вимоги до оформлення сторінки документа.

амостійне опрацювання №1.

Ознаки культури мовлення

Мова і культура перебувають в одній поняттєвій площині і як духовні вартості органічно пов'язані між собою. Слово культура (від лат. cultura - догляд, освіта, розвиток) означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, які створило людство протягом своєї історії. Мова - це прояв культури. "Мова утримує в одному духовному полі національної культури усіх представників певного народу і на його території, і за її межами. Вона цементує всі явища культури, є їх концентрованим виявом"⁷. Плекаючи мову, дбаючи про її розвиток, оберігаючи її самобутність, ми зберігаємо національну культуру.

Культура мови - галузь мовознавства, що займається утвердженням (кодифікацією) норм на всіх мовних рівнях. Використовуючи відомості історії української літературної мови, граматики, лексикології, словотвору, стилістики, культура мови виробляє наукові критерії в оцінюванні мовних явищ, виявляє тенденції розвитку мовної системи, проводить цілеспрямовану мовну політику, сприяє втіленню норм у мовну практику. Культура мови має регулювальну функцію, адже пропагує нормативність, забезпечує стабільність, рівновагу мови, хоча водночас живить її, оновлює. Вона діє між літературною мовою і діалектами, народнорозмовною, між усною і писемною формами.

Культура мови невіддільна від практичної стилістики, яка досліджує і визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від мети і ситуації мовлення.

Культура мовлення - передбачає дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету.

Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:

- нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);

- адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);

- естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);

- поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності).

Висока культура мовлення означає досконале володіння літературною мовою у процесі спілкування та мовленнєву майстерність. Основними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота.

Правильність - одна з визначальних ознак культури мовлення. Мова має свої закони розвитку, які відображаються у мовних нормах. Вільно володіти мовою означає засвоїти літературні норми, які діють у мовній системі. До них належать правильна вимова звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів, лексико-фразеологічна, граматична, стилістична нормативність, написання відповідно до правописних і пунктуаційних норм.

Про деяких людей кажуть, що вони мають чуття мови. "Чуття мови" означає наявність природних, вроджених здібностей до мови, вміння відчувати правильність чи неправильність слова, вислову, граматичної форми. Це чуття можна виховати в собі тільки одним шляхом - вдосконалюючи власне мовлення.

Точність пов'язується з ясністю мислення, а також зі знанням предмета мовлення і значення слова. Уміння оформляти і виражати думки адекватно предметові або явищу дійсності зумовлюється знанням об'єктивної дійсності, постійним прагненням пізнавати реальний світ, а також знанням мови. Мовлення буде точним, якщо вжиті слова повністю відповідатимуть усталеним у цей період розвитку мови їхнім лексичним значенням. Розуміння предметно-понятійної віднесеності слова, його емоційно-експресивного забарвлення, місця в стилістичній палітрі, сполучуваності з іншими словами - усе це в комплексі дає нам знання слова, вміння виокремити його з мовної системи. Точність досягається не лише на лексико-семантичному рівні, вона тісно пов'язана з граматичним (особливо синтаксичним) рівнем. Правильний словолад -це "душа ясности мови" (І. Огієнко). Треба так побудувати речення, щоб воно було зрозумілим без напруження думки. Отже, точність - це уважне ставлення до мови, правильний вибір слова, добре знання відтінків значень слів-синонімів, правильне вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість синтаксично-смислових зв'язків між членами речення.

Точність мовлення залежить від інтелектуального рівня мовця, багатства його активного словникового запасу, ерудиції, володіння логікою думки, законами її мовного вираження. Точність визначається і етикою мовця. Саме повага до співрозмовника не дозволить погано знати предмет розмови.

Точність у різних стилях мови виявляється по-різному. У науковому - це одна з найперших вимог до тексту, до вживання термінів. Недаремно деякі науки називають точними. Точність у науці - пряма, емоційно-нейтральна. Точність в офіційно-діловому стилі реалізується передусім на лексичному рівні, тобто виявляється на рівні слововживання і пов'язана з урахуванням таких мовних явищ, як багатозначність, синонімія, омонімія, паронімія. Художня точність відображає хуцожньо-образне сприйняття світу, підпорядкована певній пізнавальній та естетичній меті. Неточність у розмовному мовленні компенсує ситуація спілкування, міміка, жести.

Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутрішня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях об'єктивної реальної дійсності.

Логіка (від грец. - проза, наука про умовивід) - прийоми, методи мислення, з допомогою яких формується істина. Логічність виявляється на рівні мислення, залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності. Пригадаймо безліч народних прислів'їв, які підтверджують цей органічний зв'язок: Яка головонька, така й розмовонька; Який розум, така й балачка; Хто ясно думає, той ясно говорить. Логічність пов'язана з точністю мовлення на всіх мовних рівнях, тобто знанням мови. Правильні, конструктивні думки і добре знання мови породжують логічно правильне мовлення.

Розрізняють предметну логічність, що полягає у відповідності смислових зв'язків і відношень одиниць мови у мовленні зв'язкам і відношенням, що існують між предметами і явищами об'єктивної дійсності, і понятійну логічність, яка є відображенням структури логічної думки і логічного її розвитку в семантичних зв'язках елементів мови у мовленні. Якщо в казкових і фантастичних текстах можна обійтися без предметної логічності, то понятійна логічність є завжди.

Логічність - поняття загальномовне. Це ознака кожного функціонального стилю. У науковому стилі суворо дотримуються логіки викладу, вона "відкрита", адже ми простежуємо хід пізнавальної діяльності мовця і процес пошуку істини. В офіційно-діловому-це несупе-речливість, логічно правильна будова тексту, послідовність, смислова погодженість частин тощо. У розмовному стилі нелогічність компенсує ситуація мовлення.

Логічні помилки виявляють увесь спектр мисленнєво-смислових порушень. Так звані алогізми виникають внаслідок:

- поєднання логічно несумісних слів, напр.: жахливо добрий, страшно гарний;

- вживання семантично порожніх (зайвих) слів, тавтологія, напр.: місяць травень, моя особиста справа, особисто я звільнити із займаної посади, о 20 годині вечора, захисний імунітет;

- порушення порядку слів у реченні, напр.: Успіх породжує старання;

- зіставлення незіставних понять, напр.: Структура фірми відрізняється від інших фірм;

- порушення хронологічної точності, напр.: У ХУІІ ст. у Львівській області;

- підміна понять, напр.: У всіх кінотеатрах міста демонструють ту саму назву фільму; Ревматичний діагноз не дає можливості мені ходити;

- розширення чи звуження поняття, напр.: письменники і поети;

- нечітке розмежування конкретного й абстрактного поняття, напр.: Нам розповіли про видатного письменника і прочитали уривки з його творчості;

- невідповідність причини і наслідку, напр.: Збільшення кількості порушень залежить від того, наскільки активно ведуть з ними боротьбу.

Багато логічних помилок можуть виникати внаслідок відступу від синтаксичних норм, наприклад, неправильної побудови ряду однорідних членів речення, вибору сполучних засобів у складному реченні, порушень смислового зв'язку між окремим висловлюваннями у тексті та ін.

Змістовність мовлення передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з різнобічною інформацією з цієї теми, вміння добирати потрібний матеріал та підпорядковувати його обраній темі, а також повноту розкриття теми без пустослів'я чи багатослів'я.

