утність і основні риси філософії Середньовіччя. Співвідношення віри та розуму.

Середньовічна філософія розвивалася впродовж великого проміжку часу — з II по XVI ст.
У розвитку релігійно-філософського знання Середніх віків можна виокремити два головних етапи: патристику й схоластику. Патристика із самого початку набула форми апологетики (II—ІІІ ст.), а згодом виокремилися два напрями — східний (грецький) і західний (латинський). Схоластика пройшла ранній (XI— XII ст.), зрілий (XII—XIII) і пізній (XIII—XIV ст.) періоди свого розвитку. У схоластиці також: умовно виокремлюють раціоналістичний та містичний напрями.
Головною особливістю середньовічної філософії став міцний союз із теологією, визнання Бога як найвищої першопричини, а існування довколишнього світу й людини — як результату його творіння. Епіцентром духовної культури та освіти стає християнська церква. Філософія була засобом вирішення проблем церкви, раціональною дисципліною, конгломератом знань, які можуть привести до вищого рівня осягнення Божих істин.
Загалом філософія II—III ст. ґрунтувалася на беззаперечному авторитеті Біблії та необхідності її захисту від критики тих чи тих опонентів (ідеології язичників, іудейського світогляду й державної влади, що спиралася на міфологічні уявлення про дійсність). Анонімність філософа підкреслювала його смиренність перед Божою істиною. Тогочасні релігіпно-філософські сентенції відрізнялися надмірним дидактизмом, менторським тоном, повчальністю, психологічною самозаглибленістю.
Середньовічна філософія, незважаючи на вплив теології та бо­гослов’я, своєю чергою, визначала специфіку релігійного світо­гляду, позначалася на літературно-художній творчості, змісті ди­сциплін у школах та університетах.
Співвідношення віри й розуму
Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об’єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою. Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини “надрозумні”, але не “протирозумні”.
Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця теології”.
Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 29

1. Етика конфуціанства (на основі праці «Бесіди та судження»).
Як ви розумієте вислови «Благородний чоловік винить себе, низький – інших», «Посієш вчинок - вродить звичка, посієш звичку – вродить характер, посієш характер – вродить доля».
«Бесіди та судження» - праця учнів Конфуція про його життєдіяльность та філософські міркування. Структурно праця включає в себе двадцять глав, що відображають становлення філософа у процесі формування його життєвого досвіду і духовних цінностей. Серед них: "Вчитися", "Правитель", "Вісьмома рядами", "Там, де людяність".
Розповідь у філософському трактаті ведеться, головним чином, у формі взаємного діалогу, а так само констатації філософських думок Конфуція, що надає трактату кілька художній стиль. Крім того, праця учнів Конфуція являє собою важливий пам'ятник, збірник китайської поезії, народного пісенного мистецтва і художнього оповідання.
Конфуцій (бл. 551 до н.е. — 479 до н.е.) — давньокитайський мислитель і філософ. Засновник етично-суспільного вчення — конфуціанства.
Конфуціанство - філософсько-етичне вчення та одна з найголовніших філософсько-релігійних течій Давнього Китаю, які спираються на погляди давньокитайського мислителя та філософа Кун Фуцзи (Конфуція). Основний зміст конфуціанства становлять п'ять доброчесностей: мудрість, гуманність, вірність, повага до старших, мужність.
Як етична філософсько-релігійна доктрина конфуціанство є духовною основою китайського суспільства, оскільки формулює засади соціального порядку, обґрунтовує ідеал досконалої людини.
Етика конфуціанства проголошує верховенство добра над злом, основним поняттям, своєрідним моральним законом якої є «жень» — гуманність, людинолюбство, людяність. Учення про жень було на той час новою мораллю. За конфуціанською етикою, людина, яка щиро дотримується принципу людяності, не скоїть зла, вона здатна виявляти шанобливість, ввічливість, правдивість, кмітливість, доброту.
Обумовлюючи відносини людей у суспільстві і сім'ї, моральний принцип жень перебуває в органічному зв'язку з принципом «сяо» - шанування рідних і старших. Церемонії, тобто зовнішні вияви поваги, синівської любові, відданості, украй необхідні.
На визнанні важливості церемоній ґрунтується принцип «лі» (правило, норма, ритуал, церемоніал, етикет). Без лі не може існувати держава. Він має бути основою виховання, яке вибудовується на особистому прикладі, вимозі до неухильного дотримання церемоній, етикету.
Моральним ідеалом, за Конфуцієм, є благородний муж (цзюн-цзи), якому властиві відданість, щирість, вірність, справедливість.
За словами Конфуція, впродовж життя необхідно керуватися одним словом — «взаємність», та послуговуватися настановою: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім'ї до тебе не ставитимуться вороже».

