очаток історії села: XVI – XVII ст..

озак З. В.

агублена історія Забутого села.

Історія села Мартинівки Старокостянтинівського району Хмельницької області.

очаток історії села: XVI – XVII ст..

Історія села Мартинівки Старокостянтинівського району, Хмельницької області, довгий час була загубленою та невідомою. Сьогодні ж в нас є свідчення, архівні данні, які розкриють історію цього села – і, те що було невідоме розкриється, щоб показати, що історія цілої держави, народу розпочинається з маленької історії родини, села, селища, міста.

За легендою с. Мартинівка було засноване після набігу татар на інше село, яке знаходиться від сьогоднішнього за 4 км.:

«Колись давним-давно, коли ще були пани і батраки, стояло село там,де зараз – поле і пасовисько для корів. Це поле до наших днів називається «селиськом».

Одного разу напали татари на село. І жила в цьому селі дуже гарна дівчина Маруся. Коли глава татарського війська побачив її, то зразу захотів забрати з собою.

Він зігнав всіх людей і сказав: «Якщо ви не віддасте мені Марусю, то спалимо усе ваше село із людьми разом! Даю вам часу подумати три дні».

Але люди не погодились віддати Марусю жорстокому завойовнику. Селяни поховалися в очереті, що ріс за селом вздовж річки [прим. авт. мається на увазі річка Попівка.]. Коли військо татарське увірвалося до обійсть – їх зустріло не село, а пустка. Татари ще дужче розлютилися і – давай скрізь нишпорити, шукати людей! Коли раптом хтось із гострозорих загарбників угледів руханину в комишах. Чужинці підпалили очерет, а людей, котрі, рятуючись від пекельної смерті, вибігали із заростей, зустрічали ворожі стріли. Плач, крик,іржання коней, скавуління собак, верески дітей, моління про допомогу… Ніщо не зворушило кам’яного серця чужинського ватажка. Він наказав випалити село до чорної землі!

А посередині стояла церква. Нечестивий вогонь не зміг підступитися до неї, бо церква та враз увійшла в землю – ніби й не височіла ніколи на земній твердині!

Один дядько, якому вдалося в ті криваві часи втекти із села разом із сім’єю, відійшовши подалі від страшного попелища, поселився в полі, де яри і горби, (щоб його ніхто не знайшов) і почав обробляти землю, зводити дім. Із часом приєднався до нього й інший люд, що уникнув наглої смерті від руки чужаків. Почали люди сходитись звідусіль і поповнювати нове село, яке назвали іменем першого його жителя – Мартина. Ось відтоді пішла назва села Мартинівка.

Але яка доля правди в цій легенді? І чи можна спиратись на неї при досліджені історії села?

Про набіги татар і спалення ними сіл, в цьому регіоні, є документальні свідчення з літописів: «Великий напад вчинили кримчаки в 1593 р.. З Остропільської волості забрано 1552 чол. і спалено 8 сіл.». Є ще й інша згадка: «1618… року татари були на святого Євстафія [прим. авт. 6 березня] і багато шкоди причинили біля Острополя». Саме цю дату – березень 1618 р. можна вважати як початок історії й життя села Мартинівки. Підтвердженням подій легенди, є спогади старожилів села, про те що коли орали поле, де знаходилось «старе» село, було знайдено багато уламків посуду, предметів побутового вжитку, кісток і людських черепів. Але чи звалось воно відразу «Мартинівкою»? В архівних фондах Державного архіву Житомирської області (ДАЖО), в судовому документі за 1838 р. Мартинівка зазначається як «… селение Марциновка.», але вже в 1871 р. називається – Мартинівкою.

Село розташувалося на пагорбах, кожна вулиця знаходиться на своєму горбкові. В селі 10 вулиць, й номінально його можна розділити на 3 частини. В кожної вулиці є своє «прізвисько» - «Мамчурія» (яка складається з 4 вулиць) – отримала таку назву через те, що в цій частині села проживало багато людей з прізвищем Мамчур; «Турція» (1 вулиця) – аналогічно через прізвище Турук; «Коршма» (1 вулиця) – на цій вулиці була корчма, і по ній вела дорога до іншої корчми за селом; «Осередок» (2 вулиці) – середина села (можливо тут і осів Мартин); «Осадьба» (1 вулиця) – по цій вулиці простягалися будівлі садиби місцевого пана. Ще одними культовими місцями села є «селисько» - поле на якому було село до нападу татар; «березина» і «дубовина» - поля, де раніше були березові і дубові насадження; «озеро» - поле по якому протікала р. Попівка і утворювала озеро. Пам’ятають люди де були й хутори біля села, часто місцину називають за ім’ям її колишнього власника – «коли Олі» та ін..