Доречність. Це такий добір мовних засобів, що відповідає змістові, характерові, експресії, меті повідомлення. Доречність мовлення-це врахування ситуації мовлення, комунікативних завдань, складу слухачів (читачів), їхнього стану, настрою, зацікавлень. По-іншому цю вимогу можна назвати комунікативною доцільністю. Передусім це використання належних мовних засобів, досягнення стильової відповідності. Наприклад, стандартні типові вислови-кліше доречні у діловому мовленні, але зовсім не доречні в розмовному. У наукових текстах недоречною буде експресивна, емоційно-образна лексика, адже там панують терміни, мова формул, графіків, схем і т. ін. Доречність - це і вміння вибрати форму спілкування (монолог, діалог, полілог), тон, інтонацію спілкування, намагання бути тактовним. Мовознавець Н. Бабич пропонує розкривати поняття доречність з усвідомлення значення часто вживаної сполуки "до речі": "Кожний історичний і кожний конкретний сучасний момент, кожен предмет мовлення і кожен співрозмовник вимагають нетотожних мовних засобів для свого вираження. Тому мовлення має бути гнучким, динамічним, функціонально мобільним"⁸. Стильова, контекстуальна, ситуаційна доречність свідчитиме про правильну мовленнєву поведінку.

Багатство, Показник багатства мовлення - великий обсяг активного словника, різноманітність уживаних морфологічних форм, синтаксичних конструкцій. Звичайна людина використовує близько 3 тис. слів, добре освічена - 6-9 тис. слів, хоча розуміє в десять разів більше. Порівняймо: словник мови Т. Шевченка - понад 20 тис. слів. Багате мовлення

- це естетично привабливе мовлення, що відображає вміння застосувати тропи, образно-емоційну лексику, стійкі вислови, урізноманітнити мову синонімами, знання синтаксичних виражальних засобів. Мати "дар слова" означає вміти так організувати своє мовлення, щоб воно вплинуло на людину не лише змістом, а й своєю формою, чуттєвим моментом, щоб принести задоволення тим, на кого це мовлення спрямоване.

Виразність. Ця невід'ємна частина культури мовлення означає використання невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови і лежить в основі мистецтва володіння словом. Виразність мовлення забезпечується виразністю дикції і чіткістю вимови. Великою мірою -це вміння застосовувати виражальні засоби звукового мовлення

- логічний наголос, видозміни голосу, паузи, емоційну тональність, що передає настрій, оцінку, викликає потрібне сприйняття. Технічні чинники виразності - дихання, інтонація, темп, жест, міміка. Виразність мовлення - це "душа" мовлення, засіб самовираження.

Чистота. Мова тоді буде чистою, коли буде правильно звучати, коли вживатимуться тільки літературно-нормативні слова і словосполучення, будуть правильні граматичні форми. Що "каламутить" і засмічує українську мову? Зайві слова, слова-паразити, які заповнюють паузи у мовленні, коли людині важко чітко висловити думку. Найчастотніші з них: ну, от, значить, там, як це, чуєш, знаєш, так сказать, типу, розумієш та ін. їх можна легко позбутися, уважно стежачи за своїм мовленням.

Недоречним є вживання діалектизмів, надмірне захоплення просторічною лексикою, канцеляризмами, запозиченнями. Вживання цих слів може бути доречним у відповідному стилі чи ситуації, а вжиті без потреби, вони роблять мову незрозумілою і важкою для сприйняття.

Не варто "пускати" у свою мову вислови жаргонні, особливо лайливі, треба поставити їм стійку перепону, основану на глибокому переконанні, що вони мають руйнівний вплив на нашу мораль і духовність. І не тільки цуратися недобрих слів самому, а не дозволяти їх вживати у твоїй присутності, адже втратиш повагу до себе. Грубі слова, що звучать в мові людини, можуть засвідчити лише одне: ти повівся не з тим.

Чистота мовлення - це відсутність суржику

Суржик означає штучно змішану, нечисту мову, гібрид української і російської мов, що, безперечно, є загрозою для існування рідної мови, соціальним злом. Назва сучасного терміна метафорична, адже первісне значення слова суржик - суміш зерна різних злаків і борошно з такої суміші, яке було невисоким за якістю і вживалося у важкі голодні роки. Примітно, що аналогічне мовне явище (суміш білоруської і російської мов) є в Білорусі. Воно має назву трасянка, так називали неякісний корм для худоби, в який до сіна додають ("натрушують") солому. Спільне одне - ці змішані субмови є низьковартісними.

На жаль, суржик - давнє явище. Ще наприкінці ХІХ-ХХ ст. звучало застереження інтелігенції щодо поширення цієї скаліченої мови Україною як "збитку і згуби слов'янського добра". Характеристики суржику - лише негативні: "мішана й ламана мова", "мовний покруч", "здеградована під тиском русифікації форма українського мовлення", "мовний безлад", "низька мова", "напівмовність", "кровозмісне дитя двомовності", "бур'ян". Причинами такого всеохопного впливу однієї мови на іншу науковці вважають цілеспрямовану мовно-культурну політику, тобто мовний тиск однієї мови на іншу, а також велику зовнішню подібність і тісну спорідненість лексичного складу й граматичної системи української і російської мов⁹. Наприкінці XX ст. українські мовознавці, відчувши загрозу тотального розмивання норм української літературної мови, розпочали рішучу боротьбу проти наступу суржику. Б. Антоненко-Давидович, Є. Чак, О. Сербенська, С. Караванський, О. Пономарів, М. Лесюк у своїх працях подали практичні поради щодо правильного слововживання, розподіляючи їх за мовними рівнями та сферами функціонування, створили реєстри ненормативних слів і словосполучень і їх правильних відповідників. Промовиста назва одного з посібників "Антисуржик" за загальною редакцією О. Сербенської свідчила про активне протистояння зросійщенню, занечищенню рідної мови.

Суржик охоплює всі мовні рівні. Особливо потерпає від нього усне українське мовлення, а отже, вимова слів. Мовознавець Л. Масенко зазначає, що 90 % лексики цієї змішаної мови становлять російські слова, які, однак, вимовляють по-українськи. М. Лесюк зауважує, що така цифра більше стосується мовлення східних українців, у Галичині ступінь ураження може становити лише 30-40 % ^,0. На фонетичному рівні ці "непрохані гості" відрізняються від автентичних українських своїм звучанням (ноль,регістратура, двойка.хожу, сижу замість нуль, реєстратура, двійка, ходжу, сиджу), запозиченим наголосом (одинадцять, чотирнадцять, новий, восємдесят замість одинадцять, чотирнадцять, новий, вісімдесят), порушують словотворчі закони (ан-глічанка, лікарство, зварщик, осінню, весною замість англійка, ліки, зварювальник, восени, навесні), мають російські граматичні форми (у продажі, два студента, по дорозі замість у продажу, два студенти, дорогою). Надзвичайно багато лексичних кальок, напр.: не дивлячись на, фамілія, учбовий, рахую, на рахунок, любий замість незважаючи на, прізвище, навчальний, вважаю, щодо, будь-який. Інколи мовець і не підозрює про своє ураження суржиком, хоч і послуговується ним тривалий час (всьо, здача, тоже, все рівно, куда, сюда, туда замість все, решта, теж, все одно, куди, сюди, туди). Але частіше - це ознака байдужості, адже той, хто промовляє слова вроді, вообще, mina, ладно, ужас, кашмар, прівєтік, добре знає, що це неправильно. "То як маємо трактувати наш суржик? - наголошує О. Сербенська. - Не як нашу вину, а як нашу органічну слабість, хворобу, яку треба лікувати. Нашою виною, моральною хибою є хіба загальне лінивство, крутійство та лизунство (1. Франко) і, як неодноразово підкреслював 1. Огієнко,

небажання пильно й ненастанно вчитися рідної мови, невизнання того, що існує складна наука рідної мови"".

