Модуль 2. Форми міжнародних економічних відносин. 2 страница

Ціни міжнародних товарних аукціонів - це ціни, що встановлюються на аукціонах в результаті зміни співвідношення між попитом та пропозицією. Ціни аукціонів і бірж відображають реальні угоди і їхня публікація носить регулярний характер у міру проведення торговельних операцій.

Ціни міжнародних торгів – це ціни, що існують при спеціалізованій формі торгівлі, основаної на видачі замовлень на постачання товарів або здачі підрядів на виробництво визначених видів робіт за попередньо оговореними умовам. На сьогодні ціни торгів охоплюють близько 1/3 всіх експортних постачань машин і устаткування.

У випадку, якщо інформація, необхідна для обґрунтування ціни, відсутня, використовують розрахунковий метод. Розрахунок може виконуватися на базі даних про витрати на виробництво продукції або з використанням публікованих статистичними відомствами багатьох країн індексів експортних і імпортних цін.

У залежності від виду товару і кількості постачань ціни можуть бути:

• оптові - по яких поставляється великими партіями товар при продажі торговельним і промисловим підприємствам;
• роздрібні - по яких продаж ведеться окремим покупцям дуже малими партіями, і які засновані на сумі витрат виробництва і звертання товарів плюс прибуток виробничих і збутових підприємств.

При визначенні остаточної (контрактної) ціни можуть бути враховані і різні знижки:

• бонусні знижки - надають постійним покупцям, якщо вони за визначений період покупають обумовлену кількість товару;
• дилерські знижки - покривають власні витрати дилера на продаж і сервіс, а також забезпечують йому обумовлений прибуток;
• спеціальні знижки робляться для тих покупців, в яких фірма особливо зацікавлена (як правило, це або великі оптовики або фірми, у яких із продавцем існують особливі довірчі відношення);
• особливі знижки - вводяться з нагоди й обмежені в часі (сезонні знижки, знижки для розпродажу продукції, що залежалася на складах і т.д.);
• натуральні знижки – коли покупець як знижку купує товар;
• прогресивні знижки – надаються покупцеві за кількість, обсяг покупки, серійність;
• сховані знижки – надаються покупцеві у виді безкоштовних послуг.

В умовах товарного виробництва можливі різні принципи встановлення зовнішньоторговельних цін. Експортер визначає ціну пропозиції одним із методів: на базі власних витрат виробництва; за економічними результатами використання товару; виходячи з рівня попиту; орієнтуючись на рівень цін конкурентів.

1) Встановлення цін на базі власних витрат виробництва означає, що експортна ціна на продукцію визначається, як сума витрат виробництва (вартість сировини, матеріалів, палива, амортизаційну частину вартості машин і споруджень, заробітну плату), середнього прибутку і різних надбавок і знижок, зв'язаних зі станом кон'юнктури, умовами постачання і платежу, комерційними ризиками, вимогами покупця до виготовлення і приймання товару.

2) Встановлення цін за економічними результатами використання (головним чином це стосується машинотехнічної продукції) передбачає зіставлення конкуруючих на ринку товарів шляхом виявлення періоду окупності і норми рентабельності або річних витрат по експлуатації. Якщо товар виробничого призначення не забезпечує покупцю норми прибутку на вкладені кошти, то продавець повинний або знизити продажну ціну до рівня, що забезпечує рентабельність у покупця, або поліпшити економічні показники пропонованих виробів.

3) Відповідно методу визначення цін з орієнтацією на попит, ціна товару визначається виходячи тільки з попиту на нього, тобто з того, скільки покупець може і хоче заплатити за пропонований товар. Виробничі витрати розглядаються в цьому випадку як обмежувальний фактор, що показує, чи може товар продаватися за встановленою ціною з запланованим прибутком, чи ні. Даний метод успішно використовується за умови наявності на ринку взаємозамінних товарів, що дозволяють покупцю порівнювати аналогічні товари між собою і робити для себе висновки.

4) Розрахунок експортних цін по методу з орієнтацією на рівень конкуренції виробляється в такий спосіб:

• з наявної бази даних роблять вибірку найбільш свіжих даних про ціни на товари конкурентів, аналогічні (порівнянні) тим, що ми бажаємо експортувати;
• заносять у заздалегідь приготовлену таблицю основні техніко-економічні показники того або іншого товару, включаючи умови постачання і ціни;

· за допомогою виправлень ціну експортованого товару приводять до умов реалізації на обраному ринку.

