Бароко, його філософські основи

Ренесансний реалізм у літературі XVII століття

Ренесансний реалізм продовжував демократичні традиції гуманістів Відродження.

Сам термін "ренесансний реалізм" було взято літературознавцями з тією метою, щоб позначити ту частину художнього надбання XVII століття, яка не могла бути віднесеною ані до класицизму, ані до бароко і безпосередньо була пов'язана з ідеями та естетичними позиціями гуманістів Відродження.

Тим більше умовний характер мав сам термін "реалізм", адже у творах письменників, яких ми можемо віднести до цього напряму, навіть не порушувалося питання про відображення внутрішнього світу людини, її почуттів, переживань та пристрастей. Незважаючи на це, ренесансний реалізм зіграв, безумовно, позитивну роль у становленні реалізму взагалі. Його історична заслуга полягала, головним чином, у проведеній ним рішучій боротьбі з аристократичною надмірною вишуканістю літератури бароко, з притаманною їй фальшивою ідеалізацією феодального суспільства та з її манірним, преціозним складом.

Яскравий представник цього літературного напряму у XVII столітті Лопе де Вега протиставляв песимізму, відчаю поетів бароко невичерпну оптимістичну енергію своїх блискучих комедій, сповнених сонця та життєвих сил. Лопе де Вега разом з тим відкидав "вчену" догму класицистичної теорії, виступаючи за вільне натхнення митця та його близькість до народних мас.

Письменники— представники напряму ренесансного реалізму— спеціально і усвідомлено вибирали "низинні" форми, відтворюючи "грубу" правду життя. Серед жартів та у ряді непристойних каламбурів зустрічалися дуже глибокі за своєю соціальною суттю ідеї про те, що "земні блага є загальним надбанням, що вони не повинні належати одній людині більше, ніж іншим".

Бароко, його філософські основи

Бароко — літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI—XVII століть.

Термін "бароко" був введений у XVIII столітті, причому не представниками напряму, а їхніми супротивниками — класицистами, які вбачали в мистецтві бароко цілком негативне явище.

Етимологія терміну "бароко" не визначена і на сьогодні. Найімовірніше, він походить від португальського виразу "perola baroko" — "перлина неправильної форми" або від італійського слова, що означає "вигадливий", "химерний".

Термін "бароко" вперше був застосований для характеристики стилю архітектурних споруд. Згодом його починали вживати для позначення інших мистецьких явищ. У XVIII столітті застосовували до музики, а у XIX столітті його скульптури та живопису. Наприкінці XIX століття почали говорити про бароко в літературі.

Розквіт європейського літературного бароко припадав на XVII століття, яке поєднувало дві великі епохи — Ренесанс і Просвітництво. У бароковому напрямі слід вбачати синтез мистецтв двох епох — Відродження та Середньовіччя (готики), хоча не можна відкидати і наявності у ньому цілої низки оригінальних стилістичних прийомів і поетичних рис.

Характерною особливістю нової доби стала суперечливість думок і почуттів. Якщо головним для доби Відродження був пристрасний вчинок у світі ("Ромео і Джульєтта", "Дон Кіхот"), то для барокової доби — пристрасні роздуми про світ. Література бароко вела людину у світ неможливого, у світ мрій і сновидінь.

Характерні риси напряму:

• трагічна напруженість;

• світосприйняття;

• песимізм;

• скепсис, розчарування;

Людина, згідно із провідною бароковою ідеєю, —піщинка у Всесвіті. Життя її скороминуще, в ньому панують випадок і фатум. Найпоширеніші теми літератури бароко — "memento more" ("пам'ятай про смерть") і "vanitas" ("суєта"). Людина приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорботи життя;

• протиставлення реальності та ілюзій;

• гармонійне сполучення трагічного з комічним, піднесеного з вульгарним, жахливого з кумедним, тобто "поєднання непоєднаного";

• інакомовність;

• нахил до ускладненої форми;

• погляд на Бога як на вершину досконалості (але зберігався і антропоцентризм: людина трактувалася не як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння);

• збереження античного ідеалу краси, але спроба поєднання його з християнським ідеалом (Венера Мілоська і Сікстинська мадонна).

Термін "бароко" дав можливість об'єднати в межах цього літературного напряму чимало течій і шкіл, які існували здебільшого протягом XVII століття й відзначалися типологічно спорідненими рисами. Зупинимось на характеристиці деяких з них.