Потрібно усвідомити, що розмовляти суржиком - це ознака мов-леннєво-мисленнєвого примітивізму, неосвіченості, провінційності, байдужості до своєї мовної поведінки, а отже, неповаги до української мови, свідчення неможливості професійного зростання.

До виділених комунікативних ознак можна додати й інші, що свідчать про високий рівень культури, бездоганність і зразковість мовлення, уміння використовувати дар слова з усією повнотою: достатність, стислість, чіткість, нестандартність, емоційність, різноманітність, внутрішня істинність, вагомість, щирість та ін.

Ставлення до мови, потреба розвивати культуру мовлення формується передусім в сім'ї. Батьки закладають найпевніші основи поваги й любові до рідного слова. Школа додає теоретичних знань і практики, а далі у рамках суспільних впливів, культурного оточення, навчання, засобів масової інформації приходить досвід користування словом, збагачується лексика, поліпшується чистота мовлення. Але за однієї умови - подолання лінощів і бажання наполегливо працювати над своєю особистістю.

Мовна характеристика - невід'ємна частина індивідуальної характеристики людини, віддзеркалення її загальної культури. Рівень мовної культури людини свідчить про її духовність чи бездуховність, інтелект чи невігластво, повно-чи меншовартість. Володіння культурою мовлення - важлива умова успіху у навчанні, праці, складова психології бізнесу. Високу культуру мовлення можна вважати найбільш надійною опорою та рекомендацією для фахового зростання.

Усі шляхи підвищення особистої культури мовлення передбачають тільки наполегливу і самовіддану працю. їх можна визначити як тверді принципи і як звичайні практичні поради:

o свідомо і відповідально ставитися до слова;

o стежити за своїм мовленням, аналізувати його, контролювати слововживання, у разі потреби перевіряти за відповідним словником. Навчитися чути себе, таким чином виробляти чуття правильного мовлення;

o створити настанову на оволодіння нормами української літературної мови, на удосконалення знань. Для цього звертатися до правопису, посібників, довідників, учитися самостійно, стежити за змінами норм;

o читати художню літературу - джерело збагачення мовлення, записувати цікаві думки майстрів слова, вчити напам'ять афоризми, вірші. Таким чином можна збагатити лексичний запас, пізнати красу і силу слова, його змістові тонкощі, набути досвіду образно-стилістичного слововживання. Так проникають у скарби мови, шліфують стиль, підвищують словесно-естетичний рівень;

" оволодівати жанрами функціональних стилів. Потрібно однаково добре вміти написати вітальну листівку, заяву, доручення, лист для електронної пошти, підготувати науковий реферат чи публічний виступ та ін.;

© активно пізнавати світ, культуру, розвивати здібності до наук -це підвищує інтелектуальний рівень особистості і віддзеркалюється у мовленні;

o удосконалювати фахове мовлення. Для цього читати фахову літературу (наукові статті, фахові газети і журнали), постійно користуватися спеціальними енциклопедичними і термінологічними словниками, набувати практики публічних виступів із фахової тематики (використовувати нагоду виступити з рефератом чи з доповіддю на студентській науковій конференції*);

o прислухатися до живого слова високих авторитетів на сцені, на трибуні, за кафедрою, у храмі та в інших сферах і наслідувати найкращі зразки;

o не піддаватися впливам "модних" тенденцій, аби прикрасити мовлення екзотичним чужомовним словом, "демократизувати" жаргонізмом; уникати мовної агресії;

o намагатися не впадати в крайнощі - не бути ні сором'язливим маломовним мовчуном, ні велемовним самовпевненим балакуном, а говорити тільки тоді, коли є що сказати.

Праця над своїм мовленням викликає повагу і, без сумніву, дає результати. Шляхів вдосконалення є безліч, а процес триває усе життя.

 

амостійне опрацювання №2

Прийоми активізації уваги слухачів.

“Почуття аудиторії", інакше це називається терміном комунікативність. Комунікативність – найважливіша якість переконуючої промови. Комунікативность мови (чи“почуття аудиторії” в оратора) виявляється в тім, що в слухачів виникає відчуття живого спілкування з мовцем, коли слухачі спостерігають, як з ними розмовляють, як промова створюється, а незачитується, будучи заздалегідь написаною. Досвідчені оратории повинні виступати з опорою на текст.

Написаний текст потрібнодобре осмислити: проаналізувати, виділити основні положення,назви, значеннєві частини, пронумерувати питання, продумати зв'язку між ними, прочитати кілька разів.

Таким текстом легкокористатися під час виступу.

Цей ефект спілкування зі слухачами досягається ще і таким способом: досвідчений оратор імітує розмовну мову, для цього він використовує короткі фрази, тому що

складні синтаксичні конструкції є приналежністю книжкової,письмової мови; уникає газетних формулювань, штампів, книжкових слів і виражень. Книжкові слова псують усне мовлення, тому що
зв'язані з деякою урочистістю, точніше, з офіційністю обстановки,тобто віддаляють лектора від аудиторії, крім настільки необхідного з нею контакт.
– Необхідно налагодити зоровий контакт з аудиторією. Не можна говорити в простір. Бесіда з реальними людьми в аудиторії робитьмову більш виразної, а, отже, цікавої і легко сприйманої. Вміння правильно спрямувати погляд – важливе вміння оратора.

Не слід дивитися убік, у підлогу, собі під ноги, на стелю, у простір, на один із присутніх у перших рядах.

Мовець у подібних ситуаціях не може стежити за реакцією слухаючих на свою промову, немає зв'язку зі слухачами, увага слухачів розсіюється, оратор не викликає інтересу.

Рекомендується дивитися на слухачів, переводячи погляд з одного на інший (але щоб очі "не бігали"), щоб відчути контакт зі слухачами.
– Впевнена поведінка оратора. Твердість і рішучість у голосі,внутрішнє достоїнство – це усіх змушує прислухатися до нього, впливає на аудиторію психологічно.

Ні в кого не повинно бути ні тіні сумніву, що оратор – звичайна людина, що він може боятися,
переживати, хвилюватися.
– Зовнішній вигляд оратора (адже слухач – це ще і глядач, він оцінює усе до дріб'язків –костюм, зачіску, жести, міміку, позу).Погляд не повинний бути порожній, відвернений,

відсутній, поза –картинною, костюм і зачіска –неохайними.Таким чином, установлення контакту – необхідна умова для
передачі інформації.
Оратору доводиться постійно підтримувати увага аудиторії. Адже відомо, що увага ніби пульсує: близько 5 хвилин вона зосереджено, потім на кілька

хвилин вона відвернена, тому промова повинна поділятися на частині, між якими (через 5 хвилин)
необхідна активізація уваги.

Відомі деякі прийоми активізації уваги аудиторії:

Створення проблемних ситуацій, гіпотез, які варто вирішити разом зі слухачами

(зовнішні прийоми: давайте перевіримо, розглянемо і т.д.), створення парадоксальної ситуації.
Гумористичні зауваження, жарт, каламбур. Питання до аудиторії, риторичне питання, питально-відповідний хід. Використання місцевого матеріалу як аргументу при розкритті
якої-небудь проблеми.

 

амостійне опрацювання №3.