1. Міжнародна міграція населення багатогранне явище, що впливає на всі сфери суспільного життя та базується на наступних закономірностях:

• чільна роль у процесі міграції належить трудової міграції;
• відбувається постійне збільшення масштабів міжнародної міграції, залучення у світовий міграційний круговорот населення практично всіх країн;
• відбувається розширення нелегальної міграції;
• спостерігається збільшення серед мігруючі частки висококваліфікованих фахівців.

Міграція (від латинського migratio - переселення, переміщення), переміщення людей через кордони визначених територій зі зміною постійного місця проживання, або з поверненням до нього.

Усі переміщення складаються з течії від’їзд (еміграції) і прибуття (імміграція). Різниця між цими двома течіями складає обсяг чистої міграції, а сума – обсяг валової міграції.

Розрізняють міжконтинентальну і внутріконтинентальну міжнародну міграцію населення. В залежності від тривалості переміщень населення виділяють постійну або безповоротну міграцію (з остаточною зміною постійного місця проживання) і поворотну міграцію, що включає тимчасову та сезонну міграції. За засобом реалізації виділяють організовану міграцію (здійснюється за допомогою міжнародних організацій), і неорганізовану міграцію (індивідуальну і самодіяльну), що здійснюється силами самих мігрантів. Поряд з міграцією всього населення в міжнародному переміщенні розглядають міграцію окремих його груп – етнічних, соціальних, статевих, вікових і т.д. Це так звана диференціальна міграція, що уточнює характеристики мігруючого населення.

Спонукальні причини міграції населення:

• Мотиви політичного характеру, такі як: утеча від політичних переслідувань, расової, релігійної і національної дискримінації, репатріація в зв'язку зі зміною політичних умов і ін.
• Військові, зв'язані з веденням бойових дій (евакуація, реевакуація й ін.).
• Етнічні, зв'язані з наявністю в країнах значного контингенту осіб некорінної національності.
• Економічні і соціальні, зв'язані з пошуком роботи, більш високих доходів. Особливо характерні переселення в пошуках роботи, викликані економічною нестійкістю і безробіттям.
• Екологічні катастрофи, зв'язані з масовим забрудненням у певному регіоні навколишнього середовища.

Міжнародна міграція в сучасних умовах характеризується наступними відмітними рисами.

• більше половини потоків міграції у світі спостерігається між країнами, що розвиваються;
• підвищується попит на тимчасову робочу силу в країнах, що переживають економічний розквіт (в Азії – у республіці Корея, Малайзії і Японії);
• зростає приплив мігрантів у розвинуті країни, а в їх складі усе помітніше вихідці з країн, що розвиваються,
• наростання міграційних потоків одночасно зі зростаючим безробіттям у приймаючих країнах, що веде до посилення соціальної напруженості в США і Європі,
• зайнятість значної частки мігрантів у тіньовому секторі економіки, що обумовлює заробітки набагато менші, ніж навіть у некваліфікованих місцевих кадрів;
• підвищення кількості кваліфікованих робітників серед мігрантів.

Особливістю сучасної пропозиції на світовому ринку праці є зростання частки висококваліфікованої робочої сили: працівники всі частіше виявляють готовність інвестувати засоби в людський капітал, підвищуючи його мобільність і реалізуючи сприятливі можливості, що відкриваються більші в інших регіонах і країнах.

Найбільш розповсюдженим методом досягнення мети пошуку стабільної роботи і доходу є трудова міграція.

Трудова міграція населення – з широкої точки зору – це сукупність усіх форм територіальної рухливості населення, зв'язана з трудовою діяльністю на території іншої країни; з вузької точки зору – це переселення громадян однієї країни на територію іншої, що супроводжується як зміною громадянства, так і наступним працевлаштуванням.

Відповідно до класифікації ООН, постійно працюючими мігрантами вважаються особи, що залишаються в країні в'їзду більше одного року. Тимчасовими або сезонними мігрантами є особи, що прибувають у країну в'їзду для того, щоб знайти оплачувану роботу на термін, що не перевищує один рік.

Можна виділити 5 напрямів міжнародної міграції робочої сили:

1) міграція з країн, що розвиваються в розвинуті країни;

2) міграція в межах промислово-розвинутих країн;

3) міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

4) міграція робочої сили з колишніх соціалістичних країн в розвинуті країни (схожа на міграцію з країн, що розвиваються в розвинуті);

5) міграція наукових робітників кваліфікованих спеціалістів з розвинутих країн в країни, що розвиваються.

