Основи релігії як загальнолюдського феномену

Зародки науки про релігію

Процес становлення релігієзнавства як особливої галузі знання почався ще в період античності. Вже тоді можна було визначити ряд найхарактерніших підходів до релігії, а також віднайти цілі концепції щодо неї та початки важливих ідей.

А. Ідеї антропоморфізму і пантеїзму. Засновник елейської школи Ксенофан (VI ст. до н. е.) висунув ідею про створення богів за образом і подобою людей: які люди – такі їхні боги. Ефіопи вважають, що їх боги курносі та чорні, фракіяни уявляють своїх богів голубоокими та рудими, відзначає Ксенофан: "Але якби бики, коні і леви мали руки й могли б ними малювати і створювати твори мистецтва, подібно людям, то коні зображували б богів подібними на коней, бики ж – подібними на биків". Ідея антропоморфізму мала вплив і розвивалася далі у вченнях багатьох мислителів. Особливим їх прихильником був німецький філософ Л.Фейєрбах. В умовах грецького політеїзму Ксенофан сформулював також положення про монотеїзм, надавши йому форму пантеїзму. На його думку, світ єдиний, несотворимий і незнищуваний – він і є Богом. Як згодом відзначав з цього приводу Арістотель, поглянувши на небо у його цілісності, людина заявляє, що єдине – ось що Бог.

Б. Евгемеризм. Будуючи свою теорію на основі антропоморфізму Ксенофана, грецький мислитель Евгемер (VI ст. до н. е.) стверджував, що богом є колишні люди, переважно царі. Підхід до з'ясування природи релігії, коли боги розглядаються як обожені царі, одержав назву евгемеризму.

В. Концепція страху, неуцтва та обману. Грецький філософ-атоміст Демокріт (VI ст. до н. е.) вважав, що релігія грунтується на страху людини перед грізними силами природи (грім, блискавка, землетрус тощо), котрі не в змозі пояснити через власну необізнаність. Демокріт відзначав: "…стародавні, спостерігаючи небесні явища, як ось: грім, блискавка, перуни, зближення зірок, затемнення Сонця і Місяця, переймалися жахом і вважали, що винні у цьому боги". Розглядаючи причини, що породили релігію, філософ із Греції Епікур (340-270 рр. до н. е.) головною вважав страх смерті та закликав людей не боятися смерті: "Смерть не має до нас ніякого відношення, оскільки, коли ми існуємо, смерті ще немає, а коли смерть присутня, тоді ми не існуємо". Теорію страху та неуцтва найповніше сформулював римський мислитель-атоміст Лукрецій Кар (І ст. до н. е.) в своїй філософській поемі "Про природу речей". Він доповнив концепцію ще й ідеєю обману, що була вперше виявлена афінським філософом Крітієм (V ст. до н. е.). На думку Лукреція, релігію спеціально придумали законодавці і влада, щоб обманювати народ і тримати його у покорі. Концепція страху, неуцтва й обману мала найбільше поширення й розвинулась всебічно в епоху Просвітництва, особливо у вченнях Ж.Мельє, Д.Дідро, П.Гольбаха, С.Марешаля, інших французьких мислителів.

Г. Скептицизм. В античній філософії виникло й скептичне відношення до релігії, зокрема, до віри в бога. Особливість скептицизму полягає в тому, що він не утверджує що-небудь ("так"), але й не відкидає те чи інше судження ("ні"), бо ж виражає сумнів, вагання, нерішучість ("ні так, ні ні"). З одного боку, скептицизм порушує релігійний догматизм, пробуджує людську думку до пошуку все нових і нових істин, а з іншого – це вчення не дає нічого конструктивного, творчого, стверджуючого. Грецький софіст Протагор (V ст. до н. е.) відзначав: "Про богів я не можу сказати, існують вони чи ні, і які вони з виду. Адже багато перепон для знання – незрозумілість справи і недовготривалість людського життя". Ідеї скептицизму були найповніше висвітлені у працях мислителів Нового часу.

Д. Філософія апологетики релігії. Ряд античних мислителів розглядали релігію як опору держави, існуючого суспільного ладу, як важливий фактор збереження нинішнього порядку, утвердження статусу-кво. Ці ідеї, зокрема, розвиває у своїх творах філософ-ідеаліст Платон (427-347 рр. до н. е.). Саме в релігії афінянин вбачав основу моралі й опору держави. Вищою метою людського пізнання він проголошує божество. Всіх, хто виступає проти релігії, відкидає існування богів, Платон оголошує державними злочинцями і вимагає для них смертної кари. До речі, його вчителя – Сократа – афінський суд засудив до смертної кари нібито за невизнання існування богів на Олімпі. Ідеї Платона про те, що релігія є основою моралі та держави, отримали свій подальший розвиток не лише в християнській теології, а й у багатьох теоріях соціології релігії.

Серед античних мислителів ми знаходимо багатьох раціонально-мислячих людей, які прагнули за допомогою логічного аналізу з'ясувати природу релігії. Сучасники вважали їх вільнодумцями. Проте все це послужило основою появи тут релігієзнавчих, а не антирелігійних ідей.