1.Види усного спілкування

ДІЛОВА БЕСІДА. З урахуванням залежності ефективності розмови від поведінки і характеру її учасників, розрізняють такі основні моменти будь-якої ділової бесіди: 1. Встановлення місця й часу зустрічі (попередня домовленість про розмову на "своїй", на "чужій" чи на "нейтральній" території). 2. Спосіб вступу в контакт. За етикетом правила "бесіди" диктує "власник" території, а на нейтральній території ініціатива належить тому, хто прийшов перший: це привітання, жести, початкові фрази для мобілізації уваги співрозмовника. 3. Постановка мети (мета бесіди подається у формі проблеми, яку слід вирішити, або як конкретне завдання). 4. Фіксування домовленості й вихід із контакту. Співрозмовники підбивають підсумки бесіди, фіксують (бажано письмово) взаємні зобов'язання й розподіляють ініціативу щодо реалізації ухвалених рішень. Є кілька різновидів ділових бесід залежно від характеру поставленого завдання. Службова бесіда - один із різновидів ділової бесіди Найчастіше - це розмова керівника з підлеглим. Керівнику слід дотримуватися таких правил службової бесіди: Визначте перед собою конкретні завдання. Заздалегідь складіть план бесіди. Визначте час, потрібний для досягнення своєї мети.

Виберіть місце й час проведення бесіди з урахуванням впливу її на результати. На початку бесіди створіть атмосферу взаємодовіри. Від початку й до завершення бесіди дотримуйтесь основного напряму, що веде до поставленої мети. Будьте на висоті становища. Зафіксуйте набуту інформацію в придатній для подальшого використання формі. Припиняйте бесіду, досягнувши поставленої мети. У свою чергу до запрошених на бесіду ділових людей теж висувається низка вимог. Основна вимога - пунктуальність. На місце зустрічі потрібно прийти на п'ять хвилин раніше від призначеного часу. Слід заздалегідь уточнити адресу, вид транспорту, яким ви поїдете. Навіть коли вам і не подадуть знаку, що незадоволені запізненням, за вами у цій фірмі збережеться репутація людини неввічливої. Вважається, що неохайний вигляд - це неповага до співрозмовника. Отже, одягатися потрібно охайно в традиційному стилі: повсякденний костюм, скромна краватка, добре вичищене взуття. Відповідати на запитання потрібно якомога чіткіше й лаконічніше, бо безперервне красномовство справляє таке саме несприятливе враження, як і бурмотіння та заїкання. У ділових бесідах фіксований не тільки початок, а й закінчення. Трапляється, захопившись відповідями, відвідувач згадує про власне запитання, коли час зустрічі вичерпався. Нарешті, не можна затягувати бесіду - розмову варто завершити за мить до того, як відчуєте себе зайвим.

ТЕЛЕФОННА РОЗМОВА - один з різновидів усного ділового мовлення. Має свої специфічні особливості, оскільки співрозмовники не бачать одне одного. Тому в ділових телефонних розмовах слід якомога ширше використовувати лексичні можливості української мови: багату синоніміку, точність термінології. Обов'язково уникайте елементів професійного жаргону, діалектизмів, елементів просторіччя (зневажливих слів, образливої іронії, негативних експресивних оцінок). Володіючи формулами ввічливості, не забувайте про інтонаційні можливості мовлення. Оскільки ділові партнери часто спочатку знайомляться заочно, по телефону, дуже важливо справити на співрозмовника добре враження.

Для цього слід дотримуватися ряду вимог: 1. Якщо ви телефонуєте в установу чи незнайомій людині, то спершу відрекомендуйтеся: з вами розмовляє такий-то (ім'я, по батькові, прізвище, представник якої організації, вкажіть посаду); після цього запитайте ім'я, по батькові й прізвище свого співрозмовника. Усе це говоріть без поспіху, розбірливо, щоб можна було записати. В установах подібні записи веде секретар. 2. Завжди закінчує розмову той, хто телефонує, а не той, кому дзвонять, тому що іноді у вас може бути два питання. Перше ви вичерпали - вам відповіли й поклали трубку. А у вас ще одне питання, і тому ви змушені телефонувати повторно. 3. Розмовляти по телефону належить чітко й стисло. Слід заздалегідь продумувати свою розмову, щоб замість кількох хвилин не розтягувати її на півгодини. 4. Правильне, раціональне використання телефону має і такий аспект-розміщення апарату. Треба ретельно обміркувати це питання ще тоді, коли установу обладнують. Для цього слід заздалегідь знати, де будуть робочі місця, які потребують телефонного зв'язку, щоб найдоцільніше розмістити телефонні апарати. Як показує досвід, потрібен телефон спільного користування, розміщений у зручному для всіх місці.

Є декілька найважливіших правил телефонного етикету: 1. Якщо ви не запам'ятали прізвища чк імені та по батькові вашого співрозмовника, краще вибачитися й перепитати ще раз, ніж користуватися займенником ви та безособовими конструкціями. 2. При розмові про третю особу її слід називати на ім”я по батькові або на прізвище (говорити про вік неввічливо). 3. Тільки близьких друзів і знайомих можна поздоровляти по телефону зі святом чи сімейною подією, запитувати про стан здоров'я хворого члена родини. Людей, з якими ви підтримуєте офіційні стосунки, поздоровляти слід особисто. 4. Не слід телефонувати на роботу з особистих питань чи з приводу приватної справи, якщо це не зумовлено крайньою потребою. 5. Просити про послугу по телефону можна лише у людини, близької вам або рівної вам за своїм службовим становищем. Перш ніж зателефонувати комусь додому, треба ретельно продумати час (не занадто пізно чи рано). 6. Висловлювати співчуття по телефону неприпустимо, лише особисто або листом).7. Телефоном не користуються для вирішення складних і відповідальних питань. Така заочна розмова може зашкодити справі.

Жанри публічних виступів

ПУБЛІЧНИЙ ВИСТУП - це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів:

1) громадсько-політичні промови (лекції на громадсько-політичні теми, виступи на мітингах, на виборах, звітні доповіді, політичні огляди);

2) академічні промови (наукові доповіді, навчальні лекції, наукові дискусії);

3) промови з нагоди урочистих зустрічей (ювілейні промови, вітання, тости).

Кожен з перелічених видів має відповідне призначення, тобто переслідує певну мету -- проінформувати, переконати чи створити настрій у відповідної аудиторії.

Інформативними бувають найчастіше доповіді, лекції. Будуються вони за схемою: що, для чого, як, у який спосіб. У вступі викладається проблема, окремі її складові; виклад розвивається від простого до складного. Закінчення містить як теоретичні висновки, так і практичні пропозиції.

Переконання як мета виступу виникає під час обговорення певної теоретичної чи практичної проблеми. Промовець ставить перед собою завдання переконати аудиторію, звертаючись і до розуму, і до почуттів своїх слухачів. Успіх його залежить від добору аргументів і вміння розташувати їх у порядку наростання переконливості. У кінці виступаючий, як правило, ще раз наголошує на головних аспектах теми й закликає до певних дій чи до прийняття певних рішень.

Така мета, як створення певного настрою, постає на всіляких урочистостях: на святах, на ювілеях, на річницях тощо.

Найважливіше тут - уміння знайти в темі щось нове, незвичне, дотепне. Але при цьому підтекст такої промови має бути доброзичливим, шанобливим, щирим, а форма - оригінальною, нетрадиційною.

У книзі А.П. Коваль "Ділове спілкування" конкретно характеризується кожен вид публічного виступу.

Мітингова промова звичайно має гостре політичне спрямування; вона злободенна, стосується суспільно значимої, хвилюючої проблеми.

Найчастіше на мітингах виступає не один, а кілька ораторів - кожен із короткою промовою. Вона, як правило, гаряча, заклична; оратор звертається насамперед до почуттів своїх слухачів. Навіть якщо він вдається до своїх записів, його виступ має відзначатися яскравою емоційністю, граничною напруженістю інтонацій і високим пафосом. Тематика такої промови зазвичай не нова для слухачів, тому завдання оратора - виявити нові аспекти теми, підкріпити сказане новими фактами, щоб відоме сприймалося по-новому. Залежно від того, чи ця промова є імпровізованою, а чи підготовленою й навіть попередньо написаною, вона має містити більше чи менше рис розмовного мовлення.

