утність, структура і функції політичної системи.

Влада в суспільстві функціонує, утворюючи складну систему взаємозв’язків та залежностей.

Реалізація політичної влади певними способами, у тих чи інших формах, з використанням різноманітних ресурсів відбувається за допомогою політичної системи суспільства.

Система - це впорядкована сукупність взаємодіючих компонентів, яка виникає і функціонує для досягнення певної мети і володіє інтегративними якостями, що не властиві окремим компонентам, які її утворюють. Однією з найскладніших систем (або полісистемним комплексом) є політична система.

Суть політичної системи, різні аспекти її функціонування можна виразити через сукупність визначень. У найширшому розумінні, політична система - це цілісна впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних ролей, взаємин, процесів, політико-правових норм, політичної культури, за допомогою яких утверджується і функціонування політичної влади, забезпечується соціальна і політична стабільність. Водночас, для досягнення певних дослідницьких цілей можна використовувати і більш вузьке визначення, згідно з яким політична система суспільства є сукупністю політичних інституцій, взаємодія і взаємовідносини між якими забезпечують реалізацію політичної влади. Це той механізм, за допомогою якого здійснюється регулювання суспільної системи, управління нею.

До політичної системи входять: політична (державна) влада; політичні інститути, політичні відносини, політичні ролі і процеси; політико-правові норми; політична культура.

Центральний елемент політичної системи - політична влада. Вона є метою виникнення та існування конкретної політичної системи, надає цілеспрямованого, інтегративного характеру прояву інших елементів, їх взаємозв'язкам і взаємодії. Політичні відносини - це взаємодія первинних (нації, соціальні групи, індивідууми) і вторинних (політичні інститути, групи тиску, лоббі) суб'єктів політики, держави і громадян з приводу влади, обміну її ресурсами.

Основним політичним інститутом є держава - носій суспільної влади, структура, що за своєю природою може приймати і реалізовувати владні рішення щодо розподілу цінностей у суспільстві. Через державу, як її невід'ємний компонент, в політичну систему входить армія. У політичну систему входять (або тісно взаємодіють з нею) ряд інститутів недержавного характеру — політичні партії, громадські організації, товариства, політичні рухи, громадська думка, засоби масової комунікації. Для багатьох із них політична діяльність є лише одним із аспектів їх функціонування.

Складовою частиною політичної системи є людина з її політичним статусом. Як учасник політичного процесу людина включена в політичну діяльність, має права і певні політичні обов'язки.

Життєдіяльність політичної системи, сила її впливу на розвиток суспільства виражається у функціях. Головні функції політичної системи:

- нормативно-регулююча: визнання політичних цілей і завдань суспільства, вироблення програм їх реалізації та мобілізація ресурсів на їхнє виконання;

- репрезентативна: представництво національних, регіональних та соціальних групових інтересів;

- інтегруюча, що виявляється в об'єднанні всіх суспільних груп, національній консолідації;

- організація та відтворення політичного життя: зміцнення влади, розвиток і вдосконалення політичних інститутів, забезпечення їх стабільного функціонування;

- політичного інформування, комунікації та соціалізації, тобто забезпечення орієнтації людей у політичному житті та включення їх у політичне спілкування і політичну діяльність, засвоєння ними існуючих політичних цінностей і норм.

Функції політичної системи не є незмінними. Вони розвиваються із врахуванням особливостей політичного простору і часу, конкретно-історичної обстановки, досягнутого рівня розвитку економіки, культури, політичної стабільності.

Характер і зміст діяльності політичної системи можна визначити як за сигналами, які надходять до системи, так і за рішеннями, які вона приймає на ці сигнали. Життєдіяльність політичної системи вирішальною мірою залежить від її реагування на зворотній зв’язок. Реакція на вимоги населення залежить від характеру політичної системи. Тоталітарна система придушує ці вимоги, авторитарна - враховує частково, а демократична - прагне врахувати повністю. Якщо влада байдужа до вимог членів суспільства й опікується лише власними потребами, то її рішення й дії ніколи не знайдуть підтримки, а отже така влада не матиме майбутнього.