1. Гонгоризм — аристократична школа в іспанській поезії, яку започаткував поет Луїс де Гонгора.

Ознаки цієї школи

• відмова від ренесансного принципу доступності поезії;

• утвердження культу чистоти форми, принципової безсюжетності і ускладненості поетичного слова.

2. Маринізм — літературна течія в Італії XVII століття, пов'язана з ім'ям Джамбатісто Маріно.

Характерні риси цієї школи:

• перевага форми над змістом;

• наявність примхливих метафор, порівнянь, словесної гри при відсутності відчуття, етичних і громадських ідей.

3. Преціозна література — (від франц. "вишуканий", "витончений") аристократичний напрямок у літературі Франції XVII століття.

Особливості

• оспівування галантного кохання та дрібних епізодів із світського життя;

• використання примхливих метафор, умовних алегорій, перифраз;

• улюблені форми лірики: сонети, рондо, послання.

4. Метафізична школа — напрямок в англійській літературі XVII століття.

Ознаки

• характерна крайність ускладненої форми;

• винахід примхливих образних концепцій (кончетто), метафор;

• важке розшифрування символів та алегорій.

Висновок. Отже, бароко у мистецтві та літературі XVII століття стало одним із наймогутніших стильових напрямів, які створили незаперечні художні цінності. Найголовнішим завданням бароко було зворушити людину, справити на неї сильне враження. Доба бароко — неповторне мистецьке явище, котре залишило після себе вигадливі, а подекуди навіть химерні пам'ятки у багатьох європейських країнах.

Народно-героическая драма Лопе де Вега «Овечий источник» (анализ)

Самой знаменитой из пьес и вершиной творчества Лопе де Веги является драма «Фуэнте Овехуна» («Овечий ключ»). Ее можно отнести к числу исторических пьес, т.к. действие происходит в конце 15 в., в царствование Фердинанда и Изабеллы. Главная тема пьесы – восстание крестьян. Центральный герой – народ. В основе произведения лежит реальное восстание испанских крестьян 1475 – 1476 гг. Командор рыцарского ордена Фернан Гомес располагается со своими солдатами в селении Овечий источник и притесняет крестьян, пытается обесчестить дочь старосты деревни Лауренсию, но Фрондосо, жених девушки, ее защищает. Во время свадьбы Гомес разгоняет людей, избивает отца девушки и похищает ее, пытается повесить Фрондосо. Возмущенные крестьяне вооружаются и убивают командора. Следствие ведет сам король, который прощает крестьян и берет их под свое покровительство.

В начале пьесы крестьяне пассивны, постепенно их самосознание преобразуется, они сплачиваются. Особенно это заметно в сцене следствия, когда крестьян пытают, требуя признания, кто именно убил Гомеса, а крестьяне все как один отвечают: «Фуэнте Овехуна!». И Фрондосо, и отец Лауренсии, и бедняк крестьянин Менго, являющийся вначале козлом отпущения и вместе с тем поддерживающий дух земляков своими шутками, характерным и по-своему значимы. Но над всеми возвышается образ Лауренсии, которая из обыкновенной деревенской девушки вырастает в народную героиню. Ее личная судьба неразрывно связана с общим делом.

Характер ее развивается на протяжении пьесы. Вначале Лауренсия отвергает ухаживания Фрондосо, но после того, как он спас ее от первого покушения командора, она убеждается в его преданности и смелости, ее охватывает горячая любовь к нему. Оскорбление, нанесенное ей затем командором, пробуждает таившиеся в ней душевные силы: своей пылкой речью она воспламеняет народ и становится во главе восстания, она вооружает женщин и лично принимает участие в битве.

В пьесе Лопе де Веги национальное единство, народность и подлинное благородство внутренне неразрывно связаны между собой.

и тут нужный бред вроде

еличезному враженню, яке виробляють п'єси Лопе де Вега, сприяє їх прекрасна форма: стрункість композиції, майстерне ведення інтриги, що розгортається в усі наростаючому до кінця спектаклю темпі, а також гнучкий, емоційно насичений, грає всіма фарбами мову, всмоктав скарби народної мови та поезії. Живий діалог перемежовується за ліричними дуетами або "сольними" партіями героїв, часто оформленими у вишуканий сонет, як би підсумовує осмислюють події і переживання героя. А поруч, виділяючи і підкреслюючи лейтмотив п'єси, звучать народний романс, народна пісня, бо в усіх гранях своєї творчості Лопе незмінно залишався поетом народним.