Ділова промова вирізняється більшою стриманістю в проявах емоцій, орієнтацією на логічний, а не на емоційний її вплив, аргументованістю.

Звітна доповідь - це особливо важливий і відповідальний публічний виступ, адже доповідач зобов'язаний правдиво, об'єктивно висвітлити факти й переконати слухачів у необхідності певних висновків і пропозицій. Для цього треба чітко окреслити мету, характер і завдання доповіді; до кожного положення майбутньої доповіді необхідно дібрати переконливі факти, цифри, приклади, цитати; слід продумати й скласти загальний план доповіді, а до найважливіших пунктів цього плану підібрати й опрацювати фактичний матеріал; окремі положення загального плану потрібно пов'язати в одну струнку систему викладу, подбавши про зв'язки між частинами; хоча вся доповідь звичайно читається повністю або тезисно, її вступну та заключну частини належить написати повністю і прочитати попередньо кілька разів, щоб позбутися під час виступу невпевненості, розгубленості.

Звітна доповідь не лише обговорюється, а й схвалюється зібранням. До окремих її частин може бути внесено корективи. Уже усталено, що після обговорення такої доповіді приймається рішення - програма майбутніх дій.

Лекція є формою пропаганди наукових знань. У ній, як правило, йде мова про вже вирішені наукові проблеми, до того ж більш загальні. За своїм змістом лекції надзвичайно різноманітні, за формою викладу - також (лектор має пристосовуватися до аудиторії, яка кожного разу чимось різниться від попередньої).

Усі види лекцій об'єднує те, що вони несуть слухачам певну суму знань і є процесом спілкування між промовцем і слухачем.

Дуже важливою для успіху лекції є її вступна частина, в якій - переконливо, дохідливо, цікавої - треба пояснити, чому тема лекції є актуальною і в ній необхідно розібратися, чому вона потрібна саме цій аудиторії. Тільки так можна зацікавити слухачів, підготувати їх до спільної праці, згуртувати аудиторію. Знайшовши потрібні для вступу слова і зацікавивши аудиторію, дуже важливо утримати протягом усієї лекції викликаний інтерес і довір'я.

В основній частині лекції найважливіше - чіткий виклад стрижневого питання, послідовне й логічне розкриття його, увиразнення причиново-наслідкових зв'язків. Не менш важлива ясність думки й послідовність викладу при переході від однієї смислової частини до іншої, чітке оформлення зачину й кінцівки кожної самостійної за змістом частини.

В окремих місцях досвідчений лектор може дозволити собі будувати виклад так, наче він "займається пошуками істини", вирішенням певного питання тут, в аудиторії. Він залучає до цих пошуків слухачів, примушує їх також мислити, розмірковувати разом із ним.

Основна частина лекції може мати не більше семи вузлових питань або смислових частин. Коли їх більше, слухач губиться, увага його розпорошується, він стомлюється. Не слід забувати про те, що перенасиченість лекції фактами, цифрами, датами, невпорядкованим ілюстративним матеріалом утруднює сприймання, не дає можливості слухачам стежити за основною думкою, за ходом її розгортання.

Наукова дискусія - це обговорення будь-якого спірного наукового питання.

Наукові дискусії мають свою специфіку. Дуже важливо формулювати свої думки однозначними й точними словами; терміни й абстрактні слова, важливі для дискусії, слід витлумачити попередньо.

Висуваючи якусь тезу, обов'язково стежать за тим, щоб у ній не було двох питань, якщо для кожного з них потрібні свої докази.

Найважливіше в науковій дискусії - точно визначити головну проблему й навколо неї зосередити увагу.

Виступаючий має подати слухачам ту інформацію, яка потрібна для того, щоб правильно зрозуміти й оцінити запропонований спосіб вирішення проблеми. При цьому треба дібрати такі аргументи, які б свідчили на користь запропонованого рішення. Добре, якщо виступаючий уміє передбачити можливі контраргументи і вже у своєму виступі спробує спростувати їх.

У середовищі вчених надзвичайно високо цінують час Тому в аудиторії фахівців треба бути гранично лаконічним: уникати довгих преамбул, подробиць, про які можна сказати лише тоді, коли виникнуть питання або хтось спеціально ними зацікавиться.

Ювілейна промова зазвичай присвячується якійсь даті (ювілеєві установи чи окремої особи). Цей тип промови характеризується святковістю, урочистістю, позаяк це своєрідний підсумок періоду діяльності. Якщо відзначається ювілей окремої особи, то промови звичайно короткі, урочисті, пафосні, а водночас і сердечні, дружні; у них - схвальні відгуки про ювіляра, добрі побажання. В таких промовах дуже бажані жарти, дотепні підкреслення якихось рис ювіляра, спогади про цікаві факти з його біографії. Манера виголошення - невимушена, безпосередня.

Для того, щоб навчитися добре, змістовно говорити, радить відомий чеський письменник і соціолог Іржі Томан, необхідно постійно збагачувати свої знання і досвід, удосконалювати освіту, інакше кажучи, всебічно розвивати свою особистість. Успіхів у ділових стосунках з людьми можна досягти лише за умови постійного вдосконалення власної особистості. Адже вміння добре говорити завжди розвивається одночасно з розширенням наукового, політичного чи професійного кругозору.

Людина, яка вміє правильно і гарно говорити, тактовно і терпляче вислуховувати співрозмовника, завжди посміхається і має задоволення від спілкування - це сучасна, ділова, цікава для оточення людина.

2. Правила для успішної телефонної бесіди:

1. Якщо ви телефонуєте в установу чи незнайомій людині, то спершу відрекомендуйтеся: з вами розмовляє такий-то (ім'я, по батькові, прізвище, представник якої організації, вкажіть посаду); після цього запитайте ім'я, по батькові й прізвище свого співрозмовника. Усе це говоріть без поспіху, розбірливо, щоб можна було записати. У великих установах подібні записи веде, як правило, секретар.

2. Завжди закінчує розмову той, хто телефонує, а не той, кому дзвонять, тому що іноді у вас може бути два питання. Перше ви вичерпали - вам відповіли й поклали трубку. А у вас ще одне питання, і тому ви змушені телефонувати повторно.

3. Розмовляти по телефону належить чітко й стисло. Інакше - тисячі й тисячі непотрібних телефонних дзвінків, перевантаження телефонних ліній. Слід заздалегідь продумувати свою розмову, щоб замість кількох хвилин не розтягувати її на півгодини.

4. Правильне, раціональне використання телефону має і такий аспект - розміщення апарату. Треба ретельно обміркувати це питання ще тоді, коли установу обладнують. Для цього слід заздалегідь знати, де будуть робочі місця, які потребують телефонного зв'язку, щоб найдоцільніше розмістити телефонні апарати. Як показує досвід, потрібен телефон спільного користування, розміщений у зручному для всіх місці. (за В. Терещенко)

3. Етапи підготовки і проведення службової телефонної розмови.
За підрахункми дослідників, на телефонні розмови витрачається до 27% робочого часу ділової людини. Які дії вона виконує, здійснюючи цей вид дистантного спілкування?
Докомунікативний етап | Комунікативний етап | Посткомунікативний
1.Визначення дня, часу, теми розмови | 1.Взаємні представлення | Короткий запис змісту розмови з указівкою даних абонента
2.Складання плану, підготовка необхідних даних | 2.Уведення співрозмовника в курс справи
3.Обговорення ситуацій
4.Заключне слово
Готуючись до телефонної розмови, роблять позначку в календарі, коли планується розмова, з ким і на яку тему. Доцільно накидати приблизний план, а також продумати тон і стиль. На листку паперу бажано перелічити прізвища, дати, цифри, що можуть знадобитися при контакті.
Правильна організація телефонної розмови дозволяє одержати в оптимальний час максимум інформації. Тривалість діалогу по телефону звичайно-5-6 хвилин. За цей час проводиться представлення співрозмовників, введення в курс справи, обговорення питання і висновок. Головні вимоги до змісту службової телефонної розмови - стислість, насиченість інформацією, логічність, дружній характер.
Не можна довіряти тільки своїй пам'яті зміст телефонних діалогів: краще записати такі дані, як ім'я, по батькові, прізвище, посада і місце роботи абонента, дата, час, номер телефона, досягнуті домовленості.