Соціологічна концепція визначає два базових набори функцій політичної системи - функції “вводу” і функції “виводу”. Якщо перші здійснюються переважно неурядовими підсистемами, то другі - прерогатива владних структур.

До функцій “вводу” належать:

- політична соціалізація й залучення громадян до участі у політичному житті;

- артикуляція інтересів різноманітних груп населення;

- агрегування інтересів, тобто перетворення вимог на альтернативи державної політики;

- політична комунікація

- процес передачі інформації і формування переконань, що сприяє налагодженню доброзичливих взаємовідносин між громадянами й урядом.

Функціями “виводу” є створення норм-законів, що визначають поведінку громадян у суспільстві. Процес нормотворчості включає ряд етапів: визначення політики і вибір загальної мети; підготовку рішень і конкретних правил для досягнення цілей; застосування вироблених норм-законів; контроль за їх дотриманням. Цю функцію здійснюють переважно органи судової влади.

Відповідно до правової концепції політична система — це сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійсню­ють владу, управління суспільством, регулюють взаємовідносини між громадянами, соціальними та етнічними групами, забезпечують стабільність суспільства та порядок у ньому.

Політична система суспільства включає:

- характеристи­ку соціального змісту влади, її носія, взаємодію з економічною сфе­рою;

- систему інститутів, організацій, через які здійснюється влада в суспільстві та регулюються політичні відносини;

- прин­ципи, норми діяльності інститутів політичної влади, спрямованість цієї діяльності.

 

Політична система — це сукупність трьох взаємодіючих підсистем:

інституціональної, інформаційно-комунікативної і нормативно-регуля­тивної.

Інституціональна підсистема включає такі інститути, як держава, політичні партії, групи інтересів. Провідним інститутом, який зосеред­жує максимальну політичну владу, є держава. Маючи владу, матері­альні ресурси й апарат примусу, держава організовує політичне, економічне і духовне життя країни; встановлює статус соціальних інсти­тутів, які здійснюють владу, та юридичні рамки їх діяльності; забезпе­чує баланс інтересів класових, етнічних, професійних та інших соціаль­них спільнот; захищає інтереси суспільства на міжнародній арені. У демократичному суспільстві значну роль відіграють політичні партії і групи інтересів, які впливають на формування державних структур, політичний розвиток суспільства. Помітне, а в деяких країнах провідне місце в політичному житті суспільства належить релігійним організа­ціям, церкві. В авторитарному і тоталітарному суспільстві функції цих інститутів деформовані.

Інформаційно-комунікативна підсистема встановлює зв'язок між інститутами політичної системи. Це — канали передання інформації владі (звіти підвідомчих установ, консультації із зацікавленими гру­пами), а також засоби масової інформації. Якщо в демократичних сус­пільствах останні відносно незалежні, то в авторитарних і тоталітар­них — повністю залежні від правлячої еліти.

Нормативно-регулятивну підсистему створюють різноманітні нор­ми, які визначають поведінку людей у політичному житті, а саме: їх участь у процесах висунення вимог, перетворення цих вимог на рішен­ня, здійснення рішень.

Норми можна розділити на норми-закони і норми-звички. І норми-закони, і норми-звички сприяють політичній взаємодії, запобіганню конфліктів чи хаосу в суспільстві. Норми-закони зумовлюють процес законодавства, визначають (або не визначають, залежно від режиму) права: голосу, свободи слова, створення асоціацій та ін. Нормою-звичкою можна назвати участь громадян у політиці через політичні партії і групи.

Важливим компонентом політичної системи є її структура. За визначенням американського вчено­го Г. Алмонда, структура — це доступна для спостереження діяльність, що формує політичну систему. З цією метою створюється механізм функ­ціонування державної влади, яка є базовим елементом політичної сис­теми, її організаційної структури. Цей механізм являє собою складний комплекс спеціальних органів і установ, що виконують як внутрішні, так і зовнішні функції управління справами суспільства. Це - пред­ставницькі установи, або законодавча влада; виконавчо-розпорядчі орга­ни; судові інституції; органи громадського порядку та служби безпеки; збройні сили. Підкреслимо: основою діяльності держави є три "гілки" влади: законодавча, виконавча та судова. Поділ влади має відбуватися і по вертикалі: загальнодержавна, регіональна та місцева.