Основи релігії як загальнолюдського феномену

Сутність релігії

Релігія є надзвичайно складним духовним, суспільним та культурним явищем. Існує багато підходів до її трактування, хоча наука про релігію — релігієзнавство — виникла недавно, у другій половині ХІХ ст., як реакція на масштабну світоглядну перебудову, що почалася в Західній Європі в епоху Нового часу і торкнулася підвалин людського буття.
Зародження науки про релігію дослідники пов’язують із предметним вивченням найдавніших її пам’яток — міфів. У 1856 р. було опубліковано працю Фрідріха-Макса Мюллера (1823—1900) «Порівняльна міфологія», що започаткувала релігієзнавство як науку. Важливим внеском у вивчення релігій стала фундаментальна праця Едуарда-Бернетта Тейлора (Тайлора) (1832—1917) «Первісна культура» (1871), яка ґрунтується на етнографічному матеріалі. У 12-ти томах Джеймса-Джорджа Фрезера (1854—1941) «Золота гілка» (1890) детально змальовано розвиток різних народів. У 1891 р. П’єр-Даніель Шантені де ля Соссе (1848—1920) опублікував «Підручник з історії релігії» з теоретичними розділами «Наука про релігію», «Класифікація і деякі основні форми релігії», де викладено загальні положення релігієзнавства. У 90-х роках XIX ст. давні світові релігії детально описав К. Тіле в праці «Основні принципи науки про релігію». Доробок цих науковців сприяв подальшим науковим дослідженням з історії і теорії релігії (Е. Дюркгейм, М. Вебер, С. Холл, В. Джемс та ін.).
Філософи, соціологи та богослови намагалися осягнути феномен релігії, вдаючись до різних підходів і трактувань, однак і досі дефініція релігії є предметом дискусій.
Іноді її ототожнюють з вірою, однак ці поняття різні. Так, вірою є визнання чого-небудь істинним без попередньої фактичної або логічної перевірки, на основі інтуїтивного, суб’єктивного переконання, яке не потребує доказів. Релігія — ширше поняття, воно охоплює віру у визначені догмати (т. зв. мінімум віри), в потойбічний світ (у християнстві та ісламі), стан звільнення від страждань (у буддизмі) тощо.

Релігія — світогляд, який ґрунтується на вірі в існування надприродного світу, детермінує особливий тип поведінки в повсякденному житті та участь у релігійних діях — ритуалах.

Термін «релігія» християнство запозичило від римлян і вклало в нього свій зміст: релігією вважали лише християнську віру. Згодом це поняття поширилося на інші вірування. У ХVІІІ ст. виникло уявлення про «природну релігію», основу всіх релігій. На початку XIX ст. термін «релігія» почали використовувати в його сучасному значенні. Щодо походження і первісного значення цього поняття досі тривають дискусії. Одні вважають, що воно пов’язане зі словами «благочестя, предмет поклоніння», інші — «зв’язувати, з’єднувати» (світ людей і світ надприродний). Вивченням релігій у всій їх різноманітності займається спеціальна галузь наукового знання — релігієзнавство.
У певному сенсі релігія пов’язана з філософією, оскільки предмети їх дослідження збігаються: світ, людина, пізнання, тощо. Однак релігію започатковано на первинному інтуїтивному містичному досвіді, який згодом раціоналізують, виправдовують та обґрунтовують ресурсами розуму. На певному етапі її розвитку виникає релігійна філософія, яка формується від інтуїції до раціональності.
Існує величезна кількість трактувань релігії, однак їх універсальність сумнівна. Визначення цього поняття можна звести до таких трьох критеріїв (О. Торчинов): релігія передбачає віру в надприродне, Бога (богів) і наявність дихотомії «сакральне — профанне».
Однак критерію «віра в надприродне» не відповідають феномени духовної культури, які належать до примітивних або ранніх форм релігії, наприклад магія. Коли чаклун насилав чари через фігурку, яка символізувала ворога, він убачав цілком природний зв’язок між своїми діями і завданням шкоди певній особі. Магія утвердилася в системі світобачення, яка існує в примітивних культурах, як її органічна складова.
Неоднозначне ставлення до надприродного і в розвинутих сучасних релігіях. Наприклад, деякі школи буддизму визнають існування божеств і демонів лише як особливих живих істот, які народжуються, страждають і помирають. Досягнення їх стану не є метою буддизму, тому й визнання існування суттєвого значення не має. Істот, наділених божественним статусом, розглядають як мирських, тобто не надприродних, відводячи їм у цій релігійній системі незначну роль.
У давніх політеїстичних релігіях Близького Сходу, античних Греції і Риму ідея надприродного теж відсутня. Єгиптяни були переконані, що боги, люди, тварини та інші живі істоти мають однакову природу.
Лише релігії, закорінені в Біблії (іудаїзм, християнство, іслам), відповідають критерію «віра у надприродне». Їм властиве уявлення про трансцендентність Бога: Він є творцем цього світу, лише Бог може явити чудо, яке порушує створені Ним закони і принципи існування всесвіту.
Для визначення релігії іноді послуговуються дихотомією «сакральне — профанне». Терміном «сакральне» (лат. sacer — священний) позначають явища, предмети, людей, які віруючі вшановують як такі, що належать божественному, релігійному, на відміну від профанного
(лат. profanus — непосвячений), тобто світського, мирського. Сакральною може бути окрема істота, частка природи або навіть вона уся. Без сакральних об’єктів чи явищ не існує жодної релігії, а поняття «сакральне» позбавлене смислу без співвідношення з чимось відмінним від нього. Воно набуває змісту лише стосовно поняття профанного, яке є його сутнісним антонімом. Отже, дуалізм «сакральне — профанне» притаманний усім релігіям.
Іноді релігію ототожнюють із вірою в Бога (богів). Однак наявні вчення, у яких така віра відсутня. Їх називають «атеїстичними» релігіями, тобто такими, що заперечують існування Бога. До них належать буддизм, джайнізм, даосизм. Так, у китайській мові відсутнє слово «Бог», оскільки населення Китаю сповідує саме «атеїстичні релігії».
Отже, наявність віри в Бога (богів) не можна вважати сутнісною ознакою релігії. Віра в Бога — складова іудео-християнських традицій, але цей критерій не стосується характеристики багатьох давніх і сучасних релігій.
Коротке визначення феномену «релігія» не охоплює розмаїття її форм, не з’ясовує їх роль у житті людини і суспільства загалом, оскільки релігія — це і світогляд, і світовідчуття, і специфічні дії, і поведінка, які ґрунтуються на вірі в надприродне. Вона є невід’ємною частиною культури і суспільства, виникає в перших людських колективах і, виконуючи важливі соціальні функції, еволюціонує разом із розвитком суспільства.

