Дипломатичне красномовство

Семінар № 5

Тема: Слухання та обговорення самостійно підготовлених публічних виступів різних жанрів

Теоретичні питання:

1. Академічне красномовство.

2. Політичне красномовство.

3. Судове (юридичне) красномовство.

4. Церковне красномовство.

5. Суспільно-побутове красномовство.

Академічне красномовство

Найважливішим і найскладнішим у риторичній практиці є публічне ораторство. Власне, антична риторика й виникла як наука про публічну (на площах, зборах, у судах) живу промову. У пізніші часи поступово почалося розгалуження і відбрунькування інших видів і жанрів промов, розвинулося галузеве (академічне, військове, педагогічне та ін.) красномовство, збагатилося мовними засобами і специфічними технічними прийомами. Проте й досі головним випробуванням для ораторів залишається жива публічна промова перед великою аудиторією, бо вона багатоаспектна, відповідальна і трудомістка.

Академічне красномовство — це ораторська діяльність науковця та викладача, який доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки. Воно застосовується у шкільній (різних рівнів) і науковій аудиторіях. Слово походить від грецького оскосбфіа — так називалися сади, поблизу Афін, що начебто належали міфічному героєві Академу. Згодом цим словом назвали філософську школу, засновану Платоном у IV ст. до н. е. саме в цій місцевості.

В Україні зародження академічного красномовства пов’язане з функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської академії, хоча тут теж були дуже відчутні релікти схоластики. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київський, Львівський, Харківський т. ін).

Видатними представниками українського академічного красномовства були М.Максимович, М.Костомаров, В.Єрмаков, Феофан Прокопович.

Головні риси академічного красномовства — доказовість, бездоганна логічність, точність мислення, чітка, позбавлена будь-якої двозначності, термінологія. Наука, як відомо, є точним описуванням реальних, матеріальних явищ світу. Наукове описування цих явищ в усному слові і живить академічне красномовство. Не менш суттєво, що результати наукових досліджень мусять бути донесені до громадськості (не кажучи вже про студентів та учнів) у дещо спрощеній (адаптованій) формі. Водночас школярі та студенти мусять опанувати мову науки, її термінологію та спосіб викладення. Звичайно ідеалом наукової лекції є виклад, адекватний складності об’єкта дослідження. Тому виступи видатних учених перед професійною аудиторією часто важко доступні навіть молодим ученим, не кажучи вже про школярів. Адаптованості матеріалу до свідомості учнів сприяє використання різноманітної наочності, в першу чергу — із застосуванням технічних засобів. Лектор-професіонал не замикається на предметі своєї науки, а дбає про міжпредметні зв'язки, оскільки будь-яка галузь науки існує не ізольовано, вона пов'язана з іншими галузями знання. Наприклад, викладач риторики не може не апелювати до історії, філософії, релігієзнавства, літературознавства і т. п.

До жанрів академічного красномовства належать: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція (вузівська та шкільна), реферат, виступ на семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда.

 

Публічне красномовство комбінує і синтезує в собі багато ознак. Це видно з таких його характеристик:

а) за змістом воно є суспільно важливим і проблемним;

б) за формою реалізації публічне мовлення є писемно-усним;

в) за відношенням до форми мовлення є книжно-розмовним;

г) за функціональним типом мовлення публічна промова може бути синтезом елементів усіх функціональних мовних типів — розповіді, опису, міркування, монологу;

д) за характером реалізації публічне мовлення є підготовлено-імпровізаційним.

Змістом публічних промов обирають, як правило, дуже важливі і часто проблемні для їх вирішення питання суспільно-політичного, громадського чи виробничого життя. Це можуть бути проблеми, що потребують публічного ствердження чи заперечення, аргументації чи спростування, розв'язання конфлікту та обрання правильного вибору.

Писемно-усна форма реалізації публічної промови означає, що вся підготовча робота (задум, концепція, породження тексту: тези, положення, докази, факти, мовне вираження) фіксується на папері, тобто має писемну форму і належить тільки оратору. Цей писемний етап необхідний для того, щоб промовець сам умів викласти хід своїх думок послідовно, логічно, несуперечливо, нічого не забути з основних думок ("не загубити думку"), докладніше розібратися у власних судженнях і відчути їх вагу. На цьому етапі промовець може виявити, що те, яке здавалося йому важливим "в умі", виявляється не таким суттєвим, якщо його вже написано на папері. Проте можуть з'явитися якісь нові нюанси думок. Д. Кар неп радить постійно занотовувати свої думки й обдумувати їх, розмірковувати. В цей час ніби "ваша свідомість перетворюється у дійсно творчу силу... Записуючи, я відшліфовую як саму думку, так і її словесну форму... значно легше аналізувати факти після їхнього попереднього запису: добре сформульована проблема — наполовину розв'язана проблема".

Часто людині здається, що вона скаже без написаного тексту швидше, більше, точніше, тому що писання справді трудомістке.

Однак вона не може бути впевнена в тому, як вона це скаже, а неоформлена в мову думка або погано оформлена не зможе переконати слухачів, досягти мети.

На етапі виголошення промови підготовлений текст має відчужитися від паперу і стати ніби усномовним породженням. Тут настає зручний момент для мовної імпровізації, але вона буде легкою й природною, якщо промовець знатиме, що вона заземлена на уже відшліфований і готовий у голові писаний текст. І якщо через брак доброго настрою чи з іншої причини у процесі виголошення промови не виходить гарна імпровізація, то ніколи не станеться провалу, бо можна легко "опуститись" на надійну платформу — готовий і завчений писаний текст. Цю звичку добре виробити тим, кому промовляти доводиться дуже часто незалежно від бажання, а залежно від потреби (лекторам, викладачам).

Отже, у публічній промові роль писемної і усної форми мови майже врівноважується. Нині писемну підготовку можна полегшити за допомогою комп'ютера.

Писемно-усна форма реалізації публічного мовлення надає промові книжно-розмовного характеру, що виявляється найбільше на підготовчому писемному етапі: у граматичній правильності, дотриманні норм літературної мови, у логічній послідовності, точності і стислості матеріалу, у доцільності добору художніх засобів. Книжний характер публічної промови залежить від галузевої сфери функціонального стилю: офіційно-ділова, виробнича, політична промова; навчальне, судове красномовство тощо.

Розмовний характер промови виявляється передусім у її усному проголошенні і використанні тих мовних виражальних засобів, зокрема емоційно-вольових, які впливають на слухачів і здатні активізувати їх сприймання та пізнавальну і творчу діяльність. Головна вимога до виголошення публічної промови — це природність, а не штучність спілкування. {Природність виявляється у безпосередності мовного контакту, звертанні до слухачів та їхній адекватній реакції, невимушеності розмови, спонтанності виникнення і виголошення думки, відповідній інтонації, доцільності використання невербальних засобів спілкування (міміки, жестів, поз, рухів), у пристойному вигляді особи промовця.

Для слухачів сприймання виголошуваної промови є важчим, ніж писаного тексту, бо відсутній зоровий образ мови (текст) і повертатися до сказаного неможливо, його вже немає. Така природа живого мовлення. Тому в процесі виголошення публічної промови можуть залучатися засоби усного розмовного мовлення, не передбачені писемним текстом: звертання і запитання, вставні слова, повтори — зв'язки і підхоплювані тексту, паралельні синоніми або синонімічні заміни, пояснення окремих термінів чи інших слів, легке тлумачення, що не спотворює істинного значення.