2.Три частини душі згідно Платону. Міф про колісницю.
Платон розрізняє в душі три частини:
1) розумну
2) афективну
3) пожадливий.
Розум він поміщає в голові, афективний початок - у грудях, а початок жадання - в печінці.
Платон порівнює людську душу з колісницею, у якій запряжені білий і чорний коні (шляхетний і низинний початок у людині), керовані візничим (розумом). Коли візничему вдасться вгамувати низинний початок, душа може піднятися і разом з богами споглядати справжнє буття. Платон нараховує крім душ богів дев'ять розрядів людських душ: мудреця, царя, практичного діяча, лікаря тіл, віщуна, поета і художника, ремісника, софіста, тирана, а також душі тварин («Федр»).
1. Релігії в Україні: історія і сучасність.
Історія релігії в Україні виразно поділяється на два основних періоди: дохристиянський і християнський. Перший період прийнято називати ще язичництвом.
Язичництво — досить невизначений термін, що свого часу виник у церковному середовищі для позначення всього нехристиянського. У релігієзнавстві під "язичництвом" розуміють різноманітні релігійно-міфологічні уявлення, обряди та культи, що існували в різних народів планети до прийняття ними вищих релігійних форм (як правило, світових релігій). Найчастіше цим поняттям позначають вірування тих народів, що не мали власних держав, а, створивши їх, одразу прийняли одну із світових релігій, минаючи стадію тривалого розвитку власної національно-державної релігії.
Християнство проникло на територію України вже в перших століттях нашої ери — спершу в причорноморські грецькі колонії, а згодом і в Київ. Тоді ж і тим самим шляхом в Україну потрапив іудаїзм, а з ІХ ст. сусідні степові народи почали прилучатися до ісламу.
Уже в другій половині І тис. н. е. в Києві, важливому торговельному пункті на шляху із Середземномор’я до Балтики та з Європи на Схід, існували іудейська, мусульманська та християнська громади іноземних купців.
Період двовір’я був не тільки періодом боротьби двох релігій, а й періодом взаємних впливів. Християнство, зрештою, перемогло, але ціною значних обрядових запозичень у язичництва — християнські храми стоять на місці язичницьких капищ, свято Різдва Христового святкує язичницький Коляда, свято Івана Хрестителя — язичницький Купайло, святий Власій заступив язичницького Велеса (обидва захисники тварин) і т. д.
Інша визначна риса києворуського християнства — постійна боротьба з Візантією за організаційну та ідеологічну незалежність. У 1039 р. Ярослав Мудрий домігся для києворуської церкви статусу митрополії, а 1051 р. на посаду митрополита було обрано русича Іларіона. Іларіон Київський став автором першого в історії України історіософського твору — "Слова про закон та благодать".

3. Релігії в Україні: історія і сучасність.
Україна – багатонаціональна держава, а відповідно – полірелігійна. Географічне розташування України у точці зустрічі Азії та Європи, призвело до зустрічі мусульманського Сходу і християнського Заходу, східного православ’я та захіного католицизму. Крім того, в силу історичних причин, а саме панування чужих народів (урядів, політичних сил) протягом сотень років над українськими землями та українським народом, призвело до виникнення великої кількості релігій на теренах України, оскільки кожен народ намагався насадити свої вірування або спричиняв переселення на Україну представників інших народів, які зі собою привозили і свою релігію.
Із самого початку на українських територіях панувало язічництво(віра у багатьох богів), багато культів(культ води, вогню, сонця) та тотемізм(одухотворення живої та неживої природи). Тобто люди поклюнялися природі та вигаданим богам: Сварог--богом світла, неба, Перун—бог грому та блискавки, Стрибог—бог вітру, Велес—бог худоби та інші. В часи Києвської Русі князями (Аскольд та Дір, княгиня Ольга, Володимир Великий) були зроблені спроби встановити християнство. Але лише у 988 році Володимир Великий прийняв християнство як основну релігію Київської Русі та охрестив Русь. Згодом у зв’язку з завоюванням різних народів наших територій на Україні з’являлися різні релігії, але християнство і у сьогодні залишається основною релігією.
Більше 97% зареєстрованих на сьогодні релігійних громад в Україні є християнськими. Приблизно половина з них є православними. Решта-- католики та протестанти.
Православні церкви:
• Українська Православна Церква (в юрисдикції Московського Патріархату) – УПЦ (МП) (найбільша кількість її віруючих проживає в Чернігівській, Сумській, Полтавській і Хмельницькій областях).
• Українська Православна Церква Київського Патріархату – УПЦ КП (Івано-Франківська, Рівненська і Київська області);
• Українська Автокефальна Православна Церква – УАПЦ (Львівська і Тернопільська обл.)
Сьогодні в Україні існують три конфесії Католицької Церкви:
• Українська Греко-Католицька Церква – УГКЦ (Львівська, Івано-Франківська обл.)
• Римо-Католицька Церква в Україні - РКЦ (Житомирська, Хмельницька, Вінницька з центром у Житомері і Кам’янець-Подільському)
• Вірменська Католицька Церква
Частина християн належить до протестантських Церков(лютерани, баптисти, п’ятидесятники та інші).
В Україні проживають також представники юдейства, буддизму та мусульманства.
Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. в Україні з’являються неоязичницькі громади. Динамічно зростає кількість спільнот інших релігійних та релігійно-філософських течій.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 30