1.2. Структура релігії

Кожній релігії притаманна власна структура, однак, як правило, усі вони мають спільні елементи: засновника, релігійні общини, вірування, священні тексти, догмати і мистецтво, культову діяльність і споруди, психотехніку тощо.
Започатковує релігію харизматична особистість, у якої з’являються послідовники. Вони гуртуються в общини насамперед для проведення спільних ритуалів. Об’єднання забезпечує віруючим відчуття психологічної підтримки. Релігійні організації узгоджують діяльність і відносини між общинами.
Соціологи вважають, що релігія є інституційованим утворенням, яке охоплює інститути, установи та інші організаційні структури, що забезпечують їй стійке функціонування в суспільстві. Наприклад, у християнстві виокремлено такі типи релігійних організацій: церква, секта, деномінація. Церква — широке об’єднання, належність до якого визначається традицією. Кожна людина може стати її членом. Зазвичай церкви офіційно визнані, а в деяких країнах є державними установами і виконують певні соціальні функції (опікування школами, реєстрація шлюбів тощо). Історично церква постала з інституту жерців.
Керівництво церкви контролює і скеровує діяльність общин, що забезпечує єдність і вірність сповіданню, культу, традиціям. Великі церкви, як правило, мають матеріальну базу, заклади для підготовки і навчання духовенства, власні видавництва, під їх егідою діють благодійні братства і сестринства, релігійно-просвітницькі об’єднання мирян та ін. Однак у багатьох релігіях общини єдиновірців роз’єднані, відсутній поділ на духовенство і мирян, немає чернецтва.
Сектами часто називають групи та об’єднання, які з певних причин відокремились від Церкви (часто панівної або державної) і ведуть автономне релігійне життя. В ортодоксально-богословському розумінні секта — синонім єресі, розколу, відсторонення від істинної віри. Однак вона не втрачає основних ознак Церкви, тому це радше богословський термін, а не науковий.
Типом релігійних організацій також є деномінація, ідейні та організаційні принципи якої формуються в опозиції до Церкви. Їй властиве акцентування на обраності своїх членів та їх потенційній можливості духовного преображення. За певних умов деномінація може стати церквою.
Духовним ядром будь-якої релігії є вірування. У кожній із них вони своєрідні, однак мають спільні ознаки. Джерело вірувань — усні або письмові перекази, міфи, легенди про божественні сили та істот, іноді невизначено-безособові, а частіше із характерними особливостями, біографією, призначенням.
Більшість вірувань ґрунтуються на багатобожжі, розвинуті релігії — на єдинобожжі. Бог у них є верховною істотою, творцем і управителем світобудови. Ідея бога (божеств) становить сутність вірувань. Священні книги вважають божественними за походженням, у них містяться оповідання про бога (божеств), чудеса, пророцтва, а також догми, канони, моральні принципи, метафізичні концепції вірувань.
Релігії спираються також на тлумачення священних книг авторитетними, особливо шанованими подвижниками і текстів служителями Церкви. Віросповідні проблеми вони осмислюють і систематизують у богословських працях. Система уявлень і поглядів (особливо в богословській інтерпретації) утворює порівняно цілісний релігійний світогляд, у т. ч. особливе розуміння світобудови, у якому певні події наділені магічним ореолом. Світорозуміння і світовідчуття віруючих багато в чому обумовлені релігійними уявленнями. Вірування пронизують свідому і несвідому сферу духовного світу релігійної людини, відображаються в її потребах, інтересах і звичках.
Одним із найважливіших видів релігійної діяльності вважають відправлення культу (лат. cultus — вшанування). Його зміст визначають релігійні уявлення, ідеї, догмати. Предметами культової діяльності є різноманітні об’єкти: речі матеріального світу, тварини, рослини, ліси, гори, річки, сонце, місяць та ін. Стимулюють участь у культах релігійні віра і почуття, потреби, прагнення, надії. Культова діяльність детермінована сукупністю настанов щодо поведінки віруючого. Вони стосуються простих культових актів (хресне знамення, поклони, колінопреклоніння тощо) і складніших (жертвопринесення, обряди, проповіді, спільні молитви, богослужіння, свята та ін.).
Кожна деталь культу в релігії насичена сакральним змістом і особливим символічним смислом, точне дотримання правил поведінки з нею — обов’язкова умова ритуалу. У культових практиках реалізуються вірування релігійної людини, зміцнюється її віра і пов’язані з нею звички, інтереси, уявлення, почуття.
До засобів культу належать культові споруди — будинки молитви, храми, костели, мечеті, синагоги, ашрами, ступи та ін. Більшість із них є зразками релігійного мистецтва. Релігійні уявлення матеріалізуються також у живописі, скульптурі, музиці, танцях. Існують визначені принципи і канони, за якими створюються шедеври релігійного мистецтва, покликані ілюструвати догмати, священну історію через певні символи. У буддизмі це «Чотири благородні істини»; у християнстві — «Символ віри», утверджений на Нікейському (325) і Константинопольському (381) Вселенських соборах; в ісламі — вислів «Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед — пророк його».
Обов’язковим елементом релігії є соціальні доктрини, що зазвичай становлять несистематизований виклад позиції релігії щодо власності, соціальних конфліктів, держави тощо.
Особливе місце у свідомості віруючого посідають релігійні догмати — основні формули віровчення релігії, істинність яких вважають безперечною, а зміст — незмінним.
Психотехніка — це релігійні дії, які виконують із метою набуття містичного досвіду, досягнення особливого стану свідомості і, як наслідок, здійснення релігійних настанов. Вона властива практично всім релігіям світу, у яких виокремлюють такі її види: молитву (буддизм, християнство, іслам); медитацію (буддизм); екстатичний танець (іслам); піст (у всіх світових релігіях).
Отже, релігія є складним, багатогранним утворенням, елементи якого формуються і змінюються з розвитком людської цивілізації.

