VI. Постійний державний лад

Постійний державний лад Націократії стане наслідком визвольних (Національна революція) і підготовчо-реконструктивних (Національна диктатура) зусиль Українського націоналізму та означатиме перехід Нації до кінцевих, завершальних етапів Національно-державного будівництва.

Соціально-економичний розвиток Україні спиратиметься на комбіновану систему державної, суспільної (муніципально-кооперативної) і приватної власності, при плановому керуванні та контролі Держави. Цей регулятивний характер національного господарства виключатиме класичний лібералізм, а з ним і партії, як фактори політичного керування держави.

Місце партій у державних органах займуть організовані на професійному принципі соціальні виробничі групи (синдикалізм). В цьому власне і полягає ідея державного синдикалізму, який опосередковане представництво інтересів окремих груп населення через штучні та антагоністичні партії заміняє безпосередньою і солідарною репрезентацією загальних і часткових інтересів Нації через її органічні складники (соціально-виробничі групи).

Націократія заперечує партійно-парламентську організацію демократії. Як в період Національної диктатури, так і в умовах постійного Державного ладу – партії не існуватимуть. Натомість, Націократія спиратиметься на принципах рівності громадян перед законом, особистих і суспільних прав та співпраці влади і Народу в керуванні Державою.

Сильна своїм авторитетом і стабільністю Націократична влада, зосереджуючи в своїх руках керування, оборону і лад держави, водночас забезпечуватиме під своєю зверхністю широкі можливості самодіяльності населення в найбільш питомих для українських умов формах самоуправи. Не в партіях і не в політичних сектанських гуртках, а власне тут в органах місцевого самоврядування (як і в синдикальних організаціях) Народні маси найдуть для себе школу національно-політичної творчості та виховання, висуваючи зі свого середовища нову провідну і органічно зв’язану з ними верству досвідчених суспільників, організаторів, господарників і державних діячів.

Українська Держава за адміністративним розподілом підлягатиме поділу на краї, повіти і громади (міські та сільські) які матимуть свої органи самоуправління та в межах встановлених законом керуватимуть місцевими публічними справами. Представниками державного уряду в окремих краях та їх повноважними зверхниками будуть краєві начальники, які стоятимуть на чолі місцевої державної адміністрації, і автоматично являтимуться головами Краєвих рад, пов’язуючи собою три елементи державного управління: уряд, контроль і громадську самодіяльність.

Загально-державною законодавчою установою буде Державна Рада. Як і в органах самоврядування, посли до Державної Ради обиратимуться прямим, загальним, рівними і таємним голосуванням в означеній кількості від кожної виборчої округи. Кандидатів до Державної Ради визначатимуть у виборчих округах синдикати та їх Господарські Ради. Складені ними реєстри передаватимуться для голосування населенню виборчої округи.

Усуваючи боротьбу виборчо-партійних клік і запроваджуючи контроль Націократична система ставить водночас Державну Раду в безпосередній зв’язок із Народом, передаючи її формування об’єднаним у синдикатах соціальним групам. Ці державно-політичні компетенції синдикатів, разом з їх соціально-економічними функціями (місцеві та Всеукраїнська Господарська Рада) перетворюватимуть державний синдикалізм у становий хребет і головний нерв цілого Націократичного устрою.

На чолі Нації та державної організації стоятиме Голова Держави. Це не буде ані диктатор, що тримається силою прибічних клік, ані лялькуватий, “репрезентативний” президент демократичної республіки. Це буде Вождь Нації, найкращий з найкращих її синів, який силою загального довір’я Нації та правом своїх внутрішніх властивостей триматиме в своїх руках владу Держави. В ньому концентруватиметься авторитарна суть Націократичної держави, яка поєднує в собі здорові елементи монократизму і відповідальності.

Голову Держави обиратиме на сім років Національний збір, скликаний для цієї мети, який складатиметься з Державної Ради, Всеукраїнської Господарської Ради, представників синдикатів і Краєвих рад. Голова держави керуватиме Країною, репрезентуватиме її назовні, являтиметься Верховним Вождем її Збройних сил, матиме право законодавчої ініціативи, розпуску Державної Ради і вета її ухвал на визначених конституційних підставах. Він являтиметься водночас головою Державного Уряду і своєю владою призначатиме Державних міністрів, як із складу Державної Ради, так і з поза неї. Державні міністерства відповідатимуть за свої уряди не перед Державною Радою, а перед Головою Держави і уступатимуть зі своїх постів на його наказ. Державна Рада матиме право контролю над законністю дій Державних міністрів.

Таким чином Голова Держави своїми компетенціями усуватиме розбіжності що їх створює політична демократія своєю “священною” засадою розподілу законодавчих і виконавчих влад, та забезпечуватиме цим владам правильну взаємочинність. Найвищому Судові належатиме контроль непорушності законів, законної правильності виданих законодавчими та виконавчими органами ухвал, і касаційний перегляд усіх інших судових справ. Відповідно зорганізовані краєві, повітові та міські Суди забезпечуватимуть правозаконність у Державі.

Так в основному виглядатиме постійний Державний лад Націократії. Україна буде авторитарною й унітарною, але в належній мірі й самоврядною на місцевому рівні республікою, що всіма елементами свого устрою відповідатиме істоті Націократії, як режиму панування цілої Нації у власній Державі.