Підготовчо-імпровізаційний характер публічних промов виявляється у тісному зв'язку двох основних етапів: підготовчого і виконавського. На виконавському етапі імпровізація неминуча, тому що прочитаний без неї текст не стане промовою, а буде читанням, яке створюватиме ефект штучності. Проте імпровізація буде вдалою тільки за наявності попередньої доброї мовної підготовки. На думку Д. Карнегі, "добре підготовлена промова — це 9/10 вимовленої промови".

Про значення підготовчого етапу для імпровізації під час промови В. Гюго писав так: "Імпровізація — не що інше, як раптове і довільне відкриття резервуара, який називається мозком, але треба, щоб цей резервуар був повний, від повноти думки залежить багатство мовлення. По суті, те, що Ви імпровізуєте, здається новим для слухачів, але є старим для Вас; говорить добре той, хто поширює роздуми цілого дня, тижня, місяця, а іноді і цілого свого життя у мовленні, яке триває годину".

Публічне мовлення має кілька різновидів за галузевим і жанровим критеріями.

Лекційно-пропагандистське красномовство має в своєму складі три види виступів (лекцій):

а) власне наукові, теоретичні: лекції, наукові доповіді і повідомлення;

б) науково-методичні: навчальні лекції;

в) науково-популярні: лекція-огляд, лекція-екскурсія, кіно- чи телелекція.

Наукові доповіді і повідомлення, наукові лекції містять теоретичні положення з теми якоїсь актуальної проблеми чи питання, докази і факти, ілюстративний матеріал. Виклад повинен бути об'єктивним, незалежним від суб'єктивних уподобань доповідача, добре аргументованим. Тут діють не емоції, а сила доказу, логічність міркувань і закономірність результатів. Стан промовця також має бути стриманим. Такі лекції, як правило, є монологічними.

Науково-популярні лекції до логічно викладеного об'єктивного змісту потребують ще емоційно-експресивних доповнень для того, щоб задіяти всі психічні можливості сприйняття у реципієнтів. Тому науково-популярні лекції мають багато підвидів. Залежно від того, які елементи мовного спілкування вводяться в лекцію, зокрема діалоги чи полілоги, виділяють: лекцію-показ, лекцію-огляд, лекцію-бесіду, лекцію-інструктаж, лекцію-інформацію, лекцію-підсумок тощо.

Кожний з різновидів лекцій має свої композиційні особливості і прийоми активізації перцептивно-пізнавальних можливостей реципієнтів, і кожний педагог, як щоденний оратор, має знати про них і володіти ними. Лекція-показ—це розповідь з демонстрацією того, що і як треба робити. Лекція-інформація — це послідовний виклад теоретичних положень з великим фактажем. Треба знайти спосіб так подати його, щоб не змішалося все докупи. Лекція-бесіда — це вміла комбінація монологу і діалогу, що значно активізує увагу і мислення слухачів, робить їх співучасниками творчого пізнання.

До якого б виду не належала лекція, вона має продумуватися і будуватися за певним планом, в якому треба передбачити риторичні засоби активізації уваги слухачів.

Цікаво простежити, як вузівська лекція поступово перетворювалася на науково-популярну (публічну). Оскільки відвідування занять у XIX ст. було вільним, то лекції талановитих викладачів приваблювали багатьох студентів, а згодом і широке коло зацікавлених. З другої половини XIX ст. лекції вже читаються вченими спеціально для широкої аудиторії, виникає науково-популярна лекція. В епоху масових комунікацій, завдяки використанню радіо та телебачення, ця форма пропаганди наукових знань набуває особливого резонансу (згадаймо хоча б поширену нині популяризацію досягнень медицини — медичні курси, лекції, не кажучи вже про більш лапідарні форми репортажу та інформації щодо найновіших наукових досягнень, які подають відповідно підготовлені теле- й радіожурна-лісти).

Політичне красномовство

Політична промова — це заздалегідь підготовлений гострополітичний виступ з позитивними чи негативними оцінками, обґрунтуванням, конкретними фактами, з накресленими планами, перспективою політичних змін.

Політичною промовою може бути парламентський виступ як публічне намагання переконати аудиторію в доцільності певної ідеї, заходів, дій. Для цього використовуються оригінальні пропозиції, аргументи, несподівані думки, емоційний виклад, швидка реакція, "рамка" мовного етикету.

Мітингова промова—це запальний виступ, переважно на гострополітичну, актуальну для суспільства або певної частини громадян тему, дохідливою для мас мовою, з емоційно-експресивними оцінками. Промовець має на меті спонукати людей до певних, часто протиправних, дій або законотворців—до прийняття відповідних законів.

Публічний виступ серед населення стимулює ораторську творчість, бо він завжди має бути сьогоденний і часто в різних, іноді непередбачуваних умовах: на заводі, у полі, на фермі, в порту, в аудиторії тощо.

Політичні промови майже завжди є гостро публіцистичними, тому що в них є ствердження якоїсь ідеї, погляду, напрямку, ідеологічної позиції, а це неминуче означає відсторонення інших позицій, якщо навіть вони й не називаються. Вираження ідейної позиції, особливо на великий загал слухачів, завжди потребує пафосу, який може виражатися по-різному: вдалими, "ударними" перифразами, порівняннями і зіставленнями, епітетами й метафорами, морально-етичними антитезами, ствердними запереченнями; повторенням певних ідеологем; гіперболами, актуалізацією окремих слів і виразів, влучних і дотичних до ситуації, оказіональним новотворенням, аритмічним синтаксисом, експресивним тонуванням. Попередньо підготовлена і написана політична промова завжди має бути розрахована на живе виголошення. 1, як правило, політична промова вдається тоді, коли вона не прочитана і навіть не виголошена, а з розумом сказана.

Наприклад, можна уявити, як прозвучала під час виборчої кампанії промова кінорежисера Р. Синька про Івана Драча, і виділити в ній засоби публіцистичної політичної промови.

Політичне красномовство, як правило, пов'язане із соціальним

розшаруванням суспільства, зіткненням інтересів різних класів, які виражено в програмах різноманітних партій. Через це політичний оратор є ангажованим ("завербованим"). Він може вкладати у свою промову яскраве особисте ставлення до тої чи іншої проблеми, але сама проблема залишається значною у громадському відношенні, надособистісною. Це визначає підвищену ідейність політичної промови.

Політична риторика диференціюється на такі основні жанри, як політичні промова, доповідь, виступ, інформація, огляд і бесіда, що різняться між собою обсягом (більшим або меншим) та вагомістю вкладеного оратором змісту. Наприклад, політична доповідь виголошується зазвичай на партійному з'їзді й окреслює стратегію політичної діяльності цієї партії. А політичну інформацію можна почути в підвідомчих цій партії осередках освіти, дитячих закладах (типу скаутських чи піонерських), розрахована вона на ліквідацію політичної безграмотності. Огляд чи бесіда обираються політиками, які хочуть знайти свою аудиторію на виборчій дільниці. Політичний виступ або промову ми часто чуємо з екрана телевізора чи по радіо (наприклад, виступи депутатів у Верховній Раді).