Самостійне опрацювання №5.
4. Прийменниковою конструкцією називається прийменник разом з відмінковими закінченнями іменників (або займенників), або відповідне безприйменникове словосполучення. Наприклад, російський вираз " бежать по тропинке " залежно від змісту речення, що перекладається, українською можна перекласти кількома прийменниковими конструкціями: "бігти по стежці", "бігти вздовж стежки", "бігти стежкою".

Проблема статусу прийменника тісно пов’язана з питанням про його семантику. Надання прийменнику статусу слова (службового чи повнозначного, самостійного) означає виділення в нього не тільки граматичного, а й лексичного значення, оскільки саме слову притаманна єдність лексичного і граматичного значень. Прийменники можуть істотно впливати на зміст цілого вислову, а іноді робити його діаметрально протилежним: працювати до обіду – працювати по обіді. Можна погодитися з висновками І.Кучеренка, який стверджує, що прийменник щодо значення принципово не відрізняється від інших слів: у ньому знаходять відображення об’єктивно існуючі явища дійсності. Але значення прийменника має свої особливості. Насамперед воно визначається високим ступенем узагальненості, який, однак, не означає «збіднення», «стирання» чи навіть «втрати» лексичного значення. Через таку особливість прийменникове значення – конкретне в кожному окремому випадку – розкривається в контексті, у сполученні з іншими словами [2, с.22]. Деякі прийменники мають чітко виражене стилістичне забарвлення, що визначає і сферу вживання словосполучень, до складу яких вони входять. Так, похідні складені прийменники типу на думку, з точки зору, за повідомленням та інші сприяють послідовності викладу змісту наукової інформації, тому їх уживають у текстах наукового стилю. Для мови ділових паперів характерні усталені прийменникові сполучення, наприклад: з метою, до уваги, у зв’язку з тим, з приводу тощо.

У словосполученнях із прийменниками виявляється і своєрідна національна специфіка мови. Так, щоб висловити мету дії, в українській мові нормативно використовувати конструкції з прийменником по: піти по воду, а не за водою, бо цей зворот означає услід, як піти за (услід) братом; щоб означити вид діяльності, вживають у синтаксичній конструкції прийменник з, а не по: майстер спорту з боксу, заступник директора з виховної роботи тощо.

Таким чином, прийменник – це один із засобів мови, ефективне засвоєння якого допомагає оволодіти правильним, комунікативно доцільним українським мовленням.

Для українського ділового мовлення важливе правильне вживання прийменника по, особливо тоді, коли йдеться про переклад з російської мови на українську. Адже російські конструкції з прийменником по в українській мові перекладаються цілим рядом конструкцій з прийменниками:

за: за свідченням; за власним бажанням; за дорученням; за наказом; за вказівкою; менеджер за професією;

з: з питань комерційної торгівлі; з ініціативи; дослідження з уфології; курс лекцій з української мови; з багатьох причин; з певних обставин; з нагоди (чогось);

на: на замовлення; на вимогу; на пропозицію; на мою адресу;

для: курси для вивчення; комісія для складання актів;

після: після одержання посвідчення; після повернення; після від'їзду; після розгляду (чогось);

у (в): викликати у службових справах; у вихідні; в усіх напрямках;

по: черговий по району; наказ по відділенню; спеціаліст по проектуванню споруд; колеги по роботі;

по можливості; комітет по сприянню малим підприємствам і підприємцям.

Наведемо приклади усталених прийменникових конструкцій з по при перекладі з російської мови українською у діловому стилі.

По заказу – на замовлення

По закону – згідно з законом

По моим сведениям – за моїми відомостями

По поручению – за дорученням

По приказу – за наказом

По просьбе – на прохання

По собственной воле – з власної волі

По собственному желанию – за власним бажанням

Послать по почте – надіслати поштою

По требованию – на вимогу

По указанию – за вказівкою

Прийти по делу – прийти у справі

Принять во внимание – взяти до уваги

Принять к сведению – взяти до відома

При любой погоде – за будь-якої погоди

Приплось по вкусу – припало до смаку

Работать по схеме – працювати за схемою

Отже, прийменник по використовується в українській мові для вираження багатьох відношень, однак він не універсальний, як у російській мові. Через посередництво російської мови великої сили набули конструкції з прийменником по. Вони безпідставно замінили власне українські конструкції. Такі конструкції, відтіснивши природні, поширилися в офіційно-діловій, науковій, навчальній сферах, стали звичними у побутовому мовленні.

амостійне опрацювання №6.

2. Документи на паперових носіях укладають відповідно до ГОСТ 9327-60 на аркушах паперу форматом А-4 (297 х 210 мм) та А-5 (148 х 210 мм). Додатки до документів (таблиці, графіки, схеми тощо) можуть виконуватися на папері форматом А-3 (297 х 420 мм).

ГОСТ 6.38-90 встановлено такі поля:

— ліве — 20 мм (8 пробілів, один пробіл дорівнює 2,6 мм);

— праве — не менше 8 мм (3—4 пробіли);

— верхнє — не менше 10 мм (3—4 інтервали, один
інтервал дорівнює 4,25 мм);

— нижнє — не менше 8 мм (2—4 інтервали). Частіше, однак, користуються розмірами полів від­
повідно до ГОСТ 6.39-72:

— ліворуч — 35 мм (13 пробілів);

— праворуч — не менше 8 мм (3—4 пробіли);

— згори — 20 мм (4—5 інтервалів);

— знизу — не менше 19 мм (для формату А-5 — не менше 16 мм).

Нумерація документа починається з другого аркуша вгорі посередині робочого поля на відстані не менше 10 мм від верхнього краю аркуша арабськими цифрами, починаючи з цифри 2 без будь-яких позначок біля цифр.

**1**

З історії документів в Україні

З поняттям документа нерозривно пов'язані поняття архі-

ву* та бібліотеки**.

Збереження важливих історичних документів у давнину

засвідчене літописами. Місцем збереження державно-право-

вих актів, інших документів були церкви чи монастирі, які

водночас слугували архівами та бібліотеками. Найперші

бібліотеки в Україні почали з'являтися в XI столітті, зокрема

у Києво-Печерському монастирі та у храмі св. Софії. Це були

збірки рукописів та рукописних книг, якими мали змогу ко-

ристуватися духовні та світські особи. Такі збірки мали князі

й бояри (Святослав II Ярославич, Володимир Волинський,

Микола Святоша Чернігівський), церковні братства (Став-

ропігійське братство у Львові), вище духівництво (Петро Мо-

* Детальніше днв.: Енциклопедія українознавства / НАН України. Інститут

української археографії. К.: Віпол. 1995. — Т.З. — С. 1016.

** Там само. -•- С. 1008.

гила, Лазар Баранович, Тимофій Прокопович, Дмитро

Туптало), а також українські старшини (Кирило Розу-

мовський, Григорій Потьомкін, родини Кочубеїв і Мило-

радовичів).

