайшвидше втікати звідси. Але Лео вже біг сходами вгору. Знизавши плечима, Тераї зняв запобіжник карабіна й подався за левом. Сходинки були вичовгані й слизькі, тому Тераї, підіймаючись ними, позаздрив упевненості Лео. Нарешті вони дістались до широкого, зовсім рівного майданчика з піддашшям, вирубаного в скелі, в кінці якого зяяв отвір печери. Лео чекав його, нетерпляче шмагаючи себе хвостом. Тераї пересилив себе й зупинився. Ні цього майданчика, ні геометрично правильного входу до печери не могли вирубати ні сучасні пухі, ні їхні предки.

Трохи глибше, там, куди не діставали струмені дощу, вапняк був наче відшліфований, ніби його, мов масло, різали якимсь надпотужним ножем.

- Авжеж, тут не обійшлось без молекулярної пили, - мовив Тераї. - Мабуть, нам треба бути обачнішими. Цю галерею не могли створити ні туземці Офіру, ні земляни. А досі ми не знаходили слідів інших мандрівників Всесвіту. Щоправда, в деяких рас є кораблі, але тільки міжпланетні. Лише ми здатні долати міжзоряні безодні! Точніше - були лише ми... Бо ж ті, хто створив це, випередили нас принаймні на тисячоліття!

Лео заревів.

- Хочеш іти вперед? Я теж. І саме це мене турбує. Якась сила тягне нас, примушуючи забути обережність, якийсь гіпноз... Там, у глибині, є щось для нас невідоме й, здається, дуже небезпечне. Ні, Лео, ми повертаємось! Ми прийдемо сюди з підмогою й тоді...

І вра