Політична промова диференціюється за сферою функціонування на парламентську, мітингову та воєнну. У моменти суспільного неспокою, революцій чи соціальних перетворень значного поширення набувають мітингові промови. У періоди стабілізації суспільного життя переважає цікавість до парламентського красномовства. У наш час розвивається швидко як парламентське, так і мітингове красномовство. Зрозуміло, що підтримання бойового духу та патріотичних почуттів неможливе в умовах воєнних дій без виступів командирів різного рангу: відомі численні випадки, в яких слово було рівноцінне зброї.

Особливого значення набирає політичне красномовство за умови широкого тиражування його засобами масової комунікації: пресою, радіо, телебаченням.

Дипломатичне красномовство

Дипломатичне красномовство має кілька видів промов, серед яких поширені:

а) промови на міжнародних та міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах;

б) промови під час дипломатичних актів (угод, контактів, комюніке);

в) промови під час візитів, прийомів, прощань, нагород тощо;

г) дипломатичне листування.

Дипломатичне красномовство досягає належного розвитку тільки у вільних державах, що проводять активну міжнародну політику. Воно потребує від оратора бездоганного володіння рідною літературною та іноземними мовами, гарної вимови, розвиненого чуття мови, вміння підключатися до потрібних тем, ідей, думок, зацікавлено вести бесіду, потребує такту і коректності. Для оратора-дипломата потрібні воля, сила, інтелект і разом з тим обережність та обачність.

В Україні дипломатичне красномовство започаткувалося у часи Київської Русі, продовжувалося в періоди державного будівництва за часів Богдана Хмельницького, козаччини і гетьманщини, в період Української Народної Республіки (1917—1920 рр.) і нині активно розвивається, набирає сили в Українській державі з 1991 р.

Дипломатичне красномовство належить до особливо вишуканого виду. Це елітарний, вищий рівень мовлення. Навчитися цьому самому неможливо. Його треба спеціально вивчати як засіб професійної дипломатичної майстерності. Дипломатичне красномовство започаткувалося в античній риториці. Для того щоб досягти успіху в переговорах з представниками інших країн, треба було бути гарним контактним оратором, володіти майстерністю спілкування. Бувало так, що часто великі оратори ставали послами своїх країн і домагалися значних успіхів (Горгій, Демосфен). Упродовж віків міжнародне співробітництво виробило певні правила і норми дипломатичного спілкування, порушення яких не допускається й нині. їх треба суворо дотримуватися в дипломатичних промовах та інших жанрах цього спілкування, як усних, так і писемних, бо вони закріпилися традицією і стали тими умовностями, що допомагають підтримувати процеси міждержавного спілкування.

Сукупність таких загальноприйнятих правил, традицій, умовностей називають дипломатичним протоколом. До змісту цього поняття входять нині практично всі сфери дипломатичної діяльності: визнання нових держав, встановлення дипломатичних відносин, відкриття місій і представництв, призначення глав дипломатичних представництв, вручення вірчих грамот, здійснення дипломатичних візитів, бесід, переговорів, скликання міжнародних нарад і конференцій, підписання конвенцій, комюніке, заяв, угод, договорів, зустрічі і проводи офіційних делегацій, реагування на святкові і трагічні події, на державну символіку країни-представника і країни перебування, дипломатичні прийоми і листування.

Основою дипломатичного протоколу є правила міжнародної ввічливості, закріплені Віденською конвенцією про дипломатичні відносини 1961 р.

Дипломатичний протокол передбачає правила реакцій, дій, учинків, поведінки, проте основну і найбільшу частину його складають морально-етичні правила поводження і мовний етикет в різних ситуаціях дипломатичного спілкування.

Етичність дипломатичного красномовства виявляється через такі мовні знання й уміння промовця:

— знання, крім предмета викладу, дипломатичної термінології, яка здебільшого має іншомовне походження;

—знання мовних формул усіх типів (номінативних, атрибутивних, предикативних, адвербіальних) та умов використання їх відповідно до дипломатичних рангів промовців;

— володіння дипломатичним мовним етикетом відповідно до умов спілкування, рангів співрозмовників і жанрів дипломатичного дискурсу;

—володіння мовними засобами ідентичності, тотожності (різними видами синонімії) та опозиційності, контрастивності, альтернативності (різними видами антонімії), яке дає промовцеві можливість уникати прямолінійності суджень, категоричності відповідей (вміння не сказати ні "так", ні "ні");

— володіння такими комунікативними якостями мовлення, як логічна послідовність, точність, ясність, стислість, доречність, виразність, образність і національна традиційність.

Оскільки традиції і правила дипломатичного спілкування виформувалися як результат довготривалого досвіду міждержавної співпраці, то до сфери сучасної української дипломатичної термінології успадкувалося багато слів іншомовного походження. І хоча майже кожному з них є український відповідник у вигляді окремого слова або мовної формули чи описової конструкції, мовний етикет і правила дипломатичного мовлення потребують обов'язкового вживання слів і виразів саме іншомовного походження.

Наприклад: агреман (фр.) — у міжнародному праві попередня згода держави на прийняття певної особи як глави дипломатичного представництва іншої держави (отримати агреман, запит на агреман, відмова в агремані), аташе (фр.) — ранг співробітника дипломатичного представництва та відомства закордонних справ або особа, що відає певними питаннями у дипломатичній місії (аташе з питань культури, військовий аташе); комюніке (фр.) — офіційне повідомлення про хід або наслідки дипломатичних переговорів (в комюніке повідомляється, опубліковано комюніке)', парафування (гр. фр.) — попереднє підписання міжнародного документа ініціалами уповноважених осіб, які брали участь у його виробленні (парафування договору);ратифікація (лат.) — затвердження верховним органом влади держави міжнародного договору, який з певного моменту набуває чинності для цієї держави (Верховна Рада України парафувала договір про...); денонсація (фр.) — відмова однієї зі сторін міжнародного договору від його виконання, що призводить до припинення дії договору або повідомлення про припинення дії, розірвання договору (...призвело до денонсації договору); консул (лат.) — службова особа однієї держави, яка постійно перебуває в певному пункті іншої держави, захищаючи правові й економічні інтереси своєї держави та її громадян (Генеральний консул України у Нью-Йорку); екстрадиція (фр.) — видача іноземній державі особи, яка порушила закони цієї держави (договір про екстрадицію злочинців).

Частина дипломатичних термінів розвинула вторинні значення і стала суспільно-політичними чи загальнонауковими термінами: аудієнція, альянс, глобалізація, декларація, імунітет, коаліція, конгрес, легалізація, місія, церемонія тощо. За походженням більшість іншомовних термінів у дипломатичній лексиці, як і у правничій галузі, є запозиченнями з класичних мов — грецької (протокол — prцtokollor, prцtos — перший + kollo — приклеюю) та переважно латинської (кодекс — codex — книга; декларація — declaratio, declaro — заявляю, оповіщаю; агент — agens (agentis) — діючий; місія — missio—посилка, доручення; конгрес — congressus — зустріч, збори; імунітет — immuni tas (immunitatis) — звільнення, свобода; нота — nota—знак, зауваження; ратифікація — ratificatio < ratus — затверджений + facere — робити; екзекватура — exsequor—виконую; консул—consul; легат — legatus — посол; преференція — praefere — вважаю за краще; легалізація — legalis — законний; аудієнція — audientia — слухання; контингент — contin-gens — той, що трапляється; церемонія — caeremonia — благоговіння, культовий обряд, торжества; коаліція — coalitio — союз; інтеграція — integrado — поповнення; конвенція — conventio — договір, угода; меморандум — memorandum—те, про що слід пам'ятати).