Міжнародні міграційні процеси послужили основою формування світового ринку робочої сили, що охоплює різноспрямовані потоки трудових ресурсів, з'єднує національні і регіональні ринки робочої сили, а іноді і спричиняє формування етнічних анклавів з так званою етнічною економікою.

Становлення і бурхливий розвиток міжнародного ринку робочої сили є свідченням того, що процеси інтернаціоналізації затвердилися й у сфері трудових відносин. Міграційні потоки, що збільшуються, спричинили формування центрів тяжіння робочої сили: США, Західна Європа (Франція, Великобританія, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Швеція, Норвегія й Австрія), нафтовий регіон Перської затоки (Саудівська Аравія, Бахрейн, Катар, Об'єднані Арабські Емірати), нові індустріальні країни (Сінгапур, Макао, Таїланд, Індонезія, Філіппіни, Шрі-Ланка, Бразилія, Мексика, Аргентина, Венесуела, Чилі), Південно-Африканська Республіка, для робітників країн СНД та інших близько розташованих країн – Російська Федерація.

 

2. Рух населення є джерелом численних політичних, інституційних, соціальних взаємозв'язків, що містить різні угоди або домовленості між. Так, слід зазначити, що ще в 1951 р. ООН була прийнята "Конвенція про статус біженців". Згодом, розвиваючи положення ООН про біженців Рада Європи прийняла ряд документів, що сприяють його розвитку. Найбільш важливі з них наступні:

1. Європейська угода про скасування віз для біженців (1959 р.).

2. Резолюція 14 про надання притулку особам, що знаходяться під погрозою переслідування (1967 г).

3. Європейська угода про передачу відповідальності у відношенні біженців (1980 р.).

4. Рекомендації про узгодження національних процедур, що стосуються надання притулку (1980 р.).

5. Дублінська конвенція (1990 р.).

У сучасних умовах активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисту прав мігрантів грає Міжнародна організація з питань міграції (MOM), що вирішує наступні основні задачі:

· керування організованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції й імміграції;

· сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами;

· організація міграції біженців і переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину.

Найважливіша і визначальна роль в області захисту прав трудящих мігрантів належить Міжнародної організації праці (МОП), що прийняла за час своєї діяльності більше 300 конвенцій і рекомендацій у даній області. Багато в чому завдяки її діяльності пом'якшилася й ослабнула дискримінація трудящих-мігрантів. Це відбулося насамперед за рахунок:

• організації безкоштовних служб для допомоги мігрантам і забезпечення їх необхідною інформацією;
• вживання заходів проти недостовірної інформації і пропаганда у відношенні питань, що стосуються іммігрантів і еміграції громадян;
• вживання заходів, що полегшують усі стадії міграції: від'їзд, переміщення і прийом мігрантів;
• організації відповідних медичних служб;
• дозволу переводити на батьківщину заробіток і заощадження працюючих мігрантів.

Державна міграційна політика – це цілеспрямована діяльність держави по регулюванню процесів експорту й імпорту робочої сили в дану країну і з неї. Вона підрозділяється на:

• еміграційну політику;
• імміграційну політику.

Міграційний обмін України характеризується відносинами з ближнім і далеким зарубіжжям. Ближнє зарубіжжя - в основному Росія і Бєларусь, є країнами міграційного вибору. У міграційному обміні з далеким зарубіжжям Україна також втрачає власне населення. Країнами, що притягають мігрантів - це США, Ізраїль, Німеччина, Канада, Австралія, Польща, Угорщина, Словаччина, і ін. Найбільш відчутні міграційні втрати населення України за прогнозами фахівців очікуються на рубежі ХХ-ХХІ століть і оцінюються в межах 195 тис. чоловік (табл. 6.1.). Головні причини масової еміграції наступні: величезна різниця як в умовах життя і в рівні заробітної платні в Україні та інших країнах (насамперед, у країнах Заходу); економічна нестабільність; відсутність безпеки громадян; погіршення екологічної ситуації, відсутність перспектив професійного зросту; загострення проблеми мовлення.

Збільшення міграційних потоків вимагає регулювання міграційних процесів. З цією метою на Україні були прийняті:

• Закон "Про громадянство України" (від 08.10.1991 р.);
• Закон "Про біженців" (від 24.11.1993 р.);
• Закон "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" (від 21.01.1994 р.);
• Закон "Про правовий статус іноземців" (від 04.02.1994 р.).

 

 

Таблиця 6.1. - Прогноз сальдо міграцій населення України в 1998-2010 р.