1.3. Еволюція і класифікація релігійних вірувань

Виникнення релігійних уявлень збігається в часі із завершенням процесу сапієнтації (лат. sapiens — розумний) — розвитку розуму в давніх людей. Це відбулося приблизно 40 тис. років тому, коли людина швидко почала пізнавати навколишній світ.
Становлення релігійного світогляду. На межі XIX—XX ст. етнографи, антропологи і релігієзнавці звернули увагу на існування племен, які на той час перебували на дуже низькому щаблі культурного розвитку. Скрупульозне вивчення їх життя, звичаїв, мови, особливостей мислення дало змогу виявити елементи релігійних вірувань і культової практики.
На початку ХХ ст. в релігієзнавстві поширилася концепція прамонотеїзму (грец. monos — один і theos — бог) (первісного монотеїзму), згідно з якою за всією різноманітністю вірувань можна виявити залишки прадавньої віри в єдиного Бога-творця (Е. Ленг «Становлення релігії», В. Шмідт, «Походження ідеї Бога»). Прихильники гіпотези дорелігійного періоду стверджували, що в первісних людей не існувало релігійних вірувань, оскільки їх свідомість була безпосередньо залучена до процесу практичної діяльності і вони не могли створювати абстракцій.
Сучасні науковці скептично ставляться до теорії прамонотеїзму і гіпотези про дорелігійний період. Людина розумна (homo sapiens), вважають вони, була здатна створювати поняття та абстракції.
Наявність релігійних вірувань у цей період історії підтверджують залишки ритуальних поховань первісних людей. У них археологи знаходять предмети, що могли знадобитися покійнику після смерті, як свідчення турботи про його долю в потойбічному світі.
Спочатку основою вірувань були міфи (грец. mythos — розповідь, переказ) — утілення розуміння світобудови у формі легенд, переказів, у яких діють персонажі, що начебто справді існували чи існують. Вони обґрунтовували існуючі системи суспільних цінностей, соціальну ієрархію, визначали норми правильної поведінки тощо. У первісних суспільствах міф постав як спосіб описання світу. На їх основі виникли перші етнонаціональні релігії, формування яких пов’язують із появою класового суспільства і держави.
Міфологію поступово заміняли релігійні вчення — систематичні виклади основ віри. У деяких релігіях міфологічні оповіді переплітаються зі священною історією — оповіданням про діяння Бога і дарування людям об’явлення, яке виражає божественну волю.
Класифікація релігій. Порівняльний аналіз релігій став основою їх класифікації. Так, релігії Давнього Єгипту, Шумеру та Аккада, Давніх Греції і Риму та інших цивілізацій, які не збереглись до нашого часу, називають ранніми релігіями Давнього світу. Характерною ознакою цих релігій є багатобожжя — політеїзм.
Усі релігії, які існують у сучасному світі, називають живими, серед них наявні як політеїстичні, так і монотеїстичні.
Монотеїстичні релігії називають також релігіями об’явлення, оскільки їх виникнення послідовники пов’язують із тим, що Бог відкрив (об’явив) людям свою волю.
Світові релігії поширені серед людей різних національностей, які живуть у багатьох країнах. Найчисленнішими серед них за кількістю послідовників є християнство, іслам і буддизм. Існують також національні релігії, кожну з яких сповідує лише один народ.
Іудаїзм, християнство, іслам, буддизм та деякі інші релігії називають ще релігіями спасіння, оскільки їх мета полягає у звільненні людини від зла і отриманні вічного життя або позбавленні від життя з його стражданнями.
Релігії, які виникли порівняно недавно (менше або трохи більше 100 років тому), називають новими релігійними рухами. Деякі з них постали на основі поєднання різних релігійних традицій, тому їх називають синкретичними (грец. synkretismos — об’єднання).
Найпоширенішим є поділ релігій на ранні (племінні, первісні), національні (пов’язані з однією етнічною групою) і світові (об’єднують представників різних народів).
Отже, релігія — складний багатоаспектний феномен, що змінювався з розвитком цивілізації та продовжує перетворюватись і збагачуватись.