Формування класичних правил геополітики та дипломатії (а саме Віденський конгрес 1814—1815 pp. та Аахський протокол 1818 р. заклали правила і традиції дипломатичного церемоніалу та протоколу) збіглися з періодом панування у Європі французької мови. Багато дипломатичних термінів, що мають класичну основу, прийшли до нас через посередництво французької мови: акредитація (фрі accrйditif < лат. accreditivus — довірчий); глобальний (фр. global < лат. globus — куля); регламент (фр. reglaement < лат. regula — правило); комюніке (фр. communiquй < лат. communico — повідомляю); резидент (фр. resident < лат. residens — той, що залишається на місці); віза (фр. visa < лат. visus — побачений); екстрадиція (фр. extradition < лат. ех — з, поза + traditio — передача); етикет (фр. йtiquette від флам. steeken — встромляти); альянс (фр. alliance від allier — з'єднувати).

Трапляються у дипломатичних текстах і окремі сталі вирази латинського походження. Деякі з них подаються літерацією оригіналу: modus procendi (спосіб визначення засобу дії) — дипломатичний термін, що означає спосіб дії, тобто визначення, яким чином і в якому порядку має бути виконане яке-небудь зобов'язання чи дія; ad interim (par interim) — латинський термін, частіше вживається скорочено а. і/р. і перед назвою посади дипломатичної особи, яка підписує акт чи документ, і означає, що вона лише тимчасово виконує ці обов'язки. Modus vivendi (спосіб співіснування) —дипломатичний термін, що позначає тимчасову, як правило, короткотермінову угоду. Ne variertur (не підлягає зміні) — латинський вираз, що звичайно вживається при кінцевому узгодженні чи при парафуванні якої-небудь угоди; означає, що при остаточному оформленні тексту в нього не може бути внесено ніяких змін; ad referendum — термін означає "за умови схвалення". При укладанні угоди, акту, проекту чи пропозиції така позначка робиться особою, яка його підписує, на знак того, що в силу документ вступає лише за умови схвалення його урядом; casus belli — безпосередній формальний привід для виникнення війни між державами; ex officio—за посадою; casus foederis (випадок союзу) — обставини, які зобов'язують державу, відповідно до договору про військовий союз, вступити в війну, яку веде союзна держава; rebus sicstan-tibus (обумовлення незмінних обставин), скорочено R. S. S. — термін, що позначає обставини, зміна яких призведе до скасування договору.

Деякі вирази функціонують у формі української літерації, проте не перекладаються: де-юре (лат. de jure) — юридично, за правом, формально; де-факто (лат. de facto) — фактично; персона грата (лат. persona grata — букв, бажана особа) — особа, кандидатура якої в якості дипломатичного представника в якій-небудь державі прийнята урядом цієї держави; персона нон грата (лат. persona non grata — букв, небажана особа) — дипломатичний представник, який не користується довірою з боку уряду тої чи тої держави, куди він призначається, або той, що втратив довіру і підлягає відкликанню; статус-кво (лат. status quo) — існуючий стан справ; гоноріс кауза (лат. honoris causa — букв, заради шани) — за заслуги, почесне звання, почесна посада.

Ряд сталих виразів, запозичених з історії світової дипломатії, фігурують у практиці українських дипломатичних текстів у перекладеній формі: джентльменська угода (gentleman agreement) — усна дипломатична угода без будь-яких письмових доказів; блискуча ізоляція (splendid isolation)—термін виник на позначення англійської дипломатичної доктрини, що характеризувалася утриманням від усіляких попередніх і довготривалих союзів з іншими державами і збереженням повної свободи дії; озброєний нейтралітет — термін виник за назвою принципу ліги нейтральних держав, що була утворена 1780 p. у період війни північноамериканських колоній за незалежність (суч. Позиція озброєного нейтралітету у відносинах з...); політика доброго сусіда — термін виник від назви позиції США стосовно країн Латинської Америки, проголошеної Франкліном Рузвельтом (суч. політика добросусідства і співпраці); добрі послуги (фр. bonus offices, англ. good offices) — міжнародно-правова процедура, що стосується військового права, з часів Гаагзької конференції 1899 р. входить у нормативну частину міжнародного права. Поняття "добрі послуги" передбачає, що коли переговори між двома державами не мають перспектив і здатні лише загострити становище, одна чи кілька третіх країн мають право запропонувати свої послуги з метою налагодження контакту і мирного врегулювання проблеми.

Деякі слова і вирази у дипломатичній практиці і на сьогодні прийнято вживати французькою мовою. Наприклад: charge d'affaires (фр.)—повірений у справах; особа, яка заміщає посла у його відсутність. Існує ціла система коротких записів на візитних картках, які передають певне ставлення до особи: p.f (pourfiliciter) — поздоровлення; p. r. (pour remercier) — подяка; p. c. (pour condolіance) — співчуття; p.f N. A. (pour fіliciter Nouvel An) — поздоровлення з Новим роком; p. p. (pour presenter) — заочна рекомендація нової особи, яка прибула на роботу до представництва; p. p. c. (pourprendre conge) — висловлення прощання у зв'язку з остаточним від'їздом із країни, коли прощальний візит не наноситься.

Суттєвою ознакою дипломатичного мовлення є й високочастотне використання стійких словосполучень, які усталились як мовні формули обов'язкового використання. Ці мовні формули — складні назви держав, міжнародних організацій, назви представництв і офіційних осіб за посадами, рангами: Співдружність незалежних держав, Сполучені Штати Америки, Велика Британія, Організація Об'єднаних Націй, дипломатичне представництво, країна перебування; генеральний консул,радник першого класу, перший секретар першого класу, Надзвичайний і Повноважний Посол першого класу і т. ін. В публічних промовах, дипломатичному листуванні ці назви-формули не можна скорочувати чи заміняти абревіатурами.

Дипломатичним протоколом окремо передбачено, коли і які можна вживати синонімічні вирази на означення особи (Президент — глава держави — найвища посадова особа держави; Прем'єр-міністр — глава Кабінету Міністрів — глава уряду країни; глава управління закордонних справ держави — глава зовнішньополітичного відомства — особа, яка очолює відомство закордонних справ — міністр закордонних справ (в Україні). Є також офіційний реєстр складноскорочених слів (абревіатур), які можна вживати.

Для дипломатичних промов обов'язковим є етос "міжнародної ввічливості", поваги і шани всього, що представляє і символізує свою державу і державу партнера. Він виявляється через мовні формули міжнародної і національної ввічливості та компліментів, без яких немислиме дипломатичне спілкування ні в усній формі (промови, заяви, виступи, діалоги, інтерв'ю), ні в писемній (дипломатичне листування). Мовні етикетні формули в дипломатії складалися віками, поєднуючи в собі елементи міжнародної й національної етики.

Традиції мовної ввічливості української дипломатії добре ілюструє лист гетьмана "Військ Запорозьких і всієї України обіруч Дніпра" Богдана Хмельницького до шведського короля Карла Густава, надісланий з козацької столиці Чигирина 1656 р., який уже тоді засвідчив ту "міжнародну ввічливість", що є характерною ознакою і сучасного дипломатичного спілкування:

Найясніший королю Швеції, наш вельможний пане і друже.