	Усього за період	В середньому за рік	За період
максимум	мінімум
Оптимістичний варіант усього населення, тис. чол. у тому числі працездатного віку	956,8 655,0	73,6 50,4	97,5 67,3	22,0 15,3
Песимістичний варіант усього населення, тис. чол. у тому числі працездатного віку	-1749,2 -1200,3	-134,6 -92,3	-64,4 44,2	-193,2 -132,6

 

З'явилися в Україні й організації, безпосередньо регулюючі процес працевлаштування за кордоном. Це, насамперед інформаційно-консалтингові фірми та імплоймент-агентства.

 

1. Вивіз капіталу – це переміщення фінансових ресурсів за кордон з метою одержання прибутку. Як економічна категорія, вивіз капіталу являє собою форму МЕВ, що історично виникла в період накопичення капіталу розвинутими країнами до рівня його відносного "надлишку" – невідповідності між розмірами нагромадження капіталу та можливостями його вкладення в цих же країнах.

Міжнародна міграція капіталу - це зустрічний рух капіталів між країнами, що приносить їх власникам прибуток. Кожна з країн одночасно є імпортером та експортером капіталу: відбувається так зване перехресне інвестування.

Матеріальні передумови вивозу капіталу формуються під впливом НТП, що змінює структуру потреб, попиту, і відповідно, виробництва.

Спонукальні мотиви до вивозу капіталу криються насамперед у перевагах міжнародного виробництва, яке дає суб'єктам вивозу капіталу можливість переборювати обмеженість внутрішнього ринку окремих країн, максимально використовувати вигоди міжнародної спеціалізації і кооперації виробництва, ставити собі на службу трудові і природні ресурси, науково-технічний потенціал інших країн, маневрувати ресурсами, пристосовувати свої виробничі і збутові програми до специфічних умов окремих національних ринків (рис. 7.1.).

	Фактори, що стимулюють вивіз капіталу
Національного значення	Міжнародного значення	Екологічного значення
Економічна політика розвинутих країн (підтримання темпів економічного росту, розвиток передових технологій, підтримка рівня зайнятості)	Взаємозв'язок, що підсилюється, і взає-мозалежність націо-нальних господарств	Прагнення розміщення в інших країнах виробничих потужностей, що ведуть до забруднення навколишнього середовища
Економічна політика країн, що розвиваються (можливості для реструктуризації і модернізації виробничого апарата, розвиток приватного підприємництва, залучення сучасних технологій, "ноу-хау")	Міжнародна промис-лова кооперація (за-безпечення зв'язків в області галузевої, тех-нологічної, подеталь-ної спеціалізації).
Стимулювання попиту на націо-нальну продукцію.	Діяльність міжна-родних фінансових організацій, що спря-мовують і регулюють потік капіталів
Прагнення до одержання макси-мального прибутку за допомогою: а) розходження у відсоткових ставках; б) коливання валютних курсів; в) різниця у рівні витрат (дешева сировина та робоча сила); г) обхід тарифних і нетари­фних бар’єрів, поширених на звичайний комерційний експорт.

 

Важливими причинами міграції капіталу є:

• перенакопичення капіталу в країні, із якої він вивозиться;
• неспівпадіння попиту на капітал та його пропозиції у різних ланках світового господарства;
• наявність можливості монополізації місцевого ринку;
• наявність в країнах, що експортує капітал більш дешевої сировини та робочої сили;
• стабільний політичний та сприятливий інвестиційний клімат.

В економічній літературі країни, що експортують капітал, одержали назву "країни базування", а країни, що імпортують капітал - "приймаючі країни". При цьому розрізняють - вивіз, або експорт капіталу, коли він розміщається за межами даної країни, і ввіз, або імпорт капіталу, коли в економіку даної країни вкладаються інвестиції з-за кордону.

Розрізняють наступні форми вивозу капіталу (рис. 7.2.).

Критерії	Форми
За формою власності	Приватний
Державний
Регіональних і міжнародних організацій
За метою та характером використання	Підприємницький - прямі вкладення капіталу - портфельні вкладення капіталу
Позичковий - зовнішні позики - внески в іноземних банках

 

Приватний вивіз капіталу здійснюється насамперед великими промисловими і торговельними кампаніями і банками, а також середніми і дрібними установами. В даний час до цієї категорії переміщення капіталів відносяться вкладення капіталу приватними фірмами, надання кредитів, міжбанківське кредитування, що направляються в основному в розвинуті країни світу.