 

2.1.Давні вірування і культи

Первісні форми релігійних вірувань, родоплемінні релігії сформувалися за первісного ладу у зв’язку з пізнанням людиною світу і спробами впливу на природу. З розвитком суспільства вірування поступово ускладнювалися, відображаючи матеріальні і соціальні умови існування. Релігія як самостійна духовна сфера ще не виокремилася, вона була включена у міфологічну свідомість, яка об’єднувала реалістичні знання, художні образи, початки релігійних вірувань.

Вірування епохи первісного суспільства

Сучасна наука має змогу частково реконструювати духовне життя первісних людей. Вивчаючи цей період, історики використовують можливості і здобутки археології та етнології. Археологи за допомогою розкопок виявляють і аналізують матеріальні сліди діяльності первісних людей, етнологи досліджують побут, звичаї та вірування типологічно близьких до них т. зв. малих народів.
Вірування мисливців-збирачів епохи палеоліту. Найдавніші матеріальні залишки, що свідчать про наявність вірувань, учені знайшли на місцях стоянок розвинутих палеоантропів (грец. palaios — давній і anthrЬpos — людина) та пізніх неандертальців — мисливців-збирачів, які жили первісними праобщинами у період середнього палеоліту (100—35 тис. років до н. е.) на території сучасної Європи. У багатьох печерах, де мешкали неандертальці (від сучасної Франції до Кавказу), археологи виявили навмисно згруповані кістки тварин, найчастіше — гори черепів печерних ведмедів, які були відгороджені камінням або складені в нішах. Такі «ведмежі печери» є слідами ритуалів поклоніння цьому небезпечному хижаку, на котрого полювали первісні мисливці, хазяїну печер, де вони селились.
У печерах неандертальців виявлено до трьохсот поховань, що теж підтверджує наявність вірувань. Померлі поховані в ямах, виритих у підлозі, іноді з камінним знаряддям і запасом їжі, з камінною «подушкою» під головою. Первісні люди систематично хоронили одноплемінників, тобто поховання вже було ритуалом. Це свідчить про те, що вони думали про смерть і потойбічне життя. Отже, уявлення про потойбічний світ, властиві кожній релігії, уже існували в ту епоху.
Значно більше слідів залишили неоантропи (грец. neo — новий і anthrЬpos — людина), або кроманьйонці, — представники людини сучасного типу (Homo sapiens), які жили родовими общинами в період пізнього палеоліту (40—10 тис. років до н. е.). Рештки поховань підтверджують, що у цих людей уже були складні поховальні обряди: тіла померлих обсипані червоною охрою (вона символізувала кров і відродження), лежать вони разом із кам’яними знаряддями і прикрасами із раковин, кісток, іклів. Імовірно, кроманьйонці вірили у потойбічне життя, яке уявляли схожим на земне.
Неоантропи першими почали займатися мистецтвом. На місцях їхніх стоянок виявлено багато жіночих фігурок (4—16 см висотою), вирізаних із м’якого каменю та кісток, із перебільшено повними тілами — т. зв. палеолітичних венер. Для кроманьйонців, що жили родовими общинами, фігурки, очевидно, втілювали пращурів, а також родючість усього живого, у т. ч. й тварин, полювання на яких забезпечувало їх їжею. Фігуркам, імовірно, приписували і магічні властивості. Такими самими були й численні плоскі камінці та кістки із вигравіюваними і мальованими зображеннями звірів та людей. Учені вважають їх оберегами, або амулетами (лат. amuletum — відвертати), які давні мисливці-кроманьйонці носили при собі.
Важливі відомості дає образотворче мистецтво кроманьйонців. Відкрито сотні печер (переважно в Європі), стіни яких покрито зображеннями великих травоїдних тварин — основної здобичі мисливців. На тілах багатьох тварин залишились сліди від ударів списами: імовірно, це свідчення магічної підготовки до полювання. У знаменитих печерах Франції збереглись зображення фантастичної «людини-оленя» і мисливця-чарівника у масці звіра: можливо, вони відображають найдавніші вірування, які споріднювали людей і тварин.
Отже, у неоантропів уже сформувався комплекс вірувань (у сили родючості, потойбічне життя тощо) і культової практики (магічні мисливські обряди, використання амулетів), оснований на відчутті їх зв’язку з природними силами і поклонінні їм.
Вірування землеробів і скотарів епохи неоліту. Приблизно 10 тис. років тому, на початку епохи неоліту, мисливці-збирачі, які жили на Близькому Сході (всередині та поблизу Родючого напівмісяця), відкрили землеробство і скотарство як ефективні методи забезпечення їжею. Унаслідок цього відбувся перехід до осілого способу життя частини з них (землеробів), що не лише змінив господарчий і соціальний устрій неолітичних людей, а й позначився на їх віруваннях. Перший великий поділ праці вплинув і на внутрішній світ давніх людей. Їх вірування тісно пов’язалися із заняттями, які давали змогу виживати. Так виник культ родючості.
Під час розкопок поселень епохи неоліту (у Передній Азії, а пізніше і на території всієї Євразії) виявлено (у будинках, коморах, поблизу зернотерок) велику кількість кам’яних і глиняних фігурок жінок із підкреслено повними тілами, іноді породіль або жінок із немовлям на руках. Деякі зроблені із глини з домішками борошна і покриті відбитками зерен (символом засіяного поля). Імовірно, їх використовували в землеробських магічних ритуалах як символи родючості та репродукування людей, злаків і домашніх тварин. Учені вважають, що ці фігурки символізують богиню-матір — головне божество землеробів. Отже, у неоліті поклоніння матері-пращурці набуло нового сенсу: плодючість почали пов’язувати із щедрістю матері-землі, яка приносить урожай.
