Отже, значною мірою занепад козацької держави в Україні у другій половині ХVІІ ст. був зумовлений внутрішніми чинниками.

Конкретно:

– Іван Виговський (1657–1659) – один із найбільш самодостатніх політичних лідерів козацької доби, котрий активно відстоював православ’я, захищав ідею національної державності. Щоправда, на відміну від Б. Хмельницького, розумів її більш “по-шляхетськи”.

– Юрій Хмельницький (1659–1663) – проводив не зрілу (почасти через молодість) політику, був, по суті, маріонеткою в руках старшинських угруповань та іноземних правителів; водночас і винуватець, і жертва політичних протистоянь та руйнації України (страчений турками).

– Павло Тетеря (1661–1665, правобережний) – спирався на Річ Посполиту, змагаючись за владу, привів в Україну поляків. Безпосередньо винний у смерті таких лідерів українського національного руху як І. Виговський, І. Богун, С. Косів. Зрештою, не отримавши підтримки населення, викрав державний скарб і втік до Польщі.

– Іван Брюховецький (1663–1668, лівобережний) – спирався на “чернь”, видаючи себе за прихильника народних мас, не мав серйозної підтримки навіть серед певної зорганізованої її частини; перешкоджав правобережному гетьману П. Дорошенку об’єднати державу під однією булавою. Восени 1665 р. перший із гетьманів поїхав до Москви, щоб за її протекції “власті добавіть”. За таку послугу надав право “білокам’яній” збирати на Лівобережній Україні податки, чим звів нанівець автономію Гетьманщини (вбитий своїми козаками).

– Петро Дорошенко (1665–1676, правобережний) – напевне найпомітніша постать українського політикуму доби Руїни. Проводив політику на об’єднання України, послідовно виборював її незалежність (автономію). З цією метою пішов у підданство до турецького султана (1669), що обернулося тяжкими наслідками для українців. Користувався повагою навіть серед ворогів.

– Дем’ян Многогрішний (1669–1672, лівобережний) – орієнтувався на вузьке коло старшини, поєднував надмірну запопадливість перед Москвою з жорстокістю до підлеглих. Перешкодив, як і Брюховецький, об’єднанню України. Став одним з перших українських політв’язнів, спроваджених росіянами до Сибіру;

– Іван Самойлович (1672–1687) – значною мірою повторив шлях свого попередника (Многогрішного). У 1686 р. дозволив передати Українську православну церкву під зверхність московського патріарха. Звинувачений у невдалому поході на Крим, був заарештований і разом із сином Яковом засланий до Сибіру. З огляду на те, що його старший син помер ще в 1685 р., а іншого, Григорія, закатували в Москві, доля гетьманської сім’ї символізувала трагедію всієї України.

Дуже вдало, на нашу думку, окреслив стан, у якому перебувало українське суспільство в добу Руїни М. Костомаров: “Українська справа явно гинула… Виникла думка, що тої мети взагалі не можна досягти. Через те зникала воля й терпеливість, слабшала любов до рідного краю, до громадського добра. Патріотичні вчинки й жертви показувалися даремними. Особисті приватні інтереси переважали всі чесні й патріотичні пориви…. Кожен почав дбати тільки про себе самого. Людські душі дрібнішали, ставали вбогі, розум притуплявся під вагою тяжкого шукання шляху до порятунку. Все, що було колись дороге, святе, тепер продавалося щораз дешевше. За героя часу вважали того, хто серед загальної колотнечі вмів зберегти себе самого, виринути з болота анархії, потопивши в ньому іншого…”.

Узагальнюючи, зазначимо: становлення Української держави в добу Б. Хмельницького відбувалося по висхідній. Після його смерті з різних причин розпочалася Руїна, що тривала декілька десятиліть. Смута призвела до спустошення України, масового винищення населення, поступової ліквідації національної державності. Фатальною помилкою політичного істеблішменту України була спроба будувати державу виключно для себе. У цілому низько оцінюючи українську політичну еліту доби Руїни, з огляду на завдання, які в той час стояли перед українським суспільством, порівняно з кращого боку виокремимо постаті І. Виговського та П. Дорошенка.