З наказу самої природи і з нашої вродженої прихильності до кожного ми звикли нікому не робити кривди, а навпаки, змагатися у доброзичливості з тими, хто ставиться до нас прихильно. Отже, ми, відчуваючи добре і достатньою мірою ясне ставлення до нас вашої королівської величності, вже двічі, з душевною насолодою, відіслали листи до вашої королівської величності. Але якимсь чином, як проти нашого бажання, так і проти бажання вашої королівської величності, вони і досі не торкнулися рук вашої королівської величності. Таким же чином частіші нагоди до бесід були відрізані з обох сторін, це треба приписати не якійсь ворожій недбайливості з нашого боку, в зависній ненависті тієї ж долі. Тепер, отже, для підтвердження нашої приязні до вашої королівської величності ми повідомляємо і ясно заявляємо, що не дамо нікому допомоги — хоч би до цього нас часто закликали—ані підемо ні на кого в наступ, але при Божій допомозі захищатимемо, як зможемо, віру, волю і наші кордони. Хоч би поширювалась якась несприятлива чутка, ніби ми піднімаємо зброю проти вашої королівської величності. То нехай ваша королівська величність дасть якнайменше віри цій безглуздій чутці, бо ми (як свідчать про нас минулі події) ніколи без причини не трубимо сигналу. Подавець цього листа усно і більш докладно викладе вашій королівській величності нашу доброзичливість. Тим часом благаємо у Всевишнього найліпшого Бога вічного щастя вашій королівській величності.

Дано в Чигирині, дня 13 липня 1656 за старим календарем.

Вашій королівській величності, вельмишановного пана і друга готовий до послуг друг Богдан Хмельницький, гетьман Військ Запорізьких.

Сукупність етикетних мовних формул, формул ввічливості (у всіх можливих варіантах) формує систему мовного етикету кожної нації, і не тільки у сфері дипломатії. За визначенням лінгвістичної енциклопедії, мовний етикет є системою "стійких формул спілкування, рекомендованих суспільством для встановлення мовленнєвого контакту співрозмовників, підтримання спілкування у виразній тональності відповідно до їх соціальних ролей і рольових позицій відносно один одного в офіційних і неофіційних обставинах".

Правила мовного етикету, що витворювалися століттями українським народом, становлять особливу групу стереотипних, стійких форм спілкування, що реалізуються в основному в одиницях лексичного ("Дякую", "Добридень"), фразеологічного ("Ні пуху ні пера") і частково морфологічного рівнів (вживання займенникових і дієслівних форм пошанної множини, наприклад: Ви чарівні; бабуся стомилися тощо).

Більшість етикетних формул, які ми вживаємо у повсякденному житті, закладені у нашій свідомості як своєрідні кліше або заготовки, що є адекватними тій чи іншій ситуації. С. Богдан зазначає, що "це готові формули не тільки з точки зору їх граматичної впорядкованості. Позиційна стійкість окремих лексем у етикетних формулах умовна (зичимо щастя і щастя зичимо), однак в окремих фразах подібні позиційні зміни неможливі (йдеться про фразеологічні одиниці). Іноді вони просто небажані з огляду на руйнування літературної норми або втрату регіональних особливостей".

У структурі мовного етикету виділяють формули, що "вживаються при зав'язуванні контакту між мовцями — формули звертань і вітань; при підтриманні контакту між мовцями — формули вибачення, прохання, подяки та ін., при припиненні контакту — формули прощання, побажання тощо. Це — власне етикетні мовні формули".

Звертання є необхідним початковим компонентом будь-якої промови. Без нього не буває й діалогу.

Серед формул ввічливості найпершою, безсумнівно, є звертання.

Звертання — граматично незалежний та інтонаційно відокремлений компонент речення чи більш складного синтаксичного цілого, що позначає особу або предмет, до якого безпосередньо звернена мова того, хто говорить або пише. Як правило, категоріальним засобом вираження звертання в українській мові є кличний відмінок (вокатив) іменника або будь-яка рівнозначна йому словоформа у поєднанні з особливою кличною інтонацією. Звертання буває поширене і непоширене, до його складу може входити прикладка або ціле підрядне речення, що підпорядковується основному компоненту звертання. Як граматично незалежний компонент речення звертання має вільну позицію у ньому, може стояти на початку, всередині і в кінці речення. Якщо звертання вживається як окреме висловлювання, що виражає емоційно забарвлені спонукання до якоїсь дії або почуття радості, докору, осуду тощо, то воно становить еквівалент речення або особливий тип речення — вокативне1. Звертання належить до найдавніших риторичних фігур.

Ще Михайло Ломоносов у "Кратком руководстве по красноречию" визначав звертання як "чудову, сильну, пробуджуючу слово фігуру", зазначав, що "сею фігурою можна радити, засвідчувати, обіцяти, погрожувати, хвалити, насміхатися, утішати, бажати, прощатися, шкодувати, наказувати, забороняти, просити вибачення, оплакувати, жалітися, просити, вітати та інше".

Українська літературна мова, а саме офіційно-ділова сфера, має власну історію цього питання.

У часи Київської Русі поширеними були звертання княже, князю, дружино, людіє. Наприклад: В літо 986. Прийшли з Волги болгари магометанської віри, кажучи: Ти, князю, мудрий і розумом тямущий, а закону не знаєш...; Братіє і дружино!.

За часів Запорозької Січі побутували звертання, подібні до звертань у родині: батьку (гетьмане, отамане), діти мої, братове, браття, братці, братія, братики, що зумовлено "гуртовими порядками", які передбачали рівність усіх козаків між собою, а взаємини молодих і старших мали родинний характер. Наприклад: Здоров будь, батьку отамане, здорові братики!; Не сумуйте, братці, і не шкодуйте пороху! Козаки самі себе звали товаришами, а Запорозьке військо — товариством. Наприклад: І вийшов перед Хмельницького славний лицар Морозенко. Поклонився шановному товариству і промовив: — Пошліте мене, батьку Хмелю, і ви, чесне товариство, до пана Вишневецького; Кошовий зняв шапку, поклонився на всі сторони і промовив так: — Славне січове товариство, панове отамання і всі козаки-товариші. Ми вволили вашу волю, бо таке наше право, і на бажання товариства скликали сьогодні велику козацьку раду (А. Чайковський).

У часи УНР в офіційному вжитку переважали звертання пане, пані, панове, рідше — добродію, добродії (із прикметниковими означеннями — високодостойний, високоповажний, вельмишановний). Наприклад: Вельмишановний пане посол! Міністерство має за честь звернути рівночасно Вашу, вельмишановний пане посол, увагу про недопустимість повідомлення про такі справи телеграфом; Високоповажний пане міністре! Доводжу до Вашого ласкавого відома...; До вас звертаюсь, добродію. Слово товариш уживалось у значенні "заступник", як-от: Призначити товаришам Міністра закордонних справ П. Темницького.

У звертаннях до керівників держави використовувались такі назви: Гетьман, Головний Отаман, Диктатор.

Революція 1917р. внесла докорінні зміни у мовний етикет і найперше у формулу звертання. З мови поступово витіснилися звертання пан І пані, добродію І добродійко, так що сфера їх застосування надзвичайно зменшилася. Натомість активно стали використовуватися звертання товариш і громадянин І громадянка, але правила їх уживання досить сильно відрізнялися від правил дореволюційних звертань.