Про неолітичні вірування можна дізнатися і з розпису керамічного посуду, винайденого у той час. На думку учених, основні елементи орнаменту — трикутники, рисочки, спіралі та кола — символізували сили природи (дощ, вітер, сонце, родючість), «змії» — зв’язок із водою і хтонічними (грец. chthЬn — підземний) силами, які управляють ростом рослин. Великі посудини (для зерна і води) зі складними композиціями (знаки, фігури людей і тварин) використовували для магічних ритуалів, пов’язаних із поклонінням землеробським богам.
Уже в неоліті з’явилися перші культові споруди і місця — святилища, вівтарі, де богам приносили жертви плодами землеробства і тваринами. Спочатку культовими об’єктами були природне каміння, дерева тощо. Залишки найдавнішої (VI тис. до н. е.) штучної культової будівлі розкопані у найбільшому неолітичному поселенні Чатал-Хююк (сучасна Туреччина). Ця споруда із цегли-сирцю усередині прикрашена рогатими черепами биків і розписами із рослинно-тваринними мотивами. Пізніше величезні святилища зводили на височинах (пагорбах або насипаних платформах), щоб відокремити священну частину поселення від житлової. Сліди таких будівель виявлено в Середній Азії та Месопотамії.
Культовими вважають споруди з велетенських (кілька десятків тонн) кам’яних брил, які називають мегалітами (грец. megas — великий і lithos — камінь). Вони з’явились в епоху неоліту (V—ІІ тис. до н. е.) на територіях, як правило, віддалених від розвинутих землеробських центрів, найчастіше — поблизу узбереж у всіх частинах світу (за винятком Австралії), а найбільше їх (приблизно 50 тис.) у Західній Європі.
Мегаліти поділяють на кілька типів. Менгіри (кельт. men — камінь і hir — довгий) — це вриті в землю камені висотою 4—8 м, які стоять поодиноко або групами і часто утворюють щось на зразок «алей» (алін’єманів). Найдовший менгір (понад 4 км) розташований у Франції (в Карнаці) і нараховує майже 3000 елементів. Дольменами (брит. tol — стіл і men — камінь) називають вертикальні кам’яні плити, перекриті зверху горизонтальними. Кромлехи (брит. сrom — коло і lech — камінь) — це комплекси, вибудувані з менгірів (або менгірів і дольменів). Найбільший пізній (прибл. 1500 до н. е.) і всесвітньо відомий кромлех Стоунхендж розміщений у Південній Англії. Він має складну конструкцію: два кола менгірів, усередині — п’ять менгірів, розташованих у вигляді підкови, а в центрі — плоский вівтар.
З якою метою і хто будував ці перші пам’ятки архітектури, точно не відомо. Частина з них подібна до склепів. На деяких менгірах схематично вирізані обличчя, тому, ймовірно, давні люди вважали, що це місця перебування душ померлих. У більшості мегалітів вбачають одночасно культові святилища і своєрідні «обсерваторії». Наприклад, вхід у Стоунхендж розміщений так, щоб під час літнього сонцестояння сонце перебувало точно навпроти нього. Деякі племена Океанії споруджували мегаліти навіть на початку ХХ ст.: це були або гробниці видатних вождів, або місця, де жерці здійснювали особливі ритуали.
Від неоліту дійшло багато свідчень про вірування, пов’язані з ушануванням духів померлих предків. Поховання звичайно проводили у межах осілого поселення, часто — в ямі в підлозі будинку, таким способом «об’єднуючи» померлих із нащадками. У ранніх неолітичних культурах (наприклад, у Палестині) зафіксовано звичай ховати черепи, обмазані глиною або гіпсом, з очами-вставками із мушель і «портрети» пращурів. Очевидно, душі померлих предків продовжували брати участь у житті живих: їх «годували», просили у них захисту. Однак деякі знайдені у похованнях скелети іноді виявляються зв’язаними або розчленованими. Це може свідчити про віру в те, що померлі, які перебувають в іншому ворожому світі, можуть шкодити живим.
Саме у неоліті сформувалися племена — великі спільноти людей, які були родичами. У зв’язку з цим почав розвиватися культ вождів. Це підтверджують їх величезні поховання (часто у формі кургану): вожді похоронені з розкішним «майном» (одяг, начиння, коштовна зброя) і численними жертвами, у т. ч. людськими. Вважали, що за життя вожді мали магічну силу, яка забезпечувала процвітання племені. Стосовно них виникали ритуали і заборони — табу (наприклад, доторкатись до його тіла і тіні, одягу та їжі, дивитися на нього тощо). Поклоніння вождю згуртовувало спільноту: одноплемінники вірили, що він і після смерті допомагатиме їм. Однак, як свідчать етнографічні дані, безсилля вождя (нездатність перемогти ворогів, засуху та ін.) призводило до позбавлення його влади або навіть і вбивства одноплемінниками та заміни молодим і сильним наступником.
Сліди неолітичних вірувань є підставою для припущення, що давні землероби-скотарі частково втратили відчуття єдності з природою, однак стали від неї ще залежнішими. Дистанція між людьми і надприродним світом збільшилась. З’явились нові елементи вірувань і культової практики: культ предків і вождів, культові споруди.