1. Ф.Бекон. Наведіть приклади ідолів людського роду. На якій підставі проводить свою класифікацію наук Бекон?

Бекон вважав, що людська свідомість не здатна пізнати досліджуваний предмет повно і точно. Серйозною перешкодою на шляху повного і точного пізнання постають забобони, що перешкоджають людині відкрити істину. Алегорично він назвав їх «ідолами» роду, печери, ринку і театру. Перші два види ідолів він відніс до вроджених, а другі два види ідолів - до набутих в процесі життя людей.
Перший вид оман - ідоли роду - притаманний усім людям, оскільки вони домішують до природи пізнаваних речей природу власного духу. До цього виду помилок наводять і обмежені можливості органів почуттів, і бажання людей витлумачити нові ідеї в дусі колишніх уявлень, і прагнення людини поширити уявлення про маленькому світі, в якому живе він сам, на великий і загальний мир.
Другий вид оман - ідоли печери, сутність яких складають індивідуальні особливості людини. Крім ідолів, загальних всього людського роду, у кожного індивіда існує «своя особлива печера», яка додатково «послаблює і спотворює світло природи». Зміст ідолів печери складають особливості виховання та психології людини, специфіка соціального середовища проживання, спрямованість інтересів особистості. Привиди печери відрізняються значною різноманітністю, оскільки вони висловлюють індивідуальні відмінності кожної людини окремо.
Третій вид оман - ідоли ринку (або ринкової площі), які виникають у середовищі «взаємного спілкування і спільного використання мови»
У процесі мовного спілкування люди уявляють, що їхній розум велить словами. Невдалий і неправильний вибір слів створює серйозні труднощі і перешкоди на шляху пізнання істини. У цьому випадку слова як би затуманюють розум, приводять його у сум'яття, дезорієнтують в пошуках істини.
Четвертий, останній, вид оман - ідоли театру, які своїм корінням йдуть в науку і філософію. Вони переселяються в людські думки з різних філософських вчень в результаті довіри і поклоніння тим чи іншим науковим авторитетам. Особливо небезпечні в цьому відношенні традиційні філософські доктрини і системи. До числа уявних авторитетів Бекон відносить Піфагора, Платона і Аристотеля. Найбільш грунтовно Бекон завдав удар по системі Арістотеля і спиралася на його вчення схоластики. До ідолам театру примикає також, на думку Бекона, сліпе марновірство, непомірне релігійне завзяття.
Великого значення Бекон надає розгляду науки, яка повинна приносити користь людському життю, збагачувати його новими винаходами та благами. Панування людини над природою залежить тільки від науки. Адже сила людини рівноцінні її знанню. Наука, як і сонце, освітлює все. Протиставляючи науку чсуєтності буття, Бекон говорить, що люди науки не прагнуть добра для себе, тоді як натовп політиків, для яких моральні настанови не існують, вважає себе центром світу, і навітьпри загальних нестатках думає лише про себе і врятування свого достатку. Чим є земна велич для того, кому наука дозволяє споглядати Всесвіт? Цим запитанням Бекон в певній мірі повторює Демокріта. Наука знижує, зменьшує страх перед смертю чи нещастям, робить дух людини гнучким і рухомим.
Бекон проводить класіфікацію наук згідно з трьома властивостями розумної душі і виділяє: історію, поєзію, філософію. Історія спирається на пам’ять, поєзія – на фантазію, філософія – на розум.
У свою чергу, філософія, оскільки її об’єктами є Бог і людина, поділяється на філософію природи та пізнання людини. До філософії про людину належать всі науки, які вивчають душу,тіло, пам’ять і т.п.