За тематикою п'єси Лопе де Вега поділяють на кілька груп. Найбільший радянський дослідник іспанської літератури К. Державін вважає, що вони групуються навколо проблем державно-історичного (так звані "героїчні драми"), соціально-політичного та сімейно-побутового характеру. Останні зазвичай називають "комедіями плаща і шпаги".

У колосальному але тематичним і жанровим діапазону творчість Лопе де Вега (від релігійної драми "Створення світу" до шахрайський комедії "Молодчик Каструччо") найбільший практичний та історичний інтерес представляють дві найбільші кількісно і якісно групи п'єс: народно-героїчні драми і побутові комедії.

У серії народно-героїчних п'єс Лопе відтворив для сцени основні епізоди національної історії від останнього вестготського короля (VIII ст.) До царювання Карла V і Філіппа II (XVI ст.). Основою служили історичні хроніки, перекази, епічні пісні та романси. Цією народною поезією іспанські драматурги користувалися і до Лопе, але тільки йому вдалося злити романс і театральна дія на органічну єдність. Для нього романс був не просто невичерпної комори для сюжетів, тем та образів, але і чимось значно більшим. У пролозі до віршованого збірника 1604 Лопе говорив: "Я, як справжній іспанець, не в змозі не вважати цей жанр гідним всілякої поваги, оскільки він відповідає природі нашої мови". Іншими словами, письменник вказував на зв'язок художнього творі з істотою і культурними традиціями створили його людей. Романсной основа нової іспанської драматургії пов `язує цю останню з самими цілющими національними традиціями.

У народно-героїчних драмах з найбільшою чіткістю висловилися і соціально-політичні погляди Лопе. Коротко їх можна було б визначити так: ідеалом є союз освіченого абсолютного монархи і народу. Лопе де Вега (як, втім, і його однодумців та учнів за театральну реформу) влаштовувала (хоча і з застереженнями) станова монархії з чітким поділом прав кожного стану. Антифеодальна налаштованість Лопе не підлягає сумніву. У цьому він був послідовний і певний. Що стосується основної соціальної ідеї Лопе, то важко сказати, якою мірою розумів він її утопічність. За деякими натяжок у вирішенні конфліктів у п'єсах на кшталт "Зірки Севільї" можна припустити, що повної віри в реалістичність ідеї в Лопе не було. У цьому сенсі показова чудова драма Лопе де Вега (бути може, найкраща у всьому іспанському театрі) "Фуенте Овехуна".

Гостра антифеодальна спрямованість та захист народних прав-аж до права на відкриту боротьбу з деспотизмом - характеризують кращі історичні та соціально-політичні п'єси Лопе де Вега такі, як "Зірка Севільї", "Періваньес і командор Оканья", "Саламейскій алькальд». Проте ні в одній з них ці риси не досягають такої сили і розмаху, як в "Фуенте Овехуна", п'єсі, створеної в 1612-1613 роках в пору розквіту творчості драматурга і по праву вважається вершиною іспанської національної драматургії, гідним пам'ятником, спорудженим поетом мужності і доблесті рідного народу.

У конфлікті між населенням Фуенте Овехуна і командором поява короля ні дозволяє цього конфлікту, а тільки санкціонує вже готове його дозвіл. Лопе залишає питання, відкритим: що було б, якщо винуватець смерті командора був виявлений? Що було б, якщо б командорові вдалося втекти? Милосердя, яке король виявляє до повсталого проти нього магістра, теж ставить під деякий сумнів реальність альянсу між народом і короною. Те, що в наступні століття п'єса Лопе де Вега сприймалася як абсолютно революційна, змушує сильно сумніватися в тому, що формула "король і народ" була для Лопе де Вега вже так беззастережна. Адже справа не у спотворенні п'єси з боку майбутніх постановників, справа в тому, що сам текст дає підстави для такого її прочитання. Але навіть при самому "Благочинні" прочитанні далі скептичною формули "на короля надійся, але сам не зівай" піти було важко. У ще більшою мірою змушує засумніватися в непорушності віри Лопе на утопію народної монархії його авторське емоційне ставлення до своїх персонажів. Що може бути условнее, блідіше, немічніше, ніж змалювання короля Фердинанда? І що може бути тепліше і яскравіше, ніж фігури навіть другорядних персонажів з народу, виписаних в цій п'єсі? Таких прикладів можна навести у творчості Лопе де Вега безліч. Демократизм Ло

Собака на сіні

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Неперевірена версія

Перейти до: навігація, пошук

Собака на сіні
Жанр	/ Комедія, мюзикл
Автор	/ Лопе де Вега
Мова	Іспанська мова
Написаний	17 ст.
Переклад	Микола Лукаш

«Собака на сіні» — комедія Лопе де Веги, створена 1604 року.