Ранні форми вірувань

Залишки, що свідчать про ритуали давніх людей, допомагають ученим частково реконструювати елементи первісних вірувань. Однак достовірнішу та емоційно наповненішу інформацію дають спостереження за живими носіями таких вірувань, а також їх власні свідчення. Т. зв. малі народи (як правило, малочисельні) досі живуть в умовах, наближених до первісних. До них належать, наприклад, мешканці тропічних лісів Азії, Африки і Південної Америки, островів Океанії, узбережжя Північного Льодовитого океану, пустель Австралії, індійці Північної Америки та ін. Перебуваючи в ізоляції, вони зберігають первісний спосіб життя й вірування, певні ознаки яких, на погляд учених, можна порівняти з епохою пізнього палеоліту. Однак слід мати на увазі, що і ці народи все більше відчувають вплив цивілізації, тому не варто беззастережно вважати, що їх спосіб життя аналогічний тому, якого дотримувались люди неоліту.
Свідчення про «живі» давні вірування також дають змогу отримати археологічні та етнографічні матеріали, зібрані протягом кількох століть очевидцями — ученими, місіонерами, мандрівниками, завойовниками і колоніальними чиновниками.

Анімізм. Серед науковців тривалий час побутувала думка, що лише страх зумовив виникнення релігійних уявлень і вірувань. Проте він поєднувався із безперечним бажанням людини пізнати навколишній світ. Первісні люди були переконані, що душу мають не тільки вони, а й дерева, каміння, лісові звірі, озера тощо.
Залежність від таємничих сил природи особливо відчували мисливські племена. Вони вважали, що уся лісова звірина і дичина перебуває під владою лісових духів. У мешканцях лісу вони вбачали загадкових істот, які мали розум і хитрість, оскільки їх спосіб життя був подібний до способу життя первісних племен.

Анімізм (лат. anima — душа) — рання форма вірувань, що утверджує наявність духу (душі) у кожній речі або явищі навколишнього світу.

Його основою була віра в існування душі, а згодом у духів. Людина наділяла об’єкти природи тим життям, яким жила сама. В анімізмі здійснюється подальше подвоєння світу: реальні об’єкти співіснують зі світом душ і духів. Душу (дух) первісні анімісти уявляли аналогічною їм істотою, яка має плоть, вагу, колір, запах, але яку не можна побачити чи відчути у звичайній ситуації, хіба що уві сні. Певні люди були здатні навіть викликати її, говорити з нею, про щось домовлятися. Є свідчення, що найбільше давні народи поважали душі своїх померлих предків, які нібито могли допомагати людям у реальному житті.
Оскільки уві сні можна було бачити померлих, поступово формувалося уявлення про безсмертя душі, яка веде звичний спосіб життя у потойбіччі (наприклад, індійці-алгонкіни вважали, що душа мисливця після смерті продовжує полювати за душами тварин). Деякі народи вірили, що душі можуть переселятися у нові тіла. Давні люди вважали, що потойбічний світ розташований десь на землі або під землею.
Анімістичні уявлення властиві всім народам світу. Вірування народів Індонезії та Індокитаю тісно пов’язані з «душею рису». Уособлення духів хлібного поля добре відомі з народних вірувань і землеробських звичаїв європейських народів (житні собака та вовк, хлібна дівчина). У віруваннях давніх східних слов’ян (до них належать і українці) чільне місце посідав культ природи, яку населяли різноманітні божества: польовики, лісовики, мавки тощо.
Анімістичні вірування ускладнювалися, поглиблювалися і у різних формах дійшли до сучасності. У християнстві, мусульманстві, іудаїзмі існують уявлення про сатану, ангелів, безсмертні душі. На анімізмі ґрунтується спіритизм (лат. spiritus — дух) — віра в те, що за допомогою ритуалу можна викликати душу померлої людини і спілкуватися з нею.

Тотемізм. Щоб зрозуміти навколишній світ, давні люди наділяли його своїми рисами. Вони відчували тісну єдність із тваринним світом, тому олюднювали зубрів, лосів, ведмедів та інших тварин. Віра в спорідненість із тваринним світом, відображена у багатьох казках і міфах народів світу, стала основою тотемізму.