Отже, за словами М. Кронгауз, слід говорити не про заміну одних звертань іншими, а про заміну однієї системи звертань іншою.

Певний період існувало протиставлення двох класів — "панів" і "товаришів", тобто людей, які вживають відповідні звертання. Далі, в радянські часи, звертання пан І пані в офіційній мові вживалося лише стосовно іноземців з капіталістичних країн.

Давнє українське звертання товаришу, шановане у Запорозькій Січі і відновлене у XIX ст. як форма звертання у робітничому середовищі, зберегло і своє первинне значення: "товариш" — 1) людина, яка спільно з ким-небудь виконує якусь справу (від слова "товар"), бере участь у якихось діях, співучасник чого-небудь; компаньйон, спільник; 2) людина, пов'язана з кимось-небудь дружбою, щирий друг, приятель3.

Звертання громадянин є суто офіційним, а в однині та в поєднанні з прізвищем, професією або званням використовується тільки у сфері "людина — закон". Наприклад: Громадянин Петренко, чи визнаєте себе винним?' громадянин слідчий, але ніколи громадянин міністр.

Сьогодні в українську ділову мову як офіційне повернено звертання пан І пані, яке найчастіше вживається разом з прізвищем, професією або посадою у кличному відмінку (пане Дмитренку; пане вчителю; пане директоре).

Точна формула звертання у повсякденному побутовому вжитку виробляється користувачем мови суто індивідуально, залежно від його особистих уподобань, симпатій, конкретної ситуації та мети. Проте певних стандартних норм, особливо у діловому спілкуванні, слід дотримуватись. Існують такі типи звертань до осіб, що мають високий і надвисокий статус: до монархів (королів) та їх дружин — Ваша величносте.., Його величність..; до князів монаршого двору, принців, принцес: — Ваша високосте.., Ваша світлосте..; до аристократів — вельможний пане..; до глав урядів, держав, керівників центральних органів влади, шанованих гостей і таке інше можливе застосування так званого широкого адресата (тобто звертання пане + посада, звання або прізвище у кличному відмінку), але перед цим звертанням, на знак високої поваги та шани, додають прикметники високоповажний, вельмишановний, високодостойний, Ваша достойносте... тощо.

Важливу роль у дипломатичному листуванні відіграють звертання. Підручники з дипломатичного протоколу радять, готуючи той чи інший дипломатичний документ, ретельно продумувати формулу звертання. Найпоширенішою формулою є "Шановний пане + посада, звання або прізвище у кличному відмінку". Наприклад: Шановний пане Міністре, Шановний пане Посол, Шановний пане Петренку... Показовим є те, що за звертанням, яким починається нота або лист, можна визначити тональність документа. Наприклад, якщо нота починається словами: Пане Міністре, Пане Посол (без слова шановний), то це свідчить про стриманий або навіть напружений характер листа.

Актуальними для дипломатичних текстів є перераховані вище прикметники, які характеризують ставлення до адресата як до людини поважної і шанованої: Його Високоповажності Надзвичайному і Повноважному Послу Федеративної Республіки Німеччини в Україні...; Вельмишановний Едгергардте Гейкен!...

Як показує практика, у дипломатичному листуванні, що ведеться між представниками східнослов'янських країн, країн СНД, часто вживається така форма звертання, як ім'я та по батькові, також, як правило, з прикметником шановний І вельмишановний: Надзвичайному та Повноважному Послу України в Польщі Дмитру Васильовичу Павличку!..

Для дипломатичного листування важливим є не тільки звертання до адресата, а й те, від якої особи ведеться мова у тексті. Наприклад, за цією ознакою та за наявністю або відсутністю підпису такий найуживаніший дипломатичний документ, як нота, поділяється на два види — особиста нота і вербальна нота. Особиста нота має форму листа і стосується питань, що мають принципово важливе значення чи містить інформацію про якусь політичну подію. Вона складається від першої особи, від імені персони, яка її підписує. Текст особистої ноти починається із звернення, закінчується вона виявом поваги (компліментом), тобто трафаретною фразою ввічливості. Вербальна нота вважається одним із найпоширеніших документів дипломатичного листування. Вислів "вербальна нота" означає: "документ, який повинен якнайсерйозніше братися до уваги". Текст таких нот складається від третьої особи і не підписується. Вербальна нота також починається і закінчується формулами ввічливості.

Комплімент (фр. compliment) є, мабуть, чи не найдавнішим засобом мовного впливу, він може виразити приязнь, увагу, вдячність, сподівання і т. ін. Формула компліменту ("Формула трафаретної ввічливості") є невід'ємною складовою дипломатичної практики. Характер компліменту має враховувати принцип взаємності, особливо при направленні ноти-відповіді.

Комплімент, як правило, обрамлює текст — лист починається і закінчується формулою ввічливості, тобто можна говорити про спеціальні формули початку і кінця тексту.

Оскільки метою початкового компліменту є встановлення контакту, приязного тону, він містить, найперше, засвідчення поваги: Міністерство закордонних справ України засвідчує свою повагу…, Посольство України в Австрійській республіці засвідчує свою повагу... Часто засвідчення поваги поєднується з повідомленням: засвідчує свою повагу і має честь повідомити або з вишуканою формою прохання: Дипломатична академія при Міністерстві закордонних справ України засвідчує свою повагу Посольству Королівства Нідерландів в Україні і має честь звернутися до Вас, Вельмишановний пане Посол, з проханням.... Залежно від ситуації прохання може бути висловлене у різних формах:...має честь звернутися з проханням;...звертається з проханням...;...просить Вас...;... висловлює прохання...

Багатогранність мовних формул, широка палітра різноманітності нюансів мовної етики дає можливість змінювати тон дипломатичного листування від найвишуканішої люб'язності до стриманого ввічливого незадоволення залежно від ситуації, мети і типу документа. Цікавим прикладом є формула повідомлення, представлена в чотирьох різних документах: Користуючись нагодою, маємо честь поінформувати Вас...; В плані інформації повідомляємо...; Інформуємо Вас...; Доводжу до Вашого відома...Пор.: Повідомляємо Вас... — Маємо честь повідомити Вам...

Досить часто у дипломатичному листуванні присутні формули подяки за те, що вже було зроблене адресатом: дозвольте подякувати Вам за уважне і конструктивне ставлення до реалізації питання про...; Щиро дякую за Ваш лист...; Дозвольте висловити подяку за.,,; Щиро вдячні,,.

Заключна компліментна формула найчастіше виражає надію на подальшу співпрацю; залежно від ситуації може мати розгорнуту або скорочену форму: Дозвольте висловити сподівання, вельмишановний пане Посол, що Ваш візит до Дипломатичної академії України та Ваш виступ перед викладачами і слухачами сприятиме подальшому зміцненню дружніх і взаємовигідних зв'язків між нашими країнами, а також розумінню зовнішньополітичного курсу Королівства Нідерландів, спрямованого на підтримку демократичних реформ в Україні та особливостей діяльності Посольства Вашої країни, яке Ви очолюєте... або: Користуючись можливістю, висловлюємо надію на наше подальше плідне співробітництво.