Зміст

1 Сюжет
2 Характеристика головних героїв
3 Інші персонажі
4 Екранізації
5 Джерела

Сюжет

Діана, графиня де Бельфор, пізно ввечері увійшовши до зали свого неаполітанського палацу, застає там двох чоловіків, що кутаються у плащі. Чоловіки при її появі поспішно зникають. Після наполегливих з'ясувань, графині вдається дізнатись, що втаємничений відвідувач — її секретар Теодоро, що закоханий в камеристку Марселу, приходив на побачення з нею. Дізнавшись що Марсела і Теодоро не проти того щоб одружитися, Діана пропонує допомогти молодятам. Однак, залишившись наодинці, Діані доводиться зізнатися самій собі у тому, що Теодоро небайдужий її серцю.

Тим часом Теодоро і його вірний слуга Трістан обговорюють події минулої ночі. У цей момент входить Діана і звертається до Теодоро з проханням скласти чернетку листа для однієї з її подруг. Поки Теодоро складає свій варіант листа, Діана намагається довідатися у Трістана, на що витрачає свій вільний час його господар, та перед ким і як сильно той упадає. Тим часом Теодоро склав любовну цидулку на адресу до вигаданої подруги графині, яка, на думку Діани, вийшла набагато вдалішою від її власного варіанту. Порівнюючи їх, графиня виявляє невластивий їй запал, і це наводить Теодоро на думку, що Діана закохана в нього, але тут з'являється Марсела і радісно повідомляє свого коханого, що графиня обіцяла їх одружити. Несподівано заходить Діана та застає Марселу і Теодоро в обіймах один одного, графиня роздратовано наказує камеристці зачинитися за дверима, аби не подавати прикладу неналежної поведінки іншим служницям. Залишившись наодинці з Теодоро, Діана питає свого секретаря, чи він й справді має намір одружитися, і почувши що головне для нього — догоджати бажанням графині і, що він цілком міг би обійтися без Марсель, чітко дає зрозуміти Теодоро, що вона його любить і що лише забобони щодо різниці їх суспільного стану заважають єднанню їхніх доль.

Тим часом граф Федеріко і маркіз Рікардо, запобігають її ласки. Однак графиня спритно уникає відповіді. Втім, вона звертається до Теодоро за порадою, кому з двох їй слід надати перевагу. Роздратована шанобливістю свого секретаря, Діана наказує оголосити, що виходить заміж за маркіза Рікардо. Теодоро, щойно почувши про це, в той же час робить спробу помиритися з Марселою. Але котора поміж ними завелика й дівчина не готова забути свою кривду, втручання Трістана, слуги і повіреного Теодоро, допомагає подолати цю перешкоду — закохані лагодять. Обурена зрадливістю Теодоро графиня диктує секретарю листа, зміст якого цілком очевидний: це різкий докір простому чоловікові, що заслугував на кохання знатної дами і не зумів цього оцінити. Теодоро каже, що обожнює Марселу, за що одразу ж отримує ляпаса. Випадковим свідком цієї сцени стає граф. Федеріко і Рікардо замислюють знайти найманого вбивцю, щоб позбутися Теодоро. Довідавшись про такий задум, Теодоро вирішує рушити до Іспанії, аби врятувати власне життя і у далечині забути про своє кохання до Діани. Вихід з положення знаходить Трістан: дізнавшись, що в одного зі знатних людей міста, графа Лудовіко, двадцять років тому зник син на ім'я Теодоро, спритний слуга вирішує пошити свого хазяїна за зниклого сина графа Лудовіко. Переодягнувшись греком, він проникає під виглядом купця до дому графа;— щастю похилого Лудовіко немає меж. Марсела отримує гарне придане, її віддають заміж за Фабіо. Не забувають й про Трістана: Діана обіцяє йому свою дружбу і заступництво, якщо він збереже таємницю піднесення Теодоро, сама ж вона більше ніколи не стане собакою на сіні.