Державний вивіз капіталу здійснюється урядами країн, державними організаціями й установами. У цю категорію переміщення капіталу можна віднести всі державні позики, дарунки (гранти), позички, допомогу іншим країнам. Крім приватних осіб і держави, ініціатором вивозу капіталу можуть виступати валютно-фінансові організації глобального і регіонального характеру.

У залежності від цілей і характеру використання капіталу розрізняють: вивіз підприємницького капіталу і вивіз позичкового капіталу.

Вивіз підприємницького капіталу поділяється на прямі закордонні інвестиції і портфельні інвестиції. Прямі інвестиції, по визначенню МВФ – це така форма інвестування, коли інвестор володіє управлінським контролем над об'єктом, у який вкладений капітал. Частка управлінського контролю, відповідно до міжнародної статистики - 25 %, у деяких випадках може істотно розрізнятися, від 10 % у США до 50 % у Канаді. У формулюванні Організації Економічного Співробітництва і Розвитку прямі інвестиції означають наявність закордонного контролю або так званого ефективного голосу в керуванні підприємством.

До складу прямих інвестицій включають: власний капітал - капітал філій, підрозділів і особлива частина акцій у дочірніх і асоційованих компаніях; внутрішньогосподарські перекази у формі позик і кредитів між учасниками процесу; реінвестування прибутку.

Міграція капіталу у формі прямих інвестицій у загальному плані являє собою розміщення експортером капіталу того або іншого виробництва на географічній території, що приймає капітал. Рух прямих іноземних інвестицій складається з трьох компонентів:

• створення нових капіталів за кордоном;
• взаємного кредитування фірм;
• реінвестування доходів

Портфельні інвестиції – це капіталовкладення в іноземні цінні папери, що не дають можливості безпосереднього контролю над діяльністю закордонних підприємств. Основна мета даного роду інвестицій – безпосереднє одержання доходу, а не забезпечення контролю над господарською діяльністю об'єкта інвестування. Сприяючи всіма можливими шляхами досягненню цієї мети, суб'єкти інвестування все-таки можуть одержати право контролю - непрямого, через так називані додаткові угоди: ліцензійні, маркетингові, управлінські й ін.

Портфельні інвестиції розділяються на інвестиції в акціонерні цінні папери; боргові цінні папери. Якщо перші виступають в акціях, то другі можуть з'являтися у формі облігацій, боргових розписок, простих векселів, інструментів грошового ринку (казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти й ін.), фінансових дериватів (опціони, ф'ючерси, варранти, свопи). Портфельні інвестиції – швидко зростаюча форма капіталовкладень. Цьому сприяє особливість даної форми, виражена в прагненні розмістити капітал у тій країні й у таких формах, у якому він буде приносити максимальний прибуток.

Особою, важливою формою вивозу капіталу в даний час є позичковий капітал у виді міжнародних позик і кредитів. Виділяють наступні запозичення і кредитування: позики; торговельні кредити; валюта; депозити; інші активи і пасиви.

В залежності від строку вивозу розрізнюють короткостроковий (на термін до одного року) і довгостроковий (більш одного року) вивіз капіталу.

Особливе місце в системі вивозу капіталу займає економічна допомога, що надається розвинутими країнами решті безкоштовно, а також у вигляді пільгових кредитів (безвідсоткових, або низько відсоткових). Мета економічної допомоги - забезпечення національної безпеки; сприяння в становленні системи відкритої ринкової економіки; сприяння розвитку демократії.

В основі економічного механізму руху капіталу знаходиться формування і динаміка процентних ставок і валютних курсів в окремих країнах. Саме розходження в рівнях цих показників найчастіше пояснює відома теза, що капітал вивозиться за кордон не тому, що він не може бути застосований усередині країни, а тому, що за межами даної країни він може бути поміщений з більшою вигодою, чим усередині даної країни.

Позитивні наслідки вивозу капіталу для країн-експортерів:

• Використання позитивного ефекту масштабу.
• Забезпечення економії на витратах.
• Створення додаткових ринків для збуту вітчизняних товарів у формі постачань материнськими компаніями своїм дочірнім фірмам.
• Використання переваг від поглиблення міжнародного поділу праці.

Позитивні сторони для країн-імпортерів капіталу:

• Створення додаткових можливостей для реструктуризації і модернізації виробничого апарату.
• Передача сучасних технологій, ноу-хау по управлінню, створення нових і скорочення старих робочих місць.
• Збільшення інвестицій у національну економіку (за рахунок акумульованого за рубежем капіталу) і в такий спосіб стимулювання економічного росту.
• Включення в міжнародний поділ праці і підвищення конкурентноздатності національної економіки.