Від найдавніших часів збереглися лише поодинокі доку-

менти, акти приватно-правового або державного значення,

переважно в монастирських та приватних архівах.

Відсутність власної держави позначилася на долі най-

давніших документальних матеріалів. Вони потрапили до

архівосховищ та колекціонерів Москви, Петербурга, Відня,

Варшави тощо.

Тільки утворення Української держави в 1917 році покла-

ло початок національному архівництву, коли у складі Го-

ловного управління у справі мистецтв і національної

культури було утворено Архівно-бібліотечний відділ.

Документи (акти, хроніки, кодекси права, історичні

описи тощо) відігравали життєво важливу роль у різні

періоди історії України.

Скажімо, для історії княжої України (часи Київської дер-

жави Х-ХІІІ ст. та Галицько-Волинської держави XIII—

XIV ст.) основними джерелами є літописи, що збереглися у

вигляді літописних кодексів (Іпатіївський кодекс (1425 р.),

Лаврентіївський кодекс (1377 р.)), актів (міжнародні догово-

ри, зокрема з Візантією), княжих грамот (грамоти галицько-

волинських князів XVI ст.), правових кодексів ("Руська

правда", церковні устави) тощо.

Для литовсько-польської доби (ХІУ-ХУІІ ст.) характерні

грамоти великих князів литовських і королів польських,

акти сеймів, "Литовська метрика", "Коронна метрика", "Су-

дебник" Казимира, Литовський статут, акти трибуналів,

актові книги земських, міських судів, акти магдебургій

(міські книги), акти й документи церковних інституцій, до-

кументи приватні (маєткові та фамільні) тощо. Поважне зна-

чення в цей період мають джерела іноземного походження:

документи міжнародно-правового характеру, хроніки, літописи

московські, польські, турецько-татарські, спогади західноєвро-

пейських мандрівників, листи, щоденники, описи ("Щоден-

ник" Е. Лясоти. "Опис України" Г. ле Вассера де Боплана).

Починаючи з часів Хмельниччини, зростає диференціація

документальних джерел і збільшується їх загальна кількість.

Державним характером гетьманської України визначається

українське походження і зміст документів XVII- XVIII ст.

Основними джерелами цієї доби є: міжнародні договори

(зокрема, гетьманські статті XVII- XVIII ст.), конституції

(Бендерська конституція 05.04.1710), універсали й листи

гетьманів, акти Генеральної військової канцелярії, акти Ге-

нерального військового суду, акти Генерального скарбу,

акти Генеральної артилерії, акти полкової адміністрації й су-

дочинства, акти сотенних урядів, акти міського самоврядуван-

ня (магістратів і ратуш), акти й документи церковних та куль-

ту рно-освітніх інституцій. Залежність України від московської

царської, а згодом російської імперської влади зумовлює появу

таких видів історичних джерел, як документи російського

уряду, які стосувалися України, документи російських установ,

які діяли на території України ("Малороссийская коллегия",

"Канцелярия министерского правлення Малороссийских дел").

Після скасування української автономії у другій половині

XVIII ст. з'являються документи російських установ, які керу-

вали колись Гетьманщиною (намісництва, генерал-губернатор-

ства тощо). Серед документів слід виділити "Права, за якими

судиться малоросійський народ" (1743 р.), а також "Полное

собрание законов Российской Империи".

Першорядне значення в історії цієї доби має документаль-

ний матеріал офіційного походження, проте все більшої ваги

набувають приватні документи: матеріали маєткових і

фамільних архівів, щоденники, мемуари, листи.

Нову своєрідну групу становлять документи фабрично-

заводських архівів України (починаючи з XVII ст.). Тексти

літописів цього періоду (Самовидця, Самійла Величка, Гри-

горія Граб'янки), крім суто літописного матеріалу, містять

всілякі документи (універсали, листи тощо), хоч деякі з них

сфальсифіковано.

Різноманітний матеріал дають чужоземні джерела — мос-

ковські, польські, турецько-татарські, молдавсько-волоські,

угорські, шведські, західноєвропейські документи; щоденни-

ки, спогади, листи.

Саме цієї доби поряд із рукописними джерелами з'явля-

ються друковані, які набувають особливого значення вже в

наступний період.

У XIX- XX ст. кількість документального матеріалу, ру-

кописного і друкованого, зростає безмірно. Відбувається

процес дальшої диференціації та спеціалізації життя; через те

документи доводиться класифікувати. Чужоземні матеріали

цього періоду втрачають своє значення, проте, як і раніше,

велику вагу мають документальні матеріали державних, гро-

мадських установ та організацій, приватні архіви. Можна

виділити декілька груп документів цієї доби:

1) щоденники, мемуари, листи українських діячів XIX—

XX ст. (Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Драгома-

нова, Володимира Антоновича та інших);

2) акти й документи установ Української держави

1917—1921 рр.;

3) документальні матеріали політичної еміграції;

4) документи установ УРСР;

5) ділові папери незалежної України (з 24 серпня

1991 року).

Сьогодні особливості різних галузей діяльності сус-

пільства відтворюють специфічні документаційні системи

(зовнішньоекономічна, банківська, юридична, дипломатична

тощо). Найчисленнішою є система управлінських доку-_

_ментів, класифікованих за певними ознаками.

Самостійне опрацювання №6

вимоги до оформлення сторінки документа.

Організаційно-розпорядчі документи оформлюють на папері формату А4 (210 X 294 мм) та А5 (210 х 146 мм). Для зручності з обох боків сторінки залишають вільні береги: лівий - 30 мм, правий - 10 мм, верхній та нижній - 20мм.

Текст документів, оформлених на папері формату А4, слід друкувати через 1,5 міжрядкових інтервали, а формату А5 - через 1-1,5 міжрядкового інтервалу.

Реквізити документа (крім тексту), що складаються з кількох рядків, друкують через 1 міжрядковий інтервал. Складові частини реквізитів "Адресат", "Гриф затвердження", "Гриф погодження" відокремлюють одну від одної 1,5-2 міжрядковими інтервалами.

Наприклад: ЗАТВЕРДЖУЮ 1,5

Голова Державного комітету 1

лісового господарства України 2

Підпис Ініціал(и), прізвище 1,5

Дата

За наявності кількох грифів затвердження і погодження їх розміщують вертикально на одному рівні: перший - від межі лівого берега, другий - через 104 мм.

Інші реквізити документа відокремлюють один від одного 1,5-3 міжрядковими інтервалами.

Назву виду документа друкують великими літерами.

Максимальна довжина рядка багаторядкових реквізитів (крім тексту) - 73 мм (28 друкованих знаків).

Оформлюючи документи, слід дотримуватися таких відступів від межі лівого берега документа:

o 12,5 мм - для початку абзаців у тексті;

o 92 мм - для реквізиту "Адресат" (16);

o 104 мм - для реквізитів *Т^>иф затвердження" (17), "Гриф обмеження доступу до документа" (15);

o 125 мм - для розшифрування підпису в реквізиті "Підпис" (23);

o не відступають від межі лівого берега, оформлюючи реквізити "Дата документа" (11), "Заголовок до тексту документа" (19), "Текст" (21) (без абзаців); "Відмітка про наявність додатків" (22); "Прізвище виконавця і номер його телефону" (28); "Відмітка про виконання документа і направлення його до справи" (29); назви посади у реквізиті "Підпис" (23) та "Гриф погодження" (24); засвідчувального напису "Згідно з оригіналом" (27); а також слів СЛУХАЛИ, ВИСТУПИЛИ, УХВАЛИШ, НАКАЗУЮ, ПРОПОНУЮ.

На бланку друкується тільки перша сторінка документа, наступні - на чистих аркушах паперу. Якщо текст документа займає більше однієї сторінки, то на другу не можна переносити один підпис, на ній має бути не менше трьох рядків тексту.