2. Біблія як джерело моральних цінностей і норм християнської етики.
У Біблії містяться всі принципи, яких необхідно дотримуватися, щоб бути пристосованим до цього життя і до життя вічного.
У Біблії укладена найглибша філософія, таїться приємна і величних поезія. Біблійні писання по цінності незрівнянно вищі творів будь-якого автора, з якого б боку вони ні вивчалися, але коли ми розглядаємо Біблію у світлі вічності, вона набуває нескінченно широке значення і безмежно велику цінність, і тоді кожна тема набуває нового значення.
Біблія звертає увагу на такі цінності, як любов, доброта, щедрість і чесність. Існує чимало доказів, що вони справді збагачують наше життя.
Любов до інших. «Одягніться в любов, бо вона — досконалі узи єдності»
А в іншому біблійному уривку сказано: «Якщо... любові не маю, то я ніщо»
Доброта і щедрість. «Більше щастя — давати, а не брати»
Чесність. «Хто може перебувати в наметі [Божім]?» — Біблія відповідає: «Той, хто в невинності ходить... і правду говорить у серці своїм».
Моральні цінності, на які вказує Біблія, свідчать про сильну любов Бога до нас, адже вони допомагають нам ходити «дорогою добрих». Ідучи цією дорогою, ми у свою чергу виявляємо любов до Бога і пожинаємо чимало хороших плодів. Біблія обіцяє: «Держися дороги [Господньої],— і піднесе Він тебе, щоб успадкувати землю, ти бачитимеш, як понижені будуть безбожні»
Справді, тих, хто живе за біблійними нормами, очікує прекрасне майбутнє — мирне життя на землі, очищеній від зла! Безперечно, варто зважати на моральні цінності, про які говорить Біблія.
Основи християнської моралі викладені в Св. Письмі, творах отців церкви, різних церковних документах. Важлива риса християнської моралі - її тісний зв'язок з віровченням, догмами, культовою практикою християнства Особливого розуміння і з'ясування в християнській релігії набувають такі моральні принципи, як добро і зло, смирення і покірність, каяття і спокута та ін. Еталоном моральної поведінки, морального ідеалу в християнстві є Бог, Ісус Христос, Богородиця, праведники, а також святість і богошанування.

3. Поняття про аксіологію та цінності людського буття.
Аксіолóгія — наука про цінності, учення про природу духовних, моральних, естетичних та інших цінностей, їх зв'язок між собою, із соціальними, культурними чинниками та особистістю людини; розділ філософії.
Зокрема, наука про цінності освіти, у яких представлена система значень, принципів, норм, канонів, ідеалів, які регулюють взаємодію в освітній сфері і формують компонент відносин у структурі особистості.
Виділення та конституювання предметної проблематики як самостійної галузі філософської рефлексії було пов'язано:
з переглядом обґрунтування етики (в якій буття ототожнювалося з благом) Кантом, який протиставив сферу моральності, тобто свободи, сфері природи, тобто необхідності, що вимагало чіткого розмежування належного і сущого,
з розщепленням поняття буття в післягегелівській філософії, яке поділяється на «актуалізоване реальне» і «бажане і належне», рефлексією над тими теоретико-методичними і практично-діяльнісними наслідками, які виникали з тези про тотожність буття і мислення,
з усвідомленням необхідності обмеження інтелектуалістських домагань філософії і науки, того, що пізнання не є областю їх монополії та домінування, а також того, що воно також пов'язане складними відносинами з спрямованістю людської волі (для якої критеріальне розрізнення істини і неістини є далеко не єдиним і не завжди визначальним серед інших критеріїв: добро — зло, прекрасне — потворне, корисне — шкідливе тощо),
з виявленням неусунення з пізнання оціночного моменту, різних модальностей і (пізніше) типів організації розумової діяльності (логіка, антропологія, лінгвістика, семантика тощо, з якими виявиться пов'язаний новий поворот у розвитку А.),
з постановкою під сумнів самих основоположних цінностей християнської цивілізації в концепціях Шопенгауера, К'єркегора, Дільтея та ін, але перш за все з «відкритим викликом» їм, кинутим Ніцше;
з усвідомленням, з іншого боку, неможливості редукції поняття цінності до «блага» (традиція, що йде від Платона) або її розуміння як «вартості», економічної цінності (традиція утвердилась в класичній політекономії, істотно переосмислена Марксом в «Капіталі» і покладена потім в основу марксистської аксіології)