Тотемізм (мовою північноамериканських індіанців «ототем» — «його рід») — рання форма релігійних вірувань, яка стверджувала надприродний зв’язок між певною родовою групою і тотемом-твариною (рідше рослиною).

Термін запровадив англійський мандрівник Дж. Лонг (кінець ХVІІІ ст.). Тотем — як правило, тварина (звір), яку вважають предком і покровителем роду чи племені. Це необов’язково були звірі, на яких полювали чи котрих найбільше боялися. Тварин-тотемів не завжди пов’язували з господарською діяльністю людей. Значно рідше тотемами є рослини, лише іноді — інші предмети.
Ушанування тварин тісно пов’язане із суспільним устроєм. Близькі й далекі родичі трималися разом і становили один рід. Кожний рід мав особливий знак — малюнок, фігуру тварини — тотем. Люди вважали, що вони походять від предка, зображеного на тотемі, — ведмедя, собаки, журавля. Існувала віра в спільне походження тотема і роду, їх кровну спорідненість.
Тотемістичні вірування властиві всім народам. Наявні вони і в племенах Австралії, Північної та Південної Америки, Африки, Полінезії.
Тваринам поклонялися не лише в первісному суспільстві. У Давньому Єгипті це явище було дуже поширене. У кожній місцевості вшановували певну тварину, навіть жуки-скарабеї викликали в єгиптян священний трепет і поклоніння. Тварин відгодовували, прикрашали коштовностями, скроплювали парфумами. Одним із верховних божеств був бик.
Вплив тотемізму особливо відчутний в індуїзмі, де багато тварин вважають священними, зокрема корову. Деякі сліди тотемізму простежуються і у християнстві, наприклад Святого Духа зображують у вигляді голуба. Від обряду ритуального з’їдання тотема започатковане християнське таємне причастя, під час якого віруючі, споживаючи хліб і вино, приймають це як тіло і кров Сина Божого.

Фетишизм. Одухотворивши природу, людина почала виготовляти спеціальні предмети, що уособлювали тварин, рослин, предків тощо. У ХVІ ст. португальські мореплавці, зустрівшись з африканськими племенами, назвали створені ними предмети культу словом «фетиш», тобто «роблений, зроблений». Фетишем могла бути і частина чогось, чому поклонялися, наприклад камінь з гори, котру вшановували. Люди виготовляли подобу об’єкта поклоніння — дерев’яне зображення кита, тигра, птаха, змії тощо. Фетишем ставав звичайний малюнок на камені або дереві, будь-який предмет, що вражав уяву людини (камінь, палиця тощо). Згодом виникла віра в те, що фетиші — це істоти, які мають надприродні властивості.

Фетишизм (франц. fetіshisme — зроблений) — рання форма релігії, що полягає в поклонінні предметам неживої природи (фетишам), наділеним надприродними властивостями.

Вважають, що фетишизм зародився в Африці. Тут він розвивався в різноманітних формах (фетиші малі й великі, суспільні й особисті). Для деяких фетишів збудовано храми.
Виявами фетишизму є віра в амулети, обереги, талісмани. Фетишизм зберігся і в сучасних релігіях, зокрема в християнстві у вигляді культу хреста, ікон, в ісламі — поклоніння Чорному каменю Кааба в Мецці, в буддизмі — святим ступам (спорудам) тощо.

Шаманство (шаманізм). З виникненням скотарства й землеробства, ремесел люди почали вірити в духів-господарів та духів — покровителів зерна і тварин, поля і лугу, води і сонця. Вірування ускладнювалися, виникла велика кількість покровителів і вершителів людських доль. Щоб їм догодити, чітко визначити потреби й побажання кожного конкретного духа, у суспільних групах з’явилися особи, які спілкувалися з ними, — шамани.

Шаманство (санскр. — чернець, аскет) — світогляд, оснований на вірі в духів, спілкування з якими можливе лише за допомогою посередника — шамана.

Давні люди вважали, що шамана (або шаманку) обирали самі духи. Вони забирали обранця в інший світ, де розтинали на частини, варили в котлі, перебирали кістки тощо. Лише після тривалої мученицької процедури він перетворювався на особливу людину, яка вміла «ходити поміж світами».
У шаманізмі сформувалося уявлення про трирівневий поділ світу: верхній світ (небо) був заселений добрими духами, середній (земля) — людьми і нижчими духами, нижній (підземний) — злими духами і душами померлих.
З духами шамани зв’язувались, здійснюючи ритуал камлання, мета якого полягала у зціленні хворих, забезпеченні хорошої погоди, вдалого полювання тощо. Для камлання потрібні були особливі атрибути: маска, одяг (як правило, плащ із великою кількістю підвісок-символів), але основним вважався магічний бубен із колотушкою, обтягнутий шкірою тварини (наприклад, оленя). Його сприймали як живу істоту. Камлання шаман виконував у стані екстазу, в який вводив себе за допомогою несамовитого кружляння під звуки бубна, окурювання, настоянок, які часто викликали галюцинації. Під час екстатичних танців він подорожував в інший світ, зустрічався з духами і звертався до них із проханнями. Шамани відігравали важливу роль у житті племені, допомагали людям вірити, що вони не самотні у ворожому світі.
Збереглося багато свідчень про види шаманства в Азії, Африці, Північній Америці. Шаманізм продовжує існувати у народів Сибіру, Північної Європи, в американських індійців.