Нумерація сторінок. У документах, що займають дві і більше сторінок, нумерацію слід починати з другої.

Якщо текст документа друкується з одного боку аркуша, то номери проставляються посередині верхнього або нижнього берега арабськими цифрами на відстані не менше 10 мм від краю. Слово "сторінка" не пишеться, біля цифр не ставляться жодні позначення.

Якщо текст друкується з обох боків аркуша, то непарні сторінки проставляються у його правому верхньому чи нижньому куті, а парні - у лівому верхньому чи нижньому.

Рубрикація - це членування тексту на складові частини, графічне відокремлення однієї частини від іншої. Рубрикація є зовнішнім відображенням композиційної будови документів.

Тематика, призначення, обсяг змісту документа зумовлюють ступінь складності рубрикації. Найпростіша рубрикація-поділ тексту на абзаци.

Абзац - це відступ на початку першого рядка, яким починається виклад нової думки, а також фрагмент тексту між двома такими відступами. Абзац не повинен бути більше 6 рядків.

Як правило, абзац містить три частини:

1) зачин (формулювання мети - про що йтиметься в ньому);

2) фразу (виклад основної інформації);

3) коментарі (підсумок усього абзацу).

Рубрики тексту зазвичай нумеруються, що вказує на взаємозалежність певних розділів, пунктів та спрощує опрацювання документа. Розрізняють традиційну (комбіновану) й нову систему нумерації.

Традиційна (комбінована) система ґрунтується на використанні символів різних типів - римських та арабських цифр, великих та малих літер, певних слів. Уся ця система різних позначень повинна мати послідовну, логічну побудову.

Наприклад:

Розділі А. Б. В. Г. Ґ.... Частина 1 І.II. III. IV. V.... Пункті '^1.2.3.4.5.... $1 1)2)3)4)5)... а)б)в)г)г)...

За новою системою у певній послідовності використовують лише арабські цифри. Застосовуючи її, слід пам'ятати:

1) окремі розділи позначаються арабськими цифрами (7; 2; З і т. ін.);

2) номер підрозділу складається з номера розділу й порядкового номера підрозділу, відокремлених крапкою (7.7; 7.2; 2.7 тощо);

3) номер пункту складається з номера розділу, порядкового номера підрозділу та порядкового номера пункту, розділених крапками (7.7.7; 7.7.2; 1.1.3 і т. ін.);

4) номер підпункту складається з номера розділу, порядкового номера підрозділу, порядкового номера пункту й порядкового номера підпункту, відокремлених крапками (7.7.7.7; 7.7.7.2; 7.7.7.ІІПОД.).

Застосування нової системи нумерації дає можливість не вживати словесних найменувань та інших символів.

Вправа 10. Користуючись "Словником іншомовних слів", розкрийте значення поданих термінів.

Абзац, стандарт, штамп, реквізит, бланк, копія, гриф, кліше, резолюція, рубрикація, індекс, формуляр.

Вправа 11. Прочитайте текст. Визначте, який це документ: 1) за походженням; 2) за місцем виникнення; 3) за спрямуванням; 4) за найменуванням.

Міністерство освіти і науки України

Одеський національний університет Друкарні видавництва

імені 1.1. Мечникова "Освіта

вул. Дворянська, 2 ^ВУ^Л- Польова, 10

м. Одеса, 65026 ^м °Д^еса'⁶⁵⁰⁹¹

тел. 54-02-13

02.03.2007 №450

Про виготовлення бланків індивідуальних планів роботи викладачів

Просимо виготовити бланки індивідуальних планів роботи викладачів на папері видавництва у кількості 1 (однієї) тисячі штук протягом II кварталу 2007 року. Оплату гарантуємо.

Ректор (підпис) В. Г. Орищенко

Головний бухгалтер (підпис) Т.П. Бєлінська

Вправа 12. Прочитайте текст. Назвіть основні реквізити цього документа.

Голові профспілкового комітету Вінницької середньої школи №2 учителя української мови та літератури Сніжок Л. В., яка мешкає за адресою вул. Б. Грінченка, буд. 30, кв. 5.

м. Київ, 01023

Заява

Прошу Вас надати мені путівку до санаторію для лікування в період моєї відпустки (серпень 2007р.).

До заяви додаю довідку з лікувального закладу про необхідність лікування серцево-судинного захворювання.

17.04.2007 (Підпис)

Вправа 13. Складіть речення із поданими словосполученнями, в яких документах їх можна використати?

Відповідно до постанови міністерства; відчуваючи гостру потребу; нагадуємо Вам; комісія для складання резолюції; після закінчення терміну повноважень; з багатьох причин; наказ по університету, як виняток.

Вправа 14. Перекладіть українською мовою.

В любом случае; визирование документа; загодя побеспокоиться; лицевой счет; отпуск по болезни; приняться за работу; исполнительный документ; предпринимательская деятельность; доход с оборота; законодательство о труде; безналичный расчет; вакантная должность; введение закона; вступительный взнос; ввиду вышеизложенного; ввиду того, что; больничный лист.

Вправа 15. Знайдіть помилки у поданих словосполученнях. Запишіть правильні варіанти.

Попадати в скрутне становище; згідно розпорядження; відповідно з постановою; виключення з правил; прийняти участь; повістка денна; дякую Вас; вести себе; прийняти заходи; особовий приклад; любе питання; згідно наказу.

Вправа 16. Складіть речення із поданими словами. Запам'ятайте їх значення.

Відомість - відомість; об'єднання - об'єднання.

Довідка. Відомість - документ;' відомість - звістка, популярність; об'єднання - організація; об'єднання - дія.Увага Культура мовлення!

Звертання

Дорогі друзі! Дорогий друже! Громадянине (громадянко)!

Пане (добродію)! Пані (добродійко)! Пане(ні) (ім'я)! Шановні пані Й панове! Шановні колеги! Шановне товариство! Вельмишановне зібрання! Панове!

Товаришу (товаришко)! Товариші! Високоповажний...! Вельмишановний...! Шановна громадо! Шановні добродії! Люди добрі!

Мамо! Тату! Дідусю! Бабусю! Тітонько! Дядечку! Юначе! Дівчино! Діти!

Дорогий (милий, любий)!

Друзі!

Господарю!

Вибачте, що турбую Вас! Послухайте, будь ласка! Чи можна Вас на хвилинку?

Із поширенням української мови у масовому спілкуванні варто відроджувати шанобливі форми звертання: пане, пані, панове, що належать до слів-регулятивів, тобто це іменники, які "регулюють взаємини між співрозмовниками відповідно до мовленнєво-етикетних стандартів і норм, узвичаєних у певному суспільстві... В українській мові ЦІ слова вживаються щонайменше сім століть. Засвідчуючи пошану до співрозмовника, вони не мають жодної семантичної спорідненості зі словом пан у розумінні належності до привілейованих класів.

Слова пан, пані здебільшого вживаються не самостійно, а з прикладкою, що конкретизує особу (переважно це ім'я людини: Пане Іване! Пане Володимире! Пані Ольго!).

Звичними до слів пан, пані у ролі прикладок є назви звань або професій: Пане професоре! Пане прокуроре! Пані суддя!

Ім'я та по батькові як прикладка зі словами пан, пані не поєднуються, оскільки це суперечить нормам літературного мовлення.

Прізвище як прикладку до слів пан, пані доцільно вживати, коли йдеться про відсутню або малознайому людину, взаємини з якою не виходять за межі офіційної пристойності: Пане Деми-денко! Як пише пан Кіяшко.

Зовсім рідко у ролі прикладки вживаються