Слід зробити одне пояснення. Коли йдеться про поділ влади, то треба мати на увазі: для ефективного функціонування влада не може дрібнитися, а має бути єдиною. Тому точніше говорити про поділ функцій різних гілок влади, їх завдань і повноважень.

Типи політичних систем. У сучасній політичній науці існують різні критерії визначення типів політичних систем. Наприклад, за ступенем централізації влади, типом цінностей політичні системи кваліфікуються як тоталітарні, ліберально-демократичні, демократичні, конституційні.

Найпоширенішим критерієм класифікації політичних систем є відповідність ідеалів і цінностей суспільства тим формам, в які воно організоване. Виходячи з цього критерію, розрізняють чотири типи політичних систем. Це насамперед англо-американська політична сис­тема. Громадяни країн, які мають цю політичну систему (США, Анг­лія, Канада, Австралія), ставлять над усе свободу особи, добробут і безпеку. Для цієї політичної системи характерні чітко структурована багатопартійність, поділ влади і високий ступінь стабільності,

До політичних систем континентально-європейського типу можна віднести Францію, Німеччину, Італію. Для них характерні розмаїтість політичної культури, співіснування нових і старих культур. Наприк­лад, Франції, поряд з прихильністю до представницької влади, влас­тиві плебісцитарна традиція, схильність до популізму. Історії відомі звернення Наполеона Бонапарта, Шарля де Голя до форм прямої де­мократії. У такій політичній системі, як правило, багато політичних партій з різними ідеологіями і традиціями. Причому вони мають знач­ний вплив у суспільстві.

Доіндустріальна, або частково індустріальна, політична система характерна для країн Азії, Африки та Латинської Америки. Тут по­єднуються західні цінності, етнічні та релігійні традиції. Дані системи мають невиразний поділ влади. Армія та бюрократичний апарат час­то беруть на себе законодавчі функції, владні органи втручаються в судові процедури. Як правило, у таких системах поширені особистий авторитаризм, влада однієї партії, високий потенціал насильства. Політична участь громадян у державних справах обмежена місцевим рівнем.

І, нарешті, політична система тоталітарного типу. Прикладом є фашистська Італія, нацистська Німеччина. У такій політичній системі відсутні незалежні групи інтересів. Політична участь суто декоратив­на. Діяльність засобів масової інформації суворо контролюється вла­дою. Для тоталітарних суспільств характерні надзвичайна централі­зація влади й високий ступінь насильства. Звідси — функціональна нестабільність, засилля бюрократії. Партії, армії, службі безпеки до­водиться часто виконувати нехарактерні для них завдання.

Отже, у політичній науці немає універсального поняття політичної системи. І все ж виокремимо загальне для всіх визначень: політична система асоціюється із застосуванням узаконеного фізичного примусу.

Політична система, як і будь-яка інша, має свою історію, свій початок і кінець, переживає етапи зародження і становлення, розвитку і піднесення. В цьому полягає історичний аспект політичної системи. Політична система України на сучасному етапі знаходиться в стадії розвитку всіх її компонентів, наповнення її функцій новим змістом, що відповідає статусу незалежної самостійної держави.

Становлення і розвиток політичної системи України відбувається в період переходу від тоталітарного до демократичного суспільства еволюційним шляхом. Суперечливий характер її розвитку виявляється в повільних темпах політичної структуризації суспільства, незавершеності процесів виникнення багатопартійності і партійних систем, прагненнях використати політичні цінності минулого без врахування змісту і специфіки політичного розвитку України на сучасному етапі.

Новий етап у розвитку політичної системи України настав з прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. Основний Закон держави визначив засади формування і розвитку політичної системи, закріпив функції її окремих елементів, розкрив зміст та особливості діяльності державну політичній системі.