Засвідчення у повазі є також обов'язковим компонентом для заключної формули: Міністерство користується нагодою, щоб поновити Посольству запевнення у своїй вельми високій повазі. В одній розгорнутій комбінованій формулі можливе поєднання засвідчення у повазі і сподівання на співпрацю: Користуючись можливістю, Дипломатична академія України при МЗС України засвідчує свою глибоку повагу до Посольства Німеччини в Україні і сподівається на подальшу плідну співпрацю.

На окрему увагу заслуговує вираз користуючись нагодою. Він вживається, як правило, в заключному компліменті на знак того, що автор вважає за потрібне, поряд з офіційним питанням, висловити своє ставлення або ставлення організації до особи чи організації, якій адресується лист. Інколи слова користуючись нагодою в компліменті випускаються, наприклад, якщо у ноті повідомляється про якісь трагічні події, що відбулися в країні, про людські жертви тощо.

Комплімент не застосовують, якщо повідомляється про траур у країні, коли висловлюється співчуття, а також у випадках, коли відомства закордонних справ тієї чи іншої країни з якихось причин не використовують компліменти у своєму листуванні.

Церковне красномовство

За традицією, що склалася у вивченні риторики, ми аналізуємо лише християнське релігійне красномовство, що виникає в річищі традиційної української культури і є найпоширенішим в Україні (у свою чергу, тут із зрозумілих причин акцентовано, насамперед, практику православної та греко-католицької Церков і лише почасти — протестантських конфесій). Щодо релігійної проповіді таких екзотичних течій, як індуїзм, буддизм, неоязичницькі угруповання тощо, ми залишаємо читачеві простір для самостійного ознайомлення з цими питаннями.

Церковне красномовство — це проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії у практиці різноманітних християнських конфесій. Релігійне красномовство виникає не тільки у сфері християнської культури. Воно існувало в зародку, наприклад, у Давній Греції. Але про богів тут розповідали переважно поети, а серйозні релігійні мислителі, на зразок хоча б Піфагора, дуже з того приводу гнівалися ("Багато небилиць про богів наскладали Гомер з Гесіодом!"). До того ж народна релігія поступово занепадала, а в епоху елінізму греки, у свою чергу, зазнали численних впливів інших релігій та культур, переважно азійських. Недарма ж видатного філософа Сократа вже в V ст. до н. е. стратили в Афінах за "неповагу до богів". Оборону стародавніх вірувань, так само як і міркування про можливість визнання деяких чужих богів, взяли у свої руки філософи, які вважали за доброчесність неухильне виконання обрядів традиційної релігії чи релігій (так, єгипетський Озіріс міг бути прирівняним до грецького Зевса).

В епоху елінізму духовне життя навіть пожвавилося, але в бік зростання всілякого марновірства та магізму: вірили в магів і цілителів, чудеса та зцілення, запозичені зі Сходу. Виник навіть спеціальний літературний жанр — ареталогія, що доводить справжність таких явищ і розповідає про появу богів і напівбогів у людському обличчі тощо. Але самі античні письменники до тих розповідей ставилися часом дуже скептично (наприклад, Лукіан із Само-сати, Тіт Лукрецій Кар).

Нестачі у проповідях, що обстоювали нові синкретичні культи (спроби пов'язати греко-римських богів з азійськит ми й африканськими) не було, як не було недостатку й у всіляких дивних сектах та об'єднаннях містиків, учасників містерій для "посвячених". Але ці тексти були найчастіше "прихованою" літературою для "посвячених" (наприклад, виклад "релігії Піфагора", який намагався змалювати міфологічного співака Орфея як "втаємниченого" пророка божественних істин). Усе це тріщало по швах і досить легко розпалося з появою християнства.

* * *

Як ми знаємо, християнська свідомість базується на Біблії і тих догматах (непорушних істинах віри), які усталено протягом століть колективним досвідом Церкви. Щоправда, лише для ортодоксальних християн (православних і католиків) цей досвід не менш значний, ніж Біблія та Святі Передання; протестанти ж не визнають його рівноцінним з Біблією.

Це визначає своєрідність церковного ораторства, ос^-новним жанром якого є проповідь — коментар до Біблії (хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує за будь-якої нагоди). Це не робить християнську риторику якоюсь "обмеженою", вузькою річчю. Більш того, саме завдяки апеляції до Святого Письма громадянські та інші інтереси людини стають "крупнішими", узагальненими. Політичний чи інший момент, якому потрібно надати місце в проповіді, мусить мати органічний зв'язок зі Святим Письмом. Проповідник не повинен відділяти Біблію від мирського, світського, а, навпаки, якомога інтенсивніше сполучати їх. Але треба, щоб події життя слугували ілюстрацією до Писання, а не, навпаки, коли Писання є "ілюстрацією" для зведення якихось політичних або життєвих рахунків.

Так, виголошуючи проповідь стосовно повернення блудного сина, священик може навести приклади із сучасного життя, коли політичні чи громадські діячі, або й багато звичайних людей навертаються до Церкви, відпавши від того корита з жолудями, що їм пропонувало безбожництво, повертаються до дому Отця Небесного. Таким чином, підкреслюється мудрість Святого Письма, що передбачає гріхи людини й дає відповідь на ті болючі екзистенціальні запитання, що їх заново розв'язує для себе кожне нове покоління.

У церковній практиці давно усталено читання Нового Завіту відповідно до церковних свят і повсякденних богослужінь. Літургічні читання в церкві, починаючи з Пасхи, поділяються на щотижневі цикли, що в сумі своїй підпорядковано розкриттю змісту Нового Завіту як Божественного Об'явлення. У всьому цьому є продуманий план, символіка та розвиток ідеї. Саме тому священик завжди мусить чітко усвідомлювати, який з моментів цього плану він сьогодні висвітлює людям, яким чином він пов'язаний з тим, щодо чого йшлося минулого разу, як сьогоднішня проповідь торує розуміння проповіді наступної, що виго^ дотуватиметься потім.

Водночас нагадаємо, що церковний рік, відповідно до старозавітної традиції, починається з вересня.

Першого вересня за Літургією читається уривок з Євангелія, де розповідається про початок проповіді Христа — як Він прочитав уривок про Месію з книги пророка Ісаії в назаретській синагозі (Лк. 4:16—19). Звучали слова про те, що Помазаник Божий прийшов сповістити про "час милості Господньої". Саме під цим знаком починається церковне новоліття.

Але ідейно, внутрішньо весь цикл церковних свят пов'язаний зі світлим Христовим Воскресінням — Пасхою. Основні 12 свят (за винятком Пасхи, що є "усім святам свято"), так само, як усі інші покликані розкрити нам містичне значення приходу Христа на землю, його величний, спасительний зміст. Без імені Христа не може відбутися жодна проповідь. Без пояснення того, чим сьогоднішній день є, з точки зору земного шляху Христа та Його місії, немає й проповіді, а це, просто "розмови з приводу".

За біблійною традицією, Новий рік у Візантії та в Росії до Петра І, починався 1-го вересня (звідси й початок нового навчального року в наших навчальних закладах.

У народі нерідко й донині церковні свята сприймаються не завжди так, як потрібно. Річ у тім, що церковний календар, прийнятий за часів християнізації, механічно наклався на землеробський поганський, створений протягом минулих століть, що дбайливо фіксував прикмети погоди та інші подібні речі, з точки зору землероба. Помічено здавна, що в той чи інший день певна погода знаменує, якими будуть пори року. Стародавні слов'яни-землероби вважали свій труд священним. Вони вважали, що невиконання землеробом річного циклу обробки землі, призведе до западення всесвіту.