Вивіз капіталу містить у собі потенційні, а іноді і реальні можливості загострення соціально-економічних протиріч у цих країнах. Негативні наслідки для країн-учасниць процесу вивозу капіталу:

• Позбавлення економіки країн частини економічних ресурсів, що необхідні для економічного росту.
• Погіршує платіжний баланс, загострює для держав задачу його вирівнювання.
• У деяких випадках експорт капіталу заміщає товарний експорт.
• Експорт капіталу з країн, що розвиваються, утрудняє рішення економічних проблем, що стоять перед ними, зменшує фінансові ресурси цих країн.
• Через можливу нестабільність курсу валют, вивіз капіталу може викликати значні втрати в результаті зміни курсу валюти, що можуть значно перевищувати прибуток, отриманий від приміщення капіталу на даному ринку.

Надалі виділилися і сформувалися деякі новітні особливості в динаміці, складі та структурі руху капіталу.

1) Посилення ролі міжнародних регіональних об'єднань як центрів притягання міжнародного капіталу.

2) Істотно міняється співвідношення між державним і приватним капіталом, а також структура приватного капіталу. Так, у загальному обсязі капіталу скорочується частка державного: зараз частка приватного капіталу складає 70-75%. Що стосується структури приватного капіталу, тут чітко виявляються тенденції випереджального росту іноземних портфельних інвестицій у порівнянні з прямими.

3) Поява в числі іноземних інвесторів дрібних і середніх компаній. Як приклад можна привести Південну Корею, де частка цих фірм збільшилася з 2% у 60-і роки до 25 % у 90-і роки.

4) У сучасних умовах зростаючу роль грає вивіз капіталу у формі експорту патентів, ліцензій, "ноу-хау", що обумовлено розгортанням НТР.

5) Ряд факторів сприяє перерозподілу сформованих потоків капіталу, до яких відносять: пожвавлення економічної активності в розвинутих країнах; тенденції до підвищення процентної ставки; погіршення положення ряду країн третього світу, зростаючі запити постсоціалістичних країн.

6) Намітилася тенденція вивозу підприємницького капіталу з країн, що розвиваються, і насамперед із групи "нових індустріальних країн". Тут процес міграції капіталу йде по наступних напрямках.

• країни, що розвиваються, (і колись індустріальні країни") - країни, що розвиваються;
• країни, що розвиваються - промислово розвинуті країни;
• країни, що розвиваються - слаборозвинені держави.

7) Особливістю 90-х років є рух іноземного капіталу в держави Східної Європи і СНД з максимальною прибутковістю і мінімальним ризиком – Угорщину, Польщу і Чехію, за прогнозами економістів - Росію, Польщу, Чехію та ін.

8) В останні десятиліття одержує подальший розвиток тенденція переорієнтації інвестицій у промислово розвинуті країни. В даний час на їхню частку приходиться 75 % імпорту підприємницького капіталу. Відбуваються зрушення й у галузевій структурі прямих іноземних інвестицій. Тут особливо варто підкреслити зростання вкладень у сферу послуг з 25% до 55 %.

 

2. Світовий ринок позичкових капіталів охоплює сукупність різних компаній, банків, валютно-кредитних закладів, що забезпечують рух позичкового капіталу у світовому господарстві. Він включає в себе світовий кредитний ринок, світовий фінансовий ринок та євроринок (рис. 7.3.). Всі ці сектори світового ринку позичкового капіталу взаємопов’язані: на практиці постійно відбувається взаємне переливання капіталів.

Світовий кредитний ринок — це частина ринка по­зичкових капіталів, де здійснюється рух капіталу на основі терм­іновості, повернення та сплати відсотків.

 

Короткострокові	Довгострокові
Світовий грошовий ринок	Світовий кредитний ринок	Світовий фінансовий ринок
Короткострокові операції від одного дня до року	Середньо- та довгострокові іноземні кредити	Емісія та операції з цінними паперами
Ринок євровалют	Ринок середньо- та довгострокових єврокредитів	Єврофінансовий ринок: · Ринок єврооблігацій · Ринок євроакцій · Ринок євровекселів · Ринок нових фінансових інструментів
Євроринок

 

Рис. 7.3. Структура світового ринку позичкових капіталів.

 

Світовий фінансовий ринок — це частина ринка позичко­вих капіталів, де переважно здійснюється емісія, купівля-продаж цінних паперів, у тому числі і в євровалютах.