Августин аврелій (блаженний). Сповідь.

- К.:Основи, 1999. - 319с.

- С. 107 – 108.

- Кн. VІІ, 6:

Бог - найвище Добро. Він нетлінний.

6. Таким чином я намагався відкрити інші правди, так само як я відкрив, що нетлінне краще за тлінне, а тим самим я послідовно твердив, що Ти, хоч би чим Ти був, нетлінний. Бо ніколи жодна душа не могла і не зможе уявити собі чогось, що було б краще за Тебе – найвище і найкраще Добро. А якщо з усією правдою і впевненістю вище цінять нетлінне, ніж тлінне, - а вищість нетлінного я вже визнавав, - то, коли б Ти не був нетлінний, я міг би в думці сягати про щось краще за Тебе. Там, де я бачив, що нетлінність треба ставити вище за тлінність, я повинен був шукати Тебе і звідти повинен був досліджувати, у чому корінь зла, інакше кажучи, звідки походить сама тлінність, що ніяким чином не здатна понівечити Твою субстанцію. Бо знищення не має ніякого доступу до нашого Бога ні через волю, ні через необхідність, ні через несподіваний випадок. Те, чого хоче Бог, - це добро, тому що Він Сам – це саме Добро; а піддаватися знищенню – це значить не бути добром. Тебе не можна, Боже мій, змусити робити щось проти Своєї волі, тому що Твоя воля не більша за Твою могутність. Коли б вона була більша, то Ти Сам мав би бути більшим від Себе Самого, бо воля й могутність Бога – це Сам Бог. І що ж може бути несподіваним для Тебе, що знаєш усе? Адже жодна істота не має буття, якщо Ти не знаєш її.

Та й навіщо тут багато говорити про це й шукати причини нетлінності субстанції, яка є Богом, - коли б вона була тлінна, то не була б Богом.

 

 

- С. 215 – 216.

- Кн. ХІ, 6:

Небо й земля дають очевидний доказ, що вони створені

6. Існує небо й земля. Вони твердять, що їх створили, бо ж вони перемінюються, змінюються. А що не було створене, а все ж існує, то не може мати нічого такого, чого не було вже раніше, інакше це вказувало б на непостійність та зміну.

Небо й земля волають також, що не вони самі створили себе: «Якщо ми існуємо, - це знак, що нас створили, бо ж не було нас перед нашим існуванням, отже, ми не могли створити себе». І цей їх голос – сама очевидність.

Отже, це Ти, Господи, створив їх: Ти гарний, бо ж і вони гарні; Ти добрий, бо й вони добрі; Ти існуєш, бо й вони існують. Але ж вони не є ні красою, ні добротою, ні буттям у такій мірі, як Ти, їх Творець, і в порівнянні з Тобою вони ні гарні, ні добрі, і навіть не існують.

Це ми знаємо, і нехай дяка буде Тобі за це; а наше знання – це невігластво в порівнянні з твоїм знанням.

 

- С. 55 – 56.

- Кн. ІV, 14:

Блаженний, хто друга любить в Бозі

14. Оце те, що ми любимо в друзях, а любимо ми до такої міри, що наше сумління почуває себе винним, коли ми не любимо того, хто любить нас, і коли за любов не відплачуємо любов’ю, не вимагаючи від улюбленої істоти нічого, крім доказів сердечних почуттів. Звідси й та жалоба по смерті якогось приятеля, ця темрява страждань, ці солодощі, що перемінюються на гіркоту для серця, яке заливається сльозами, а з утрати життя тих, хто вмирає, приходить марево смерті для тих, що ще живуть. Блаженний, хто любить Тебе, хто друга свого любить у Тобі, а ворога свого з любові до Тебе! [1]. Бо лише той єдиний не втрачає жодної дорогої істоти, хто любить усіх у Тім, кого не можна втратити. А хто ж це, як не Бог наш, Бог, що «створив небо й землю» [2] і сповнює їх, тому що, сповняючи їх, створив їх. Ніхто не втрачає Тебе, хіба тільки той, хто покидає Тебе. А куди йде, куди тікає той, хто покидає Тебе, як не до Твого гніву від Твоєї лагідності. Бо ж у якій своїй карі він не знайде Твого закону? Бо «Закон Твій – це правда, а Правда – це Ти» [3].

 

- С. 6.

- Кн. І, 5,6:

Августин хоче очистити мешкання серця, щоб пожертвувати його Богові

5. … «Скажи душі моїй: «Я спасіння твоє» [4]. Скажи так, нехай почую це! Ось вуха серця мого перед Тобою, Господи. Відчини їх і «скажи душі моїй: «Я спасіння твоє». Я побіжу за цим голосом і охоплю Тебе. Не закривай передо мною лиця Свого, нехай умру – не щоб умерти, а щоб споглядати його! [5]

6. Затісне мешкання моєї душі, щоб Ти міг увійти туди: розшир його. Якщо воно хилиться до занепаду – віднови його. Деякі речі в ньому могли б уразити Твій зір: признаюся і знаю це. Але хто ж очистить його? До кого ж іншого, як не до Тебе, волатиму: «Очисти мене, Господи, від таємних гріхів моїх, і збережи від чужих раба Твого. Вірю, ось тому і говорю» [6]. Господи, Ти знаєш! Чи ж не оповів я Тобі проти себе самого гріхів моїх, боже мій, і «чи Ти не простив мені безбожності серця мого?» «Не суперничаю в судженнях з Тобою», який єси правдою [7]; і я не хочу обманювати самого себе, щоб «моя незаконність не брехала проти себе». Ні, я не суперничаю в судженнях з Тобою, бо «якщо Ти, Господи, розважиш наші незаконності, хто ж у силі встояти?»[8]

 

[1] Пор.: Мт. V, 44.

[2] 1 М.І, 1; ІІ, 1.

[3] Пс. 119, 142. Ів. ХІV, 17.

[4] Пс. 35, 3.

[5] Пор.: 2 М. ХХХІІІ, 20. Пс.143, 7.

[6] Пс.19, 13 – 14.

[7] Пс. 32, 5. Йов ІХ, 3.

[8] Пс. 130, 3.