Звичайно, такий календар має велику матеріально-практичну цінність. Але й досі в народі спостерігається явище двовір'я: язичницькі уявлення "приліпилися" до християнського календаря. Так, донині відоме так зване свято "Івана Купала" (за церковним календарем день народження Іоанна Хрестителя), пов'язано зі святкуванням літнього рівнодення — коли сонце стоїть у найвищій точці небосхилу. У цей день слов'яни-язичники мали звичай: молодь голою купалася в річці й плигала через багаття (ритуальні очищення), а потім починалися любощі. Те язичницьке свято й називалося "купала". Як у свідомості простолюду й сьогодні образ суворого аскета Іоанна Хрестителя сполучається з тими явищами — подиву гідне!

Саме в роз'ясненні християнської віри полягає освіта, яку має здійснювати проповідник. Він мусить пояснити, що Стрітення — це не "зустріч Зими з Літом", а зустріч Христа-немовляти з Симеоном Богоприїмцем і пророчицею Ганною у Храмі Єрусалимському за звичаєм Старозавітної Церкви і т. д.

Християнська наука — це істини віри, яких, за церковним поглядом, навчив людей Бог. Віруючий сприймає Біблію як Боже Об'явлення. В очах віруючих тут Бог сповіщає людям, Хто є Він Сам, як створено Всесвіт і людину, навіщо їх створено, чому людство відпало від Бога, хто є батьком зла у світі, чому Бога не слід звинувачувати в існуванні зла, яким є шлях спасіння, в чому величезний зміст жертви Христової. Іншими словами, Святе Письмо є основою християнської катехгзацгг, наставления й навчання пастви в християнському дусі.

Найперше, що потрібно прихожанам засвоїти з Біблії, це — Декалог, (десять заповідей праведного життя), а також Заповіді Блаженства з Нового Завіту. Необхідно, щоб паства засвоїла, як важливо знати молитви (Сам Христос дав як зразок проникливу молитву "Отче наш"). Широко використовується в богослужінні Псалтир і пізніша християнська гімнографія. Церква також потурбувала-, ся, щоб певне коло повсякденних та урочистих молитов стало немовби коротким ліричним викладом Святого Письма та подій церковного року, допомагало людині відчувати свою причетність до справ Божих. Проповідник же має закликати людей молитися.

З проповіді-прихожанин мусить засвоїти Священну Історію — творення світу й людини, відпадіння людини від Бога, історію праотців та патріархів, гніву Божого на давне людство, утворення народу Божого та основних подій упродовж його існування (обрання Авраама, поселення його нащадків в Єгипті, Вихід з Єгипту, стриман-ня Закону, від воювання Палестини, історія Царів та Храму, руйнація Ізраїлю та Юдеї, пророцтва про Спасителя та ін., земне життя, проповідь, мучеництво, смерть і Воскресіння Христа, дії апостолів, об'явлення про Страшний Суд). Нагадуємо: в євангельських та апостольських читаннях за

рік прочитується на Літургії Новий Завіт (крім Апокаліпсису), а Старий за нагоди, доречно якомога ширше згадувати, тлумачити й показувати як предтечу Нового.

При цьому потрібно пам'ятати, що Священна історія мусить тлумачитися в трьох аспектах: а) богословському; б) історичному; в) літературному. Богословський аспект — тлумачення духовного змісту Біблії, що буває виражений відкрито або езотеричне (у вигляді символів тощо). Історичний аспект передбачає історико-археологіч-ний коментар подій Біблії. Літературний (філологічний) аспект означає, що слухачам слід вказувати й на красу біблійного слова, яка є виразом духовного ідеалу християнства.

Наприклад, витонченість і багатство літературних прийомів Біблії можна побачити у притчі Христа про Сіяча, зерна з руки якого падали в різні місця. Де його було потоптано, де птахами видзьобано, де воно засохло на камені, де терня заглушило стебло. Але зерна, які впали на добру землю й дали плід великий, стали тим, на що сподівався Сіяч. Тут Христос говорить про Самого Себе і про кожного, хто слухає слова Його. Переконує слухача саме влучність, точність і повнота художнього образу.

З проповідей прихожанин засвоює, нарешті, що церковний рік є виразом вершинних моментів Священної історії, й кожне свято є пам'ять про певну подію цього циклу. Звідси — увага до так званої святкової урочистої проповіді, що має пояснювати ключові події Писання. Так, свята Хрещення, Святої Троїці та інші є етапами Бого-об'явлення, об'явленням Святого Духу як Іпостасі Бога. Тут проповідник має виявити розуміння та пояснювати символіко-алегоричну змістовність моменту.

Поет або політичний оратор, судовий красномовець або пересічний балакун, зазвичай, теж не "відлучені" від Святого Письма. Але відмінність тут полягає в тому, що вони не можуть або й не прагнуть висвітлювати саме його релігійний зміст.

Проповідник-гомілет за своїм покликанням є професіоналом, який спеціалізується у вивченні та популяризації Біблії.

Тема церковного оратора вже сотні років визначена наперед церковним календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор позбавлений клопотів: розумова робота тут так само потрібна, як і в галузі світського красномовства. Проповідникові навіть важче, оскільки він має знайти популярні ходи й прийоми, що наблизили б Святе Письмо до людини, і при цьому не повторюватися щорічно.

Навіть тут можна визначити якісь проблемні аспекти. Так, хоч у практиці церковної проповіді тематика визначається щоденним читанням і коментуванням тих чи інших Євангелій (існує навіть ґрунтовний посібник, в якому подано матеріали для такого коментаря) величезне ідейно-тематичне багатство Святого Письма дозволяє почерпати в одному й тому самому уривку матеріал для найрізноманітніших за темою проповідей. Можна коментувати не Євангелія, а Послання; можна брати й моменти з тропаря і т. п.

Протягом століть склалася загальноприйнята система чотирьох видів проповіді: проповідь-розповгдь, проповідь-слово (урочиста), проповідь-повчання, бесіда-тлумачення Святого Письма (гомілія).

Звичайна структура проповіді: епіграф (з Писання); вступ (зацікавлення, опис, оповідь); основна частина — виклад матеріалу (міркування); повчальна частина; закінчення-підсумки; заклик.

За загальноприйнятою практикою, пастир долучає також до матеріалу Святого Письма ті проблеми, що, як це свідчить сповідь, особливо хвилюють його паству: політичні, філософські, побутові тощо.

Слід сказати кілька слів відносно специфіки протестантської проповіді. Зберігаючи основні риси церковного красномовства, про які йшлося вище, протестантський проповідник, по-перше, більш вільно та суб'єктивно тлумачить Святе Письмо (не визнаючи ортодоксальний досвід рівним Біблії). Подруге, протестантській проповіді властиво ширше спиратися на досягнення сучасної науки, приклади із суспільного життя тощо. По-третє, протестантський проповідник, що, як правило, одягнений так само, як його паства, і позбавлений пишного церковного інтер'єра, більше уваги приділяє міміці, жестикуляції та власне ораторським прийомам, аби утримати увагу аудиторії. Усе це визначає розкутий, модернізований стиль протестантського проповідування.